Мислити, як вільні люди

«Якщо волієте новизни, то ви знайдете її в авторів минулого», – ці слова Хорхе Луїса Борхеса, здається, стали життєвим кредо українського філолога-медієвіс­­та з Харкова. Вже понад 20 років він працює у вкрай складній і не вельми популярній серед академічних любителів швидкого успіху царині – історія української словесності, передусім доби бароко. Про таких, як він, кажуть «міцний горішок». Співрозмовник Тижня – професор Леонід Ушкалов.

 

 

– Давньою українською літературою я почав займатися одразу після закінчення Харківського університету. Правду кажучи, відповідні університетські курси особливого враження на мене не справили. Тож 1982 року я став наче той Геракл на роздоріжжі. І от тоді мені випадково потрапили до рук «Записки НТШ» зі статтею Дмитра Чижевського «Філософічна метода Сковороди», а ще книжка Владіміра Ерна «Григорій Савич Сковорода: життя й наука» (1912). Ці дві публікації я сприйняв як «голос із неба». Я зрозумів, що десь глибоко-глибоко в століттях є культура, відлуння якої начебто є і сьогодні, але я її не знаю, можу про неї лише здогадуватися, скажімо, з розкішних народних пісень чи зі своїх вражень від спілкування зі звичайними людьми, серед яких виріс. Але чим була ця культура, вони й самі забули. Отак відчинялося віконечко в ту культуру.

 

 

– Поза сумнівом. Себто я відчув те, що, як казав колись Іван Франко, у нас були «писателі до Котляревського». І чогось мені тоді здалося, що ці «писателі» представляли ту «органічну українську культуру», якою марив юний панфутурист Нік Бажан. Пам’ятаєте його: «Я люблю браму Заборовського й Дніпрельстан. Я люб­­лю органічну, міцну й нефальшовану культуру. Таку культуру Україна мала лише одну: культуру февдалізму, культуру Мазепи, знатиме вона й другу: культуру пролетаріяту». «Культура пролетаріяту» мені якось не дуже імпонувала, а от «февдалізм» – то справді сила. Зрештою, тоді ж була неймовірно яскрава історія. То хіба могло статися, щоб ця історія не залишала слідів у слові, музиці, архітектурі, малярстві?.. І в такий спосіб я дійшов до того, що називають українським бароко. Водночас страшенно люблю займатися речами, якими ніхто не займається. Принаймні сьогодні, коли про бароко пишуть, пишуть і пишуть, я поволі відходжу від цієї проблематики.

 

 

 

– Чи змінилася на краще загалом, мені важко судити, бо я чоловік цілком світський. Можливо, змінилася в головах інтелектуалів, тих, хто має першим налагоджувати місточки між народами, культурами, конфесіями. Якщо ж вести мову про посполитий люд, то боюся, що ситуація майже така сама, як і 400 років тому. Ті самі стереотипи, те саме радикальне несприйняття іншого, та сама, даруйте, темрява, – словом, як казав Мелетій Смотрицький, «війна України з Україною».

 

А щодо інтелектуалів, то всі шанси на порозуміння є. Я можу розмовляти з отцем-єзуїтом, якого вперше бачу, як із людиною, котру знаю сто років. Він мені близький, тому що ми з ним однієї крові: читали одні й ті самі книжки, нам цікаві одні й ті самі питання. Інколи я показую своїм приятелям товстелезну книжку під назвою «Jezuiсka ars historica». У ній один-єдиний кириличний текст – моя стаття «Українська історія від Хрещення до Руїни з погляду потридентської еклезіології». Професор-єзуїт Людвік Ґжебєнь, якому ця робота й присвячена, писав мені, мовляв, нехай ваша стаття буде символом нашого порозуміння... А в четвертому томі збірки «Поль­­ща – Україна. 1000 років сусідства» моя стаття йде під однією обкладинкою з енциклікою Івана Павла ІІ «Ut unum sint» («Щоб були всі одно»). Пам’ятаю, коли отримав цей том, то кілька днів ходив просто щасливий, бо Іван Павло ІІ є для мене втіленням усіх чеснот.

 

І для нашої культури цей діалог – надзвичайно важливий і водночас болісний. Йому вже сотні років. А в якому напрямку він розвиватиметься далі – сказати складно. Одне я знаю напевне: що більше він лежатиме в культурній площині, а не в політичній, то краще. Зрештою, про політику (особливо про українську) я маю таку саму думку, як свого часу Тарас Шевченко. Пам’ятаєте, як одного разу, вже після повернення із заслання, на вечірці в Петербурзі він казав, що політика – це зло, і найкраще, якби її взагалі не було. 

 

 

– Так воно і є, хоч не думаю, що все тут так погано. Наприклад, заходжу в аудиторію філософського факультету Каразінського університету, де має відбутися засідання спецради, і бачу на дошці написані крейдою грецькі слова. Значить, студенти-філософи вивчають грецьку мову. За моїх часів її не вивчали навіть філологи. І це означає, що юні леді та джентльмени почуватимуться в колі філософської проблематики куди зручніше, ніж свого часу почувалися в ній я та мій старий друг Олег Марченко, коли писали «Нариси з філософії Григорія Сковороди». А студенти Колегії Патріарха Мстислава, в якій я колись читав курс грецької та римської філософії, вивчають грецьку, щоб розуміти Септуаґінту.

 

Мені здається, що вивчення класичних мов – це форма закорінення в історію, культуру, буття в цілому. Людина, яка закорінена в буття, не може бути вирвана з того, чим вона живе й дихає, вона має на все свій власний погляд.

 

Між іншим, коли мій син закінчував школу, я хотів віддати його на класичну філологію в університет. Можна було б зай­нятися розкішним матеріалом нашої старої літератури. Те, як його зараз намагаються перекладати й тлумачити, трохи... як би це сказати...

 

 

– Та щось таке... А мені хотілося, щоби був гарно виданий, наприклад, корпус наших старих богословських творів, які сьогодні взагалі мало кому цікаві. А там же просто розкіш. Чого вартий трактат Феофана Прокоповича «Christianae Ort­hodoxae Theologiae»! Колись це був бестселер. У Німеччині з 1772 по 1792 рік, тобто лише за два десятиліття, він тричі виходив друком. І Захід бачив православну доктрину українськими очима, очима Прокоповича.

 

 

 

– Я б не сказав, що самотужки. Мені допомагали мої рідні, а також друзі та колеги з України, Канади й Росії. Навіть кошти на видання були міжнародні: частина – з нашої хати, частина – від професора Російського гуманітарного університету Олега Марченка, а частина – від професорів Університету Альберти (Канада) Наталії Пилип’юк та Олега Ільницького. 

Поки я готував цей проект, була ціла купа тих, хто обіцяв знайти гроші на видання – від високих державних чиновників до різних фондів. Але коли рукопис був готовий, обіцяльники кудись разом мов крізь землю провалилися.

 

Те, що ми зробили, а це близько 350 примірників, будемо вважати таким собі пілотним накладом. Згодом, можливо, вдасться видати більше, тому що це, як казала Наталія Пилип’юк, «революційне видання». Там і справді чимало нового. Одних приміток і коментарів містится близько десяти тисяч. А крім того, збірка має просто розкішну електрон­­ну конкорданцію (словник мови письменника з усіма контекстами, в яких використовуються слова. – Ред.), яку читач може знайти на сайті Університету Альберти. Українська класика до цього часу так взагалі не видавалась... 

 

 

– Інтерес є. А от наскільки він великий?.. Для зростання інтересу треба, щоб наша держава його підтримувала. Наприклад, на підготовку згаданої конкорданції до творів Сковороди канадський уряд виділив близько $100 тис. А що в нас? Та нічого.

 

Нещодавно Ягеллонський університет надіслав мені кни­жку Дениса Пилиповича «Розмова про духовний світ. Григорій Сковорода: філософія – теологія – містика». Перед цим я отримав від Марі Меттінен з Гельсінкі фінський переклад «Нарциса». Ще раніше Олег Марченко видав у Москві чудову книжку «Григорій Сковорода і російська філософська думка ХІХ–ХХ століть». А авторкою найбільшої за обсягом книжки про Сковороду – «Несхожа схожість. Онтопоетика українського філософа Григорія Сковороди» (2005) – є професор Університету Отто-Фрідріха в Бамберзі Елізабет фон Ердманн... Приємно, що всі ці автори добре обізнані і з моїми працями.

 

Та водночас я б не перебільшував ролі україністики в академічному середовищі. Якщо поглянути, що таке світова славістика сьогодні, то це на 90% русистика, близько 5% – полоністика, а ще 5% – решта. З відсотками я можу, звісно, помилятися, але місце україністики, напевно, доволі скромне.

 

 

– Поки що ні. Найближчим часом я хотів би попрацювати над двома енциклопедіями. Перша – «Григорій Сковорода». На сьогодні накопичена така сила різного матеріалу, що це була б просто надзвичайна книжка. Власне кажучи, це була б річ, гідна належно представити високу українську культуру. Більше того, Сковорода – світ-краплинка, в якій можна побачити культуру всієї Європи від стародавніх греків і римлян аж до сьогодні. І другий важливий проект – про Шевченка. Умовно я називаю його «Моя Шевченківська енциклопедія». Понад сотня статей вже готова, залишилось написати ще близько семи сотень. Це книжка про Шевченкову візію світу.

 

 

– Щось таке. Ну от, скажімо, перша стаття – «Автопортрет». Чому Шевченко так любив малювати автопортрети? То зобразить себе піднесеним по­етом-романтиком, то намалює в солдатських строях, то голим-го­­лісіньким, чи, як він казав, a la naturel, на березі Каспія. Що це? Нарцисизм? Вдивляння у свою «внутрішню людину»? Щось інше? Словом, мене цікавить, як він сприймає себе, речі, історію, жінок... Хоч би й тих-таки «продажних грацій». Уяві­ть собі: у Нижньому Новгороді він повертається від «грацій» додому, сідає за стіл і на одному подиху пише знаменитий триптих «Доля», «Муза», «Слава». Поет не повірив сам собі, тому що перед цим сім років не міг написати навіть рядочка поезії. «Невже це наслідок збуджених нервів?» – думає він. Ось вам «продажні грації» в ролі муз. Словом, вісім сотень таких сюжетів – і Шевченко, я сподіваюся, постане перед читачем вільним від тих «посполитих» контекстів, у яких він нині дуже часто фігурує. 

 

 

У. Т.: В Україні є чимало блискучих і авторитетних філологів. Але найбільше я чув – і це без жодного перебільшення – про школу професора Ушкалова. Як ви оцінюєте це явище, чи, може, ви до цього взагалі не маєте жодного стосунку?

 

– Та не знаю. З тими школами один клопіт. Наприклад, від початку 1990-х говорять про Харківську школу медієвістики, маючи на думці мене, мого давнього друга архієпископа Ігоря Ісіченка та наших вихованців. Але, по-перше, ми дуже різні. А по-друге, і я, й Ісіченко – учні учнів академіка Володимира Миколайовича Перетца, тобто, за ідеєю, продовжуємо традицію знаменитого перетцівського семінару. Виходить, школа київська. Щодо школи Ушкалова – не мені про це говорити... Зрештою, школа – це, мабуть, коли є багато вихованців, відповідні методики тощо. А в мене вихованців мало. У виборі методик вони вільні. Мій педагогічний принцип дуже простий: «Хочеш – роби, як я, не хочеш – роби як знаєш». У будь-якому разі своїх учнів я дуже люблю й покладаю на них великі надії.

 

 

– Дуже багато, якщо не сказати все. Оскільки тоді зникає не лише система координат, а взагалі земля під ногами. Це наче стирання пам’яті в якійсь фантастиці-страшилці. В будь-якому разі, незнання свого минулого – невтішний діагноз і для людини, і для суспільства. Мені здається, що чимало наших сучасних проблем пов’язані саме з пам’яттю, її змістом, структурою. Я не кажу тут про потребу якогось пасеїзму, культу традиції чи що. Я маю на увазі те, що знання минулого – це знання себе. Просто ми маємо навчитися мислити як вільні люди... Коли київський митрополит Петро Могила в XVII столітті говорив «ми», то в нього це «ми» охоплювало і його сучасників, і старокиївських князів, тобто він відчував, що за його плечима є потужна традиція – культурна, церковна, державна. У нього не було комплексів. А ми сьогодні часто, як ті малі діти, не пам’ятаємо не те що старокиївських князів чи Петра Могили, а навіть того, що відбувалося кількадесят років тому, за життя наших батьків і дідів.