Мішані шлюби та перспективи православно-католицького діалогу: у Софії Київській пройшов міжконфесійний семінар
Цьогоріч Київ удруге приймав Міжнародний семінар Українського християнського академічного товариства. Робота семінару відбулася в рамках ХІ Екуменічного соціального тижня «Молодь. Віра. Покликання» і присвячено його було темам міжконфесійних шлюбів та православно-католицького діалогу.
Цьогоріч Київ удруге приймав Міжнародний семінар Українського християнського академічного товариства. Робота семінару відбулася в рамках ХІ Екуменічного соціального тижня «Молодь. Віра. Покликання» і присвячено його було темам міжконфесійних шлюбів та православно-католицького діалогу.
Позаконфесійна Софія Київська знову об’єднала християн
Сесійні засідання відбулися 14 червня 2018 у Відкритому православному університеті —на території Національного заповідника «Софія Київська». Модерував зустріч ректор ВПУ о. Георгій Коваленко.
«У 2018 році Софійський собор відзначає ювілей — тисячу років освячення. Це святкування насправді триває у нас вже кілька років, — сказав на відкритті семінару о.Георгій. — Ця дата у нас плинна в часі. Думаю, невипадково, що в цей рік, незважаючи на те, що всі заходи проходять традиційно у Львові, Українське християнське товариство все ж таки вийшло з того осередку і перенесло зустріч на територію древньої Софії Київської». Організатори семінару — Інститут екуменічних студій Українського католицького університету та ВПУ — розділили засідання на 2 сесії.
У Німеччині в католицьких церквах причащають протестантів
Першу частину було присвячено «Екуменічним викликам мішаних подружжів».
Її відкрив доповіддю о.Ален Мостер, доктор богослов’я, викладач факультету католицького боголсов’я університету Марк Блок у Страсбурзі (Франція).
Зі свого досвіду о.Ален розповів, що дедалі частіше через професійну мобільність, навчання за кордоном, віртуальний світ інтернету відбувається «баналізація» шлюбу, збільшується кількість розлучень. До того ж, часто люди, які взяли шлюб, не ведуть належного парафіяльного життя, що позбавляє їх пастирської опіки.
Стосовно проблем мішаних подружжів о. Ален розповів як про досвід Франції, так і Німеччини. У Франції одні пари щонеділі поперемінно відвідують то католицькі, то протестантські богослужіння. Є приклад, коли мішане подружжя охрестило дітей у католицькій церкві, а мати поки залишається вірною протестантської громади і лише роздумує про зміну конфесії.
О.Ален поділився цікавим досвідом Німеччини, де є велика кількість мішаних шлюбів. У багатьох парафіях увійшло у звичай причащати обох членів мішаних католицько-лютеранських подружніх пар без будь-яких зобов’язань. Аби узаконити цю ситуацію, німецькі єпископи уклали текст, який дозволяє подібну практику. Але з’явилися голоси «проти». Питання і досі залишається відкритим…
Християн, які готові нести служіння разом, багато
Протопресвітер Богдан Матвійчук, православний священик УПЦ з Великої Британії (Константинопольський Патріархат) говорив про «Мішані подружжя української православної діаспори» та про «Погляд з православної діаспори на православно-католицькі відносини».
«Я на такій конференції вперше, — розповів о. Богдан. — Сюди мене запросив мій друг з Англії, о. Іван Дацько (президент Інституту екуменічних досліджень УКУ — ред.). Ми односельчани, народжені в діаспорі, жили в одному місті — Рочдейлі. Я православний, отець — католик. Ми ціле життя спілкуємося, знаємо родини. Усе життя ми проживали і спілкувались відкрито. Були особливо цікаві дискусії, але ми шанували релігії один одного і проблем не було».
Під час своїх доповідей о. Богдан розповів про те, що православних вірян у Великій Британії небагато. 86% поселень були греко-католики із Західної України, 14% — православних з Волині. Основна кількість християн — це були парафіяни католицької церкви. Багато нових вірян приходить, але православним дуже зашкодила асиміляція. Є собор в Лондоні, п’ять церков по теренах Британії, які православні зберігають, як можуть.
На Великдень до собору на Бонд-стріт (собор Пресвятої Родини, УГКЦ — ред.), приходить 11 тис., а до собору св. Преображення — 3 – 3,5 тис. — посвятити паску.
Про наближення православних і католиків о. Богдан розповів випадок із власного життя.
«Спочатку було протистояння, церкви жили окремо. Але за мого покоління вже склалися обставини приближення. Одна українка у 1993 році у заповіті записала, щоб її ховали католики і православні. Родина звернулася до мене і до католицького священика Павла Лунів (так само народженого в діаспорі). Ми згодилися, і вперше разом церкви ховали людину — за її волею.
Парафіяни в церкві, коли побачили двох молодих священиків, народжених в діаспорі, які служать разом, плакали. І на могилі плакали. Суспільство побачило, що приближення — це добре. Тоді ми відслужили екуменічні служби, літургію — ні, але це приближення й досі є цікавим. О. Іван, мій друг дитинства, готовий нести служіння разом. І ми не одні, таких багато».
Католицька церква не дає розлучення, але…
О.Олександр Язловецький, д-р канонічного права Латеранського ун-ту, ректор римо-католицької семінарії, говорив про католицький погляд на труднощі при укладанні мішаних шлюбів між католиками і православними.
«Якщо говорити про труднощі, з якими стикаємося ми, католицькі священнослужителі, під час мішаних шлюбів, то вони зазвичай юридичного, морального, пасторального характеру. Є чотири головні питання: нерозривності шлюбу, визнання цивільного шлюбу, контрацептивних засобів і питання хрещення та виховання дітей».
О. Олександр сам працює у церковному трибуналі, який дає підстави або заборони на розірвання церковного шлюбу. Тож діє в рамках канонів Католицької церкви, яка ніколи б не погодилась на церковне розлучення у шлюбі.
«Єдиний шлях у католицькій церкві — це звернення до церковного трибуналу. Він, дослідивши справу, може оголосити подружжя недійсним, але від самого початку, в день, коли вони шлюб уклали. Натомість, православна церква, яка ревно захищає подружню нерозривність, надає можливість церковного розлучення». Ця теза спонукала гарячу дискусію серед учасників семінару, адже Православна Церква може надати дозвіл на церковне благословення другого шлюбу.
Після століть спорів християни побачили: треба порозумітися
У другій частині, присвяченій «Перспективі православно-католицького зближення», о.Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ УГКЦ доповів про «Результати нарад координаційного комітету міжнародної православно-католицької богословської комісії, що відбулися в м.Іракліон на о.Крит у Греції».
«Ми маємо розмовляти один з одним — католики із греко-католиками, католики з православними, говорити треба з усіма. Бо за час великої схизми нагромадилося стільки питань! Бачення церкви, розуміння правд віри було відмінне між сходом і заходом. Спочатку ще співслужили між собою. Але потім, вже в другому тисячолітті, все це розірвалося, бо все почало будуватися на непоступливості — кожен хотів поставити все по-своєму.
А нині, нарешті, після століть спорів, поважна частина християн бачить, що треба розмовляти один з одним, порозумітися, примиритися, простити, а потім шукати шляхи до єднання. Але це не є короткий процес. Роз’єднання тривало 1000 років.
Треба працювати над кращим майбутнім, шануючи різнорідність
Сучасний екуменічний рух не є довгим. Він тривав останні два століття. Але зажди були старання відновити єдність. Це називали унією, уніонізмом, потім уніатизмом. А нині ми говоримо про екуменічний рух, де ми включаємо не лише католиків і православних, але й протестантів, і англіканців.
Хоча ми всі кажемо, що ми є християнами, що приймаємо хрещення в ім’я Отця і Сина, і святого Духа, але між собою ми є розділені і навіть розсварені, у деяких випадках ставлення є прикрим і ворожим.
І тепер екуменічний рух показує, що тільки через діалог, через розмову, а потім з примиренням і прощенням, позитивною розбудовою можна працювати над кращим майбутнім, об’єднаною церквою. Але, шануючи різнорідність. Єдність не означає однообразність. Ми можемо бути різних обрядів, культур, світоглядів, але в основному зберігаємо ту саму віру, ті самі заповіді, те саме моральне життя. До того прагнемо. Але шлях є непростий, некороткий.
Зараз екуменічний процес відбувається активніше: глобалізація, інтернет, комунікативність. Що зараз станеться в Києві, те за хвилину через інтернет будуть знати в Австралії.
Є проблема також і в церковній ієрархії. Бо єпископи люблять, щоб усе було по-старому, не рухати нічого. І тут є велика правда, що священики мають проповідувати науку церкви, а у сповіді бути лікарями. Якщо я лікар, а ви пацієнт, то я роблю все можливе, щоб вам повернути здоров’я, а не накинути ще ярмо канонів чи приписів.
Нині людей так пеклом не налякаєш, як колись. Бо зросли освіта і добробут. Думаю сама відсутність присутності Господа Бога буде великим терпінням. Ми маємо тіло, то й думаємо по-тілесному, як люди. А там інші категорії мислення — категорія Божа, вічна, яка є понадматеріальна».
О.Андрій Дудченко, прот. УПЦ , викладач ВПУ, говорив про «Розуміння першості і автокефалії в еклезіології о.О.Шмемана у сучасному контексті».
Об’єднання Української Церкви: богослови мовчать, говорять політики
Завершив роботу секції виступ Апостольського нунція в Україні архієпископа Клаудіо Гуджеротті. Він звернув увагу на об’єднавчий процес, який зараз йде поміж православних церков України.
«Єдність народжується від Ісуса Христа, Він її дає. Я є з заходу. Вже сорок років я займаюся східними церквами. Я маю таке враження, що ми постійно ходимо навколо певного центру, але зрозуміти, що є в центрі, що є нашою вірою, нам важко.
Мені хотілося би (і я дуже радий був почути це сьогодні) говорити про еклезіальне богослов’я. Але, маючи дипломатичний досвід у відносинах із державою та різними церквами, я дуже мало про це чую.
Так, ми зробимо наші церковні маневри. Але я не знаю, яке це мало би відношення до спасіння, яке приніс Ісус Христос. Звичайно, Бог служить усім. Але, мені здається, поки ми займаємося розмовами, український народ іде своєю дорогою: думає, як заплатити за світло, як захистити своїх синів, щоби вони не йшли на війну, і як розв’язати проблему міграції, через яку Україна втратить майже половину свого населення.
Технічне розв’язання, яке зможе гарантувати томос, буде, ймовірно, несподіваним. Але, мені здається, замість того, щоб думати про есхатологічне зацікавлення, кожен думає, як зберегти своє крісло, незалежно від того, якої форми набуде нове об’єднання…
В еклезійному богослов’ї ми можемо уявити, про що нас просить Євангеліє. Але уявляти, що може зробити політична чи церковна влада, — це щось зовсім інше. І еклезіолог, який займається цими питаннями, може просто загубитися цьому. Тому тут богослови мовчать, а говорять політики».
