Міжконфесійний конфлікт на Україні: витоки, стан і шляхи подолання
Конфлікт. Це слово сьогодні є одним з найуживаніших у нашому суспільстві. Саме воно характеризує і релігійно-церковне життя на Україні. Тут, особливо в Галичині, вже більше двох років йде протиборство між віруючими різних конфесій, яке помітно впливає на громадсько-політичне життя республіки, порушуючи таку бажану для всіх громадянську злагоду.
Конфлікт, безумовно, має не лише релігійне, але й політичне підґрунтя. Він характеризується складним переплетенням причин, надзвичайним динамізмом, невизначеністю позицій учасників та майже повною відсутністю конструктивних підходів до його вирішення. Конфлікт впливає на свідомість і поведінку значної частини населення, особливо на емоційному й побутовому рівнях, породжує суперечливі оцінки історії, сучасного стану та характеру діяльності найбільших релігійних організацій республіки. При цьому чимало аргументів, на жаль, не завжди відповідають дійсності.
А проте саме тверезий і виважений погляд широкої громадськості на сутність цього конфлікту, відмова від конфесійної упередженості на користь визнання реалій, що історично склалися в релігійно-церковному житті України,— лише й можуть стати однією з гарантій його подолання. Серцевина конфлікту — взаємні претензії послідовників православ’я та греко-католицизму. Вони загострились у широкому спектрі питань: від специфічного трактування ролі своїх церков в історичному минулому України та звинувачень у спробах монополізувати вплив на духовно-моральну сферу життя суспільства — до майнових суперечок і претензій за понесені збитки у роки сталінщини та застою. Вузол міжконфесійних протиріч ускладнюється ще й тим, що прибічники православ’я не виступають з єдиних позицій. Послідовники Української православної та Української автокефальної православної церков мають свої усталені погляди на ці проблеми. Словом, конфлікт багатосторонній і багатоплановий. У даній статті обмежимося в основному лише розглядом його витоків у радянський період історії, тим більше, що саме тут — найближчі його причини, які багато в чому пояснюються характером державно-церковних відносин післяжовтневої доби.
Що ж стосується більш глибокого історичного коріння, то тільки зауважимо, що сьогодні навіть прибічники кардинально протилежних точок зору на сутність міжконфесійного конфлікту погоджуються в багатьох принципових питаннях. Ніхто не відкидає тезу про історично зумовлений характер запровадження греко-католицизму на українських землях у XVI ст., значне його розповсюдження та помітний вплив на культурно-історичний процес у західному регіоні. Не викликає сумніву також постійне побутування тут у тій чи іншій мірі ідеї повної самостійності (автокефалії) православ’я на Україні, її підтримки народними масами,— з одного боку, та твердження про спроби використати православ’я в різні періоди історії як знаряддя русифікації,— з другого. Природно, що зацікавлені сторони намагаються при цьому зробити наголос на богословсько-церковній неспроможності укладення унії 1596 р. чи на релігійно-політичних маніпуляціях, які завершились у 1686 р. втратою Києвом своєї домінуючої ролі в східнослов’янському православ’ї. Справді, з богословської точки зору ці дії оцінюються як такі, що не мають канонічної сили. Так само як не мають канонічної сили й розгром на так званому “Надзвичайному соборі УАПЦ” відродженої в 20-і роки нашого століття Української автокефальної православної церкви або насильницьке скасування унії на “Львівському соборі” 1946 р.
Не беручи до уваги суто богословський зріз проблеми, зауважимо, що такі церковні утворення, як Українська автокефальна православна церква. Греко-католицька церква та Руська православна церква свого часу діяли і співіснували, аж поки не стали жертвою грандіозного соціального експерименту, який проводився в країні “батьком народів” — Сталіним.
Так само, як в економіці, соціальній сфері чи політичному житті, у релігійно-церковному середовищі було зроблено спробу звести все до одного знаменника. Руська православна церква, що сама була зведена до стану жалюгідного животіння, при “допомозі” сталінських опричників прийняла у своє лоно прибічників автокефалії та греко-католицизму. І сьогодні, на наш погляд, не варто твердити про її “одвічні” імперські амбіції. Вона прийняла чи поглинула людей інших релігійних уподобань тому, що мусила це зробити, враховуючи відсутність варіативності у своїх діях за наявних на той час умов. І не її вина, а біда полягала лише в тому, що вона історично виявилася більш здатною до компромісів зі світською владою й була використана в тодішній політичній кон’юнктурі. Інша річ, що ця церква не зробила спроби при першій же можливості виправити помилки історії. Однак навіть далекій від релігійно-церковного життя людині має бути ясно, що ні Руська православна, ні будь-яка інша церква не являють собою монолітного утворення. Сотні тисяч рядових віруючих, при всьому їх бажанні виправити історичну несправедливість, не впливали на перебіг подій у міжконфесійних відносинах.
Отож, резюмуючи сказане, можна стверджувати, що жахливі перекручення у сфері державно-церковних відносин у перші післяжовтневі десятиріччя, втручання в міжконфесійні відносини з боку світської влади, дріб’язкова регламентація релігійно-церковного життя згодом по суті справи запрограмували конфлікт між релігійними організаціями, свідками якого ми є сьогодні. А відсутність синхронності у процесах демократизації суспільства, наростання плюралізму думок і дій та законотворчої діяльності й оперативності у вирішенні застарілих проблем у сфері релігійного життя вже в перебудовчі часи додали гостроти та болючості цьому конфлікту.
Його розгортанню в значній мірі сприяв і весь контекст суспільно-політичного життя республіки, особливо напередодні виборів до Верховної та місцевих Рад. Більшості кандидатів у депутати, які балотувалися в округах з високим рівнем релігійності населення, не вдалось у своїх програмах обмежитись лише власним баченням проблем, пов’язаних із свободою совісті й діяльністю релігійних організацій. В них, як правило, підкреслювалась особлива схильність до певної конфесії чи до безликої “національної церкви”. Природно, це позначилось на результатах виборів і послужило своєрідним каталізатором у розгортанні чвар на релігійному грунті.
Свою роль відіграли тут і видання різноманітних формальних і неформальних громадсько-політичних об’єднань. Щиро прагнучи до вирішення проблем релігійного життя, вони часто недалекоглядно вдавалися до надмірностей у критичних оцінках діяльності тієї чи іншої релігійної організації, окремих діячів. Так, на сторінках зазначених вище видань з’явилася ціла галерея портретів новоявлених “шовіністів”, “націоналістів”, “прислужників командно-адміністративної системи” тощо. Багатотисячні церкви з дивовижною легкістю потрапляли або до табору “бандерівського охвістя”, або, з чиєїсь легкої руки,— на “платформу КПРС”. Знайомлячись з такими зразками вкрай сполітизованого “релігієзнавства”, переконуєшся у справедливості зауваження Герцена, що “друкарський верстат також без кісток”. Але, на жаль; інформація такого гатунку знаходила своїх адресатів, ведучи до посилення конфронтації.
Чи була можливість запобігти спалахам ворожнечі на грунті релігійних уподобань на Україні? На наш погляд, була, але суто теоретична. Причому була тоді, коли треба було превентивно вирішити питання про реєстрацію греко-католицьких громад і визнати помилки, допущені щодо цієї та інших церков у минулому. Бракувало також більш гнучкої позиції вищого керівництва Руської православної церкви в даній ситуації.
Однак ні ці, ні інші кроки, які могли б сприяти збереженню спокою в середовищі віруючих, не були зроблені. Зримі обриси конфлікту не породили тоді у посадових осіб закономірної потреби — спираючись на соціологічні дослідження, вдатись до прогнозу релігійної ситуації у республіці, а відтак до опрацювання моделей вирішення давно існуючих проблем і протиріч. Кампанія масової реєстрації релігійних об’єднань у Західній Україні в 1989 році, які лише номінальне вважались православними, фактично не лише не пом’якшила гостроти майбутнього конфлікту, але й, навпаки, об’єктивно сприяла його наближенню тим, що зміцнювала структури нелегальної тоді Греко-католицької церкви.
Перший спалах цього конфлікту й був пов’язаний з наростанням релігійно-громадського руху за відродження греко-католицизму. Існування цієї церкви в підпіллі після 1946 р. ні в кого не викликало сумніву. Однак ідеологічна “правовірність”, що базувалася на підвалинах сталінських підходів до оцінки долі народів і церков, не давала змоги визнати реально існуюче явище й повернути Греко-католицькій церкві можливість нормальної життєдіяльності. “Наукові” дослідження цієї проблеми, у свою чергу, часто підміняли серйозний аналіз стилістичними вправами, метою яких було подати “нагору” рожеву картину “дальшого згасання” релігійності греко-католиків. На жаль, і позиція Руської православної церкви багато в чому перегукувалася з існуючими штампами та стереотипами, які побутували в питаннях оцінки минулого й сучасного Греко-католицької церкви.
Відсутність реалістичних підходів до складного комплексу питань, що стосуються взаємовідносин православ’я та греко-католицизму, на десятиліття лягла в основу практичної діяльності Руської православної церкви. Вона зводилася до небажання зважати на фактично існуючу церкву, яка має свою ієрархію, духовні школи, монастирі, а головне — десятки і навіть сотні тисяч послідовників та історичну традицію на західноукраїнських землях.
Навіть тоді, коли на хвилі демократизації суспільства прихильники греко-католицизму почали наполегливо заявляти про своє право молитися відповідно до своєї традиції, православні ієрархи не поспішали переглянути свою позицію. Про це свідчить, наприклад, серія інтерв’ю з митрополитом Філаретом, екзархом України, в яких він обґрунтовував однозначно негативне ставлення до унії, і не тільки як до богословської проблеми, а й як до явища, на думку митрополита, чужого українського народові. (Див. “Православний вісник”, 1989, № 9, с. 21; там же, № 12, с. 29).
Відродження ГКЦ, безперечно, привело до звуження сфери впливу православ’я в західному регіоні республіки. Однак пропоноване митрополитом Філаретом збереження статус-кво аж ніяк не гарантувало стабільності в релігійному житті та міжнаціональних відносинах. Навпаки, штучне стримування процесів легалізації й відродження ГКЦ, які ототожнювалися в середовищі її прихильників з демократизацією суспільства в цілому, вело до дальшого нагнітання напруженості на релігійній основі.
Доведені до розпачу віруючі йшли на відчайдушні зусилля, щоб звернути на себе увагу громадськості, преси. Врешті-решт у кінці 1989 року було обнародувано документ, який відкривав можливість для відродження Греко-католицької церкви. Однак, на нашу думку, він не передбачив механізм вирішення можливих суперечок між православними та греко-католиками. Отож відновлення діяльності ГКЦ почалося за умов, коли ні світська влада, ні церковне керівництво не мали дійової моделі для ефективного вирішення проблем, які нагромаджувалися десятиріччями.
Усі ці події розгорталися та тлі наростання тотальної неповаги до закону, втрати авторитету влади, політизації релігії та надзвичайної активності світських, православних і греко-католицьких організацій. У першу чергу це стосується комітетів захисту ГКЦ та УПЦ, які в окремих регіонах республіки відігравали роль сил швидкого реагування при вирішенні майнових суперечок у конфліктах між віруючими двох церков.
Однак, попри сказане вище, не можна стверджувати, що на всіх рівнях церковної організації ГКЦ та РПЦ не було спроб знайти розумні підходи до проблеми й зняти напруженість. Сама гострота питання спрямувала розвиток міжцерковних контактів у русло активних практичних дій і рішучого перегляду богословських поглядів на існуючі проблеми. Слід наголосити, що богословсько-церковні кола православ’я здійснили в цьому напрямі значну роботу. Уже наприкінці листопада 1989 року голова відділу зовнішніх церковних зносин РПЦ архієпископ Кирило виділив три зрізи проблеми греко-католицизму. Крім богословського й політичного підходів до неї, які розглядалися раніше й заперечували унію як засіб вирішення міжцерковних питань та відзначали її вибухонебезпечний характер у сфері міжнаціональних відносин, православний ієрарх виділив гуманітарний рівень проблеми. “Це права людини і релігійна свобода,— зазначив він.— Я глибоко переконаний, що кожна людина має право молитися Богу так, як вона бажає, і закони повинні це право поважати. Тому, не приймаючи унії з богословської точки зору, я переконаний у необхідності надання українським католикам східного обряду можливості молитися відповідно до їх традиції” (“Московский церковный вестник”, 1989, № 17, с.З).
Руська православна церква прийняла відповідні документи, в яких зазначається, що “богословське неприйняття унії не означає неприйняття людей чи відсутність терпимості до інших переконань”. Було проведено серію робочих зустрічей представників РПЦ і Ватікану. В січні 1990 року учасники однієї з них виробили рекомендації щодо нормалізації відносин між православними й католиками східного обряду на Західній Україні. “Ця нормалізація,— говориться у підсумковому документі зустрічі,— що здійснюється в контексті загальних демократичних перетворень у країні, повинна гарантувати католикам східного обряду визнане за всіма право на релігійну діяльність відповідно до Конституції і законодавства СРСР. Разом з тим реалізація цього права не повинна здійснюватися без врахування прав і законних інтересів православних та інших релігійних груп”.
У процесі переговорів між РПЦ і Ватіканом було вироблено й механізм, покликаний розв’язувати спірні проблеми,— утворено чотиристоронню комісію з представників РПЦ, УПЦ, Ватікану і ГКЦ. На її роботу покладались великі надії. Проте перша робоча зустріч, що відбулася в березні 1990 року, не привела до відчутного пом’якшення конфлікту, а концептуальні підходи учасників не викликають оптимізму на майбутнє. 17 березні 1990 року єпископат ГКЦ виступив із заявою, в якій і зовсім дезавуював ті позитивні рішення, що були досягнуті комісією.
Не вдаючись до аналізу цього об’ємистого документу, зазначимо лише, що деякі вимоги єпископату ГКЦ залишились не виконаними і сьогодні. Тому невдача другої робочої зустрічі чотиристоронньої комісії, що відбувалася 10—15 вересня 1990 року в Свято-Даниловому монастирі в Москві, була фактично зумовлена наперед. Греко-католицька церква відчула свою силу і значимість на західноукраїнських землях. Маючи значний вплив на місцеві Ради і користуючись невизначеністю законодавчої ситуації, вона прагне до максимального поширення свого впливу на населення, майнового зміцнення та посилення тиску на прибічників православ’я. Не менш драматичні події розгортаються і навколо інституалізації Української автокефальної православної церкви. Її народження пов’язане зі створенням “Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ” (лютий 1989 р.), проголошенням перших парафій УАПЦ на Львівщині та в інших областях західного регіону (вересень 1989 р.) і приходом до керівництва рухом прихильників православної автокефалії на Україні колишнього ієрарха РПЦ, а нині “первоієрарха УАПЦ” Йоана (вересень 1989 р.). Процес формування УАПЦ значно прискорився після того, як органи влади прийняли рішення про реєстрацію греко-католицьких об’єднань. Побоюючись поглинення греко-католицьким середовищем і не знаходячи достатньої підтримки з боку РПЦ, багато щирих прихильників православ’я перейшли на позиції православної автокефалії на Україні. У західних областях республіки відбулося кілька нарад духовенства, які підтримали таке рішення.
Це привнесло ще більшу гостроту в міжконфесійні незгоди на Заході України. Природно, що РПЦ поставилася до цих подій дуже негативно. Її Священний Синод позбавив сану й чернецтва колишнього єпископа Житомирського й Овруцького Йоана, оголосивши його дії неканонічними й заборонивши молитовне спілкування з ним. На Архієрейському Соборі у січні 1990 року було прийнято рішення про створення Української та Білоруської православних церков у рамках однойменних екзархатів. Цей захід був спрямований на протистояння відцентровим силам, які мають національне забарвлення.
Греко-католики спочатку підтримали ідею створення Української автокефальної православної церкви як спорідненої “національної” релігійної організації. Проте з часом побачили в ній альтернативну силу, здатну ослабити позиції греко-католицизму. Це породило ще одну лінію конфлікту, тим більш, що прихильники автокефалії заявили про своє “одвічне” право на монопольний духовний вплив на віруючих України.
В одному зі своїх звернень первоієрарх УАПЦ, наприклад, писав: “Український народ стоїть перед вибором: залишитись під керівництвом Русько-Московської Православної церкви чи перейти під керівництво Римської, також нерідної нам церкви, чи, можливо, врешті-решт усвідомити те, що час уже самому стати Господарем у своєму домі... Одвіку твоєю вірою. Український народе, була віра Православна” (“Православ’я — наша віра”, 1989, № 2—3, с 1).
Проте уже напередодні роботи згаданої чотиристоронньої комісії він закликав греко-католицьких ієрархів “по-братському мирно вирішувати проблеми храмів, виходячи з сучасного стану. Нехай московські “миротворники” не втручаються в духовні справи Українських Церков-сестер! Ми з вами — брати і сестри по тілу і крові. У нас один Христос, одна Мати-Україна і один спільний гнобитель”.
Однак, як показує час, ні братні почуття, ні рельєфний “образ ворога” не здатні замінити собою тверезу домовленість відповідальних церковних діячів про можливі шляхи вирішення суперечок. Представники УАПЦ, незважаючи на ультиматум Раді у справах релігій і протест з вимогою включити її представників до складу комісії, так і не потрапили до неї. У цьому, мабуть, були зацікавлені не стільки світські особи, скільки члени самої комісії. Та процес становлення УАПЦ триває. У травні 1990 року було оголошено про реєстрацію її парафій, 5—б червня відбувся перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, а 18 листопада — інтронізація патріарха Київського і всієї України Мстислава.
Паралельно зі становленням УАПЦ триває і процес досягнення більшої самостійності Української православної церкви. Вище вже згадувалось про надання їй цього статусу на Архієрейському соборі Руської православної церкви в січні 1990 р. Цей крок православної ієрархії, як відомо, піддавався різкій критиці з боку прибічників ідеї автокефалії православ’я на Україні, що вважали його за просту формальність, яка не міняє суті справи й залишає незмінною зверхність Московського патріарха над православними українцями. Однак подальші події, пов’язані з врученням новообраному патріарху Московському і всієї Русі Алексію Другому, що побував з візитом на Україні в серпні 1990 року, Звернення єпископату УПЦ, робота над цим документом спеціальної комісії Священного Синоду та його прийняття на Архієрейському соборі РПЦ у жовтні 1990 року переконують у значимості зусиль УПЦ по досягненню самостійності. Документи Собору, обнародувані під час жовтневого візиту патріарха Алексія Другого, свідчать про те, що УПЦ на сьогодні вже фактично користується статусом автономної церкви.
Природно, конфлікт між прибічниками автокефалії православ’я на Україні та віруючими УПЦ під час візиту Московського патріарха до Києва дещо притьмарив урочистості з нагоди цієї події, але важко не визнати, що УПЦ прагне до самостійності, не бажаючи при цьому погрішити проти канонів і традицій. Так, її позиція видається нам виграшною в порівнянні з підходами до здобуття автокефалії, що практикуються керівниками УАПЦ. Останні, як відомо, вважають, що автокефалія “не приймається з чиїхось ласкавих рук”, а здобувається самою церквою. Ця позиція, можливо, і сприяє процесу конституювання церкви, але, без сумніву, негативно позначається на визнанні її вселенським православ’ям.
Міжконфесійний конфлікт у республіці проходить все нові й нові фази, але й сьогодні стосунки між віруючими різних відгалужень християнства характеризуються як протистояння “всіх проти всіх”. На адресу опонентів сиплеться град звинувачень, на суд громадськості виносяться історичні свідчення і звинувачувальні матеріали, які мають за мету компрометацію протилежної сторони, а ті, у свою чергу, платять повною взаємністю по конфронтаційних векселях. Загальними зусиллями сторін зводиться стіна відчуження, наявність якої відлунює болем у серцях українців...
І все-таки, абстрагуючись, від емоційних оцінок міжконфесійної напруженості, мусимо тверезо аналізувати реальну ситуацію в релігійному середовищі, не шкодувати зусиль заради подолання протистояння, пошуку шляхів примирення віруючих. Насамперед зазначимо, що жодна з церков не має монопольного впливу на релігійно-духовне життя населення республіки. Водночас досить чітко визначались пріоритети у становищі церков у різних регіонах.
Про розмах їх протистояння свідчить хоча б те, що греко-католицькі і православні парафії складають понад 75 процентів загальної кількості релігійних об’єднань України. Природно, що в різних її регіонах перебіг конфлікту має різну інтенсивність. Адже за межами західних областей прибічники православної автокефалії і греко-католики мають усього близько одного процента своїх об’єднань. І хоча ситуація ще не стабілізувалася, цілком очевидно, що греко-католицизм не має значної бази в центрі, на сході та на південному сході республіки. Краща перспектива тут для УАПЦ. На сьогодні лише УПЦ зберігає свій вплив в усіх областях, хоча в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській областях її позиції відчутно похитнулися. Українська православна церква має тут майже в 2—3 рази менше парафій, ніж УАПЦ та ГКЦ.
Зміни, що відбуваються в релігійно-церковному середовищі, свідчать: формується нова модель діяльності та співіснування релігійних організацій у республіці. Щоправда, ці зміни менш характерні для громад, не втягнутих у конфлікт. Завдяки нормалізації державно-церковних відносин в них помітні лише розширення сфери діяльності, зростання кількісних показників, пошук нових форм активізації релігійного життя та катехізаційної роботи.
В умовах конфлікту на зміну монопольному пануванню однієї конфесії на значній території йде розподіл сфер впливу між церквами та постійне змагання за симпатії віруючих усієї республіки. Це меншою мірою характерне для Греко-католицької церкви, яка стала масовою організацією лише в Галичині. Поява нових об’єднань греко-католиків в інших регіонах України можлива, очевидно, лише за умови релігійної активізації вихідців із західних областей, що розселялися по всій її території. Отже, греко-католицизм, судячи з усього, не буде помітно впливати на релігійну ситуацію в усіх регіонах республіки, а тільки там, де він закріпився історично.
Дещо по-іншому може розгортатися суперництво УПЦ та УАПЦ. Національне відродження, зміцнення державного суверенітету України та інші фактори, що складають загальне тло конфлікту, можуть суттєво вплинути на перебіг подій. УАПЦ може здобути значну підтримку рядових віруючих та кліру і поширитись по всій території республіки.
Виходячи з останніх документів та виступів лідерів церков, можна сформулювати їхні стратегічні цілі. Для УАПЦ та ГКЦ — це збереження своїх позицій в західних областях і поширення впливу на Схід, а для УПЦ — відстоювання хоча б мінімальної присутності в греко-католицькому середовищі та в оточенні прибічників автокефалії. І природно, що кожна з церков стримуватиме просування своїх суперниць у ті райони, де сьогодні їх вплив незначний.
Реалізація цих планів мала б суто внутріцерковне значення за умови, що вона не призведе до поглиблення та поширення конфлікту й не дестабілізує якоюсь мірою суспільно-політичне життя всієї республіки. Оскільки ж це не так, то саме життя надзвичайно актуалізує пошук шляхів вирішення конфліктної ситуації не лише церквами, а й іншими суспільними інститутами, зацікавленими у збереженні цілісності України й досягненні громадянської злагоди. Перші спроби досягти консенсусу вже зроблено. На превеликий жаль, їх ініціаторами виступили не церковні діячі, а представники влади всіх рівнів. Тут слід згадати звернення Комісії Верховної Ради УРСР з питань культури і духовного відродження “До віруючих і духовенства усіх конфесій, що діють на Україні”, резолюцію Пленуму ЦК Компартії України “Про ставлення ЦК Компартії України до релігії, церкви, віруючих, до використання міжцерковних конфліктів у політичних цілях”, інші документи з цього питання, що їх останнім часом опублікували керівні органи різних партій та громадсько-політичних організацій. Безумовно, всі вони спрацювали проти ескалації ворожнечі на релігійному грунті.
Звернемо увагу читачів і на деякі особливості у підходах до вирішення міжконфесійного конфлікту місцевими органами влади тих областей, де протистояння між віруючими набуло найбільшого розмаху. Саме тут, на наш погляд, можна прослідкувати еволюцію позиції влади щодо суб’єктів конфлікту та вичленити елементи позитивного досвіду в його вирішенні. Тим більше, що в умовах слабкості вертикальних структур влади саме місцеві її органи можуть найпомітніше вплинути на перебіг подій.
Чи є певні закономірності, які сприяли б позитивним зрушенням, допомогли вийти з глухих кутів конфлікту? Вони простежуються, як правило, лише тоді, коли представники влади виходять у вирішенні цих проблем з міркувань справедливості, відкинувши свої особисті уподобання та антипатії. Однак формування такої позиції влади йде у відповідності із загальними закономірностями політичної діяльності.
Свого часу, аналізуючи відносини між політичним керівництвом, що складає серцевину структур влади, і масами, відомий філософ і громадський діяч А. А. Богданов, автор книги “Тектологія — всезагальна організаційна наука”, зазначав: лозунги й дії перших осіб міцно пов’язані з настроями мас і часто змушені спускатися до їхнього рівня розуміння тієї чи іншої проблеми, щоб не руйнувався “блоковий” зв’язок. “...Реальною межею лозунгів керівництва є саме те,— писав Богданов,— на що ще може погодитись відстала частина цілого; при спробі йти далі блоковий зв’язок починає послідовно розриватись, як розривався б у поході зв’язок загону, що складається з піхоти та кавалерії, якби кавалерія не обмежувала себе швидкістю піхоти”.
Це слід мати на увазі, аналізуючи документи, наприклад, Львівської обласної Ради народних депутатів з питань врегулювання міжконфесійного конфлікту. Читачі й самі можуть провести таке дослідження, оскільки деякі з них були опубліковані в журналі (див.: “Людина і світ”, 1990, № 10, с. 13). Природно, що більшість позицій, викладених їх авторами, не викликають заперечень і сприймаються як реальний вклад у вирішення конфлікту між віруючими. Це насамперед опрацювання механізму визначення конфесійної приналежності людей, поновлення в правах Греко-католицької та Української автокефальної православної церков, вирішення майнових суперечок тощо. Однак, думається, відчувається в них і певний антиправославний настрій, спрямований проти УПЦ. Так, у переліку конфесій, що діють на території області, вона втрапила до невиразної графи “інші”, поступившись навіть одній-єдиній громаді Вірмено-григоріанської церкви (“Про релігійні конфесії на Львівщині”, п. 3). На наш погляд, тут спрацювала саме та закономірність, на яку вказував А. А. Богданов. Адже переважна більшість віруючого населення всіляко демонструвала своє негативне ставлення до УПЦ, тож і влада мала враховувати ці настрої. Звертаючи увагу читача на цю особливість, зазначимо, що було б помилкою абсолютизувати її. Адже йдеться про перші кроки у вирішенні міжконфесійного конфлікту, коли ще не вщухли пристрасті, що супроводжували передвиборну кампанію, а етноцентричні підходи видавалися єдиним шляхом вирішення всіх проблем. Важливо те, що органи влади не зупинилися на цьому і при їх безпосередньому сприянні вже у вересні 1990 року було утворено міжцерковну комісію, яка має практично вирішувати проблеми міжконфесійного протистояння. Є надія, що здоровий глузд і добра воля людей візьмуть гору.
Сьогодні, природно, масу віруючих насамперед хвилюють майнові питання. Надзвичайної актуальності набувають рішення місцевих Рад про переоформлення договорів з релігійними громадами щодо користування культовими спорудами, надання можливості будувати нові та використовувати деякі з них представниками різних церков на паритетній основі. Їх реалізація потребує особливого такту, розважливості і, можливо, навіть підкресленої демонстрації цивілізованих прийомів у вирішенні суперечок. Останнє надзвичайно важливе за умов зростаючої неповаги до закону, захоплення корпоративним трактуванням суверенності та збереження рудиментів монополізму й тоталітаризму у свідомості людей.
Кожний конкретний випадок поділу церковного майна вимагає максимуму взаєморозуміння і терпимості. Не боячись високих слів, скажемо, що історія ще винесе свій моральний вирок силам, які стримують вирішення конфлікту. Це розуміє все більше представників влади та церковної ієрархії. Очевидно також, що сьогодні закладається або основа здорових взаємовідносин віруючих, а отже, й у значній мірі монолітності нації, або ж — міна уповільненої дії, яка постійно загрожуватиме руйнівними наслідками. У світської та церковної влади є свої специфічні завдання у вирішенні проблем, що виникли на релігійному грунті. Але, здається, ніхто не заперечує проти того, що сила нації — в її єдності.
Одна з пекучих проблем влади, а також і суспільствознавства, покликаного давати науково обгрунтовані рекомендації щодо подолання екстремальних ситуацій, полягає в тому, що в нас немає грунтовно опрацьованої теорії соціальних конфліктів і досвіду їх оперативного подолання. Роки й десятиріччя “безпроблемного” розвитку суспільства, в якому начебто були “відсутні антагонізми”, штучне замовчування або придушення громадських рухів, які відходили від сконструйованої схеми “поступального розвитку до комунізму”, даються взнаки й сьогодні. До цього треба ще додати наслідки непродуманих дій, а інколи й екстремізм представників крайніх поглядів.
Навіть за умови ідеальної злагоди в діяльності Рад усіх рівнів та повного взаєморозуміння між ієрархами церков-суперниць важко очікувати найближчим часом просування вперед хоча б у вирішенні основних проблем, що складають суть конфлікту. Влада взагалі спроможна ефективно сприяти вирішенню лише юридичних і майнових питань, решта — справа ієрархів, кліру та активних віруючих усіх церков.
Постає питання: навколо якої ідеї можуть об’єднатися всі церкви, паству яких складають українці чи люди інших націй, що нерозривно пов’язані своєю долею з нашим народом? Безперечно, стратегічна ціль, корінний інтерес усіх віруючих — досягнення громадянської злагоди. Зростання напруженості всередині країни вже переорієнтувало релігійне миротворництво із зовнішнього на внутрішній аспект. Про це свідчила ще зустріч глав і представників релігій, церков і релігійних об’єднань Радянського Союзу з питань національних відносин, що відбулася у грудні 1989 року в Москві.
На цьому та інших форумах релігійні діячі, стурбовані станом міжнаціональних та міжконфесійних відносин, висловились за об’єднання зусиль усіх церков з метою оперативного вирішення суперечностей, що виникають, за співпрацю. Приклади такі є. Так, нещодавно утворено Раду Церков Естонії, яка покликана пом’якшувати й вирішувати конфліктні ситуації у різних сферах життя віруючих та сприяти повнішому розкриттю всіх аспектів “соціальної дияконії” церкви.
Подібні думки висловлюють і віруючі-українці, що сповідують християнство у себе на Батьківщині та в діаспорі. Йдеться про ідею “українського екуменізму”. Історично склалося так, що кожний новий ракурс бачення цієї проблеми поряд з позитивним змістом був наповнений і певним негативізмом або ж нежиттєвими конструкціями. Митрополит Шептицький, наприклад, обстоював думку про необхідність відтворення віросповідної єдності українців; кардинал Сліпий говорив про екуменізм гнаних; українська діаспора висловлювалась за розвиток українського екуменізму на противагу міжнародним екуменічним зусиллям тощо.
Кожне з таких трактувань має свої витоки й пояснення в контексті тих обставин, у яких воно склалося. Митрополит Шептицький уболівав за єдність насильницьки розірваної нації і вбачав у релігії одну з основних підвалин об’єднання українців; кардинал Сліпий очолював церкву, яка діяла в підпіллі, і в єднанні її вірних бачив єдиний порятунок; роздроблена діаспора мріяла про єдність українців та тісне спілкування з церквою на Батьківщині і приносила в жертву цій мрії навіть міжнародне співробітництво.
Сьогодні інші часи. Вже не доводиться говорити про утиски віруючих у республіці з боку влади. Українці, розкидані по всьому світу, мають дедалі більше можливостей для спілкування. Але й сьогодні, на жаль, ідея єдиної національної церкви, на наше переконання, не є реальною. Реальним є лише тісне співробітництво віруючих-українців у справі національного й релігійного відродження, в організації допомоги тим, хто її потребує, та в інших справах на користь Батьківщини. Здається, це саме те, чого люди чекають від церкви, незалежно від її віросповідних особливостей.
Нині й самі віруючі та їхні духовні пастирі, об’єднавши зусилля задля загоєння ран, що терзають країну, можуть не лише виконувати своє призначення — допомагати ближньому, множити любов та співчуття до нього, а й швидше знаходити шляхи вирішення суспільних проблем. Тим більше, що їх кількість зростає. Так, уже сьогодні ясно, що міжконфесійний конфлікт має широку гаму відтінків на Закарпатті, у Галичині, на Буковині, в інших регіонах республіки. В нього втручаються раніше пасивні сили, які нерідко знаходяться не лише за межами республіки, а й країни. Отож ситуація потребує оперативного й ретельного опрацювання моделей виходу з конфлікту. Настав час покласти край усобиці й піти шляхом позитивних зрушень.
Таке починання необхідне й під силу лише людям, які здатні керуватися інтересами спільноти, переступити через особисті уподобання, відкинути неприязнь одне до одного й стереотипно негативне сприйняття протилежної сторони. Народ шанує воїнів, однак ще більше — миротворців.
Недавно весь світ вшановував пам’ять одного з таких діячів — протестантського пастора-гуманіста Мартіна Лютера Кінга. На іншому кінці Землі, в інший час і з іншого приводу він проголошував слова, до яких конче необхідно сьогодні прислухатися ворогуючим таборам віруючих-українців: “Ми навчилися літати, як птахи, і плавати, як риби, але ми так і не навчилися жити в мирі одне з одним”.
Людина і світ. - 1991. - №3. - С. 2-10.
Віктор БОНДАРЕНКО,
кандидат філософських наук
