Митрополит Шептицький і розстріли євреїв

80 років тому німецькі нацисти проводили один із етапів Голокосту – «остаточного вирішення» єврейського питання. Професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської у Любліні Ігор Набитович у книжці «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». (Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. Серія «Постаті культури») намагається повернутися до тієї трагедії й показати роль, яку відіграли митрополит Андрей Шептицький та клір УГКЦ у подіях того часу.

ІV. МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ І РОЗСТРІЛИ ЄВРЕЇВ

Улітку 1942 року нищення і розстріли євреїв стають масовими. Нацисти детально їх планували. Митрополит перейшов до організації систематичного спротиву політиці геноциду німецького уряду. Найближчими його помічниками в цих акціях були його брат, ігумен Унівської Свято-Успенської лаври Студійського уставу ієромонах Климентій та ігуменя Святопокровського монастиря Студійського уставу мати Йосифа (Вітер), яка влітку 1940-го дивом уникнула смерти від рук російських займанців. Вже під час «серпневої» акції 1942 розпочалося перші вивезення дітей із львівського ґетта. Порятункова акція тривала й для дорослих [1].

Коли у 1942 році відбувалася ліквідація ґетта у Львові, «розпочалася акція індивідуального рятування євреїв. Проводила її курія Святого Юра, якою керував митрополит. На засіданні капітули представляв єврейську справу отець-капелан Котів. Рятували знайомих і незнайомих. Важливо наголосити, що питання охрещення [юдеїв] як своєрідна форма оплати за переховування навіть не ставилася. [Єврейських] дітей прилаштовували у сиротинцях, які спеціяльно для цього створювалися. Для хлопців закладено притулок при чоловічому монастирі отців-студитів в Уневі під Перемишлянами. Між іншими там переховували синів рабина Катовіц доктора [Кальмана Мордехая] Хамейдеса [2]. Для дівчат було створено два інтернати: один у Якторові під Перемишлянами, а інший – у самому Львові. Діти перебували під опікою сестер-студиток. Опріч того, існували ясла у Львові, де приміщували немовлят, яких ченцям або черницям вдалося винести з ґетта під час розстрільних акцій і врятувати їх від смерти» [3].

Пронизливий і щемливий спогад про те, як митрополит Шептицький організував врятування єврейської дівчинки Лілі Польман, опублікував Юрій Скіра: Лілі з мамою «приведено до палати Святого Юра на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким. Мені тоді було 12 років». «Коли ввезено митрополита на візочку, я побачила величаву постать із білою бородою і густим волоссям. У мене склалося враження, що це святий зійшов із неба. Митрополит, мабуть, побачив страх у моїх очах, отож кивнув до мене, щоб я підійшла. Тоді він мене обняв, погладив по голівці і сказав: “Не бійся, дитино! Нічого поганого тобі тут не станеться”…». Лілі разом із її мамою Цецилією Штерн переховували українські черниці, сестри-студитки [4].

Рабин Кагане оповідав про свою зустріч із митрополитом перед знищенням львівського ґетто у серпні 1942-го: Шептицький – «поважний 86-літній старець із довгою білою бородою, уже десять років прикутий до свого крісла-каталки, з якого він не міг підвестися без сторонньої помочі. Але його добрі, глибоко посаджені очі, що дивилися на вас поверх окулярів, здавалося, обіцяли, що їхній господар зробить для вас усе можливе: турбота про ближнього була змістом його життя.

Він докладно розпитав нас про життя в ґетто. Його цікавило усе. Було ясно, що трагедія, яку переживали євреї, глибоко торкнулася його душі. Він розповів нам про свої спроби заступитися за євреїв перед німецьким урядом. Він навіть послав Гіммлєрові рішучий протест проти використання української молоді як катів єврейського народу і проти нацьковування людей один на одного. Але відповідь була жорсткою і грубою. Митрополит продовжував застерігати український народ від зла і своїми пастирськими посланнями всіляко намагався утримати людей від ненависти взагалі та расової ненависти зокрема…» Рабин Кагане засвідчив і те, що всі акції порятунку відбувалися саме під керівництвом митрополита, хоча реалізовував їх його брат, отець Климентій. Митрополит передав був рабинові повний текст листа, надісланого Гіммлєрові [5]. Про цей лист митрополит згадував у своєму посланні, потаємно надісланому Папі Пієві ХІІ.

У тому листі до райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлєра, написаному в лютому 1942-го, як згадував Кость Паньківський, один із членів Української національної ради, «митрополит писав, що не сміючи втручатися в справи, які веде і за які відповідає німецьке державне правління, як священник [він] не може не боліти над поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції супроти мешканців краю, в першу чергу жидів, над знущанням і розстрілами людей без суду». Водночас «як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних вважає своїм обов’язком просити, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів» [6]. Шептицький згадував, що відповідь, яку він отримав, була брутальною й «образливою, і німецький офіцер, який передав відповідь від Гіммлєра, натякнув, що якби не мій вік, мене б застрілили за те, що [я] посмів заступитись за жидів» [7].

У листопаді 1942-го кир Андрей написав послання «Не вбий», яке є пересторогою перед будь-якими формами вбивства людини людиною. Ґестапо багато місяців не давало дозволу на публікацію цього тексту.

Це послання не є абстрактним роздумуванням над природою одного з найтяжчих гріхів. Він є відгуком на жахливий терор проти євреїв, на розгоряння братовбивста між українцями та поляками, засторогою для тих, хто б мав намір забруднити свої руки людською кров’ю…

Широкопланова акція митрополита Андрея Шептицького порятунку євреїв чорним і білим духовенством Української греко-католицької церкви, яка тривала багато місяців, є безпрецедентним ненасильницьким Рухом опору проти Голокосту, важливим вкладом у боротьбу із нацизмом, втіленням в умовах смертельної небезпеки доктрини культури митрополита, в якій на першому місці стояла вимога «шанувати людське життя, людську свободу», а поруч із тим і «людську працю; науку, мистецтво...» [8].

Одна мікродеталь доповнює цю картину системи поглядів митрополита. Поруч із пошанівком людського життя, він виконав особливе прохання рабинів Кагане та Хамейдеса: переховати кілька сотень врятованих сувоїв Тори. Коли син рабина Курт Лєвін і рабин Давид Кагане мали оселитися у монастирі Святого Йосафата, настоятель отець Никанор Дейнега «скликав капітулу й відкрито повідомив про це усім. Він заявив, що у монастирі будуть переховувати двох євреїв. Через це усій обителі загрожує велика небезпека, а її ченцям – смерть. І попросив, щоб один із отців або братів узяв на себе відповідальність за це, щоб у випадку арештів він узяв на себе всю вину. Він мав би вмерти, як і ми. Йшлося про те, щоб німці не знищили монастир у випадку катастрофи. У відповідь на це прохання настоятеля встали усі без винятку. Кожен готовий був взяти на себе відповідальність – із повним усвідомлення свого чину» [9]. Тут слід додати, що отець Никанор щойно тоді повернувся із в’язниці, де перебував у лабетах ґестапо десять місяців.

Один із розпачливих листів митрополита Шептицького, написаний у кінці серпня 1942 року і нелегально переправлений до Папи Римського, показує його ставлення до нацизму, до злочинів гітлєрівців проти людяности. І, що важливо, як і у випадку ненастанної й загрозливої праці й самопосвяти Української греко-католицької церкви для дітей Ізраїля, демонструє відвагу її митрополита, який відправляє таку епістолярію до Риму: «Визволені німецьким військом із большевицького ярма, ми відчули якесь полегшення, що таки не тривало більше, як місяць-два. Поволі-поволі уряд завів режим терору і корупції справді немовірних, що стають – з дня на день тяжчі й нестерпні […]. Вже майже від року нема дня, щоб не поповнювалися найстрашніші злочини, убивства, крадежі і грабування, конфіскації й здирства. Жиди є першими жертвами. Число жидів, убитих у нашій невеликій країні, напевно перевищує 200 000. У міру того, як [німецька] армія поступала на схід, побільшувалося число жертв. У Києві за кілька днів убили аж до 130 000 чоловіків, жінок і дітей. Всі малі міста України були свідками подібних убивств, і це триває уже пів року». Далі Шептицький звертає увагу на те, що гітлєрівська влада пробувала на початках перекласти на місцевих мешканців свої злочини, намагалася сфабрикувати документи, які б мали доказувати, що то «тутешні люди або “міліціонери” були авторами цих убивств». Однак «із часом вона почала вбивати жидів на вулицях на очах усіх людей і без жодного сорому».

До українців ставлення німецьких нацистів анітрохи не краще, ніж до того – російських комуністів. «Десятки тисяч ув’язнених, у більшості – несправедливо, маси молодих людей, розстріляних без жодної правдоподібної причини. Кріпацький режим застосовано до селянського люду, з якого, зрештою, ув’язнюють майже всю молодь, щоб примусити її їхати в Німеччину і працювати на фабриках і полях; селянам забирають майже все, що вони вирощують […]. Селян трактують, як негрів у колоніях». «…Прожиток священників основується майже тільки на дарах убогих людей»; «…правдиве переслідування постійно зависає над нашими головами, як Дамоклів меч»; Я, продовжує митрополит, «протестував листом написаним до Гіммлєра і намагаюся вплинути на молодих, щоб не вписувалися до поліції, в якій вони могли б діяти проти їхньої совісти.

Але це все є цілковито нічим у порівняні із зростаючими хвилями моральної мерзоти, що заливають увесь край.

Всі ми передбачаємо, що режим терору побільшиться й що звернеться з більшим натиском на українських і польських християн. Кати бо, звиклі убивати жидів, тисячі невинних людей, звикли дивитися на людську кров і бажають її.

Тому, що вже тепер все дозволено німцям, правдоподібно їхня лютість не може обмежитись, і не буде сили, що могла б привести їх до якоїсь дисципліни. Отож ми передбачаємо, що увесь край знову затопиться у хвилях крови невинних людей, хіба б якась надзвичайна подія затримала цей біг обставин…» [10].

І ще один подібний лист до Ватикану. Лист від 28 грудня 1942-го: «Терор посилюється. За два місяці у Львові без суду стратили 70 тисяч жидів. Ми перейшли обшуки в Катедральному соборі [Святого Юра. – Авт.], в моїм домі, у капітулі, монастирі студитів, розташованому поряд. Офіцери ґестапо, не скидаючи своїх кашкетів із черепами, із цигарками у роті здійснювали обшуки в церкві. Ревізія, звісно, закінчилася безрезультатно, однак ув’язнили двох ієромонахів і, напевно, старатимуться завести якусь гучну справу, базовану на брехні. Арешти тривають. Із кожним днем стає все зрозумілішим, що намагаються знищити українську і польську інтеліґенцію…» [11].

Митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький разом із своїм братом Климентієм Шептицьким живим ділом і чином, ризикуючи своїми життями, життями ченців і черниць української Церкви, очолив ненасильницький спротив окупантам – переховуючи й рятуючи єврейських дітей і дорослих. Саме тому відкинення визнання владики Андрея Шептицького як Праведника народів світу – рятівника і натхненника порятунку сотень євреїв, єдиного високого ієрарха християнських Церков у Европі, який відкрито виступив проти політики Адольфа Гітлєра і злочинів нацизму – є найбільшим актом невдячности, кричущої упереджености й несправедливости у ХХ та ХХІ віці!

__________________________

1. Юрій Скіра, Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост, Київ: Дух і Літера 2019, с. 53-212.
2. Leon Chameides, Strangers in Many Lands. The Story of Jewish Family in Turbulent Times, Wethersfield 2012.
3. Kurt I. Lewin, Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa, Warszawa: Zeszyty Literackie 2006, s. 156-157.
4. Юрій Скіра, Порятунок родини Штерн митрополитом Андреєм Шептицьким у світлі спогадів Лілі Польман, [y:] Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія, № 2 (133), Київ 2017, с. 69.
5. Давид Кахане, Щоденник львівського гетто / Переклад із англ. Ніни Шпет, Київ: Дух і Літера 2009, с. 89-90, 179.
6. Кость Паньківський, Роки німецької окупації, Ньюарк–Нью-Йорк–Торонто 1965, с. 30.
7. Андрій Кравчук, Соціальне вчення та діяльність Митрополита Андрея Шептицького під час німецької окупації, [y:] Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941–1944 / Упорядник Жанна Ковба, Київ: Дух і Літера 2003, с. 268.
8. Андрей Шептицький, З філософії культури, [y:] Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, Том IV, Львів: Артос 2013, с. 723.
9. Kurt I. Lewin, Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa…, s. 158.
10. Іван Музичка, Митрополит Андрей в часі німецької окупації, “Богословія” (Рим) 1987, Том LI, c. 98, 99-100.
11. Кирило Королевський [Жан Франсуа Жозеф Шарон], Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Переклад із франц. Яреми Кравця, Львів: Свічадо 2015, с. 435-436.