«Мітки» експансії

Російський історик Василь Ключевський вважав, що першим «великоросом», який вийшов на історичну арену, був князь Андрій Боголюбський. Цей правитель перейшов межу допустимого в князівських усобицях і зважився на сплюндрування та пограбування київських святинь. Однак Боголюбський був лише «предтечою» в процесі кристалізації нової «заліської» цивілізації. Його діяльність була спрямована на зміну «балансу сил» в ефемерному конгломераті князівств династії Рюриковичів, але ще не визначала наперед різницю історичної долі різних частин Києво-Руської держави.

Цар Іван Грозний, який у 1547 році наполіг на його канонізації Російською православною церквою, інтуїтивно «відчув», що цей історичний діяч і є «першозасновником» Московської державності. Політика Невського, спрямована на протистояння Заходу та підтримання союзницьких взаємин з Ордою, зрештою і призвела до формування тієї «окремої цивілізації», якою себе вважає Росія. Не випадково, що саме до цих двох фігур (Невського та Грозного) звернувся й Йосип Сталін наприкінці 1930-х, «благословивши» виробництво С.Ейзенштейном відповідних пропагандистських фільмів.

Статус православного святого не завадив прославленню Невського в «атеїстичному» СРСР. Втім, вихованець тифліської духовної семінарії чітко розумів, що, на відміну від «тлєтворного Запада», де монарх міг бути визнаний святим за благочестиве життя чи благодійність, у даному випадку йшлося виключно про «сакралізацію» певного, сказати б – «геополітичного» вибору. Військові перемоги (не так важливо, наскільки правдиві їхні деталі) Невський отримував у битвах з європейськими арміями (Шведським королівством, Тевтонським Орденом). Натомість його позиціонування щодо монголів виходило далеко за рамки тактики поведінки слабшого перед загрозою атаки з боку завідомо сильнішого. Він шукав реального зближення з правителями Орди, яскравим виявом чого стало «побратимство» з сином хана Батия. Можна лише здогадуватися чи припускати, на які приниження та виконання яких ритуалів довелося піти князю Олександру задля отримання аж такого рівня довіри з боку Чінгізидів.

Зрозуміло, втім, що як співучасть у святотатстві не стала перепоною для канонізації Боголюбського, так і можливі сумніви в християнській доброчесності Невського не могли завадити визнанню його «святим та благовірним» у XVI ст. Зрештою, у Грозного були і простіші причини для просування такого рішення. Адже канонізація Олександра Невського також «вивищувала» ту гілку Рюриковичів, яка стала Московським князями (а, починаючи з Грозного – й царями).

Романови, хоча й не були Рюриковичами, жваво підтримали цю ідею, фактично – зробивши князя «небесним покровителем» своєї династії. Особливо чітко це підкреслив Петро І, заснувавши в новій столиці – Санкт-Петербурзі – Олександро-Невську Лавру, куди з Володимира були перенесені мощі князя. Петро проводив виразну паралель між своїми перемогами «на Неві» над шведами та напівміфічними звитягами князя у 1240 – 1242-му роках.

Втім, протягом XVIII-го століття якогось масштабного шанування (вираженого, зокрема в масовій появі храмів, присвячених йому) Невського не було. Символічний підтекст «протистояння Заходу» який уособлювала ця фігура нікуди не зникав. Але, хоч і поверхово, але все ж «вестернізована» постпетровська Московська держава не відчувала особливої потреби в роздмухуванні даного культу.

Першим поштовхом, який змінив цей статус-кво, стала війна 1812 року. Князь-воїн, який перемагав іноземних інтервентів, та ще й однойменний актуальному цареві (Олександрові І) – став привабливим для посвят на його честь полкових та домових церков. Особливо – на «западных рубежах» та, за можливості – й поза ними.

Наприклад, в Ризі, протягом 1820 – 1825 років було збудовано церкву Св. Олександра Невського, присвячену перемозі царя Олександра над Наполеоном. Вона замінила попередній православний храм, на честь ікони Богоматері Живоносне Джерело. А в 1826 було закладено церкву Св. Олександра Невського у Потсдамі, яка також замінила попередній храм, з посвятою Св. Праведним Симеону та Анні. Для німців ця зміна виглядала лише як данина пам’яті російському царю, який помер роком раніше. Натомість в глибшому підтексті йшлося й про «можем повторіть» – нагадування про взяття Берліну росіянами в ході Семирічної війни (в 1760-му).

Зрозуміло, що без аналогічного «перекодування» не могло обійтися і у Парижі. Щоправда, процес перетворення посольської Петро-Павлівської церкви на Олександро-Невський собор дещо затягнувся: взаємини між Росією і Францією в 1820-х-1850-х були, сказати б – складними. І лише після завершення Кримської війни 1853-1856 років справа зрушила з місця.

Проте, судячи з усього, французи, на відміну від німців, чудово зрозуміли символіку посвяти нового храму. Через декілька років після побудови храму вулицю, на якій він був розташований, перейменували на честь П. Дарю – генерал-квартирмейстера армії Наполеона в поході 1812-го. «Хитрому» російському нагадуванню про «повторить» у Парижі було протиставлена згадка про взяту Москву.

У період правління Олександра І та Миколи І «свято-невських» храмів було побудовано відносно небагато. Найчастіше йшлося про невеликі гарнізонні храми. Одним з винятків була Олександро-Невська церква в фортеці Свеаборг, біля Хельсинкі (Гельсінгфорс) (1854, збереглася, але суттєво перебудована у 1928 році, з ліквідацією куполів). Її свідомо зробили більшою, аніж реально потребував гарнізон та надали «русско-византийских» обрисів. Кожне судно, яке заходило в порт мало бачити, що потрапляє до «русского города». Під час будівництва не обійшлося без курйозу: місце, яке виділили під храм, вже було зайняте «питейным заведением» купця Синєбрюхова. Підприємцю, звісно, довелося поступитися, адже йшлося про державний інтерес.

Однак і за царювання Олександра ІІ на околицях імперії були збудовані декілька знакових соборів, переважно – у «псевдовізантійському» стилі.

Одним з них був споруджений у Тбілісі, в ознаменування закінчення Кавказької війни та остаточного підкорення Росією народів цього регіону. Храм було закладено у 1871 році, розмірами та обрисами він мав затьмарювати старовинні грузинські церкви. Завершили його аж на початку 1890-х, однак споруді не був відміряний довгий вік. У 1938 році його знесли та побудували на цьому місці Будинок уряду Грузинської РСР.

Цікаво, що аналогічна доля спіткала і споруджений в той же самий час (закладений у 1871, закінчений – на початку 1890-х) Олександро-Невський собор у Махачкалі. У 1952 році його знесли, побудувавши на цьому місці «Дом Советов» (зараз – будинок уряду Республіки Дагестан).

Натомість, закладений в останній рік життя Олександра ІІ собор у Лодзі – на крайній західній околиці імперії – вцілів і є діючим і в наш час. У цьому конкретному випадку храм будувався як «подяка» за порятунок самодержця від однієї з спроб вбивства. Це було також символічне «послання» на адресу поляків, підступи яких цар бачив за всіма замахами на себе.

Ідея побудови собору Олександра Невського в Софії – також виникла на початку 1880-х, після завершення російсько-турецької війни 1878-1879 років. У цьому випадку це був додатковий (є ще й кінний пам’ятник) монумент «царю освободителю» Олександру ІІ від вдячних болгар. З «російської» ж перспективи (і проект собору, і значна частина коштів на побудову були російськими) – церква «їхнього» святого на найвищому місці столиці Болгарії символізувала і унаочнювала васальну залежність цієї держави.

Завершили споруду аж в 1912 році, а вже в 1915 (з огляду на те, що Болгарія у І-й Світовій війні воювала проти Російської імперії) його переосвятили на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія. Початкову посвяту повернули лише у 1924 році.

Протягом 1880-х-початку 1890-х собори в умовно «візантійському» стилі ще конкурували з різновидами «псевдо-русского». Однак під фінал царювання Олександра ІІІ останні остаточно перемогли. Наприклад, Олександро-Невський собор в Батумі (будівництво розпочато в 1888) еклектично поєднував обидва ці стилі. А закладений того ж року однойменний собор в Баку – вже був рафіновано «псевдорусский», «шатровый». Останній, до того ж, демонстративно спорудили на місці старовинного мусульманського кладовища – попри протести місцевої міської думи. Обидва ці «памятники русского зодчества» не дійшли до наших днів (знесені, відповідно, у 1936 та 1938 роках).

Тобто, якщо первинно важили місце розташування (центральне, найвище місце в місті) та розмір (масштабніше та вище місцевих культових споруд, нехай навіть і православних), то з часом більше уваги стали приділяти «русскости» (в такому собі «матрьошечно-лубочному» варіанті) та позолоті.

Цю «естетичну еволюцію» можна побачити і на прикладі Києва. Збудована у 1889 році на Липках церква Олександра Невського (знесена у 1935, на цьому місці зараз – пам’ятник генералу Ватутіну у Маріїнському парку) була «візантійською». Вона замінила давньоруську церкву Спаса на Берестові, що до того була парафіяльною для цієї частини міста.

А от її «тезка» закладена у 1891-му році «на Галаганах» (поблизу нинішньої станції метро «Нивки», знесена у 1936) – була чітко «псевдоросійською». Ще одній домовій церкві 1860-х рр. з такою посвятою – «Сулимівській», на вулиці Лютеранській, наприкінці 1880-х-в 1890-х роках штучно надали «великорусского» вигляду.

Цікаво, що Московський патріархат ніколи не наполягав на тому, щоб відбудувати церкву біля Верховної Ради. Адже могила і пам’ятник радянському генералу на місці церкви з посвятою російському князю-завойовнику цілком «справляються» з функцією місця відправлення псевдорелігійного культу. Суть якого – поклоніння Росії та протистояння «західній загрозі».

Окрім храмів, споруджених на честь «побед русcкого оружия» чи річниць захоплень тих чи тих територій (наприклад – собор Олександра Невського у Камянці-Подільському збудували на честь сотої річниці приєднання Поділля до Російської імперії), наприкінці ХІХ-на поч ХХ-го століття масово зводились також храми, які освячували в «пам’ять о пребывании» в конкретному місті монарха чи були «знаком подяки» за «чудесное избавление от опасности».

Побудовою храму Невського у Копенгагені Романови позначили свій найбільший шлюбно-династичний успіх – одруження цесаревича Олександра (майбутнього Олександра ІІІ) з донькою датського короля. Однойменні церкви намагались також будувати в «модних» серед російської аристократії курортах (наприклад – у французькому Біарріці).

Своєрідно (і символічно, і за архітектурними рішеннями) представлена згадана «лінійка» Олександро-Невських храмів у Криму, який в той період став літньою резиденцією царів.

Власне завоювання імперією півострова було остаточно «закріплено» побудовою собору Олександра Невського в Сімферополі (закладений у 1823-му, освячений у 1829-му). Як і багато інших храмів на околицях імперії він був зруйнований у 1930-му. Його відбудову завершили вже після анексії РФ Кримського півострова.

Сімферопольський собор дещо вирізняється серед храмів з такою посвятою, оскільки має класицистичні форми. Те саме (нетиповість архітектурного рішення) прослідковується й у обрисах однойменного собору у Феодосії. Цей «довгобуд» (закладений ще у 1810-му, але завершений лише у 1873-му; зруйнований в радянський час) слідував швидше традиціями грецького, а не російського церковно-архітектурного стилю. Втім, у цьому випадку важливим був інший символізм – самостверджувального тріумфу завойовника (храм збудували на місці зруйнованої турецької мечеті Біюк-Джамі).

Більшість ж інших «невських» церков, які будувались на півострові з 1880-х, мали нарочито «псевдорусский» вигляд. Це стосується і собору в Ялті (закладений у 1891, освячений у 1902), і невеликих «домових» церковок (типу шатрової каплиці в Утьосі (1912)).

Але найбільша «концентрація» нових храмів Св. Благовірного князя Олександра Невського в останні десятиліття існування імперії фіксувалась на її «центральноазійському» фронтирі. Переважно йдеться про полкові походні церкви, з часом трансформовані у «стаціонарні». Наприклад, у Ташкенті це була церква 1-го Туркестанського стрілецького полку, у Самарканді – 2-го козачого полку Уральського козачого війська, в Ашхабаді – 1-го Таманського полку Кубанського козачого війська.

Архітектурно це були еклектичні і достатньо примітивні споруди. Більше важив сам факт їхньої побудови (як свідчення, що імперія тут серйозно закріпляється), аніж деталі оздоблення.

Втім, навіть до цих околиць «долітали» відзвуки «естетичних» баталій в європейській частині країни. Наприклад, у Фергані, протягом 1891–1899 років було збудовано величезний (більший, аніж того потребувала кількість православних) Олександро-Невський собор. За тисячі кілометрів від імперської столиці було реалізовано проект у псевдовізантійському стилі, який зайняв 2-ге місце на конкурсі проектів храмів на місці вбивства Олександра ІІ у Санкт-Петербурзі (його переміг «псевдорусcкий» варіант «Спаса на Крови»).

Собор у Фергані (протягом 1907– 1924 це узбецьке місто носило назву «Скоболєв» – на честь генерала Скоболєва) був руйнований 1936 року і ніколи не відбудовувався.

«Мітки» експансії не обмежувалися вже захопленими територіями, «під покровительство святого князя-воїна» віддавались і храми далеко за межами тодішніх південних та східних російських кордонів.

Наприклад, храм з такою посвятою є в китайському Ухані, збудованому у 1893-му році. Формально його спорудили для нечисельної російської колонії у цьому місті.

Однак реально каплицю будували зовсім не для того, щоб задовольняти «духовні потреби» купців, які приїздили до Піднебесної закупати чай. Вона мала «унаочнювати» присутність Росії в Китаї, наявність потенціалу експансії не лише в прикордонних районах (щодо яких вже відкрито оголошувались і починали реалізовуватись плани створення «Желтороссии»), але й далеко вглиб континенту.

Предметом особливої гордості росіян було те, що лише їм одним китайський уряд дозволив побудувати культову споруду в Ханькоу (тепер – частина Уханю). Тоді як всім іншим іноземцям (особливо підкреслювалося, що й англійцям) цього досягнути не вдалося.

Наймонструозніші «невські» храми, втім, було збудовано не в Середній Азії, (на «східному» напрямку експансії), а в європейській частині імперії Романових. Йдеться про святилища імені князя Олександра, що, протягом 1890-х-поч. 1900-х років, радикально змінили вигляд центрів Варшави та Таллінна.

Історія цих соборів – детально задокументована, а отже ми можемо довідатись про те, який «історично-символічний» підтекст вкладали в ці споруди ініціатори їх появи.

По-перше – і цього ніхто не приховував – не йшлося про те, що настільки гігантські храми потрібні для православного (читай – російського) населення. У відозвах про збір коштів на будівництво та промовах при закладенні та/чи освяченні не стверджувалось, що наявних церков не вистачає, а лише що вони «бедные», «приспособленные» (в захоплених костелах чи кірхах), «расположены не в центре».

По-друге, йшлося про те, що без домінуючої споруди в «истинно русском» стиле, Варшава і, особливо, Таллінн, виглядають як «иностранные города». Що також визнавалось прямим викликом і навіть «оскорблением для русского народного духа».

По-третє, озвучувався мотив помсти за «века угнетения Православия». Конкретних фактів такого пригнічення було небагато, але в якості особливо потворних «жорстокостей» наводилась, наприклад, заборона (за часів Речі Посполитої) «строить в Варшаве русские православные храмы на открытом месте».

По-четверте, поява храму з посвятою князю Олександру Невському мала засвідчувати древні «исторические права» на конкретні території. Це більш розмито формулювалося у випадку Варшави, однак у Таллінні прямо стверджувалось, що Естонія – «исконно-русская» з часів Київської Русі, всі іноземці/іновірці з’явились там як підступні загарбники («они селились в здешнем крае, уже не спрашивая разрешения русских князей»).

По-п’яте, умовному «Заходу» демонструвалась здатність не лише до «оборони віри», але і потенціал «войовничого Православ’я». В російській інтерпретації князь Невський не лише врятував «отечественную православную веру от стремлений западной Европы заменить в России православие латинством», але й «зажег свечу борьбы» (підхоплену Іваном Грозним та Петром І) за поширення цієї, «єдиноправильної» віри серед інородців та іновірців.

Концентрація агресії була настільки очевидною і помітною, що викликала «відторгнення» у окремих росіян. Наприклад, його зовнішнім виглядом обурювався брат архітектора варшавського собору, відомий художник О. Бенуа. А поет О. Блок залишив наступні враження від цієї будівлі:

«На миг скользнул ослепший взор
По православному собору
Какой-то очень важный вор,
Его построив, не достроил…».

Собор, збудований у самісінькому центрі Варшави, з таким символічним «посилом» і такого виклично «русского» вигляду, не міг бути збережений у відновленій польській державі. У підсумку його демонтували (протягом 1924–1926 років). Проте і в фіналі своєї короткої історії ця споруда продовжувала відігравати негативну роль, провокуючи конфлікти та суперечки. Також до нашого часу росіяни наводять приклад печальної долі даного собору в якості ілюстрації «русофобії» та «вандалізму».

Інакше склалась доля собору у Таллінні. Естонський парламент у 1920-ті рр. обговорював проекти демонтажу споруди, яка виразно псувала вигляд Старого міста. В якості програми-мінімум пропонувалося «відредагувати» його зовнішній вигляд так, як то зробили у сусідній Фінляндії з церквою в Свеаборзі.

Однак ці плани не дійшли до стадії реалізації у міжвоєнний період. Храм зберігся і донині слугує кафедральним собором для Естонської православної церкви Московського патріархату. Звідси РПЦ, як і сто двадцять років тому, продовжує волати про утиски та переслідування «русскоязычных». При цьому кафедральний собор Естонської апостольської церкви Константинопольського патріархату (яка, нібито, є «привілейованою» – з точки зору РПЦ) тулиться в невеличкій дерев’яній церковці біля Талліннського порту…

***

Вищенаведений огляд – не абстрактна розповідь, яка може бути цікавою лише «любителям сивої давнини».

Не приховується, що йдеться про «церковно-государственные торжества» (так це сформульовано на офіційному сайті РПЦ). Риторичне питання, що, на символічному рівні, означатиме участь єпископату й духовенства т.зв. «УПЦ» (а воно матиме місце) та українських чиновників (як мінімум – на регіональному рівні це також відбуватиметься) у цих святкуваннях.

Втім, імперія осатаніло продовжує «мітити» території, котрі вважає «своїми» не лише через «спільні ритуали». Але й продовженням традицій специфічного храмового будівництва.

Кожен може спробувати проаналізувати, який стиль і посвяти яким святим домінують у новопосталих храмах. А також в яких регіонах України, як гриби після дощу, з’являються клони церков з «цибулястими» золоченими куполами.

Фінансові можливості Росії поки що необмежені, а прикладів спроб протидії такій «духовно-символічній експансії» – майже немає.

Що, втім, не дивує.

Адже розуміння українським елітами (на будь-якому рівні) шкоди від появи чергових помпезних споруд у «псевдорусскому» стилі – тяжіє до нуля. Яскравим прикладом чому може слугувати актуальна ситуація з нахабним будівництвом собору біля Олімпійського стадіону в Києві

Щоб ні в кого не було ілюзій, що слідуватиме за такими символічними «мітками» на українській землі – раджу звернути увагу на деталі убранства новозбудованого «храма цвета хаки» (Головного собору російської армії) у Москві.

Ні, не на фрески зі Сталіним та Путіним, які так багато обговорювали у пресі минулого року. І не на «фуражку Гітлера», «кримнашистські панно» та лик Богородиці, скопійований з радянських плакатів про «Родину-Мать». І навіть не на той факт, що головний купол цього собору збудований у вигляді «шлема св. благоверного князя Александра Невского» (на жаль, не відомо, чи відтворили архітектори і напис-цитату з Корану, яка є на цьому шоломі).

А на те, що головний вівтар оформлений згідно з побажаннями міністра оборони РФ С. Шойгу. Той, нібито, розпорядився, «чтобы роспись алтаря ассоциировалась с картиной «Лунная ночь на Днепре» Архипа Куинджи». Вівтарний образ Воскреслого Христа над Єрусалимом в «куїнджевській» колористиці у «підтексті» містить приховану погрозу Москви-«ІІІ-го Риму» атакувати Київ-«ІІ-й Єрусалим»…