Минулий рік був високосним…
Огляд подій, які перебували на поверхні релігійного життя України в 1996 році
Минулий вік справді був важким і, здавалося, нескінченним. Московсько-константинопольський розкол, підпали афро-американських церков на півдні США, два десятки спалених християнських храмів в Індонезії, 24 підірваних — в Нікарагуа; індуські фундаменталісти оголошували кампанію з перенавернення християн, ісламські — з вигнання Вселенського патріарха зі Стамбулу. Алжирські фундаменталісти вбили сімох ченців, один із загиблих завчасно пробачив у духівниці майбутнього вбивцю і просив того же у Бога...
Цих трагедій вистачило б не на один рік, а були ж іще масові гоніння на буддистів у Китаї та В’єтнамі, кровопролиття 25 вересня на Святій Землі і багато іншого, що хотілося б назавжди залишити в минулому.
І.
Україні теж не бракувало непримиренності та прикростей на релігійному грунті. Втім, кількість релігійних громад продовжувала зростати. Впродовж 1996 р. вона збільшилася на 840 одиниць, і на початок 1997 р. їх налічується вже 18 483. Збільшилася кількість ченців і черниць — їх тепер майже 3,9 тис, недільних шкіл стало 5 тис, а періодичних релігійних видань — 119.
Якщо і далі вести мову про речі, які можна виміряти кількісно, то треба відзначити число зустрічей з релігійними діячами українського Президента. Впродовж року він мав розмови з кардиналом Кассіді, патріархом Єрусалимським Діодором, митрополитом Володимиром (Сабоданом) і патріархом Філаретом (Денисенком), настоятелем Вестмінстерського абатства і послами мусульманських країн. Нарешті, 15 березня Л. Кучма вдруге за час свого президентства зустрівся з лідерами найбільших релігійних організацій країни. В своїй промові Президент ще раз наголосив, що він не має наміру вивищувати якусь одну з Церков коштом інших, обстоює принцип відокремлення Церкви від держави і рівність усіх релігійних організацій перед законом, високо поціновує доброчинну, культурницьку, просвітницьку діяльність Церков і сподівається на її подальше употужнення та урізноманітнення. Водночас Президент, звичайно, висловив занепокоєння станом міжцерковних взаємин і підкреслив, що напруга у церковному середовищі перевищує рівень напруженості у суспільстві в цілому. Леонід Кучма проартикулював просту, але від того зовсім не банальну істину: Церква після багатьох десятиліть обмежень і гонінь конче потребує допомоги держави, аби підвестися з колін і відновитися в історично й сутнісно притаманному їй статусі. Але й держава дуже потребує допомоги Церкви для моральього уздоровлення суспільства, піднесення його духовного й культурного стану, рівня національної свідомості, людської гідності насамкінець.
Глави Церков знов говорили про свої задавнені проблеми: про оподаткування та про повернення культових споруд, труднощі з одержанням гуманітарної допомоги, половину якої Україна, до речі, отримує через релігійні організації, і доступ до електронних ЗМІ, про втручання політиків у релігійне життя та про іноземних місіонерів. Крім того, кожний викладав власні специфічні проблеми: італійське посольство на території Києво-Печерської лаври, необхідність реабілітації Української греко-католицької церкви, конкретні приклади утисків, конкретні адреси беззаконня і т. ін. Про все це йшлося і рік, і три тому. Щоправда, цього року було складено доволі жорсткий графік з розв’язання питань, висунутих релігійними діячами, і дещо таки було зроблено.
Звичайно, президентське оточення цього разу можна було звинуватити у прагматичних розрахунках: справа йшла до референдуму з питань Конституції (у кожному разі, це малося на увазі), і Президент прагнув мати підтримку і з боку Церков. (У кінцевому підсумку 17 травня релігійні лідери таки підписали відозву до вірних на підтримку конституційного проекту). Можливо, зустріч також підштовхнула створення Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, про необхідність якої йшлося понад п’ять років. Усіляко вітаючи цей орган, ми, однак, повинні бути стриманими у визначенні його перспектив. Раду створено не «знизу», ініціативою її членів, які цілковито осягнули необхідність цієї структури і своєї участі в ній, а «згори», з ініціативи і завдяки наполегливості властей. Це дещо міняє ситуацію, але самий факт створення постійної контактної зони, хай навіть між непримиренними опонентами, все ж таки краще, ніж її відсутність. По-справжньому Рада зможе запрацювати вже в 1997 p., і лишається тільки побажати їй успіху.
II.
Згідно з усіма опитуваннями, здійсненими впродовж 1996-го (втім, як і попередніх років), Церква впевнено веде перед у рейтингах народної довіри: до 75% опитаних в Україні довіряють їй цілком або частково. Ані парламент, ані Президент, ані профспілки, ані армія, яка посідає друге місце, таким рівнем декларацій довіри похвалитися не можуть. Політикам радять всебічно і повсякчасно враховувати цю обставину, і вони дослуховуються порад, мабуть, в єдиний прийнятний для себе спосіб — докладають максимальних зусиль для мобілізації впливу релігійних інституцій на власну підтримку. Хтось робить це більш витончено, хтось менш, одні «працюють» з Церквою постійно, інші згадують про неї перед виборами або іншими відповідальними політичними кампаніями, але нині лишилося дуже мало тих, хто перебуває на владних позиціях або претендує на такі й не тримає при цьому Церкву в полі свого зору.
Про те, що за сучасного стану міжцерковних відносин, які, своєю чергою, фокусують дуже істотні соціально-культурні протиріччя українського суспільства, необережність політиків на релігійному відтинку може коштувати дуже дорого, вже йшлося чимало. Але посткомуністичний політикум до закликів не є занадто чутливим. Кодекси честі політиків (журналістів, бізнесменів і т. д.), що окреслювали б межі, порушення яких карається «моральною смертю», для нас, очевидно, справа не найближчого майбутнього. Так само, як і ефективні правові механізми, які б убезпечували від нестримної політизації релігійного життя.
З іншого боку, цілком деполітизувати діяльність спільнот, що об’єднують мільйони громадян, просто нереально. Як зауважували свого часу німецькі священики, обмежити Церкву культовою сферою — це все одно що вимагати від профспілок займатися лише тарифними угодами.
Та принциповим у цьому сенсі лишається питання: яким чином і наскільки серйозно впливає Церква на соціально-політичне життя? 1996 року ми були свідками енергійних заяв церковних ієрархів і священиків з приводу конституційного процесу, стану справ у Львівсько-Волинському вугільному басейні і в російсько-українських відносинах, щодо невиплати заробітної плати робітникам та службовцям України тощо. Звичайно, це ще дуже скромні кроки у загальному проекті створення соціальної доктрини Церков, які опинилися перед посткомуністичним викликом. Така доктрина — річ абсолютно необхідна, оскільки без богословського осмислення сучасної реальності Церква просто не в змозі адекватно діяти в ній і виконувати свою місію. Разом із тим час, який минув після повалення берлінського муру, здається, дає змогу робити певні висновки. Насамперед, Церква не має ніякого іншого інструментарію впливу на суспільство, крім морального. Цей вплив може виявитися ефективним тоді, коли Церква вказує кожній людині і всьому соціумові на їхні недосконалості й закликає до повернення на праведну путь. Але роль політичного проводиря вдається Церкві наприкінці XX століття все менше. Схоже, люди воліють звіряти з її голосом стан власного сумління й набагато меншою мірою — корелювати свої політичні погляди. Прикладів цьому більш ніж досить, але вистачить двох — з минулого року.
Перший — виборча кампанія в Росії, де на підтримку Бориса Єльцина було мобілізовано колосальні сили і кошти. Агітувати за діючого Президента залучили не лише естрадних зірок, але й Московську патріархію. Представники опозиції вимушені були визнати, що у покійного митрополита Санкт-Петербурзького Іоана (Сничова), відомого прокомуністичними й шовіністичними поглядами, не знайшлося гідних спадкоємців, і жоден з правлячих російських архиєреїв опозиції не підтримав. А напередодні виборів патріарх Олексій II відкрито, попри ухвалу Архиєрейського Собору про те, що Церква не надає переваги будь-якому державному ладові, жодній з наявних політичних доктрин, яким-небудь суспільним силам та діячам, підтримав Єльцина. Але Геннадій Зюганов отримав понад 40% голосів, причому йому вдалося перемогти якраз у тих російських областях, де зосереджено левову частку православних парафій РФ. Втім, у даному разі чистота тесту стосовно впливу Церкви на політичні справи може виявитися порушеною — серед російського духовенства на парафіях прихильників комуністів виявилося більш ніж досить. Московський священик Костянтин Буфєєв незадовго до виборів сформулював навіть їхнє загальне кредо — «Дев’ять доводів до питання, чому православному християнину необхідно голосувати за комуніста Зюганова» («Правда-5», № 21 за 1996 p.).
Тим цікавішими видаються інші президентські вибори — в Польщі, країні, яка вважається однією з найрелігійніших у християнському світі й де костьол втішається величезним соціальним авторитетом, попри деяке охолодження останніх років. Отже, польський єпископат одностайно, неприховано, часом просто на межі порушення чинного законодавства закликав поляків віддати свої голоси Лєху Валенсі. Однак переміг Олександр Квасневський, якого католицька ієрархія хотіла бачити в президентському кріслі найменше.
Можна навести ще низку прикладів, які спростовують напрочуд наївні й настільки ж поширені уявлення, нібито Церква володіє нині технологіями та комунікаціями, здатними забезпечити ту чи іншу політичну орієнтацію своєї пастви. Власне, всім зрозуміло, наскільки умовно можна називати «паствою» багатомільйонну спільноту українських громадян, які ідентифікують себе з історичними Церквами, — більшість з них є номінальними християнами.
Але найдраматичніше не те, що Церква не в змозі переконати їх віддати свої голоси за кандидата, який видається найбільш гідним, а те, що ці люди відкидають принципові настанови християнської науки. А служителі Церкви, стикаючись з такою непроникністю, яка часом межує з відвертим антихристиянством (удекорованим водночас відповідним ритуально-атрибутивним рядом), нерідко опускають руки й понуро простують за пасомими, а не очолюють їх. Хто не чув торік, і позаторік, і ще раніше від ієрархів й священнослужителів про те, що «люди» того не хочуть, цього не приймуть, на це не пристануть і на тому не зупиняться — стандартне виправдання вчинків та акцій часом просто кричущих?
І, повертаючись до рівня довіри Церкві, висловимо одне припущення: номінальні християни можуть довіряти їй здебільшого номінально. Доти, поки ця довіра не потребує вчинків і не порушує власного комфорту. Коли ж Церква вимагає від особи, яка щойно декларувала їй свою довіру, примиритися з смертельним ворогом, не вбивати ненароджену дитину, притлумити егоїстичні поривання, бути найперше християнином, а вже потім православним чи католиком, демократом чи соціалістом, сербом чи хорватом — отоді на зміну розчуленню приходить крижана лють або щонайменше роздратування.
III.
На думку переважної більшості оглядачів, прийняття Конституції стало головною подією суспільно-політичного життя України 1996 р. «ЛіС» докладно висвітлював драматичні перипетії обговорення Верховною Радою статей, які гарантують свободу світогляду і регулюють відносини між релігійними організаціями і державою, йшлося також про можливі напрями розвитку і конкретизації чинного законодавства про свободу совісті (див. № 9 за 1996 р). Законодавство це, звичайно, не позбавлене суттєвих недоліків. І в Україні, і поза її межами не бракувало критики на його адресу, яка, однак, стосувалася більше практики застосування законів, аніж їхнього змісту (див., зокрема, слухання у змішаній комісії Сенату й Конгресу США з питань безпеки і співробітництва в Європі 27 вересня та 28 листопада 1995 p.). Але в цілому українське законодавство в цій галузі є досить демократичним. Особливо це унаочнюється при його порівнянні з правовими нормами деяких інших посттоталітарних країн. В українській Конституції немає згадки про якусь одну, «особливу» церкву (на відміну від Грузії, Болгарії або Македонії); українське право не знає категорії традиційних, визнаних та нетрадиційних релігійних організацій, як у країнах Балтії; не вимагає від їхніх керівників тесту на громадянство (Білорусь, Албанія); не забороняє громаді, центр якої знаходиться поза межами країни, володіти нерухомим майном (Естонія); не встановлює 25-річного строку для державного визнання релігійних громад, які щойно з’явилися (Литва) і 3-річного — після подання з їхнього боку документів (Латвія); не забороняє пропаганду релігії, «організовану з-за кордону»; не регламентує загальне число духовенства (Монголія) тощо.
Але протягом п’яти років з часу прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» виявилося чимало його недосконалостей і відтинків, де він просто не працює. Подібна ж ситуація виникла, до речі, і в інших пострадянських країнах. І якщо з необхідністю доповнень та змін погоджуються практично всі, то навколо питання про те, якими будуть ці зміни, точиться запекла боротьба. Чи не найгострішою вона є нині в Росії, де цілком конкретні кола намагаються протягти т.зв. конфесійну модель, «призначити» головну церкву, жорстко обмежити (якщо не заборонити взагалі) місіонерську діяльність іноземних структур, ввести поняття «іноземної релігійної організації», надати правоохоронним органам досить небезпечні повноваження з визначення «деструктивності» тієї чи іншої спільноти тощо. В багатьох суб’єктах Російської Федерації діяли або діють місцеві закони, які суперечать чинній Конституції РФ.
З огляду на це можливі зміни в українському законодавстві викликають підвищений інтерес з боку релігійних кіл та правозахисних організацій. 31 серпня минулого року прем’єр-міністр України Павло Лазаренко вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», опрацьований Державним комітетом у справах релігій за погодженням з іншими міністерствами і відомствами. Проект передбачає приведення законодавства у відповідність до нової Конституції; в ньому йдеться вже про свободу світогляду, а не совісті (що видається не зовсім вдалим, але так вимагає Основний Закон країни) та пропонується кілька важливих змін і доповнень.
Насамперед проект передбачає жорсткіший порядок реєстрації статутів релігійних організацій — для набуття останніми права юридичної особи знадобиться не 10, а 25 фундаторів, значно зростають вимоги до реєстраційних документів, висуваються додаткові вимоги для реєстрації організацій, центри яких перебувають за межами України, а також для послідовників віровчень, які вперше утворюватимуть свої осередки в нашій країні. На думку авторів проекту, ці та інші доповнення мають убезпечити Україну від штучних релігійних громад, а також від квазірелігійних спільнот, які можуть завдати шкоди здоров’ю громадян і громадській безпеці. Щоправда, навряд чи виявиться в разі прийняття ефективною стаття, що забороняє утворення релігійних організацій, діяльність яких спрямована на пропаганду насильства, введення громадян в оману, посягання на життя людей і т. ін. Адже щоби виявилася така спрямованість, громаду треба спочатку щонайменше утворити. Не видається справедливою й відмова в реєстрації громаді, якщо її центр не визнаний державою у країні її перебування. Адже не в усьому світі з релігійними свободами все гаразд, і якщо в котрійсь із країн якусь релігійну громаду чи центр переслідують, це ще не може бути підставою для обмежень прав їхніх прибічників в Україні. Заперечення експертів може викликати й надання органу, який здійснює реєстрацію, права видавати священнослужителям відповідне посвідчення, у самих же духовних осіб це викликає в пам’яті примари недавнього минулого. Небездоганною видається й вимога обов’язкового повідомлення влади про утворення релігійної громади, навіть якщо вона не претендує на статус юридичної особи. В чинному Законі підкреслюється необов’язковість такої акції, і це небезпідставно розглядалося як свідчення справжньої свободи совісті.
Поза сумнівом, не повинні викликати заперечень зміни, які передбачають проведення публічних богослужінь і процесій без дозволу влади, а лише завчасно попередивши її (за винятком особливих обставин); поширення на громадян, які працюють на підприємствах, заснованих релігійними організаціями, законодавства про соціальний захист громадян; збереження за релігійною громадою прав та зобов’язань за її попередніми угодами навіть у разі зміни підлеглості (якщо сама громада не вирішить інакше), а також узаконення викладання у світських навчальних закладах релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супроводжуються релігійними обрядами.
Водночас положення проекту, згідно з яким надання храму у почергове користування може впроваджуватися лише стосовно вільних або вивільнених споруд, а якщо будівля перебуває у чиїйсь власності або в користуванні, — то лише за згоди власника (користувача), здатне викликати опір у парламенті. Зокрема, голова парламентської комісії М. Косів неодноразово заявляв, що чинний з грудня 1993 р. порядок, згідно з яким владні органи вільні передавати храми, що є власністю держави, у почергове користування релігійних громад без їхньої на це згоди, є цілком виправданим.
Ще одне доповнення може зустріти спротив парламенту. Йдеться про надання державному органові у справах релігій права здійснювати контроль за додержанням законодавства про свободу світогляду та релігійні організації. Цікаво, що самі релігійні організації якраз не проти цього — вони втомилися від чиновницької сваволі, місцевої нормотворчості, множинності центрів, де приймаються «остаточні», часом взаємовиключні рішення й хотіли б мати більш авторитетний, деполітизований і легітимний орган, який би був відповідальним за все, що відбувається у державно-церковних відносинах. На зустрічі 15 березня Президент Л. Кучма підтримав прагнення Держкомрелігій отримати контрольні функції і навіть пожартував з цього приводу, що комітет прагне на себе щось узяти в той час, коли інші хочуть позбутися зайвого клопоту. Але останнє слово тут — за Верховною Радою.
IV.
1996 рік для православного світу розпочався глибокою драмою. Тривалі суперечки між Московським і Константинопольським патріархатами вибухнули безпрецедентним рішенням Свято-Данилового монастиря, і Олексій II оголосив про призупинення євха-ристійного спілкування з Вселенським патріархом, що викликало зловтіху в одних і було сприйнято як справжня трагедія іншими. Про причини, розвиток естонської кризи, позиції сторін, її можливі наслідки і перспективи «ЛіС» докладно писав у № 5 за минулий рік. Що ж до українського православ’я, то тут розрив було сприйнято по-різному. Для УПЦ в єднанні з Московським патріархатом він створював серйозну, по-справжньому складну проблему. Для УПЦ Київського патріархату, на думку її предстоятеля патріарха Філарета, складалася багато у чому нова, більш сприятлива ситуація. Розрив спілкування з Вселенською (Константинопольською) церквою — матерньою і для Києва, і для Москви ставив під сумнів (якщо не у строго канонічному сенсі, то на рівні буденної свідомості церковного люду) головний аргумент УПЦ в дискусії з церквами, що самочинно оголосили себе автокефальними: її абсолютну легітимність з погляду церковного права. Гріх розриву, учинений московською патріархією, тяжів і над її частинами (що особливо хворобливо, зазначимо, сприйняли в західній православній діаспорі).
Патріарх Філарет з притаманною йому енергійністю спробував розвинути цю ситуацію на користь своєї церкви. На прес-конференціях для журналістів, які досить часто скликав минулого року предстоятель, було викладено бачення бажаного для нього розвитку подій. Отже, засоби масової інформації та церковні комунікації широко повідомляють про розрив і негативну роль Московського патріархату; люд, який дотепер орієнтувався на нього, схиляється на бік Київського патріархату, котрий з часом об’єднує навколо себе відчутну більшість православних України; оновлений і могутній Київський патріархат звертається до Царгорода з проханням про визнання; зрештою, Вселенський патріарх, не зв’язаний відтепер Москвою і по багатьох азимутах ізольований, визнає помісність Української церкви. Поза сумнівом, ця схема дуже споглядальна, вразлива трохи не в кожній позиції, і патріархові Філарету, який добре обізнаний в нюансах міжправославних колізій і який, за його власним визнанням, свого часу брав особисту участь у торпедуванні Всеправославного Собору, це було зрозуміло, може, як нікому іншому. Але й не скористатися можливостями, які відкрилися на початку 1996 p., він також не міг.
УПЦ, у свою чергу, намагалася довести, що московсько-константинопольський розрив не стосується Києва безпосередньо і не означає глобального розколу православного світу. Предстоятель УПЦ підкреслив навіть, що він поминає за богослужінням глав усіх Східних православних церков разом.
Нарешті 16 травня Синод РПЦ ухвалив рішення про відновлення спілкування з Константинопольською церквою. Константинополь погодився з пропонованою Москвою моделлю врегулювання кризи: кожна парафія має визначитися щодо власної юрис-дикційної належності; для тих, хто ще не визначився, встановлювався чотиримісячний мораторій, який згодом було подовжено. Обидва патріархати зобов’язалися визнати вибір вірних і кліру. Таким чином, найгостріші проблеми знято, хоча фахівці з канонічного права вказують на серйозне порушення: встановлення на одній території двох церковних юрисдикцій.
Але московсько-константинопольський конфлікт відкрив проблеми набагато серйозніші за окремі порушення церковних правил. Ідеться про засадничі принципи православної еклезіології, про майбутнє Православ’я, про розвиток його богослов’я, про здатність і нездатність застосовувати його до дедалі нових реалій.
Блискучий православний письменник Олів’є Клеман зауважив після розриву московсько-константинопольського спілкування, що цей епізод свідчить про тотальну нездатність земної, видимої Православної Церкви інтегруватися в історію, скористатися своєю багатющою спадщиною для осмислення сучасності — цю спадщину натомість плідно розвивають інші. «Православне богослов’я торжествує, — говорить 0. Клеман, — а православна церква навіть про це не знає... Саме католики і найрозумніші з протестантів будуть освоювати все велике православне богослов’я, а самі православні — й надалі сперечатимуться про диптихи та пентархії». (Йдеться про канонічне правило, згідно з яким Церквою керує п’ять патріархів — «пен-тархія» — Римський, Константинопольський, Александрійський, Антиохійський та Єрусалимський. — В. Є.). Говорячи про суперечки навколо теорії, яка не має авторитету апостольської традиції, а є лише фіксацією церковної ситуації півторатисячолітньої давнини, О. Клеман хоче звернути увагу на минущість і другорядність цього питання, яке, однак, загрожує життєздатності Православ’я. Звідси, звичайно, і палкість, яка для когось може видатися образливою, але ж загроза дійсно надзвичайно серйозна...
V.
Позиції сторін у міжправославному конфлікті в Україні впродовж 1996 р. постійно доводили свою незводимість до спільного знаменника. Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом і надалі підкреслювала неможливість вести діалог з «розкольниками» взагалі і патріархом Філаретом — передусім. Пропозиція прийти з покаянням для ієрархів і священиків церков, що проголосили себе незалежними, є, звичайно, неприйнятною. Так само, як пропозиція порвати з Московським патріархатом і згуртуватися навколо Київського — для архиєреїв та кліриків УПЦ. Переговори між УПЦ і УАПЦ не закінчилися і не могли закінчитися чимось серйозним — саме через ту саму полярність позицій. А ця полярність є віддзеркаленням, хоча, слід визнати, доволі опосередкованим, тієї реальності, що для переважної більшості православних на Прикарпатті сама можливість повернення під омофор Московського патріарха видається нестерпною, а для вірних Донбасу неможливою виявляється перспектива розриву з ним. І якщо православні Волині, Поділля й Буковини здебільшого можуть погодитися з тим, що «ми підносимо ім’я патріарха Московського не тому, що він Московський, а тому, що він є канонічним», то православним Галичини це формулювання видається неприпустимою наругою, а їхнім одновірцям десь на Луганщині — блюзнірством стосовно Матері-церкви, якою для них лишається РПЦ. Тобто йдеться про історично спричинені й дуже складні, багатошарові розлами й суперечності, великі й малі відмінності, якими наскрізно перейнятий процес формування української політичної нації. В умовах, коли з одного боку триває масована атака на «московських попів», а з іншого не вщухають прокльони на адресу «безблагодатних розстриг», коли одні мас-медіа настирливо і просто нерозумно переконують нас, що всі чесноти світу зосереджено виключно за лаврськими стінами, а інші так само голосно доводять нам, що там засіли агенти російського ГРУ, тим часом як справжнє світло сяє тільки над Володимирським собором, неважко повірити, що світ є чорно-білим і все в ньому зрозуміло.
Але чисто чорного і чисто білого кольорів, як відомо, взагалі не існує. Певно, не треба вибудовувати барикади там, де без них можна обійтися, не треба щодня без перепочинку нагадувати про «неканонічність» одних і «закордонну підпорядкованість» інших — вкорінені у свідомість негативні стереотипи можуть виявитися незворотними. Комусь
це, поза сумнівом, необхідно, хтось інакше просто не втримається на поверхні суспільно-політичного життя. Але бувають періоди, зовні не найгостріші і не найнебезпечніші, які, однак, вимагають миттєвого включення механізмів національного самозбереження. Деякі речі елементарно не треба робити. Не треба, наприклад, форсувати, як до того закликають авантюристи, етно-церковну диференціацію в Україні. За нинішніх церковно-канонічної ситуації й стану національної свідомості це може призвести до становлення надзвичайно могутнього Російського екзархату в Україні, наслідки чого зараз навіть важко передбачити. Не треба намагатися сконсолідувати українське православ’я на антикатолицькому, антисектантському, антиязичницькому і всілякому іншому «анти» грунті. Це справа просто небезпечна, яка веде до формування типу свідомості, який реально загрожує майбутньому країни.
Не треба, несамовито лаючи все «московське», перебирати звідти все найгірше: лукаву «симфонію», яка ніколи симфонією не була, захланний антиуніатизм, пихаті плани зведення грандіозних макетів на місці порушених святинь при одночасному байдужому спогляданні того, як конають вцілілі святині, ненависть до живої думки, до самої лише згадки про можливі реформи.
VI.
У минулому році Українська православна церква остаточно зняла питання про повну канонічну самостійність — принаймні на найближче майбутнє. Архиєрейський Собор УПЦ, який відбувся 15 грудня, цілком виразно окреслив позицію церкви з цього питання: ставлення до автокефалії серед вірних складне, і «нині противників автокефалії в Україні більше, ніж її прихильників»; здобуття автокефалії навіть канонічним шляхом загрожує новим розколом, а, отже, головної мети одержання самостійності — об’єднання всього українського народу в єдину Церкву не буде досягнуто; проголошення автокефалії не забезпечило єдності навіть тієї частини українського православ’я, яке беззастережно обстоює незалежність, і призвело до появи одразу двох патріархів, а з 1996 р. — ще й одного місцеблюстителя.
Архиєреї констатували відсутність духовної єдності церковного люду й нездатність подолати релігійні конфлікти в Україні шляхом отримання автокефалії. І хоча вони підкреслили, що їхнє рішення не є перепоною для повернення до питання про повну канонічну самостійність тоді, коли умови стануть сприятливішими, стає зрозумілим: ухвала грудневого Собору — це більш ніж достатня підстава, аби. майбутній Помісний Собор РПЦ (точна дата його все ще лишається невідомою) не розглядав питання про автокефалію Української церкви.
Якщо звернутися до інтерв’ю, які впродовж року давав предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан), то він вважає, що його церква має широку автономію і вірить, що «помісна єдина церква України рано чи пізно відбудеться і стане найбільшою православною церквою світу». Питання про надання УПЦ автокефалії «може виникнути в будь-який час», але поки що для цього немає передумов і головне — єдності поглядів у церкві. За оцінкою митрополита, «половина з 36 єпископів прийняла б автокефалію, якщо це відбудеться в законний спосіб і за згодою народу, половина її поки що не приймає». Після здобуття автокефалії на церкву чекає неминучий розкол, але його наслідки необхідно мінімізувати. В цьому митрополит Володимир убачає одне з першорядних своїх завдань.
Глава Української православної церкви Київський патріархат патріарх Філарет упродовж 1996 р. неодноразово й досить гостро критикував позицію митрополита Володимира і всього проводу УПЦ в єднанні з Московським патріархатом. Водночас він наполегливо налагоджував зв’язки з Кабміном і президентською адміністрацією, депутатами різних рівнів і діловими колами. Безліч інтерв’ю, прес-конференцій, «круглих столів», участь в усіх скільки-небудь значущих акціях національно зорієнтованих сил, заяви щодо навдивовижу різнобарвного спектру питань — від конституційного процесу до сцен насильства й розпусти по ТБ, від пропозиції бути посередником у переговорах між Росією і Чечнею (!) до проблем української освіти і Криму — небагато хто з діючих політиків може похвалитися такою активністю. Предстоятелеві, здається, вдалося певною мірою нормалізувати взаємини з керівництвом країни. На початку року його привітав з 67-літтям Д. Табачник, а наприкінці року патріарха нарешті прийняв Президент. Ті, хто полюбляє рахувати очки в змаганні церковних діячів за найближчу позицію до «самого», звичайно зауважать, що митрополита Володимира Л. Кучма приймав незрівнянно більше, і саме він освячував закладини храму на честь священномученика Даниїла у рідному селі Президента на Чернігівщині. Але вже сам факт прийняття на Банківській підводить риску під періодом відчуження. Вибори-94 давно позаду, Президент оголосив про свій намір балотуватися вдруге, й цього разу колишній опонент цілком може стати союзником. І стане, якщо серед кандидатів 1999 р. не з’явиться хтось правіший, більш національно зорієнтований і водночас — обов’язково! — зі співмірними шансами на перемогу претендент.
Глава Київського патріархату не полишив й ідею згуртувати навколо себе церковні православні структури і діячів, яких не визнає Повнота Православ’я. В 1996 р. до складу УПЦ КП були прийняті три грецькі «старостильні» єпископи, а сам патріарх взяв участь у засіданнях Народно-Церковно-го Собору в Болгарії, де було обрано ще одного патріарха — Пимена і закріплено існування двох паралельних болгарських православних церков. Наприкінці року стало також зрозуміло, що Київський патріархат може зміцнитися за рахунок певної кількості галицьких парафій Української автокефальної православної церкви.
Відцентрові тенденції, завжди дуже сильні в УАПЦ, яка останнім часом була швидше конфедерацією єпархій, ніж централізованою церковною організацією, 1996 р. остаточно перемогли. В жовтні Архиєрейський Собор УАПЦ змістив з престолу предстоятеля церкви патріарха Димитрія (Ярему) і виключив зі складу єпископату динамічного й освіченого, відомого не лише в церковних, але й у наукових колах єпископа Харківського і Полтавського Ігоря Ісиченка. Натомість було обрано місцеблюстителя патріаршого престолу — найстаршого з архиєреїв митрополита Тернопільського і Волинського Василія (Боднарчука). Ні патріарх Димитрій, ні єпископ Ігор цього рішення не визнали і навзаєм виключили зі складу єпископату учасників незаконного, з їхнього погляду, Собору. Правова колізія, яка виникла внаслідок ще одного церковного розколу, є зовсім не простою. Про моральний бік ситуації, авторитет православ’я, долю церков говорити не доводиться. Звертають на себе у цьому зв’язку увагу численні ущипливі газетні «метелики» — чи журналісти не усвідомлюють, що за розколом стоїть драма дуже багатьох людей, чи нескінченний ланцюг міжправославних суперечок призвів до втрати чутливості до цих драм, чи й те, й інше разом.
VII.
Собор Української греко-католицької церкви був не лише однією з найяскравіших подій у релігійному житті минулого року, а й визначним і багато в чому безпрецедентним епізодом усієї історії УГКЦ. Вона практично не знала нічого подібного, і паралелі з Замойським собором 1720 р. та Львівським 1891 р. видаються невиправданими. Ще задовго до Собору серед богословів, священиків і впливових мирян поширилося занепокоєння станом підготовки до форуму та його порядком денним. Зрештою Собор, який відкрився 6 жовтня, втратив прикметник «патріарший», а тему першої сесії було змінено: замість місця УГКЦ у Вселенській церкві делегатам було запропоновано обговорити проблему «Нова євангелізація». Організатори Собору не знайшли за можливе йменувати його «патріаршим», оскільки справу визнання патріархального статусу для УГКЦ не розв’язано; водночас вони вирішили не виносити на першу сесію питання про місце УГКЦ у складі всієї Католицької, і навіть ширше — Вселенської церкви, бо це означало б гостре зіткнення контрверсійних думок з приводу все того ж патріархату — проблеми, яку церква нині розв’язати не в змозі. Гострі дискусії в середовищі греко-католицької інтелігенції, контроверсійні погляди, які раз по раз вихлюпувалися на сторінки львівських газет, тільки підтверджують це. З іншого боку, слід визнати, що «зовнішній» вимір значення визнання Апостольською Столицею патріархального устрою УГКЦ помітно перевершує «внутрішній». Здобуття цього устрою може позначитися на позиціях церкви, її авторитеті; не виключено, що, як зауважують деякі церковні функціонери, певна частина православних «гойднеться» у напрямку відтоді єдиного канонічного патріархату в Україні. Наприклад, єпископ Андрій Сапеляк, який свого часу був секретарем Синоду єпископів УГКЦ, вважає, що у тому разі, коли б постав Києво-Галицький патріархат для греко-католиків, 30% православних України схилилися б на бік УГКЦ. Однак, видається, такі розрахунки є дуже довільними і зовсім не коректними щодо православних. Вони також відчутно дисонують із позицією Апостольської Столиці.
Водночас для виховання свідомого християнина, формування священиків, налагодження парафіяльного життя тощо ця церковно-адміністративна акція не матиме, очевидно, серйозного значення. Відносини ж з православними церквами вона, безперечно, загострить ще більше. «Ми, одначе, — підкреслив при відкритті Собору єпископ Любомир Гузар, — мусимо зі своєї сторони зробити все, щоб переконати православних, що не є їм ворогами, що не хочемо рости їхнім коштом».
Тема євангелізації є справді ключовою для Церкви, яка несе своє служіння у знебо-женому світі. Для Церкви, яка зіткнулася з безліччю проблем — суперечки між прибічниками, умовно кажучи, «західної» та «східної» орієнтацій, між священиками, які вийшли з катакомб, і тими, що перейшли з православ’я, між «материковим» і діаспорним духовенством, з браком розуміння з боку Апостольської Столиці, конфліктом з православними і т. д. і т. ін. — необхідно було віднайти стрижневу проблему, яка б допомогла уникнути безплідних дискусій і дала змогу зосередитись зрештою на головному. Тож Собор, який мав лише дорадчий голос, обговорив і подав на розгляд Синодові єпископів пропозиції з поліпшення справи виховання священиків, богословської формації духовенства, праці з молоддю, родинами, допомоги невиліковно хворим, інвалідам, вдовам, з кардинального піднесення рівня катехізації та непрофесійної богословської освіти, пристосування устрою монаших спільнот до вимог II Ватиканського Собору.
Зрозуміло, не було обійдено і проблему Греко-Католицької церкви на Закарпатті, котра, як відомо, не входить до складу УГКЦ. На пленарному засіданні Собору єпископ Мукачівської єпархії Іван Маргитич зачитав звернення тієї частини вірних краю, які обстоюють єдність Греко-Католицької церкви і вважають ненормальною ситуацію, коли на території однієї країни таких церков є фактично дві. Собор відгукнувся на закарпатську проблему засудженням спроб розчленувати Церкву.
На загальну думку, Соборові УГКЦ, який відбувався в аурі двох ювілеїв — 400-річчя Берестя і 50-ліття Львівського псевдособору — все ж таки вдалося не лишатися в минулому, а скеруватися на майбутнє.
Вирішено, що наступна сесія Собору відбудеться 1998 р. і її темами стануть: «Миряни та їх місце в Церкві» та «Соціальна наука Церкви та її здійснення у сьогоднішньому житті». Синод єпископів, який відбувся відразу після Собору, розглянув його пропозиції, а також прийняв звернення з нагоди 400-ліття Берестейської унії, постановив вживати подальші заходи, спрямовані на здобуття патріаршого устрою для УГКЦ, вирішив продовжити клопотання перед урядом про цілковиту реабілітацію УГКЦ, звернувся до Президента Л. Кучми у справі приїзду папи Римського Івана Павла II в Україну, а також до міністра іноземних справ Г. Удовенка з приводу призначення посла України у Ватикані.
Крім того, Синод обрав фактично нового керівника церкви. Ним став 63-річний єпископ Любомир Гузар, який впродовж попередніх 6 місяців був екзархом Києва-Вишгорода для українців греко-католиків. Дуже багатьма у церкві нове служіння владики Любомира розглядається як торжество справедливості. Адже вельми авторитетний богослов та енергійний церковний діяч, Любомир Гузар понад 18 років (!) чекав на затвердження Апостольською Столицею єпископського свячення, яке він отримав ще 1977 р. з рук самого Йосифа Сліпого. Тепер владика став єпископом-помічником для ведення справ усієї Греко-Католицької церкви та Львівської архиєпархії з делегованими правами глави УГКЦ. На прохання «ЛіС» єпископ Любомир пояснив, що його нова посада і функції відрізняються від тих, які отримали свого часу Йосиф Сліпий при митрополиті Андреї Шептицькому і Мирослав-Іван Любачівський при кардиналі Йосифі Сліпому. З одного боку, він має дуже великі повноваження, з іншого — його посада не передбачає автоматичного правонаступництва святоюрського престолу, офіційним володарем якого лишається 82-річний кардинал Любачівський. У разі якщо престол «овдовіє», припиняються й повноваження єпископа Любомира, і питання про главу УГКЦ знов стане на порядку денному.
Попри доволі серйозні труднощі, брак одностайності й загальні проблеми, що постали перед усіма релігійними інституціями посткомуністичного простору, УГКЦ впродовж року виразно зосередилася на кількох напрямах церковного будівництва. Серед них — «інвестування» інтелекту, зусиль і коштів у справу піднесення богословської освіти; перепідготовка, говорячи у світських термінах, священиків і рішуче зміцнення церковної дисципліни; впорядкування і поліпшення катехитичної праці, робота з молоддю. До того ж Церква розпочинає працю над виконанням виданої 1 лютого 1996 р. інструкції Конгрегації Східних Церков з втілення літургічних приписів Кодексу канонів Східних Церков. Ця інструкція передбачає повернення до старовинних літургійних традицій і практично відкидає помилкове, але досить поширене уявлення про те, що латинська модель є «найбільш католицькою», а відтак і подолати меншовартісну самосвідомість вірних Східних Церков.
VIII.
Минулий рік був роком ювілеїв: Україна, і не тільки Україна згадувала про 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської уній, 400-ліття Петра Могили, 50-річчя Львівського псевдособору 1946 p., 75-ліття Покровського Собору 1921 р. та інші події. На ювілеї покладалася особлива місія, бо ювілейні роки для Церкви — це не просто дати, привід для урочистостей і пишних богослужінь. Ювілеї — це можливість пильніше й вимогливіше вдивитися у власний розвиток, звірити набутки часових відтинків з тим, що є центром ідентичності Церкви, її початком і кінцем. Тим більше, що кожен з ювілеїв для України, її церков лишається сторінкою, яку ще належить перегорнути. Ситуація, коли події трьох, навіть чотирьохсотрічної давнини все ще актуальні, а проблеми, що ятрили соціум тоді, не розв’язано досі, не може вважатися нормальною. Тому коли хтось з гордістю стверджує, що накреслення, скажімо, Петра Могили щодо можливого розвитку Київської церкви або кон-
цепція, викладена руськими владиками в Берестейських артикулах, не втратили свого практичного значення — це досить сумнівний комплімент здоров’ю суспільства.
Ані суспільство в цілому, ані його еліти виявилися не готовими до ювілеїв. Берестейська річниця не стала часом зустрічі тих, кого чотири століття тому вона розділила. Спочатку у владних коридорах блукали обережні думки, що цей ювілей треба максимально використати для консолідації нації, для великого акту примирення, зробити щось на зразок відзначення німцями ювілею Реформації, яка їх теж, як відомо, зіткнула в кривавій борні. Але не вистачило ні бажання, ні вміння, ні знавців спеціальних суспільних і соціально-психологічних технологій. Відіграли свою роль і ті ієрархи, які довели офіційному Києву, що Берестейський ювілей — «це не та подія, яку треба відзначати». Єдиною акцією, суголосною значущості річниці, було зняття Собором УГКЦ 1996 р. анафеми з учасників паралельного Собору 1596 р. в Бересті, який відкинув унію. Натомість міжнародну конференцію, яка відбулася в Львівсько-Дрого-бицькій єпархії УПЦ в єдності з Московським патріархатом майже одночасно з Собором УГКЦ, не можна виправдати ні благом церкви, ні тією очевидною обставиною, що владні структури в Галичині далеко не завжди є доброзичливими стосовно православних, тим більше тих, хто зберігає підпорядкованість Московському патріархатові. Висновки конференції про «руйнівний і загарбницький характер унії», її звернення до Івана Павла II з проханням «скасувати Брестську та Ужгородську унії, які є штучною стіною між нами» навряд чи сприятимуть врегулюванню православно-греко-католицького конфлікту і стабільності в краї. Заперечення права на існування цілої віровизнаневої спільноти — це очевидний тупик, повернення до позицій другої половини 80-х pp., повна нереалістичність.
Звичайно, Берестейський ювілей не лишився непоміченим і безплідним. Були і папське послання, і документи Апостольської Столиці, і беатифікації, й урочисті літургії, концерти, виставки, конференції, «круглі столи», читання і багато-багато іншого, цінного й корисного. Але тим, хто цього прагнув, таки вдалося «відокремити» річницю події, яка мала надзвичайно серйозний вплив на увесь хід європейської історії, від сучасного загальноукраїнського контексту. І офіційна відмова надати Національну оперу для проведення урочистої академії в українській столиці, вмотивована піклуванням про глядача, стала апофеозом обмеженості і провінційного мислення.
Не відбувся в суспільному вимірові й Могилянський ювілей — він ані на крок не зблизив тих, хто вважає себе духовними нащадками і духовними дітьми великого митрополита. Подвійна канонізація Петра Могили — УПЦ в єдності з Московським патріархатом і УПЦ КП лише зафіксувала ступінь не примиренності і взаемонеприйняття.
Те, що ці ювілеї не відбулися — попри необхідний зовнішній декор, — проблема, ще раз зауважимо, не тільки церковна, а може, й не стільки церковна. Це діагноз стану суспільства. І схоже, що Великий Ювілей 2000-ліття приходу Спасителя в світ має всі шанси заскочити його в такому ж розшматованому і безвідповідальному стані. Втім, лишається ще трохи часу, аби щось змінити на краще.
IX.
Є все ж таки принаймні одне питання, де історичні церкви України доходять цілковитої згоди. Вони одностайно проти іноземних місій. Для багатьох церковних адміністрацій протидія західним (втім, і східним) місійним структурам перетворюється на головний напрям діяльності. На початку 1997 р. в Україні було офіційно зареєстровано 104 місії. Але ця цифра не дає жодного уявлення про події, які відбуваються на вітчизняному місійному полі. Наприклад, свідки Єгови, які проводять в так званій «обробці території» тисячі і тисячі годин, не мають жодної офіційної місії. Так само, як і багато інших релігійних спільнот, для визнавців яких проповідь постає найчільнішим релігійним обов’язком. Соціолог Шарон Лінзі нарахував на пострадянському просторі 2458 різноманітних місіонерсько-євангелічних груп. За іншими підрахунками, в країнах колишнього СРСР працює тепер близько півтори тисячі іноземних протестантських проповідників. Деякі місії діють напрочуд наполегливо і з розмахом. Скажімо, спілка місіонерських організацій «Доручення» планує навчання викладачів аж 120 тисяч шкіл країн СНД за програмою «Християнська етика і мораль». Є місії, які спеціалізуються на лікувальних закладах, інші прагнуть присутності навіть у Збройних Силах. Назагал місіонери не залишають поза увагою жодну з «важких» соціально-демографічних груп і намагаються «достукатися» до безробітних і ув’язнених, наркоманів і невиліковно хворих. Служіння справами майже завжди супроводжується служінням словом; і хоча допомога не обумовлена обов’язковим приєднанням до певної релігійної спільноти і прийняттям відповідних цінностей, цей мотив, безперечно, дуже відчутний.
Православні й греко-католики б’ють на сполох; вони говорять про «купівлю душ» і можливість кардинальної зміни духовно-культурного ландшафту країни. Місіонери заперечують; вони послуговуються дуже простою аргументацією: ліпше, якщо людина від них почує про Христа, аніж не почує про Нього ніколи. І справді, важко перелічити навіть ті примірники Святого Письма, які були завезені до нашої країни іноземними місіонерами, та кількість осіб, яких вони привели до Ісуса. Справедливо також і те, що їхня праця не завжди була коректною, і найбільш сумлінні керівники місійних структур визнають нині, що досить часто місіонери виявляли неповагу до тисячолітньої християнської традиції народу, серед якого вони проповідували, до церков, які виплекали цю традицію, демонстрували зверхність і зневагу до, сказати б, тубільців. Церковні ієрархи особливо вказують на ці негативні риси. Вони доводять, що за місійним походом на Схід стоять впливові сили і що навколо цього руху годується чимало осіб. Якщо Захід так жадає євангелізувати Схід, — говорять православні, — то хай допомагає нашій Церкві, — і ми самі понесемо світло Євангелія своїм вірним, які — ніде правди діти — в більшості своїй лишаються формальними християнами. Але тих, хто готовий допомагати євангелізації через православні церкви, допомагати «без коливань і лукавства», як засновник всесвітнього фонду «Церква в потребі» католицький священик Веренфрід ван Страатен, не так уже й багато. Керівники іноземних місійних структур натякають на корумпованість церковної верхівки, на махінації навколо гуманітарної допомоги, а також — на втрату історичними церквами місійної напруги. Серед тих на Заході, хто щиро зацікавлений у духовному відродженні країн колишнього СРСР, останнім часом дедалі поширенішою стає допомога конкретним, здебільшого невеличким православним громадам. Але, зрозуміло, далеко не всі місійні структури впевнені в історичній правоті Православ’я і мають власні погляди на те, в який саме спосіб має бути перетворено пострадянський простір.
Отже, стисло ситуація виглядає таким чином: з одного боку – потужний тиск добре відмобілізованих і фінансованих місійних структур, з іншого — послаблена Церква, яка намагається підвестися з колін і практично не здатна нести благу вістку за храмові стіни. За цих умов вона робить єдине, що знає, — апелює до державної потуги. Впродовж останнього часу навколо іноземних місій розгорнуто істерію, масштаби якої явно неадекватні їхньому суспільному впливові. З подання ієрархів та професійних викривачів уже створено образ всюдисущого і зажерливого монстра, який плюндрує духовний генофонд нації. Дуже показово, що той образ є вельми неконкретним і розмитим. Передовсім це дає змогу ставити, скажімо, протестантські місії в один ряд з непопулярними, м’яко кажучи, спільнотами на кшталт церкви Муна або Аум Синрікьо. По-друге, звільняє від необхідності доводити реальність звинувачень на їхню адресу (між іншим, більшість порушень закону на релігійному грунті в Україні припадає на вірних історичних церков). По-третє, піднесення мішені, по якій пропонується завдавати удари, має неартикульований, але прозорий підтекст: спільний ворог повинен сприяти консолідації ворогуючих історичних Церков; те, що міжцерковними чварами користуються «секти», — улюблений пасаж оглядачів церковної тематики. Цього літа грім пролунав із самих вершин; про те, що «ми не можемо... займати позиції стороннього спостерігача щодо нарощування присутності в українському релігійному просторі активних зарубіжних місіонерських організацій», заявив на святкуванні 5-ї річниці незалежності України Президент Л. Кучма.
Навряд чи ця заява матиме серйозний вплив на релігійне життя країни. У нас уже були спроби законодавчого обмеження активності закордонних місій (доповнення до ст. 24 Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23 грудня 1993 p.), які виявилися малоефективними. На розгляд законодавців виносяться інші, які також, очевидно, кардинально не змінять ситуацію. Приєднуючись до громади харизматів, чи новоапостольської церкви, чи якоїсь іншої, котру історичні Церкви визначають як «секту», особа якраз і прагне від неї того, що засуджується як «сектантство». А саме: згуртованої контактної групи зі спрощеною доктриною й зрозумілою вимогливою мораллю, яка дає усвідомлення самобутності й особистої цінності кожного члена громади і, зрештою, дійово протистоїть цьому перевантаженому проблемами й виразками світові. Цей потяг не заблокуєш законами та міліцією. Найдивовижніше, що це не хочуть зрозуміти в колишньому Радянському Союзі, який мав унікальний провальний досвід боротьби з «сектами».
Думається, однак, що ми не станемо, принаймні найближчим часом, свідками якихось особливо жорстких утисків щодо закордонних місій і «сект». Попри нагнітання атмосфери, українська Конституція гарантує всім (а не лише громадянам країни) вільне поширення релігійних поглядів. До того ж деякі місії довели, що можуть за себе постояти. Помічникові генерала Лебедя, який басом повідомив світові, що мормонам немає місця на російській землі, дуже швидко довелося вибачатися за свого шефа — на захист мормонів став сам Біл Клінтон. Очевидно, боротьба з місіями розгорнеться в обласних та районних адміністраціях (тоді легко можна буде покартати місцеву нормотворчість), а в центрі виллється у виснажливі зволікання, відкладення розгляду документів тощо.
Водночас присутність іноземних місій в Україні навряд чи зменшиться. Центрально-Східна Європа і Росія для них — один з дуже небагатьох вже в світі місійних теренів, який здатен приносити плоди. Визнавці племінних релігій, які завжди були об’єктом місії, становлять нині менше 2% населення планети; території у вікні між 10 і 40 паралеллю, куди радив перенести активність минулорічний євангелізаційний конгрес у Сеулі, практично непроникні для християнських місіонерів.
Тож якщо Церква справді прагне віднайти гідну відповідь викликові дедалі більш плюралістичної ситуації, їй доведеться змінюватися. Церква лишається «одна й та сама» у вічності не тому, що не змінюється, а тому, що, за висловом Івана Золотоустого, «присно оновлюється». Кожне покоління потребує, щоби євангельську вістку йому було переказано його власною мовою. Певно, Церква не може більше тішитися тим, що вона нікого не кличе до храму — туди приходять самі. Вона також не може сподіватися, що державна машинерія вкорінюватиме у «світі цьому» Христові істини. І, нарешті, вона не може більше забувати, що Церква Христова — це завжди Церква місіонерська.
X.
Стосовно минулого року можна говорити — хоча і з дуже великою обережністю — про пожвавлення парафіяльного та общинного життя, про посилення мирянського руху, зорієнтованого не на політичну кон’юнктуру, а на духовні потреби. Стала помітнішою присутність церков у лікарнях і в сиротинцях, місцях позбавлення волі (дуже активно працюють тут євангельські християни-баптисти, п’ятидесятники, адвентисти сьомого дня та інші протестантські спільноти, чий внесок у справу милосердя незмірно перевищує їхню питому вагу в загальній масі віруючих України). Утворювалися й розвивалися духовні об’єднання мирян, такі як «Домашня церква» в Кам’янець-Подільському чи «Християнська родина» на Тернопільщині. Єпископат і духовенство православних церков більш наступально повели боротьбу проти штучного переривання вагітності, алкоголізму, а єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор оголосив неприпустимою плату за треби.
Водночас дуже багато з того, що відбувалося в релігійному житті країни, не піддається емпіричному спостереженню. Ми не знаємо, скільки саме осіб, що дотепер тільки вважали себе християнами, справді стали ними; не можемо навіть соціологічними методами виміряти напругу того струменя, який спричинював до масових прощ по всій Україні, не можемо з упевненістю сказати, що означає минулорічний спалах оновлення ікон, об’явлень Божої Матері та інших незбагненних подій: чи є це дійсно поверненням до давніх виявів побожності, про можливість якого навіть за часів найбільшого торжества раціоналізму попереджали історики та психологи релігії? Не можемо ми й знати нині, як відгукнеться в майбутньому закарбована в новій Конституції відповідальність перед Богом. Напевно, багато хто з депутатів, голосуючи за преамбулу Основного Закону, керувався цілком прагматичними міркуваннями. Але вербальні формули з часом відокремлюються від своїх творців і починають самостійне існування. Вони можуть справляти і справляють вплив набагато серйозніший, ніж передбачалось. І, можливо, відповідальність перед Богом не залишиться самою лише декларацією, хай навіть конституційною, а стане підґрунтям для особистого очищення кожного, а відтак – і для Преображення всього суспільства.
Людина і світ. — 1997. — №1. — С. 2-15
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
