«Мітки» експансії

10 травня, 08:30
Фігурою, яка уособлює принциповий вибір між буттям «крайнім сходом» західної цивілізації чи «передовим антизахідним загоном» став інший Володимиро-Суздальський князь – Олександр Невський - фото 1
Фігурою, яка уособлює принциповий вибір між буттям «крайнім сходом» західної цивілізації чи «передовим антизахідним загоном» став інший Володимиро-Суздальський князь – Олександр Невський
Антизахідна та експансіоністська природа російського культу Олександра Невського

Російський історик Василь Ключевський вважав, що першим «великоросом», який вийшов на історичну арену, був князь Андрій Боголюбський. Цей правитель перейшов межу допустимого в князівських усобицях і зважився на сплюндрування та пограбування київських святинь. Однак Боголюбський був лише «предтечою» в процесі кристалізації нової «заліської» цивілізації. Його діяльність була спрямована на зміну «балансу сил» в ефемерному конгломераті князівств династії Рюриковичів, але ще не визначала наперед різницю історичної долі різних частин Києво-Руської держави.

Цар Іван Грозний, який у 1547 році наполіг на його канонізації Російською православною церквою, інтуїтивно «відчув», що цей історичний діяч і є «першозасновником» Московської державності. Політика Невського, спрямована на протистояння Заходу та підтримання союзницьких взаємин з Ордою, зрештою і призвела до формування тієї «окремої цивілізації», якою себе вважає Росія. Не випадково, що саме до цих двох фігур (Невського та Грозного) звернувся й Йосип Сталін наприкінці 1930-х, «благословивши» виробництво С.Ейзенштейном відповідних пропагандистських фільмів.

Статус православного святого не завадив прославленню Невського в «атеїстичному» СРСР. Втім, вихованець тифліської духовної семінарії чітко розумів, що, на відміну від «тлєтворного Запада», де монарх міг бути визнаний святим за благочестиве життя чи благодійність, у даному випадку йшлося виключно про «сакралізацію» певного, сказати б – «геополітичного» вибору. Військові перемоги (не так важливо, наскільки правдиві їхні деталі) Невський отримував у битвах з європейськими арміями (Шведським королівством, Тевтонським Орденом). Натомість його позиціонування щодо монголів виходило далеко за рамки тактики поведінки слабшого перед загрозою атаки з боку завідомо сильнішого. Він шукав реального зближення з правителями Орди, яскравим виявом чого стало «побратимство» з сином хана Батия. Можна лише здогадуватися чи припускати, на які приниження та виконання яких ритуалів довелося піти князю Олександру задля отримання аж такого рівня довіри з боку Чінгізидів.

Зрозуміло, втім, що як співучасть у святотатстві не стала перепоною для канонізації Боголюбського, так і можливі сумніви в християнській доброчесності Невського не могли завадити визнанню його «святим та благовірним» у XVI ст. Зрештою, у Грозного були і простіші причини для просування такого рішення. Адже канонізація Олександра Невського також «вивищувала» ту гілку Рюриковичів, яка стала Московським князями (а, починаючи з Грозного – й царями).

Романови, хоча й не були Рюриковичами, жваво підтримали цю ідею, фактично – зробивши князя «небесним покровителем» своєї династії. Особливо чітко це підкреслив Петро І, заснувавши в новій столиці – Санкт-Петербурзі – Олександро-Невську Лавру, куди з Володимира були перенесені мощі князя. Петро проводив виразну паралель між своїми перемогами «на Неві» над шведами та напівміфічними звитягами князя у 1240 – 1242-му роках.

Втім, протягом XVIII-го століття якогось масштабного шанування (вираженого, зокрема в масовій появі храмів, присвячених йому) Невського не було. Символічний підтекст «протистояння Заходу» який уособлювала ця фігура нікуди не зникав. Але, хоч і поверхово, але все ж «вестернізована» постпетровська Московська держава не відчувала особливої потреби в роздмухуванні даного культу.

Першим поштовхом, який змінив цей статус-кво, стала війна 1812 року. Князь-воїн, який перемагав іноземних інтервентів, та ще й однойменний актуальному цареві (Олександрові І) – став привабливим для посвят на його честь полкових та домових церков. Особливо – на «западных рубежах» та, за можливості – й поза ними.

Наприклад, в Ризі, протягом 1820 – 1825 років було збудовано церкву Св. Олександра Невського, присвячену перемозі царя Олександра над Наполеоном. Вона замінила попередній православний храм, на честь ікони Богоматері Живоносне Джерело. А в 1826 було закладено церкву Св. Олександра Невського у Потсдамі, яка також замінила попередній храм, з посвятою Св. Праведним Симеону та Анні. Для німців ця зміна виглядала лише як данина пам’яті російському царю, який помер роком раніше. Натомість в глибшому підтексті йшлося й про «можем повторіть» – нагадування про взяття Берліну росіянами в ході Семирічної війни (в 1760-му).

Зрозуміло, що без аналогічного «перекодування» не могло обійтися і у Парижі. Щоправда, процес перетворення посольської Петро-Павлівської церкви на Олександро-Невський собор дещо затягнувся: взаємини між Росією і Францією в 1820-х-1850-х були, сказати б – складними. І лише після завершення Кримської війни 1853-1856 років справа зрушила з місця.

Проте, судячи з усього, французи, на відміну від німців, чудово зрозуміли символіку посвяти нового храму. Через декілька років після побудови храму вулицю, на якій він був розташований, перейменували на честь П. Дарю – генерал-квартирмейстера армії Наполеона в поході 1812-го. «Хитрому» російському нагадуванню про «повторить» у Парижі було протиставлена згадка про взяту Москву.

«Мітки» експансії - фото 72086

У період правління Олександра І та Миколи І «свято-невських» храмів було побудовано відносно небагато. Найчастіше йшлося про невеликі гарнізонні храми. Одним з винятків була Олександро-Невська церква в фортеці Свеаборг, біля Хельсинкі (Гельсінгфорс) (1854, збереглася, але суттєво перебудована у 1928 році, з ліквідацією куполів). Її свідомо зробили більшою, аніж реально потребував гарнізон та надали «русско-византийских» обрисів. Кожне судно, яке заходило в порт мало бачити, що потрапляє до «русского города». Під час будівництва не обійшлося без курйозу: місце, яке виділили під храм, вже було зайняте «питейным заведением» купця Синєбрюхова. Підприємцю, звісно, довелося поступитися, адже йшлося про державний інтерес.

«Пікових» показників у будівництві соборів імені князя-воїна було досягнуто аж за царювання Олександра ІІІ (1881 – 1894). Тоді ж і було остаточно визначено обов’язковість нарочито «русского стиля» для таких церков – з штучним, а подеколи – й гротескним, вип’ячуванням цибулястих куполів та архітектурних алюзій до московських «крылец» та «теремов» ХVI-XVII ст.

Однак і за царювання Олександра ІІ на околицях імперії були збудовані декілька знакових соборів, переважно – у «псевдовізантійському» стилі.

Одним з них був споруджений у Тбілісі, в ознаменування закінчення Кавказької війни та остаточного підкорення Росією народів цього регіону. Храм було закладено у 1871 році, розмірами та обрисами він мав затьмарювати старовинні грузинські церкви. Завершили його аж на початку 1890-х, однак споруді не був відміряний довгий вік. У 1938 році його знесли та побудували на цьому місці Будинок уряду Грузинської РСР.

Цікаво, що аналогічна доля спіткала і споруджений в той же самий час (закладений у 1871, закінчений – на початку 1890-х) Олександро-Невський собор у Махачкалі. У 1952 році його знесли, побудувавши на цьому місці «Дом Советов» (зараз – будинок уряду Республіки Дагестан).

Натомість, закладений в останній рік життя Олександра ІІ собор у Лодзі – на крайній західній околиці імперії – вцілів і є діючим і в наш час. У цьому конкретному випадку храм будувався як «подяка» за порятунок самодержця від однієї з спроб вбивства. Це було також символічне «послання» на адресу поляків, підступи яких цар бачив за всіма замахами на себе.

Ідея побудови собору Олександра Невського в Софії – також виникла на початку 1880-х, після завершення російсько-турецької війни 1878-1879 років. У цьому випадку це був додатковий (є ще й кінний пам’ятник) монумент «царю освободителю» Олександру ІІ від вдячних болгар. З «російської» ж перспективи (і проект собору, і значна частина коштів на побудову були російськими) – церква «їхнього» святого на найвищому місці столиці Болгарії символізувала і унаочнювала васальну залежність цієї держави.

Завершили споруду аж в 1912 році, а вже в 1915 (з огляду на те, що Болгарія у І-й Світовій війні воювала проти Російської імперії) його переосвятили на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія. Початкову посвяту повернули лише у 1924 році.

«Мітки» експансії - фото 72087

Протягом 1880-х-початку 1890-х собори в умовно «візантійському» стилі ще конкурували з різновидами «псевдо-русского». Однак під фінал царювання Олександра ІІІ останні остаточно перемогли. Наприклад, Олександро-Невський собор в Батумі (будівництво розпочато в 1888) еклектично поєднував обидва ці стилі. А закладений того ж року однойменний собор в Баку – вже був рафіновано «псевдорусский», «шатровый». Останній, до того ж, демонстративно спорудили на місці старовинного мусульманського кладовища – попри протести місцевої міської думи. Обидва ці «памятники русского зодчества» не дійшли до наших днів (знесені, відповідно, у 1936 та 1938 роках).

Тобто, якщо первинно важили місце розташування (центральне, найвище місце в місті) та розмір (масштабніше та вище місцевих культових споруд, нехай навіть і православних), то з часом більше уваги стали приділяти «русскости» (в такому собі «матрьошечно-лубочному» варіанті) та позолоті.

Цю «естетичну еволюцію» можна побачити і на прикладі Києва. Збудована у 1889 році на Липках церква Олександра Невського (знесена у 1935, на цьому місці зараз – пам’ятник генералу Ватутіну у Маріїнському парку) була «візантійською». Вона замінила давньоруську церкву Спаса на Берестові, що до того була парафіяльною для цієї частини міста.

А от її «тезка» закладена у 1891-му році «на Галаганах» (поблизу нинішньої станції метро «Нивки», знесена у 1936) – була чітко «псевдоросійською». Ще одній домовій церкві 1860-х рр. з такою посвятою – «Сулимівській», на вулиці Лютеранській, наприкінці 1880-х-в 1890-х роках штучно надали «великорусского» вигляду.

Цікаво, що Московський патріархат ніколи не наполягав на тому, щоб відбудувати церкву біля Верховної Ради. Адже могила і пам’ятник радянському генералу на місці церкви з посвятою російському князю-завойовнику цілком «справляються» з функцією місця відправлення псевдорелігійного культу. Суть якого – поклоніння Росії та протистояння «західній загрозі».

Окрім храмів, споруджених на честь «побед русcкого оружия» чи річниць захоплень тих чи тих територій (наприклад – собор Олександра Невського у Камянці-Подільському збудували на честь сотої річниці приєднання Поділля до Російської імперії), наприкінці ХІХ-на поч ХХ-го століття масово зводились також храми, які освячували в «пам’ять о пребывании» в конкретному місті монарха чи були «знаком подяки» за «чудесное избавление от опасности».

Побудовою храму Невського у Копенгагені Романови позначили свій найбільший шлюбно-династичний успіх – одруження цесаревича Олександра (майбутнього Олександра ІІІ) з донькою датського короля. Однойменні церкви намагались також будувати в «модних» серед російської аристократії курортах (наприклад – у французькому Біарріці).

Своєрідно (і символічно, і за архітектурними рішеннями) представлена згадана «лінійка» Олександро-Невських храмів у Криму, який в той період став літньою резиденцією царів.

«Мітки» експансії - фото 72088

Власне завоювання імперією півострова було остаточно «закріплено» побудовою собору Олександра Невського в Сімферополі (закладений у 1823-му, освячений у 1829-му). Як і багато інших храмів на околицях імперії він був зруйнований у 1930-му. Його відбудову завершили вже після анексії РФ Кримського півострова.

Сімферопольський собор дещо вирізняється серед храмів з такою посвятою, оскільки має класицистичні форми. Те саме (нетиповість архітектурного рішення) прослідковується й у обрисах однойменного собору у Феодосії. Цей «довгобуд» (закладений ще у 1810-му, але завершений лише у 1873-му; зруйнований в радянський час) слідував швидше традиціями грецького, а не російського церковно-архітектурного стилю. Втім, у цьому випадку важливим був інший символізм – самостверджувального тріумфу завойовника (храм збудували на місці зруйнованої турецької мечеті Біюк-Джамі).

Більшість ж інших «невських» церков, які будувались на півострові з 1880-х, мали нарочито «псевдорусский» вигляд. Це стосується і собору в Ялті (закладений у 1891, освячений у 1902), і невеликих «домових» церковок (типу шатрової каплиці в Утьосі (1912)).

Але найбільша «концентрація» нових храмів Св. Благовірного князя Олександра Невського в останні десятиліття існування імперії фіксувалась на її «центральноазійському» фронтирі. Переважно йдеться про полкові походні церкви, з часом трансформовані у «стаціонарні». Наприклад, у Ташкенті це була церква 1-го Туркестанського стрілецького полку, у Самарканді – 2-го козачого полку Уральського козачого війська, в Ашхабаді – 1-го Таманського полку Кубанського козачого війська.

Архітектурно це були еклектичні і достатньо примітивні споруди. Більше важив сам факт їхньої побудови (як свідчення, що імперія тут серйозно закріпляється), аніж деталі оздоблення.

Втім, навіть до цих околиць «долітали» відзвуки «естетичних» баталій в європейській частині країни. Наприклад, у Фергані, протягом 1891–1899 років було збудовано величезний (більший, аніж того потребувала кількість православних) Олександро-Невський собор. За тисячі кілометрів від імперської столиці було реалізовано проект у псевдовізантійському стилі, який зайняв 2-ге місце на конкурсі проектів храмів на місці вбивства Олександра ІІ у Санкт-Петербурзі (його переміг «псевдорусcкий» варіант «Спаса на Крови»).

Собор у Фергані (протягом 1907– 1924 це узбецьке місто носило назву «Скоболєв» – на честь генерала Скоболєва) був руйнований 1936 року і ніколи не відбудовувався.

«Мітки» експансії не обмежувалися вже захопленими територіями, «під покровительство святого князя-воїна» віддавались і храми далеко за межами тодішніх південних та східних російських кордонів.

«Мітки» експансії - фото 72089

Наприклад, храм з такою посвятою є в китайському Ухані, збудованому у 1893-му році. Формально його спорудили для нечисельної російської колонії у цьому місті.

Однак реально каплицю будували зовсім не для того, щоб задовольняти «духовні потреби» купців, які приїздили до Піднебесної закупати чай. Вона мала «унаочнювати» присутність Росії в Китаї, наявність потенціалу експансії не лише в прикордонних районах (щодо яких вже відкрито оголошувались і починали реалізовуватись плани створення «Желтороссии»), але й далеко вглиб континенту.

Предметом особливої гордості росіян було те, що лише їм одним китайський уряд дозволив побудувати культову споруду в Ханькоу (тепер – частина Уханю). Тоді як всім іншим іноземцям (особливо підкреслювалося, що й англійцям) цього досягнути не вдалося.

Наймонструозніші «невські» храми, втім, було збудовано не в Середній Азії, (на «східному» напрямку експансії), а в європейській частині імперії Романових. Йдеться про святилища імені князя Олександра, що, протягом 1890-х-поч. 1900-х років, радикально змінили вигляд центрів Варшави та Таллінна.

Історія цих соборів – детально задокументована, а отже ми можемо довідатись про те, який «історично-символічний» підтекст вкладали в ці споруди ініціатори їх появи.

По-перше – і цього ніхто не приховував – не йшлося про те, що настільки гігантські храми потрібні для православного (читай – російського) населення. У відозвах про збір коштів на будівництво та промовах при закладенні та/чи освяченні не стверджувалось, що наявних церков не вистачає, а лише що вони «бедные», «приспособленные» (в захоплених костелах чи кірхах), «расположены не в центре».

«Мітки» експансії - фото 72090

По-друге, йшлося про те, що без домінуючої споруди в «истинно русском» стиле, Варшава і, особливо, Таллінн, виглядають як «иностранные города». Що також визнавалось прямим викликом і навіть «оскорблением для русского народного духа».

По-третє, озвучувався мотив помсти за «века угнетения Православия». Конкретних фактів такого пригнічення було небагато, але в якості особливо потворних «жорстокостей» наводилась, наприклад, заборона (за часів Речі Посполитої) «строить в Варшаве русские православные храмы на открытом месте».

По-четверте, поява храму з посвятою князю Олександру Невському мала засвідчувати древні «исторические права» на конкретні території. Це більш розмито формулювалося у випадку Варшави, однак у Таллінні прямо стверджувалось, що Естонія – «исконно-русская» з часів Київської Русі, всі іноземці/іновірці з’явились там як підступні загарбники («они селились в здешнем крае, уже не спрашивая разрешения русских князей»).

По-п’яте, умовному «Заходу» демонструвалась здатність не лише до «оборони віри», але і потенціал «войовничого Православ’я». В російській інтерпретації князь Невський не лише врятував «отечественную православную веру от стремлений западной Европы заменить в России православие латинством», але й «зажег свечу борьбы» (підхоплену Іваном Грозним та Петром І) за поширення цієї, «єдиноправильної» віри серед інородців та іновірців.

Концентрація агресії була настільки очевидною і помітною, що викликала «відторгнення» у окремих росіян. Наприклад, його зовнішнім виглядом обурювався брат архітектора варшавського собору, відомий художник О. Бенуа. А поет О. Блок залишив наступні враження від цієї будівлі:

«На миг скользнул ослепший взор
По православному собору
Какой-то очень важный вор,
Его построив, не достроил…».

Собор, збудований у самісінькому центрі Варшави, з таким символічним «посилом» і такого виклично «русского» вигляду, не міг бути збережений у відновленій польській державі. У підсумку його демонтували (протягом 1924–1926 років). Проте і в фіналі своєї короткої історії ця споруда продовжувала відігравати негативну роль, провокуючи конфлікти та суперечки. Також до нашого часу росіяни наводять приклад печальної долі даного собору в якості ілюстрації «русофобії» та «вандалізму».

Інакше склалась доля собору у Таллінні. Естонський парламент у 1920-ті рр. обговорював проекти демонтажу споруди, яка виразно псувала вигляд Старого міста. В якості програми-мінімум пропонувалося «відредагувати» його зовнішній вигляд так, як то зробили у сусідній Фінляндії з церквою в Свеаборзі.

Однак ці плани не дійшли до стадії реалізації у міжвоєнний період. Храм зберігся і донині слугує кафедральним собором для Естонської православної церкви Московського патріархату. Звідси РПЦ, як і сто двадцять років тому, продовжує волати про утиски та переслідування «русскоязычных». При цьому кафедральний собор Естонської апостольської церкви Константинопольського патріархату (яка, нібито, є «привілейованою» – з точки зору РПЦ) тулиться в невеличкій дерев’яній церковці біля Талліннського порту…

***

Вищенаведений огляд – не абстрактна розповідь, яка може бути цікавою лише «любителям сивої давнини».

2021 рік Російська православна церква оголосила «Годом Олександра Невского» і планує, на честь 800-ліття з дня народження князя «провести порядка 800 различных мероприятий, в храмах и монастырях всех епархий» (тобто – й тих, що знаходяться в Україні).

Не приховується, що йдеться про «церковно-государственные торжества» (так це сформульовано на офіційному сайті РПЦ). Риторичне питання, що, на символічному рівні, означатиме участь єпископату й духовенства т.зв. «УПЦ» (а воно матиме місце) та українських чиновників (як мінімум – на регіональному рівні це також відбуватиметься) у цих святкуваннях.

Втім, імперія осатаніло продовжує «мітити» території, котрі вважає «своїми» не лише через «спільні ритуали». Але й продовженням традицій специфічного храмового будівництва.

Кожен може спробувати проаналізувати, який стиль і посвяти яким святим домінують у новопосталих храмах. А також в яких регіонах України, як гриби після дощу, з’являються клони церков з «цибулястими» золоченими куполами.

Фінансові можливості Росії поки що необмежені, а прикладів спроб протидії такій «духовно-символічній експансії» – майже немає.

Що, втім, не дивує.

Адже розуміння українським елітами (на будь-якому рівні) шкоди від появи чергових помпезних споруд у «псевдорусскому» стилі – тяжіє до нуля. Яскравим прикладом чому може слугувати актуальна ситуація з нахабним будівництвом собору біля Олімпійського стадіону в Києві

Щоб ні в кого не було ілюзій, що слідуватиме за такими символічними «мітками» на українській землі – раджу звернути увагу на деталі убранства новозбудованого «храма цвета хаки» (Головного собору російської армії) у Москві.

«Мітки» експансії - фото 72091

Ні, не на фрески зі Сталіним та Путіним, які так багато обговорювали у пресі минулого року. І не на «фуражку Гітлера», «кримнашистські панно» та лик Богородиці, скопійований з радянських плакатів про «Родину-Мать». І навіть не на той факт, що головний купол цього собору збудований у вигляді «шлема св. благоверного князя Александра Невского» (на жаль, не відомо, чи відтворили архітектори і напис-цитату з Корану, яка є на цьому шоломі).

А на те, що головний вівтар оформлений згідно з побажаннями міністра оборони РФ С. Шойгу. Той, нібито, розпорядився, «чтобы роспись алтаря ассоциировалась с картиной «Лунная ночь на Днепре» Архипа Куинджи». Вівтарний образ Воскреслого Христа над Єрусалимом в «куїнджевській» колористиці у «підтексті» містить приховану погрозу Москви-«ІІІ-го Риму» атакувати Київ-«ІІ-й Єрусалим»…