Від Візантії Руська держава та церква сприйняли юридичне положення про безумовну підсудність судові церкви духовних осіб, які позивалися не тільки в церковних, а й у громадянських справах. Ченці, духовні особи та клір судились між собою перед єпископами. Єпископи підлягали суду митрополита, вищим же судом для всіх них був собор. Кінцевою судовою інстанцією виступала князівська, а потім царська влада.
У «Регламенті духовного чину» між духовним, військовим і громадянським статусами немає жодних відмінностей. Згідно з «Регламентом...», у священстві вбачається не особливий надприродний стан або установа, а тільки певні служителі віровчення, якими є єпископи та священики. Тобто не існує суттєвої різниці між статусами мирянина і священика, бо вони прирівнюються до статусу громадян.
У підґрунтя всієї системи було покладено принцип підкорення церкви державою, який згодом стане предметом особливої гордості в листуванні Катерини II з Вольтером.
Необхідним завершенням відносин церкви і держави в Росії був дозвіл світській владі застосовувати суто церковні кари: церковне покаяння, позбавлення християнського поховання, чернечий постриг.
Монастирське ув’язнення — одне з найтяжчих покарань, що застосовувалось православними властями з найдавніших часів. Так, в Никонівському літописі вказується, що ще з початку XI ст. єретики ув’язнювались у погребах архиєрейських будинків.
Під тиском влади монастирі стають не лише місцями добровільного усамітнення, а й примусового заслання. Їхні міцні фортечні мури виявились найбільш пристосованими до ізоляції неблагонадійних.
Серед монастирських в’язниць перше місце, особливо в XIX ст., належало казематам при Суздальському Спасо-Євмієвому монастирі, заснованому близько 1350 р. В 1766 р. указом Катерини II при ньому влаштовується спеціальна в’язниця, що відділялась від власне монастиря кам’яним муром й отримала назву «фортеця».
Віддаленість багатьох монастирів від населених пунктів, високі стіни (наприклад, у згаданому Спасо-Євмієвому монастирі стіни були заввишки 24 і завширшки 2 метри) та надійна охорона робили неможливою втечу. В монастирських казематах режим був суворіший, ніж у каторжних. Роль тюремників виконували самі ченці, вони ж наглядали й за сторожами; комендантом монастирської тюрми був, як правило, архимандрит.
Оскільки необхідною умовою звільнення з монастирської в’язниці було повне покаяння, щиросерде зречення всіх єретичних думок, то, звичайно, ті, хто не міг відмовитись від своїх переконань, вибирали за краще каземати. Тому мало хто виходив на свободу, більшість залишалась там до кінця своїх днів.
Окремого кладовища для арештантів не було, їх ховали, як правило, в монастирському саду без хреста й громадянської панахиди, оскільки в’язні позбавлялись усіх громадянських та суспільно-релігійних прав, в тому числі і права християнського поховання. Особливою таємницею вважалися місця поховань вожаків розколу та сект, щоб уникнути паломництва їх послідовників.
У монастирські в’язниці часто засилали психічно хворих людей. Така доля спіткала декабриста князя О. Шаховського, який після заслання до Красноярська в 1829 р. збожеволів і був перевезений до Суздальського монастиря, де й помер того ж року.
Особливо недоброї слави набули каземати сумнозвісного Соловецького монастиря, заснованого в першій половині XV ст. Монастир вважався неприступною військовою фортецею, що витримала напад шведської ескадри в XVI ст. та польсько-шведську інтервенцію в XVII ст. То була не тільки фортеця, а й розпорядчий центр, звідки здійснювалося керівництво оборонними приготуваннями, а в разі нападу — і військовими діями. Заслання в Соловецький монастир релігійних і державних злочинців широко практикувалось уже в середині XVI ст., в період царювання Івана Грозного. Та особливо активно використовували обитель як в’язницю в часи гонінь на старообрядництво. За іронією долі саме Соловецькому монастирю свого часу судилося стати останньою твердинею старообрядництва (відоме Соловецьке повстання). Облога опального монастиря урядовими військами тривала з 1668 по 1676 р., причому його падіння сталося тільки внаслідок зради одного з ченців, який виказав таємний хід. І ще один звив історії: в одиночній келії Соловецьких казематів понад 10 років відбував покарання закутий у ланцюги Іван Мещеринов — царський воєвода, який керував взяттям повсталої обителі, але згодом потрапив у немилість до царя.
Після підкорення опального монастиря тут було насильно впроваджено нові церковні чини та обряди; стійких прибічників старовини або стратили, або ув’язнили. Ті з соловецьких іноків, яким вдалося вціліти, розбрелися Помор’ям й оселилися в диких відлюдних місцях, у лісах та на болотах.
З розкольниками в ті часи поводилися безжально. Собор 1666 р. вирішив «...карати розкольників не тільки церковним покаранням, а й царським, тобто градським законом та стратою.» Ще далі в цьому відношенні пішли собори 1681 та 1685 рр., на яких було ухвалено: «Розкольників, які зневажають Святу Церкву, поширюють у народі спокусу та бунт і не бажають відмовлятися від своїх єретичних поглядів навіть після катувань, спалювати у зрубі... Якщо перед стратою покоряться Святій Церкві, то відсилати в монастирі під строгий нагляд». Серед покарань того часу особливо популярними були катування на дибі, виривання ніздрів, відрізання язика та вух, закопування живцем у землю, побиття батогами, заковування в ланцюги в монастирських казематах.
Як правило, в Соловецький монастир ув’язнювали довічно. Арешт супроводжувався вказівкою: «Посадити його в каземати довічно, і перебувати йому в келії мовчання в усі дні життя його, і нікого до нього не допускати, і його нікуди не випускати, а в мовчанні каятися у гріхах своїх та харчуватися хлібом слізним.»
У допетровську добу право ув’язнювати в монастирях, крім царя, мали патріархи, митрополити та архиєреї. У XVIII ст. більшість в’язнів засилалась у монастирі спочатку за розпорядженнями таємної канцелярії, а потім за резолюціями Святійшого Синоду. З 1835 р. (після перевірки в’язничної фортеці Соловецького монастиря, де виявилося чимало невинно засуджених) засилати в монастирські каземати можна було лише за згодою царя.
Найтяжчим покаранням для засуджених вважалось ув’язнення в підземних казематах, що особливо широко застосовувалось у період правління Петра І. Як свідчать старовинні описи, земляні в’язниці являли собою ями з обкладеними цеглою краями; на дощатий дах насипалась земля. У даху був невеликий отвір з кришкою; в нього опускали й піднімали в’язня, подавали йому їжу. Там водилось багато пацюків, які часто нападали на закутого й беззахисного в’язня. За будь-які спроби полегшити його становище вартових чекало жорстоке покарання.
Саме в такій земляній ямі провів останні роки свого життя протопоп Аввакум — один з головних вчителів розколу. В такі ж ями за наказом патріарха Іоакима було кинуто всіх учасників Соловецького повстання.
Ланцюги були невід’ємною частиною всіх судових вироків духовних властей. Приписи «посадити на великий ланцюг», «утримувати в кайданах» часто зустрічаються в судових документах тих часів.
У багатьох монастирях в’язнів замикали в кам’яні мішки — вузькі камери, що будувалися всередині монастирських веж. У цих ізольованих клітках вікна та двері замуровувались цеглою, залишався тільки невеликий отвір, аби подавати їжу. Найтісніші кам’яні мішки знаходились на верхніх поверхах Головленківської вежі Соловецького монастиря: 1,4 м завдовжки, 1 м завширшки та заввишки. Маленьке віконце служило не для освітлення, а для передачі їжі. В такому мішку неможливо було лежати, в’язень спав у напівзігнутому стані. Ув’язнення в подібних казематах було, як правило, пожиттєвим.
У монастирських застінках «для дізнання істини» арештантів нерідко катували. Єпископ Георгій Кониський так описує подібну практику кінця XVII ст.: «Катування ці були — колесувати, четвертувати, на кіл посадити, а найлегше — вішати та голови рубати». Провина в’язнів виводилася з їхніх власних зізнань, які здобувалися кнутом, розжареним залізом тощо. Дуже часто застосовувалась диба; піднятому на дибу прив’язували до ніг важкі колодки, ставши на які палач підстрибував і тим самим посилював муки.
У XVI — XVIII ст. багато монастирів відігравали роль державних в’язниць, де відбували покарання не тільки за релігійні, а й за політичні переконання. Заслання в монастир до того ж супроводжувалось насильницьким постригом. Цей захід особливо часто використовувався стосовно осіб, причетних до династичних суперечок.
Кирило-Білозірський монастир, заснований у 1397 р., став відомим як місце заслання й ув’язнення князів та бояр. Тут побували в ХVІ-XVII ст. князі Боротинські, Шереметєви, Черкаські, радник Івана IV Сильвестр, князь Шуйський, патріарх Никон.
Особливо небезпечних з погляду державної влади злочинців привозили до монастирських казематів без указання імен, практично ховали живцем. Визначних розкольників ув’язнювали в петербурзькому Олександро-Невському монастирі.
Жінок утримували у в’язницях Суздальського, Покровського, Долматовського, Іркутського, Рождественського, Тихвинського та ін. монастирів. У 1670 р. у каземати Тихвинського жіночого монастиря потрапила активна учасниця повстання Степана Разіна Степанида, яка очолювала повстанський загін Слобідської України.
Нелюдські умови існування доводили арештантів до божевілля та передчасної смерті. Але траплялись випадки, коли приречені на довічне ув’язнення відсиджували в монастирських казематах по 50 і більше років. Так, у 1880 р. в Соловецькому монастирі помер дев’яносторічний в’язень, що провів у казематі 65 років.
Заслання на Соловки загрожувало навіть О. С. Пушкіну за «Оду вольності», і лише завдяки клопотанню друзів великий поет уникнув страшної небезпеки.
Відомо, що в одному з найсуворіших казематів Соловків провів в ув’язненні 16 років останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.
Монастирські каземати нищили людей незалежно від їх соціального стану, статі, віку. За «неблагонадійність» у підземеллях страждали і прості селяни, і архиєпископи. Так, у монастирській в’язниці Миколаївсько-Карельського монастиря помер видатний релігійний діяч свого часу Феофан Прокопович, звинувачений у неблагочестивих висловлюваннях про Катерину II. Він розділив жахливу долю своїх супротивників, яких з легкістю ув’язнював сам. Там же «під міцним наглядом» перебував ростовський митрополит Арсеній Мацієвич, який насмілився критикувати уряд за відбирання церковних ма-єтностей.
До середини XIX ст. в монастирських казематах переважали представники різноманітних релігійних сект та течій, а також ті, кого не влаштовувала офіційно-державна православна догматика.
У 50-х рр. XIX ст. в Соловецькому острозі утримувався придворний півчий Чернігівської духовної семінарії, який за необережне висловлювання про вище духовне управління був звинувачений у безбожності.
У 1876 р. соловецькими в’язнями під іменами Павло Федоров та Олександр Михайлов були іудей і мусульманин, які перейшли у православ’я Щоб неофіти не повернулися до віри своїх батьків Синод розпорядився довічно тримати їх у монастирських казематах.
У 1837 р. в Рильський монастир заслали кріпака Єфима Нікітіна за ідеї «про перетворення державного управління». Незважаючи на важкі умови каземату, він не впав духом і навіть працював над технічним винаходом.
У період царювання Миколи І серед монастирських затворників починають переважати політичні в’язні. А з кінця XIX ст. поширюється практика заміни страти за вбивство засланням у монастирські каземати. При цьому малолітнім злочинцям призначали такі ж строки покарання, як і дорослим. Законом від 2 червня 1897 р. слідчій та судовій владі надавалось право ув’язнювати малолітніх і неповнолітніх злочинців у монастирі їх віросповідання. Їх призначали у кліросне послушництво або на чорні роботи, а після досягнення повноліття, як правило, забирали в солдати. Так, у Соловецькі каземати за ненавмисне вбивство 8-місячної дівчинки потрапив десятилітній козачий син Іван Панасенко. Після шестирічного ув’язнення його віддали в солдати.
Як бачимо, в’язнями казематів згаданих російських монастирів були й вихідці з українських земель, представники різних станів та віросповідань. Але виправними колоніями служили й вітчизняні православні монастирі.
Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 39-42