„Мирне співбуття при взаємній повазі...”

На запитання журналу «Людина і світ» відповідає предстоятель Української Православної Церкви митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан)

«Людина і світ»:
— Владико, колись чергова суперечка між Старим і Новим Римом на віки поділила християнський світ на дві відчужені, вороже настроєні одна щодо одної частини. 30 років відділяють нас від події унікальної і водночас закономірної в історії Церкви Христа — прийняття Вселенським патріархом і Римським архиєреєм взаємних анафем 1054 року. У світі цей акт заторкнув кожну Помісну Церкву, кожну громаду, кожного християнина зокрема. Однак цього не можна сказати про Україну. Тож які уроки «діалогу любові» актуальні для відносин між християнськими Церквами в Україні, їх віруючими, для Православ’я в Україні загалом?

МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР:
— Відхід Римо-Католицької Церкви від Православ’я через низку складних богословських (догматичних і еклезіологічних) причин, які з огляду на особливості епохи дістали свій зовнішній вияв і в історичному плані, справді торкнувся прямо й опосередковано всіх Православних Церков; Україна також не була і не є винятком. Тому я з Вами не згоден, що Україна залишилась осторонь цих віянь. Принаймні 19 важливих дисертаційних досліджень попереднього століття та дві глибокі праці вчених-істориків (90-і роки XX ст.) розглядають саме цей вплив на православний менталітет в Україні. А полемічна література — це море антиримського полемічного запалу як з боку низки видатних полемістів, так і державних діячів України. Отже, Україна відчула на собі всю гостроту наслідків того розриву. Зняття взаємних анафем справді було виявом «діалогу любові», але канонічно й еклезіологічно воно діставало й дістає різні, до сьогодні ще не усталені оцінки. Чим Рим був тоді, коли анафеми накладалися, — тим же самісіньким, або ще й більшим він залишається для православних і сьогодні. Але перший крок ми вітаємо, бо поділ християн — явище негативне. Отже, це головний урок і для Православ’я в Україні.

«ЛіС»:
— Від часу зняття анафем 1054 року православний і католицький світи живуть усвідомленням того, що їхні Церкви — то Церкви-сестри. Чи є паростки еклезіологічної єдності в Україні у відносинах між Церквами, чи оцінюється позитивно друга сторона в стінах навчальних закладів, де здобувають освіту священики, й чи впливає це на формування богословських кадрів, відповідну роботу з віруючими? Що робить у цьому напрямку Українська Православна Церква?

МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР:
— Як можна зрозуміти зі змісту запитання, головне в ньому — це чи готова Українська Православна Церква на всіх рівнях (канонічному, адміністративному, богословському та освітньому), так би мовити, «повернутись обличчям до Рима» й чи готує вона свою паству та священство до широкого діалогу з Католицькою Церквою. Розуміючи підтекст, скажу лише, що «сепаратний мир» на засадах актуальності моменту неможливий. Але правда й те, що діалог має місце; попри це так звана цивілізованість не заступить ніколи головного — канонічного права і Православної еклезіології. Проте ми не стоїмо й на позиціях крайнього консерватизму. Діалог у нас широкий — від Всесвітньої Ради Церков до двосторонніх консультацій з важливих для обох Церков питань.

«ЛіС»:
— Одним з набутків спільного православно-католицького богословського «діалогу істини» було рішення про те, що розв’язання будь-яких конфліктних питань між громадами християн різних конфесій має бути виключно внутрішньоцерковною справою. Це положення не викликає заперечень. Але в реальному житті можуть виникати екстраординарні ситуації. Чи вважаєте Ви, що за певних обставин залучення позацерковних чинників може бути доцільним?

МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР:
— Щодо ролі позацерковних чинників в усталенні церковного миру Церква — це не єпископат і його воля. Церква — це єдність (саме єдність, а не сума!) у Христі та Євхаристії єпископату, кліру й Народу Божого. Отже, воля цих складників, «єдині вуста і єдине серце», складають земну Церкву як частину містичного Тіла Христового. Порушення єдності волі, єдності серця як наслідки гріха гордині збурюють церковний мир. Очевидно, що всі названі складники й мають докладати зусиль до повернення втраченого миру. Це завжди робиться властивими Церквам методами.

А «позацерковні чинники», які часто й «Отче наш» не знають, не повинні втручатись до справ Церкви, бо вони вносять сюди секулярний парламентаризм, чужий Церкві. Істина в Церкві визначається не головуванням і кількістю голосів, а часом. Щоправда, історії відомі й позитивні приклади ролі позацерковних чинників — це їхній нейтралітет в епохи порушення церковного миру. Якби це сталося у нас в Україні, мир уже давно настав би.

«ЛіС»:
— Останній документ Спільної комісії з православно-католицького богословського діалогу — Баламандська заява констатує, що всі церковні унії частин від Православних Церков з Римом постали внаслідок прозелітичної діяльності й виявилися неефективним засобом на шляху до осягнення повної єдності Церкви, а тому й «уніатство» в майбутньому не може бути визнане ані як метод до застосування, ані як зразок об’єднання, якого прагнуть досягти Помісні Православні Церкви і Римо-Католицька Церква. Для України це положення є не лише актуальним, а й дуже болісним навіть в осягненні його розумом, адже і православна, і греко-католицька спільноти тут чи не найбільші у світі. Яка перспектива подолання жорсткого протистояння і встановлення цивілізованих стосунків між ними, не кажучи вже про ідеал Церков-сестер? Яка стратегія Української Православної Церкви в цьому напрямку?

МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР:
— Щодо «уніатського» питання. Унія — історична реальність зі своїми надто складними проблемами на сьогодні та складними наслідками на завтра. Ця реальність — наші брати-українці, чиї переконання ми повинні поважати. Ми проти одного — здобуття ними так званого життєвого простору тими самими методами, якими в них колись той простір забрали «позацерковні чинники», як Ви висловились, Здається, що зараз потроху баланс стає видимим. Отже, стратегія з обох сторін — мирне співбуття при взаємній повазі переконань і відсторонення від насильства «ззовні» при вирішенні питання про храми.

«ЛіС»:
— Чималу загрозу для духовного здоров’я нації становить розповсюдження в Україні різноманітних релігійних та квазірелігійних вчень, культів, сект. Звісна річ, усе це стало можливим лише в умовах загального кризового стану українського суспільства. Однак від усвідомлення глибинних причин цього явища полегшення не відчувається. Тож яких заходів може і повинна вживати Церква для захисту «екології душі» українського соціуму? Чи не на часі вже звернутися до міжнародних християнських організацій, щоб стосовно України виконувались рішення Лозаннської декларації 1974 року Всесвітньої Ради Церков, яка передбачає можливість введення мораторію на діяльність іноземних місіонерів «задля полегшення зростання Помісної Церкви», або тієї ж Баламандської заяви про заборону прозелітизму?

МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР:
— Що стосується всякого роду квазірелігійних течій, то тут аж надто багато такого, що потребує реагування держави: не треба реєструвати під виглядом свободи совісті тих сект, що зняті з реєстрації у країнах виникнення. Ну, наприклад, так звану «Церкву Христа», що репрезентує фундаменталістський баптизм, знято з реєстрації в Англії через екстремістські настанови щодо цієї країни, а в Україні вона діє. Щодо решти — східного та містичного. Науковці повинні дати роз’яснення їхніх марновірних доктрин та етичних систем і пояснити людям екзотику (часто порожню) цих культів і вірувань. УГКЦ тут осторонь не стоїть. Щоправда, окрім слова, ми не маємо іншого засобу не допустити їхнього розповсюдження. Переконаний, що Народ Божий зрозуміє облудність їхніх доктрин і неспасенність марної надії на ідолів зі Сходу і Заходу.

Питання ставила Н. КОЧАН.

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 41-43