Містичний подих Православ’я
Проблема самореалізації особистості та езотеричний потенціал східного християнства
Серед нескінченного розмаїття проблем, що поставали перед людством впродовж багатьох тисячоліть розвитку, можливо, найактуальнішою була проблема самовдосконалення людини, реалізація всього багатства її внутрішнього потенціалу. Здогади про неосяжність людських можливостей віддзеркалено у стародавніх міфах, легендах, казках, піснях, баладах. Фактично кожна релігійно-філософська система є сукупністю настанов, правил, засобів та технік, за допомогою яких людина вчилася будувати свої відносини з довкіллям і силами, що виходять за межі її повсякденного досвіду.
Захоплення науково-технічним прогресом, який переклав на плечі машин фізичні й навіть інтелектуальні завдання й виконання яких вимагало від людини розвитку її вмінь, здібностей і навичок, на деякий час притлумило проблему вдосконалення особистості. Сучасним аналогом загальновідомих слів героя Фонвізіна: «Навіщо вчити географію — візник довезе» цілком може стати фраза: «Навіщо вчити математику — комп’ютер вирахує». Але такий статус-кво не може існувати вічно. Стає все більш зрозумілим, що безупинне вдосконалення техніки вимагає такого ж вдосконалення від сучасної людини. Людська діяльність стає дедалі складнішою, вимагаючи подальшого розвитку інтелектуального й фізичного потенціалу, максимальної адаптивності, здатності швидко оцінювати ситуацію, вміння ефективно оперувати постійно зростаючим обсягом інформації, швидко й відповідально приймати рішення.
Але у процесі технічного розвитку цивілізації людина мовби «виводить назовні» свої особисті психофізіологічні якості, передає споконвічно людські функції техніці. Якими можуть бути наслідки такої людської щедрості — це питання, що буквально висушує мізки філософів, соціологів, психологів. Наразі очевидно, що зростає відчуженість людини від природи, оскільки її підкорення владі технократії створює ілюзію безкарності нехтування природними та космічними законами. Неконтрольований же розвиток НТР неминуче повинен був призвести і, власне, призвів до появи глобальних проблем, що загрожують перерости у всесвітню катастрофу.
Одними із завдань науки завжди було створення адекватної картини світу, яка б служила для людини орієнтиром у її повсякденній діяльності, а також пошуки шляхів духовного самовдосконалення. Наука протиставлялась утопізму й суб’єктивізму; наукова картина світу оголошувалась виключно позитивною і єдино правильною. Проте на тлі загострення глобальних проблем сучасності геологи, фізики, хіміки, біологи дедалі голосніше визнають неадекватність наукової картини світу. А це означає, крім усього іншого, що породжені наукою промислові технології є чужими цілісному світу природи. Механічна, фізична, хімічна картини світу — то тільки шматки реальності, які не дають цілісного й правильного розуміння світу. Але вони стають «сировиною» для конструювання засобів брутального технологічного виснаження довкілля.
Отже, ми маємо не цілісну наукову картину світу, а радше мозаїку, набір таких собі «картин світу», запропонованих представниками різних наук. Причому новітні відкриття, які формують сучасну картину світу, для свого осягнення вимагають зовсім іншого порівняно з попередніми епохами пізнавального підходу. Починаючи з Відродження наука грунтувалася на емпіричному спостереженні та систематизації чуттєво здобутих фактів. Але вже з кінця XIX ст. наука принципово змінює свій характер, певною мірою стає більш кабінетною, багато відкриттів здійснюється, сказати б, на кінчику пера, до того ж нові наукові концепції часто практично неможливо унаочнити людською уявою.
Стає все більш зрозумілим, що людству потрібний новий гуманістичний світогляд, в центрі якого стоятиме людина як духовна істота в усій повноті її зв’язків з Природою, Суспільством, Космосом. Необхідно визнати, що такий світогляд має багато спільного з містико-релігійним світоглядом, оскільки сам термін religiо означає взаємозв’язок людини як духовної істоти з Богом, Абсолютом.
Релігієзнавці вже дали безліч пояснень доволі динамічного розвитку в суспільствах іудео-християнської традиції новітніх релігій, зокрема зі східним корінням. У нашому розгляді звернімо увагу на досить глибокий філософський зміст, який, як правило, пропонується не лише в суто релігійних, а й у наукових термінах у неоорієнталістських культах. Звернімо також увагу й на прагнення східних релігійно-філософських систем за допомогою медитативних практик осягнути цілісність і сутність світобудови, навчитися більш гармонійно будувати свої відносини з довколишнім світом та на спроби перевести вирішення своїх проблем з формально-логічного на інтуїтивно-евристичний рівень. Характерною особливістю таких систем, передусім індійських, є прагнення дійти вищих істин через йогічну практику. Її застосування настільки кардинально змінювало особу, що ідеологи новітніх релігій мали всі підстави говорити про появу нової людини. Так, у книзі засновника «Міжнародної комуни саньясинів» Б. Раджніша стверджується, що цей процес означає смерть старої і народження абсолютно іншої людини — людини без забобонів, без нації, без релігії, людини, яка живе у світі, де відсутня нерівність між чоловіками і жінками, чорними і білими, Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. «Нова людина , — пише Б. Раджніш, — це проголошення єдиного людства». Подібні ідеї висловлював у своїх роботах і Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновник «Міжнародного товариства свідомості Крішни» (ІСККОН), який вказував, що служіння богу Крішні є настільки могутнім засобом самореалізації, що вайшнав, тобто відданий Крішні, стає вище браміна й навіть напівбога, а в окремих випадках може навіть керувати самим Крішною.
Проте ідея створення нової людини не належить виключно новим для християнської цивілізації культам. Християнство від самих початків своєї історії виступало саме за створення нової людини, розкриття її богоподібної сутності. На це, власне, й скеровувалася духовна практика ранніх християн.
Але поширюючись теренами Римської імперії, первісне християнство поступово втрачало свою містичну та езотеричну напругу, оскільки апелювало до найбідніших верств населення, які з огляду на їх духовно-інтелектуальний рівень не тільки не могли засвоїти в повному обсязі християнське вчення, але й навіть наблизитись до розуміння його глибин. Духовну практику «обоження» такі люди також не здатні були осягнути. Для більшості залишалася сліпа віра, яка спричинялася надалі до фанатизму, догматизму та інших негативних наслідків. Ставши офіційною римською релігією, християнство взагалі потрапило в залежність від світської влади, причому особливо відчутно це було у східній частині Римської імперії.
У новому статусі християнство поборювало язичницькі культи, які, до речі, часто мали досить розвинуті містичні засади й були збагачені філософськими течіями, що ставили за мету містичне пізнання Абсолюту; час від часу виникали і єресі, котрі, як правило, апелювали до містики первісного християнства.
Крім того, слід враховувати, що шлях «обоження», яким простував християнський містик, завжди приховував у собі небезпеку, притаманну шляхові містиків усіх часів і народів. Ця небезпека зветься гординею, оскільки людині, яка розвинула в собі надприродні здібності, рідко вдається зберігати смиренність, що є запорукою встановлення гармонійних і несуперечливих стосунків між нею й божеством, і не піддатися спокусі усвідомлення своєї зверхності. Мабуть, саме тому Церква, прагнучи зберегти у своїх вірних незаймане почуття смиренності перед Богом, з величезною осторогою, підозрою або навіть ворожістю ставилася до різних пара-нормальних психічних здібностей (отримання так званих «святих дарів», як їх іменує християнська езотерична традиція), якщо такі раптом з’являлися внаслідок духовної практики у ченців або в когось з мирян. Все це вело до втрати містичності самого християнства, витіснення її догматикою, заміни езотеричного шляху («Входьте вузькими воротами») на екзотеричний, пристосований для широких мас. Поза тим дві тисячі років тому християнство мало по-справжньому універсальну систему виховання і вдосконалення особистості. Заклик Ісуса Христа в Нагірній проповіді «бути такими ж досконалими, як Отець наш Небесний» вочевидь можна вважати одним з наріжних каменів християнства. Демократичність первісного християнства була невідокремна від його езотеричності. Вищі знання поступово отримували підготовлені й посвячені учні. Про наявність езотеричного знання промовисто говорять, наприклад, такі рядки Євангелія: «І приступивши учні сказали йому: для чого притчами говориш їм? Він відказав їм у відповідь: для того, що вам дано знати таємниці царства Небесного, а їм не дано... Бо істинно говорю вам, що багато пророків і праведників бажали бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули» (Матв. 13:10-11,17).
Як і в майже всіх східних релігіях, вищі езотеричні знання у християнстві передавалися від учителя до учнів поступово, в міру їхнього духовного зростання: «Ще багато маю сказати, але ви тепер не можете вмістити» (Іван. 16:12). Свідчення необхідності передавання знання виключно підготовленим звучить і в Нагірній проповіді: «Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свинями, щоб вони не потоптали їх ногами і, обернувшись, не розтерзали вас» (Матв. 7:6) Цю традицію сприйняли і продовжили учні Христа. Так, апостол Павло, звертаючись до коринфян, писав: «І я не міг говорити з вами, браття, як з духовними, але як з плотськими, як з немовлятами у Христі. Я годував вас молоком, а не твердою їжею, бо ви не були ще в змозі, та й тепер ще не в змозі. Тому, що ви плотські» (1.Кор. 3:1-3).
Таким же шляхом ішли й Отці нерозділеної Церкви, наприклад, учень святого Климентія Ориген. У своїй праці «Проти Цельсія» він захищає християнство від нападок Цельсія, котрий звинувачував християнську Церкву в тому, що вона є таємною організацією, яка передає справжню істину обмеженому колу посвячених. Ориген же вказував, що хоча християнська Церква дійсно приховувала від більшості таємні знання, але в цьому сенсі вона лише наслідувала приклад усіх вчителів істини, які завжди зберігали таємну частину пізнання для тих, хто був здатний сприйняти її, а більшості послідовників викладала зовнішнє вчення. Для одержання вищих знань у ранньому християнстві здійснювалися містерії; на наявність їх вказував Ориген.
Містерії досліджувала низка фахівців у галузі містичного богослов’я, серед яких можна назвати Анні Безант та одного з найвідоміших дослідників східних містичних вчень Йога Рамачараку (Аткінсона). Останній, до речі, підкреслював: «Багато що з ранніх вчень втрачено. Нині Церква прагне зробити людей лише добрими і вказує на святих як на вище досягнення. А в стародавні часи в неї були значно вищі прагнення. Зробивши з людини святого, її праця лише починалася, тому що лише тоді він (святий. — В.М.) міг сприйняти те, що вона (Церква. — В.М.) могла йому дати на той час, але зараз вже дати не може, оскільки забуто стародавню мудрість. Тоді навчання ділилося на три певні стадії: Очищення, Просвітлення й Досконалість. Тепер вона задовольняється початковим Очищенням і не дає Просвітлення».
Вочевидь є всі підстави вважати первісне християнство насамперед містичною релігією. Вчення Ісуса Христа про душу як образ Бога, про Боголюдство, про сокровенне відродження людей силою Духа Святого, його есхатологічний ідеал (щоб Бог був у всьому все — 1 Кор.15:28), — все це є тим грунтом, на якому розквітла християнська містика. Особливо помітне місце займала містика в житті та вченні ранньої Східної церкви. Основна ідея східного богослов’я — ідея «обоження» була центральним пунктом релігійного життя Сходу, навколо неї оберталися всі питання догматики, етики, містики. Для Отців ранньохристиянської Церкви обоження є не ідея, не теорія, не догма, а передовсім і головно — факт їх внутрішнього життя. Саме на цей факт вони й спиралися в усіх тих випадках, коли їм доводилося вирішувати спірні питання свого часу. З цього факту вони виходили при розкритті свого спасительного, етичного та есхатологічного вчень.
Ані догматичне вчення християнства, ані етика, ані богослужіння з його символікою, ані головні форми релігійного життя — аскетизм, чернецтво тощо не можуть бути осмислені без заглиблення в містичні джерела духовного життя Сходу. А відтак, видається, і новий подих, який Православ’я неодмінно отримає в наступному тисячолітті, буде пов’язаний з його духовними джерелами.
Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 5-8
Віталій МАТВЄЄВ,
кандидат філософських наук
