Мислитель-кар’єрист, гетьман і цар

Ті, хто слухав у лютому 1725 року на похованні імператора Петра І виступ архієпископа Нарвського та Псковсько-Великолуцького Феофана Прокоповича — фактично найвпливовішого члена Святійшого Синоду Російської Православної церкви, ієрарха, котрого боялися та шанували навіть запеклі вороги, — ті й через десятки років не могли забути того колосального враження, що його справили на всіх присутніх слова архієпископа. Дочка царя Петра, імператриця Єлизавета, вже через 17 років у розмові з французьким послом де Шетарді (який , власне, вирішальною мірою посприяв її приходу до влади) згадувала, що вона, на момент смерті царя 15-річна дівчина, захлиналася від сліз, слухаючи виступ Прокоповича. «І якби тільки я — дорослі, сильні чоловіки, почувши ці слова, теж ридали» — занотував де Шетарді слова Єлизавети.

Що ж говорив Феофан? Ось короткий фрагмент промови: «Что се есть? До чего мы дожили, о россияне? Что видим? Что делаем? Петра  Великого погребаем! Не мечтание ли се? Не сонное ли нам привидение? О, как истинная печаль! О, как известное наше злоключение! Виновник бесчисленных благополучий наших и радостей, воскресивший аки от мертвых Россию, воздвигший ея в толикую силу и славу, прямый Отечества своего отец, которому по его достоинству добрии российскии сынове бессмертну быть желали, по летам же и по составу крепости своий многолетно еще жить имущего, яко вси надеялися — противно желанию и чаянию скончал жизнь и — о лютой нам язвы — тогда жизнь скончал, когда по трудах, беспокойствах, печалех, бедствиях, по многих и многообразных смертях нечто жить начинал!».

Навіть з цього уривку можна відчути, як блискуче володів цей оратор мистецтвом риторики. Але суть справи, власне, не в цьому (як і не в численних українізмах та старослов’янізмах, які видавали в молодому, 44-річному, вже надзвичайно впливовому, архієреєві нашого співвітчизника ). Річ в іншому. Поза сумнівом, люди, які належали до найближчого оточення покійного царя, добре пам’ятали інші панегіричні рядки з віршованої драми «Володимир» (1705 рік), що належали перу того ж Феофана Прокоповича. Цю драму Прокопович присвятив тоді гетьману Іванові Мазепі (через чотири роки цю присвяту зняв і «переприсвятив» свій твір уже царю Петру І). Там, у «Володимирі», знаходимо, приміром, такі образи й ідеї, натхненні дивовижною особистістю гетьмана Мазепи: прославляння Івана Степановича як «второго Самсона», «зиждителя держави», який «вогненну бронь носища всего пламенна, всего хвалимим горяща гнівом...». Одне пряме порівняння Мазепи з Володимиром Хрестителем багато чого вартувало...

І це було добре відомо російській верхівці. Щоб читач уявив, що означав факт написання такого твору в абсолютистській, рабській Росії, варто нагадати про те, що після 1709 року одна лише згадка (!) імені гетьмана Мазепи, підданого за наказом Петра загальнодержавній анафемі (є деякі свідчення про те, що текст цієї анафеми, серед інших, редагував і Феофан Прокопович, який вже вкотре в житті «еластично» змінив переконання). — лише згадка цього імені реально загрожувала тортурами, катівнями, відрізанням язика, батогом, Сибіром чи навіть стратою. А тут — не просто «згадка», а цілий панегіричний твір, присвячений «зраднику», хай навіть переприсвячений .

Не дивно, що Феофану, навіть попри надзвичайну близькість до персони царя Петра (після 1716 року — особливо), попри те, що він став головним ідеологом церковної реформи, що її замислив Петро, організаційним «мотором» цієї реформи (і більше за це — впливовим ідеологом реформи держави як такої!) — було чого побоюватись. Адже він як один із найбільших інтелектуалів доби (інтелектуалів-кар’єристів, про що мова ще попереду) чудово знав, як за волею царя ламалися життя, перетворювалися на ніщо найвищі посади, закреслювалися славетні прізвища, піддавалася забуттю минула слава. «Як по крихкому льоду йду» — ось цей уривок з листа Прокоповича 1722 року добре передає його тодішній настрій та склад думок. Хто міг почувати себе в безпеці?

Феофан, природно, не бажав гинути, прагнув успіху. І завдяки своєму надзвичайному розуму, блискучій освіті, волі, і, можливо, — перш за все — завдяки фантастичній інтуїції, вмінню вчасно вгадувати, на чиєму боці сила, як саме змінюється політична кон’юнктура, він досяг воістину вражаючих висот у тій самій новопосталій Російській імперії, до творення якої доклав величезних зусиль. Не буде перебільшенням сказати, що якраз Феофан Прокопович став одним із головних (може, й головним) ідейних конструкторів петровської самовладної, деспотичної «регулярної держави» (далі ми стисло розповімо про це). Отож, коли стверджуємо, що українці стали водночас і творцями, і жертвами російської імперської держави, — без розповіді про Феофана не обійтись.

Не є ще надбанням широких кіл української спільноти той, воістину красномовний, факт (він, безумовно, потребує ще  аналізу й осмислення), що українські інтелектуали не лише стали «донорами» культури для Московського царства, навчаючи малограмотних тамтешніх священиків азів християнського  віровчення. Можна стверджувати, що саме українці (точніше, конкретний українець) дали нове, оновлене, модерно-імперське (і водночас — підтасоване) ім’я цій державі. І цим українцем був Феофан Прокопович. Події розвивалися так. У жовтні 1720 року Петро І звернувся до вищих посадовців і духовних ієрархів Московії із обуреним листом, де вказував, що в Європі «державу нашу называют безпорядочно и непочтительно: кто Московиею, кто Руссиею, кто сверх того, даже Татариею. Таково и на их картах есть... То вы бы , господа, изволили б, без проволочек, подать правильное название государства нашего — каким оно имеет быть». І ось саме Феофан Прокопович, перебравши велику кількість варіантів, запропонував монархові те слово, яке і стало єдино  узаконеним, загальновживаним від жовтня наступного, 1721 року — «Российская империя», «Россия» (візантійський термін «Русія» трансформувався під впливом церковно-книжної, грецької та старослов’янської традицій). Генетичний же зв’язок цієї «Росії» із загальновідомим, сакральним концептом «Русь» є обґрунтованим лише політично, з імперських міркувань, проте аж ніяк не історично.

Круті повороти світогляду, долі й кар’єри Прокоповича, звичайно ж, важко збагнути у відриві від його біографії (яка ще й досі містить чимало загадок і «білих плям» ). Він народився у червні 1681 року (за іншими даними, у квітні 1677 року) в Києві. Почати, мабуть , варто з того, що з’явився він на світ у родині незаможного крамаря Церейського, і назвали хлопчика, швидше за все, Єлизаром. Таким чином, формально кажучи, героя нашої оповіді звали Єлеазар (Єлизар) Церейський! А Феофан Прокопович — це ім’я  та прізвище його дядька по матері, професора, згодом — ректора Києво-Могилянського колегіуму, намісника Київського Братського Богоявленського монастиря. Саме ця людина подбала про освіту здібного хлопця, який вражав усіх викладачів Могилянського колегіуму (тут Єлизар і здобув освіту) рідкісною пам’яттю, блискучими здібностями, знанням давніх та новітніх мов, потягом не лише до богослов’я, але й до математики, астрономії, інших точних наук, і , звісно ж, до історії та філософії. Треба визнати, що в усіх цих галузях знань Феофан Прокопович (ім’я свого опікуна — Єлизар — прийняв уже після його смерті, дорослим юнаком) досяг вражаючих успіхів, ставши одним із провідних учених доби Українського бароко, фахівцем всеєвропейського рівня. А ось на що саме він спрямував свій винятково гнучкий розум у царині політики — то вже тема окремої розмови. Ми торкнемося й цієї проблеми.

Честолюбній молодій людині, можливо, стало занадто тісно в Києві, «амбітні» (як зараз кажуть) плани спонукали її побачити світ, вивчити іноземні релігійні доктрини, збагнути різні християнські конфесії (і навіть змінити їх). Закінчивши курс Могилянки, Феофан певний час навчався у Володимир-Волинському греко-католицькому колегіумі, а потім відправився у Рим, де мав намір пройти курс у знаменитій тоді єзуїтській колегії, для чого навернувся у католицизм (є свідчення, що своїми здібностями Феофан звернув увагу самого Папи Римського). Але — несподіваний поворот долі й світогляду: залишитись у Римі молода людина не побажала, натомість зрікається католицтва, пішки відправляється на північ Європи, мандрує Францією, Швейцарією, Німеччиною, у місті Галле студіює основи протестантизму (ця конфесія справила на нього відчутний вплив).

1704 року Прокопович повертається до України (спочатку — у Почаїв, потім у Київ), офіційно й остаточно повертається до православ’я і робить стрімку кар’єру, не можливу без сприяння гетьмана Мазепи. Той, як відомо, збирав навколо себе обдарованих, освічених людей. У випадку з Прокоповичем гетьмана не зупинило сумнівне католицько-протестантське минуле Феофана.