Якщо прихильники владики Філарета так прагнуть далі бути в УПЦ КП і визнавати його як Київського патріарха, то напевно вони мають на це право. Але одночасно вони не можуть бути частиною канонічної ПЦУ. Тобто, саме час зробити свій вибір: канонічна розбудова молодої ПЦУ або повернення до УПЦ КП. Третього тут немає…

На замовлення "Громадське" підготував нині ось цей текст.

З Євангелія до нас прийшла мудра думка, що небезпечно заливати молоде вино у старі міхи: вино може їх порвати і все буде втрачено. Власне ця думка виникає, коли випливають на публіку обставини конфлікту, який оголився у новоствореній Православній Церкві України.

Для тих, хто стежить за розвитком ПЦУ, не секрет, що від її початків у ній витворилося певне двовладдя. З одного боку є законно обраний предстоятель митрополит Епіфаній, а з іншого боку під час Літургій подекуди ще згадують патріарха Філарета.

В Українській греко-католицькій церкві недавно була подібна ситуація: її очолює верховний архієпископ або патріарх Святослав, але з поваги патріархом (у побуті, не літургійно. — авт.) також називали її колишнього очільника владику Любомира.

Проте в ПЦУ трохи інша ситуація, оскільки владика Філарет, колишній очільник УПЦ Київського Патріархату, вимагає, щоби його й надалі кликали саме патріархом. І так він підписується дотепер, при чому — на бланках вже канонічно не існуючої УПЦ КП.

Ба більше, він публічно також заявив, що УПЦ КП існує й надалі. І це після того, як 15 грудня 2018 року сам владика Філарет підписався під актом ліквідації УПЦ КП. А день перед тим, 14 грудня, підписав листа до патріарха Варфоломія, в якому запевнив, що не має ані наміру бути кандидатом на предстоятеля об’єднаної Церкви, ані не має планів займати будь-яку виконавчу посаду в новій Церкві, крім постійного члена синоду.

Подібний лист підписав і колишній предстоятель УАПЦ Макарій.

Чому владика Філарет пішов у 2018 році на такий крок і чому зараз говорить інше (Філарет заявив, що Київський патріархат не ліквідований після створення об'єднаної помісної православної церкви — ред.)? В одному з нещодавніх інтерв’ю він це певною мірою пояснив.

«Якби з боку Вселенського патріарха не була поставлена умова, що я, як патріарх, повинен відмовитися виставляти свою кандидатуру, то предстоятелем став би я. Обрали б мене більшістю голосів. Ви розумієте, в чому проблема? Бо якщо я не відмовляюся і мене обирають, то я стаю предстоятелем в сані патріарха. І тоді церква українська має статус не митрополії, а патріархату», — впевнено заявляє він. І тут криється один із головних каменів спотикання. Для вияснення потрібно дещо зайти в історію.

Починаючи з кінця 1990-х років, коли пропонувалися різні варіанти канонічного вирішення питання українського православ’я, завжди йшлося, що не може бути визнання відразу патріаршого статусу Київської церкви, лише митрополії. Про це, зокрема, йшлося під час візиту патріарха Варфоломія до Києва у липні 2008 року. Тоді патріарх Філарет відмовився зректися свого куколя (про це кілька разів говорили різні учасники переговорного процесу), а патріарх Варфоломій не міг піти на неканонічні кроки. І зараз він робив усе максимально відповідно до канонів, щоби, в першу чергу, допомогти самій об’єднаній Церкві бути визнаною іншими православними церквами.

І відновлення у жовтні 2018-го підпорядкування Київської митрополії Вселенській патріархії було цим важливим канонічним кроком; при нагоді також скасовано всі права Московського патріархату на українській землі. І цим же синодальним рішенням Фанар легалізував увесь український православний екзархат, який був в УПЦ КП і УАПЦ, який досі вважався неканонічним. Але якщо це митрополія, то у ній не може бути патріархів. Тим більше, що і на Фанарі владику Філарета готові були визнати лише як митрополита.

Оцінивши ситуацію, як він сам визнав опісля, патріарх зрозумів, що бути патріархом у церкві, яка має статус митрополії, він не зможе. Тому він зробив усе можливе, щоби її очолив його ставленик митрополит Епіфаній. І знову ж таки, це він робив настільки публічно і наполегливо, що готовий був зірвати об’єднавчий собор, якщо не буде так, як він це бачить. Тисячі людей, які зібралися 15 грудня на Софійській площі, фактично стали заочними свідками цього затягування справи. Згодом, владика Філарет про це згадував в одному з інтерв’ю.

Власне численні інтерв’ю владики Філарета вже після собору дозволяють стверджувати, що свої обіцянки не втручатися в керівництво він розуміє по-своєму. Як також і свій титул «почесного патріарха», не затверджений ніяким документом в ПЦУ.

Досить скоро після отримання Томоса, владика почав вимагати, щоби його згадували під час Літургій саме як патріарха. Рішенням синоду ПЦУ він також очолив Київську єпархію ПЦУ на основі столичних парафій УПЦ КП, таким чином він зайняв виконавчу посаду.

Вже скоро після цього він почав говорити про необхідність перегляду «грецького статуту» ПЦУ, який його відверто не задовольняє. Починаючи від засад формування складу синоду, який відповідно до грецької і старої української традиції має невелику кількість постійних членів і більшість непостійних, що змінюються що півроку — це дозволяє демократично залучати весь склад єпископату до керівництва церквою. Філарет хоче повернути схему, яка була в УПЦ КП і має московське походження, де є велика група постійних членів синоду, і кілька, які змінюються.

Зрештою, йдеться також про перегляд статусу ПЦУ. Бо якщо є патріарх, то має бути і патріархат. Те, що це ще більше ускладнить справу визнання ПЦУ, здається владику Філарета мало хвилює, — він же стільки років успішно керував УПЦ КП без цього визнання.

Останнім часом владика Філарет радикалізувався у своїх висловлюваннях і вже не хоче очікувати, коли відбудеться поєднання з УПЦ МП, — вона йому по духу ближча, ніж греки — а готовий ініціювати скликання помісного собору ПЦУ, на якому можна ухвалити новий статут і проголосити патріарший статус.

Також він говорить про дуалізм влади в ПЦУ: всередині він керує як патріарх, а назовні від імені ПЦУ виступає митрополит Епіфаній. Останніми краплями стало скликання Філаретом єпископату ПЦУ на нараду до Києва — звернення на бланку УПЦ КП він підписав як «Патріарх Київський і всієї Руси-України». А в короткому коментарі ТСН він впевнено заявив, що УПЦ КП існує й надалі.

Така активність у відповідь змусила групу мирян і духовенства, які об’єднані в спільноті «10 тез для майбутнього ПЦУ», звернутися до єпископату ПЦУ із вимогою захистити канонічний статус ПЦУ. Миряни-ініціатори звернення, більшість з яких є молодими та освіченими вірянами, в доволі категоричній формі впевнені, що «Томос є великим даром Церкви-Матері, яка заради духовного звільнення України змушена була вступити у протистояння з амбітною та цинічною Московською патріархією та Російською державою. Тому ми маємо наголосити, що нинішні провокативні висловлювання владики Філарета щодо майбутнього розвитку ПЦУ зазіхають на канонічну репутацію Вселенського патріарха та відкривають шлях для масштабного проросійського реваншу». «Ставиться під сумнів як майбутнє Православної Церкви України, так і репутація Вселенського Патріархату», — застерігається у Зверненні.

Що з цього всього вийде? Це буде видно вже скоро: як багато владик ПЦУ 14 травня приїде на зустріч до Філарета як Патріарха УПЦ КП, а скільки буде вірним Томосу і статуту ПЦУ.

Зрештою, якщо прихильники владики Філарета так прагнуть далі бути в УПЦ КП і визнавати його як Київського патріарха, то напевно вони мають на це право. Але одночасно вони не можуть бути частиною канонічної ПЦУ. Тобто, саме час зробити свій вибір: канонічна розбудова молодої ПЦУ або повернення до УПЦ КП. Третього тут немає…