Між "Новим" та "Третім" Римом, між історією та сьогоденням
Жвава дискусія, яка розгорнулася після оприлюднення заяви архієпископа Всеволода (Майданського) про те, що Константинопольський Патріархат не визнає юрисдикції Російської Православної Церкви над Київською митрополією (в сенсі – відмовляється вважати правосильними акти 1686 року, згідно з якими ця митрополія перейшла під омофор Московських Патріархів) підтвердила: не знаходячи спільної мови в сьогоденні, українські православні в черговий раз починають з’ясовувати відносини на, так би мовити, історичному полі. Не випадково, що ініціатором подібного переходу виступають представники закордонної української православної спільноти, в переважній більшості підпорядкованої Вселенському Патріархові. Сам факт того, що ієрархи колишньої УАПЦ в діаспорі були прийняті Константинополем у сущому сані став свого часу гучним ляпасом Москві, котра силувалась підвести історичний базис під тезу про неканонічність походження української ієрархії формації 1942 року. Та й загалом, в українській церковно-самостійницькій традиції завжди була наявна впевненість у тому, що якраз з даної точки зору позиції „Третього Риму” є найслабшими, адже обставини підпорядкування Київської митрополії Москві давали виразні підстави вважати – зміна юрисдикції відбулася з кричущими порушеннями канонічного права. Дещо спрощуючи, можна сказати: на цьому фронті прихильники української автокефалії могли атакувати, тоді як їхні опоненти змушені були захищатися. За таким сценарієм розпочалося обговорення й цього разу: УПЦ в єдності з Московським Патріархатом виглядала такою, що виправдовувалася й лихоманливо шукала історичних контраргументів, натомість представники УПЦ КП та УАПЦ трималися так, ніби-то для впорядкування їхнього канонічного статусу тільки й треба, що здобути чергове підтвердження з Фанару про його незгоду з поширенням влади Московських патріархів за межі території, яка цій владі підлягала у 1593 році. На перший погляд може видатись, що подібний перебіг дискусії (принаймні – зовні) обумовлений тим, що одна сторона серйозно дослідила історичні документи й має на руках низку неспростовних фактів, тоді як інша не лише не знає, але й попросту боїться власної історії. Однак це враження оманливе: обидві сторони бачать в історії лише те, що їм вигідно бачити, і з’ясування, назвемо це так – історичної правди, цікавить їх в останню чергу. Видається, що всі зацікавлені усвідомлюють: справжня історична дискусія поставить під загрозу не лише чужі звинувачення, але й власні міфи.
Звернемося, для прикладу, до ключових у цій темі подій 1686 та 1924 року. З одного боку не викликає сумніву, що дійсно мав місце факт виплати 1686 року Константинопольському Патріархові Діонісію IV московськими послами двохсот червінців та тридцяти соболів в обмін на підписання ним „відпускних” грамот. Формально уже одного цього достатньо, щоб вважати ці грамоти недійсними. Проте 1924 року польський уряд також заплатив дванадцять тисяч фунтів стерлінгів за підписання Патріархом Григорієм VII Томосу про автокефалію Православної Церкви у Польщі – документу, в якому Константинополь офіційно підтверджував неканонічність переходу Київської митрополії до Московських Патріархів. На нашу думку українським православним варто було б прийняти й осмислити обидва ці факти, але цілком очевидно, що збережеться нинішній статус-кво: одна частина буде вперто заперечувати симонію у випадку 1686 року, тоді як друга вважатиме наклепом те саме стосовно 1924 року.
Перелік подібних суперечностей „без вирішення” (маємо на увазі ті, стосовно яких не може бути прийнята одна з наявних позицій, обидві сторони мають шукати якусь спільну візію минулого) може бути подовжений майже до нескінченності, навіть якщо винести за дужки події останніх п’ятнадцяти буремних років. Наприклад, для представників УПЦ КП і УАПЦ „незручним” є питання про роль, яку відіграв Іван Мазепа (тоді — генеральний писар у гетьмана Самойловича) в історії з виведенням Київської митрополії з-під Константинопольського омофору, а ось УПЦ МП „набирає в рот води”, коли йдеться про правосильність анафеми гетьману Мазепі і абсурдність ситуації, коли для українських єпископів в московській юрисдикції вона є де-юре дійсною, тоді як для підпорядкованих Константинополю – ні.
Отже, шукаючи опори в якихось подіях минулого для вирішення цілком злободенних проблем, церковним діячам варто ретельніше вглядатися в це саме минуле. Чи дає воно їм достатньо твердий ґрунт для однозначних заяв та дій? Це стосується не лише заяви архієпископа Всеволода. Речники УПЦ МП (наприклад – керуючий справами цієї Церкви архієпископ Митрофан), як видається, також поспішають з висновками, що 1685-1686 року проблему було закрито, а якщо й хтось ставить під сумнів легітимність здійснених тоді кроків, то вже давно сплили „строки давності” (30 років) для їхнього оскарження. В дійсності Москва ніколи не дотримувалася вимог, якими була обумовлена зміна підпорядкування Київських митрополитів (наприклад - збереження за ними прав обласних митрополитів) і в принципі сама на початку ХХ століття визнала це. У 1910 році архієпископ Волинський Антоній (Храповицький) добився від Константинопольського Патріарха Йоакима ІІІ повноважень екзарха Вселенського Патріарха для православних в Галичині, обґрунтувавши своє прохання згадкою про те, що у 1686 році було обумовлено збереження за Київськими митрополитами згаданих прав (екзархів Константинополя), однак де-факто Київські митрополити не виконували цих функцій, оскільки їхню юрисдикцію ще у XVIII столітті обмежили однією Київською єпархією, а не територією старовинної Київської митрополії. Таким чином, щонайменше, можна припустити, що предмет для обговорення між Константинополем та Москвою не зник ще триста років тому.
Окрім всього вищезазначеного, втягуючись в дискусію на історичні теми, українським православним, незалежно від юрисдикційної належності, слід пам’ятати про загальний історичний контекст взаємин між „Новим” та „Третім” Римами. Протягом останніх ста років між ними, з перемінним успіхом точиться боротьба за першість у Православному світі і „українське питання” завжди було в ній важливим, але не завжди самодостатнім елементом.
До початку ХХ століття Константинополь був вкрай слабким і не міг реально конвертувати свою канонічну „першість за честю” в ту чи іншу форму адміністративної зверхності, однак не випадав з поля зору Москви як потенційний конкурент у цій сфері. Свідченням цьому є плани підпорядкування Константинопольських Патріархів Москві, які розроблялися у Святішому Синоді у період 1914-1915 років. Згідно з ними, після гаданої окупації російською армією Константинополя, система управління Вселенського патріархату мала бути кардинально змінена, Патріархи мали б обов’язково приймати російське громадянство, а реальне керівництво здійснював би призначуваний з Петрограда єпископ. Найбільш потужна Православна Церква отримувала б першість у Православному світі і де-факто, і де-юре. Дані плани пояснюють, чому російський уряд не скористався цілком легітимною можливістю проведення православної місіонерської роботи в окупованій Галичині, віддавши місію під керівництво екзарха Храповицького чи „згадавши” про давні права Київського митрополичого престолу, а створив сумної пам’яті управління під керівництвом архієпископа Євлогія (Георгієвського).
Навряд-чи про подібні „прожекти” було відомо Фанару, однак у свою чергу на початку 1920-х років він також поспішив скористатися слабкістю Російської Церкви, з одного боку фактично визнавши обновленців (про що не втомлюються нагадувати сучасні російські історики Церкви), а з іншого – вирішуючи на свій розсуд спірні юрисдикційні питання на теренах, на яких до того домінувала РПЦ. Одним з цих питань і стало питання підпорядкування Київської митрополії, яке несподівано виявилося тим ключем, за допомогою якого можна було задовольнити вимоги урядів держав, утворених на уламках Російської імперії. Природно, що ці країни (в тому числі – ІІ Річ Посполита) намагалися врегулювати статус православних єпархій на своїй території, вивівши їх з-під московської юрисдикції. Було б дуже наївним вважати, що Константинополь діяв виключно з міркувань відновлення історичної справедливості (у вузькому сенсі слова) чи просто намагався „підживитися” різного роду дарунками від зацікавлених урядів. Наприклад, польські дипломати, котрі вели переговори з приводу надання автокефалії, були одностайні у своїх оцінках: Фанар йде на зустріч їхнім проханням не для отримання матеріальної вигоди (хоча й не відмовляється від цього), а задля утвердження першості Константинополя у Православному світі, перетворення Вселенських Патріархів на таких собі „Православних Пап”.
Після Другої світової війни Москва й Константинополь знову помінялися ролями. Реанімувавши 1943 року Московський патріархат, Йосип Сталін намагався перетворити Москву на своєрідний „Православний Ватикан”. Задля реалізації цього проекту було організовано масштабні святкування 500-ліття автокефалії РПЦ (1948), на які було запрошено представників усіх Православних Церков. Однак хоча б силу того, що як і після Першої світової омріяні Босфор та Дарданелли залишилися поза досяжністю Росії, цей план не вдалося повністю реалізувати. Втім, починаючи з цього часу й аж до початку 1990-х Константинополю довелося зайняти позицію оборони. Москва уневажнила більшість санкціонованих Вселенським Патріархатом протягом 1920-х-1930-х років адміністративних змін. Зокрема, Польська Православна церква відмовилася від дарованої 1924 року автокефалії, натомість отримавши її 1948 року вже з рук Москви. Окрім того, РПЦ дала автокефалію Православній Церкві Чехословаччини (1951) та Американській Православній Церкві (1970) (правосильність усіх цих дій Константинополь не визнає).
Після розпаду Радянського Союзу у Константинополя з’явилася можливість для реваншу. У січні 1991 року Патріарх Димитрій І у листі до Московського Патріарха Алексія ІІ в черговий раз підтвердив, що Константинополь визнає канонічну територію РПЦ лише в межах 1593 року, а через п’ять років реалізував на практиці це положення, відновивши свою юрисдикцію на території Естонії. Однак, на відміну від ситуації 1920-х-1930-х років, в 1990-х роках Москва виявилася не настільки слабкою і зуміла організувати досить потужний опір. Volens-nolens конкуруючі Патріархати змушені були досягнути хиткого перемир’я, важливими віхами якого стало принципове визнання двох юрисдикцій у Естонії та проведення спільних консультацій з українського питання. Перемир’я триває останнє десятиліття, однак жодна з сторін не зійшла зі стежки війни, час від часу піднімаючи інформаційну хвилю, спрямовану проти конкурента.
Поки що важко сказати, чи маємо ми справу з початком нового етапу відносин двох Римів, але вага „українського питання” в них невпинно зростатиме. У цьому контексті заява архієпископа Всеволода - лише „розвідка”, а реальні „бойові дії” розпочнуться одразу по тому, як у Константинополі та Москві оцінять масштаб змін в українському Православ’ї, спровокований останніми політичними подіями. Поки що ж особливих підстав для оптимізму немає: як і раніше українські православні далекі як від адміністративної єдності, так і від можливості домовитися щодо бачення власного історичного минулого. Між тим у об’єднаної Церкви має бути своя, так би мовити, „об’єднана” історія, а не перелік реальних чи гаданих кривд завданих Фанаром Свято-Даниловому монастирю чи навпаки. Підкреслимо – йдеться не про штучне об’єднання/узгодження нинішніх версій історії Української Православної Церкви, йдеться про здатність побачити і обґрунтувати цілісний образ минулого, без якого не варто шукати підстав перебування українських православних в національній Помісній Церкві в майбутньому. Історію треба вивчати і намагатися зрозуміти, а не прилаштовуватися під мінливу кон’юнктуру сьогодення, використовуючи ті чи інші історичні факти в якості своєрідної „зброї”.
