Містечко Глибока на Буковині: місце зустрічі громад і традицій
Затишне селище міського типу – районний центр Глибока, що за 20 кілометрів від Чернівців, починає свою історію із далекого 1438 року. Глибоцький район розташований у південній частині Буковини і на півдні межує з Румунією. За переписом 2001 року, національний склад населення району виглядав наступним чином: українці — 46,8%, румуни — 45,3%, молдовани — 6,1%, росіяни — 1,2%.
У самому Глибоцькому районі дві третини сіл – румуномовні чи, як кажуть, румунські. А ось сама Глибока – все ж більше українська, аніж румунська.
Це містечко туристами не розбалуване, вони сюди не доїжджають. А окрім того архітектурні родзинки – зі слідами минулого та … майбутнього: в колишньому палаці панів Скібневських зараз лікарня, а великий храм української святої – Княгині Ольги, ще зводиться. Ця церква має стати головним храмом Української Православної Церкви Київського Патріархату у Глибоцькому районі. Храм зводиться винятково на кошти парафіян та свідомих глибочан, тому будується так довго – вже 16 років. У Глибоцькому районі – 37 сіл, в районі 36 парафій УПЦ МП і лише чотири – УПЦ КП.
Католицька колонія
Звісно, на сьогодні для гостей Глибокої головною туристичною принадою є римо-католицький храм. Він розташований фактично у самому центрі. І історія його появи пов’язана із прокладенням через Глибоку залізничної колії.
Цього року костел Матері Божої Скорботної відзначив 110 років з часу побудови. І з цієї нагоди до римо-католиків Глибокої приїжджав єпископ Мар’ян Бучек і очолив урочисту Святу Месу.
Невеликий і затишний біло-голубий костел привертає увагу оригінальною формою. Зараз тут Меси в більшості проводяться української мовою.
Оксана Дудка, парафіянка костелу, розповідає, до римо-католицької громади Глибокої належать орієнтовно 20 родин:
— До костелу ходять і поляки, і українці. Служба Божа в основному, проводиться українською мовою, хоча серед тижня є і польською. Українською тому, що парафіян більше українців, звісно, з польським корінням. Наприклад, мій чоловік — поляк, а я українка, і наші діти вже більше схиляються до українського. Пан Скібневський був фундатором цього костелу. Коли будували залізну дорогу, він сюди привіз поляків-інженерів, а ті – свої сім’ї, і тоді побудував костел для них. Все-таки у Глибоці переважає українська мова, румунська — менше. Місто все-таки українське, хоча румуни є. А ось, наприклад, за 5 кілометрів від Глибокої – село Димка, де деякий час мешкала Ольга Кобилянська, то воно повністю румунське. І все воно так поєднується у Глибоцькому районі. Як на мене, мешканці Глибокої все-таки більше тяжіть до українського. Зараз у нас будується православна церква Київського Патріархату — княгині Ольги, і всі мої друзі ходять туди. Тобто, за останній час більш свідомо ставляться до релігійного питання. Та все-таки більша половина Глибокої йде у московську церкву. Так звикли, кажуть…
Щодо польського сліду на території української Глибокої, то він тягнеться з 1872 року. Саме тоді перша організована група поляків, або чадецьких гуралів, з’явилася тут. Вже в 1834 році тридцять родин поляків переселилися на південь Буковини до Нового Солунця (нині Румунія), а частина родин — до Старої Гути, на захід від Глибокої. Кілька родин залишилося ж в Глибоці.
Невдовзі Глибока стала вузловою залізничною станцією, бо було проведено залізничну лінію. І частина поляків, які брали участь при будівництві цих залізниць, поселилися у Глибоці. Одним з учасників будівництва залізничної лінії зі Львова до Чернівців, а далі до Глибокої і молдавської границі, був польський ксьондз Адам Сапєга, котрий залучав до будівництва залізничної лінії поляків з Галичини. Він придбав на території Глибокої та її околиць по низьких цінах шість тисяч гектарів землі — переважно пасовиська та букові ліси, які вирубали на залізничні шпали.
У 1879 році під час краєвої виставки у Львові зустрілися ксьондз Адам Сапєга і пан з Польщі Броніслав Скібневськийй. Останній намагався придбати для старшого сина Олександра землю. І Сапєга запропонував відпродати за низькою ціною той маєток, який він мав на Буковині. Так Олександр Скібневський став власником земель та лісів у Глибоці і її околицях — разом з кіньми, худобою, реманентом і селянами.
Всі католики були парафіянами костелу в Сиреті (нині місто в Румунії), який знаходився в 20 кілометрах від Глибокої. Але також польським парафіянам було дозволено користуватися релігійними послугами в існуючому скромному дерев’яному греко-католицькому храмі в Глибоці. А згодом пан Скібневський виділив майже в центрі Глибокої велику ділянку і забезпечив матеріалами та транспортом, а парафіяни зобов’язалися самі побудувати костел. Поряд було збудовано дзвіницю та парафіяльний будинок. Влітку 1906 року костел був урочисто освячений.
В той час поряд з польською громадою на території Глибокої існували і німецька, румунська, руська, єврейська громади. Цвинтар під лісом пана Скібневського був спільний для всіх віруючих, з відповідним поділом для кожної релігійної групи. Після побудови костелу польська громада за підтримки пана Скібневського отримали дозвіл у освітянської влади на відкриття польської школи. На той час у Глибоці проживало майже півтисячі поляків.
Родина Скібневських встигла покинути Глибоку перед приходом радянської армії і виїхала до Румунії. А по закінченню Другої світової війни більшість польських родин згідно з репатріацією повернулися на батьківщину. А ті родини, які залишилися у Глибоці, відновоили богослужіння в костелі, перед тим відремонтувавши свій храм. Зараз костел знову живе активним життям, і хай парафіян вже далеко не півтисячі.
Українська Православна
Можна сказати, що сьогодні всі конфесії живуть у Глибоці мирно. Настоятелі римо-католицької, греко-католицької та православної Церкви КП моляться разом на День Незалежності, на свято Покрови. Римо-католики вже відновили своє парафіяльне життя, у каплиці моляться греко-католики і мріють про власний храм, для якого закладений тільки фундамент. І православна церква КП, яка зародилася тут майже 20 років тому, живе і розвивається.
Православні вірні моляться у приміщені колишньої автошколи, переобладнаної під храм.
А поруч вже зведена велика церква святої Княгині Ольги. За 16 років поcтали стіни і зроблений дах. Попереду ще дуже багато роботи, однак ні настоятеля, ні парафіян це не засмучує. І зараз вони навіть трішки відклали справи із будівництвом святині, адже допомагають фронту. Настоятель отець Роман Грищук – військовий капелан, який вже не раз був у зоні АТО.
Священик констатує: і Майдан, і війна, на жаль, дуже і дуже повільно змінюють свідомість людей. На прикладі Глибокої розповідає: люди на словах почали більше підтримувати українську церкву КП, але, як і раніше, ходять до церкви Московського патріархату…
У Глибоці є дві церкви УПЦ (МП), одна з яких, як і греко-католицька, так і теперішня церква УПЦ КП — теж Покрови Пресвятої Богородиці.
— Як би не було, але Глибока і загалом ця Північна частина Буковини, вона була і є українською, — каже отець Роман. — Інша справа, що люди звикли вживати слово «толерантна Буковина». Насправді йдеться не так про толерантність, як про те, що наш край гвалтували зайди і окупанти, і Буковина навчилася це все терпіти і сприймати вся як належне. Ще за часів Володимирового хрещення Буковина була у складі Київської Русі, незважаючи на те, українцям доводиться відстоювати тут свої інтереси порівняно з тими, хто приходить і нав’язує тут свою культуру. Наприклад, румунізація краю тривала 24 роки, але вона настільки дала свої плоди, що практично всі люди пенсійного віку в тому ж Глибоцькому районі знають румунську мову, незважаючи на те, що майже всі глибочани – корінні українці. Як мені розповідав покійний староста нашого храму, за час румунізації українців переслідували. Він, тоді 9-річним хлопчиком, отримав 25 ударів лопатою за те, що румунський жандарм почув від нього українську мову на вулиці. На вулиці! Люди поспішали записуватися румунами, як сьогодні спішать отримати румунські паспорти, бо це дає певні привілеї. Тоді тим, хто записувався румуном, давали вдвічі більше поля, не брали до армії, були податкові пільги порівняно з русинами. І з того часу йде ця сумнозвісна традиція, коли у нас стільки українських прізвищ, а люди написані румунами. Уявіть собі румунів, у яких прізвища Бойко, Колотило, Топало, Гуцуляк. Одні знають про ті репресії, інші ні, треті просто не хочуть знати…
Священик додає, що стосовно духовності, то свідомість людей бажала би кращого. У Глибоцькому районі, каже він, є чотири церкви УПЦ КП, в Глибоці – одна. А церков МП у райцентрі аж дві. Також ця церква звела каплицю на тому місці, де колись стояв … дерев’яний греко-католицький храм. У неділю на Службі Божій у церкві УПЦ КП може бути до сотні людей. Збільшилася кількість тих глибочан, які, скажімо, на Йордан запрошують саме священика УПЦ КП. Тобто, так би мовити, неофіційно схиляються до Київського Патріархату.
— На словах люди поміняли власну позицію, а по факту — ні, — продовжує отець Роман. – І велику роль відіграє отой момент грубого обрядовірства, коли віра пов’язується з тим, що, мовляв, моя бабуся у ту церкву вишивала чи там колись моїх батьків вінчали. Глибока, треба сказати, ходить до московської церкви. І не тому, що люди сильно Москву люблять. А тому, що традиційно так склалося, що та церква, яка сьогодні слугує храмом МП, вона була у Глибоці, але будувалася до того, як на Буковину прийшов МП. Це була українська церква, і вона будувалася у дорумунський період, власне, майже всі храми на Буковині будувалися у дорумунський період. І ці церкви буди збудовані чи русинами, чи румунами, але ніколи не були російськими. До 1945 року тут ніколи не було Московського патріархату.
Церква УПЦ КП у Глибоці зародилася у 90-х минулого століття. Патріотичні глибочани захотіли чути у своєму храмі українську мову і не підпорядковуватися Москві. Історія УПЦ КП починається з того, що міська влада надала вірянам у користування приміщення колишньої автошколи, яке люди переобладнали під храм Покрови Пресвятої Богородиці. А вже згодом почали будувати власний храм.
— В 90-х роках громада глибочан захотіла відбудувати українську традицію, тому що Глибока все-таки українська, і захотіла з МП перейти до КП, — розповідає отець Роман Грищук. — Це була вся «двадцятка» церкви. Люди, які були активом тієї церкви, що зараз тимчасово окупована МП, захотіли перейти в КП. І священик, отець Дмитро Зав’ялець наче був не проти. В мене дотепер є папка з підписами глибочан, які актив церкви збирав, і вони свідчать, що більшість Глибокої хотіли перейти у КП. І коли мали відбутися вирішальні збори, настоятель в один момент передумав, і ввечері почав об’їжджати «двадцятку», мовляв, давайте зачекаємо до неділі. Давайте почекаємо – такий меседж був. А в неділю приїхав теперішній владика Мелетій, нині митрополит Чернівецький і Буковинський УПЦ (МП), а тоді він був секретарем єпархії, в митрополита Онуфрія, теперішнього предстоятеля УПЦ (МП). Він привіз із собою монахів і на зборах питання поставили так: «Люди, тут є заколот проти отця Дмитра. То хіба він поганий священик?». «Та ні, ні», — почали люди. Значить, сказав гість, є люди, незадоволені отцем Дмитром, тобто заколотники. І цих активістів з храму видворили, а набрали нову «двадцятку» — людей, які не ставили питання української церкви. І замість того, аби людей запитати, чи ви за МП чи за КП, питання поставили: ви за отця Дмитра, чи проти нього. Так громада і храм лишилися у віданні МП, а викинута з храму громада постала перед фактом, що робити. Ще такий цікавий факт. Цей актив, який хотів вийти з МП, ці люди ходили до владики Онуфрія, по своїй наївності, аби він дозволив їм Богослужіння українською мовою. На що владика сказав, що українською мовою не можна молитися, і такого вам не благословляю… Буквально днями ми говорили з нашим дяком, паном Михайлом, який колись був дяком в МП, про питання мови. І він каже, не молилися так колись у Глибоці – «Господі памілуй». Це суто російське. Він каже, пам’ятає той час, коли слов’янізми вживалися, але з українською вимовою. А щодо тих парафіян, які не захотіли бути у церкві МП, вони пішли до митрополита Чернівецького і Буковинського Данила,УПЦ КП, він їм дав установчі документи, статут, і вони почали добиватися землі під церкву. Мене владика послав у Глибоку на парафію у 1999 році, коли вже актив добився тимчасового приміщення в парку, де ми зараз молимося.
До слова, на фасаді церкви є ікона «Плач Ісуса Христа про аборти».
Громада цієї церкви починала з того, що у них не було нічого. Тимчасове приміщення переобладнали під храм. А у 2001 році почали будівництво великого храму. Це буде найбільший храм УПЦ КП у Глибоцьокму районі. Священик каже, у будівництві ні влада, ні заможні бізнесмени не допомагали – все силами і коштом парафіян.
— Можна сказати, — продовжує священик, — будівництво нового храму поставлено на плечі свідомих глибочан. Ми назвали його церквою святої княгині Ольги, вибрали покровительку із сонму саме українських святих. Як відомо зі статистичних даних, загалом по Україні, дві третини православних українців ідентифікують себе із КП. Хоча за кількістю храмів і громад лідирує МП. Але на прикладі Глибокої я вам сказав, чому так є. Наш владика Данило стоїть на принципових, і я вважаю, дуже правильних позиціях. Якщо у селі чи місті є, скажімо, 10 людей, які хочуть перейти до УПЦ КП, то нехай краще крок за кроком все село визріває, аніж невелике село ділити на дві громади. На жаль, навіть трьохлітня війна мало змінила світогляд людей. У Глибоці в основному спілкуються українською мовою. Румунську почуєш теж, адже дві третини сіл — румуномовні, і це позначається. І ось тут треба похвалити румунів: коли зустрінуться два румуни, вони обов’язково будуть спілкуватися румунською. А якщо зустрінуться російськомовний і україномовний українці, вони перейдуть на російську… І оце така ключова проблема, чому до нас прийшла війна, бо люди не вміють поважати своє…
Відновлення греко-католицької спільноти
Свого, рідного, вже майже 10 років дотримується невелика греко-католицька громада Глибокої. Парафіяни мають велику каплицю, у 2017 році буде 10 років, як тут відбулася перша Служба Божа. Це вже друге життя греко-католицької громади у цьому містечку.
Вона була заснована в 1813 році, а храм побудовано в 1817 році ще за часів Австро-Угорщини, і була досить чисельною. У власності церкви перебував не тільки дерев'яний храм, але і будинок священика, землі, сіножаті та інша нерухомість. Ситуація докорінно змінилася після приходу радянської влади. У 1946 році храм було закрито, окремі церковні речі передані Православній церкві Московського патріархату, конфісковано все майно церкви, священика депортовано (його доля та місце перебування і досі невідомі). Храм було перетворено на склад, пізніше — на столярну майстерню. У 1980 році біля церкви завершилося будівництво лікувального комплексу і можновладцями було вирішено знести споруду храму, яка, на їх думку, псувала архітектуру міста...
Зібрав парафію і зареєстрував статут громади УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці смт. Глибока тодішній декан Чернівецький отець Михайло Косило. До грудня 1997-го греко-католицька громада була без пароха, без приміщення. Богослужіння отець Михайло відправляв під відкритим небом, біля хреста, при в’їзді в смт. Глибока, а згодом в приміщеннях Будинку культури, музичної школи…
— Отець Володимир Логуш, який був у нас настоятелем, 10 років тому ініціював побудувати цю каплицю,— розповідає парафіянка Ольга Лупуляк. — Адже це місце було виділено владою для греко-католицької церкви. І там вже був закладений фундамент під будівництво храму, який стоїть… Перед тим ми молилися у приміщенні старої бібліотеки, нас було 5-7 осіб. Зараз нас до 30-ти. Колись у Глибоці була дерев’яна греко-католицька церква, біля лікарні. Зараз там православні МП поставили каплицю. Є люди, які ще ходили у той храм... Два образи – Ісуса і Марії, та іконостас нам повернули із церкви МП. Деякі церковні речі передали наші парафіяни, які зберігали їх вдома.
… Якщо туристи відвідують Глибоку не так активно і часто як Чернівці, однак, якщо приїжджають, то залишають ось такі відгуки:
«Я із Болгарії. У 1996 і у два наступні роки гостював у знайомих у Глибокій. Містечко вразило порядком і чистими вулицями, хоч люди і жили не багато. Сподіваюся, що мешканці цього містечка і зараз підтримують цю чистоту, яка мене тоді вразила. Зараз живу у Празі, працюю разом з українцями і часто згадую Глибоку”.
Фото автора та з архіву священика
