Монастирський переділ
Після тривалих маневрів керівництво Києво-Печерської лаври все-таки вирішило дати бій за своє «святе місце». До Лаври стягують «мобілізованих» (як зазвичай, переважно жінок), що мають блокувати роботу комісії з передачі будівель КПЛ заповіднику. Митрополит Павло проголосив прокляття президентові Зеленському та його родині до сьомого коліна. Віруючим забороняють говорити з журналістами. Забрала опущено. Коні крешуть копитами.
Втім, людей у Лавру приходить не дуже багато. Митрополит Павло навіть звернувся із закликом у стилі «Києве, вставай!». Але столиця не відгукнулася. Це саме собою мало б примусити церковне керівництво замислитися над успіхом їхньої місії — церкви взагалі та конкретного монастиря, зокрема. Але в церкві не заведено визнавати свої помилки.
В облозі
Хоч би як мало віруючих зібралося на захист приміщень монастиря в перший день «передачі», однак сили були нерівні. Комісія приїхала, походила від одних зачинених дверей до інших, та так і залишила територію Лаври, не отримавши доступу до приміщень. «Віруючі прогнали безбожну комісію!» — прокотилося православними пабліками.
Це була неправда, — члени комісії ходили по Лаврі, спілкувалися з церковниками та роздавали коментарі пресі. Вони здавалися напрочуд спокійними — наче в них багато часу і ніякої загрози навколо. На запитання, чи не планують вони звертатися в поліцію, представник заповідника відповів негативно. Втім, усього через кілька годин міністр культури заявив, що заяву в поліцію «про перешкоджання роботі комісії» все-таки було подано. Але відчуття, наче ніхто нікуди не поспішає, не зникало: влада не має наміру штурмувати Лавру. Отже, вона хоче взяти її змором.
Та чи піде затягування конфлікту на користь хоча б одній зі сторін?
Можна припустити, що, доки комісія спілкується з «лаврськими» перед телекамерами, далеко за кадром іде напружена робота — ведуться переговори з усіма й кожним, хто, можливо, захоче залишитися в Лаврі, незалежно від її конфесійної приналежності. Якщо переговори увінчаються бодай частковим успіхом, це стане поразкою для митрополита Павла. Тому він докладає всіх зусиль, щоб розізлити й спровокувати противника. Усі знають, що наш президент дуже не любить видаватися «слабаком». Дивися, підніме рукавичку, вплутається в бійку.
А вже його суперник докладе всіх зусиль, аби ця бійка мала якомога бридкіший вигляд і транслювалася якомога ширше. УПЦ МП митрополита Онуфрія з глибокою зневагою ставиться до внутрішнього медіаринку (недивно, що він платить їй взаємністю). Але ніколи не нехтує медіаринком зовнішнім. І тепер керівництво церкви розраховує переважно на кампанію в західних ЗМІ та на те, що одного чудового дня (коли Лавра ще належатиме владиці Павлу) президентові зателефонують і хорошою англійською порадять припинити «хрестовий похід».
Герой-самозванець
Тому влада теж ризикує. І в цьому може звинувачувати тільки саму себе. Адже вона могла уникнути цього ризику. Якби Паша-Мерседес не ходив «під санкціями» (які, зважаючи на все, не дуже йому заважають), а сидів бодай під домашнім арештом, виконувати розпорядження влади стосовно лаврської держвласності було б значно простіше. Можливо навіть, що УПЦ МП просто погодилася б на умови, які запропонувала їй влада.
Якщо в РНБО впевнені, що Павло становить загрозу для національної безпеки, чому йому залишили можливість і далі каламутити воду та щось «очолювати»? Чому СБУ марнувала час і ресурси, розслідуючи діяльність другорядних постатей і зливаючи «полуничку» на третьорядних, замість того, аби братися за «головних героїв»?
Я не знаю, якими були причини. Та наслідки очевидні: митрополит Павло в Лаврі, а його прибічники й противники зміцнюються на думці, що «Паша непотоплюваний». Навколо його скомпрометованої і нікому не симпатичної фігури зімкнули лави всі — від напівписьменних свідків «почорнілих хрестів» до професури Київської духовної академії і семінарії. Там, де ще вчора були різні думки, де можна було розраховувати на вільний вибір і вихід із МП бодай частини достойних представників цієї церкви, ми маємо можливість спостерігати рідкісну солідарність. Тепер у них є спільний «зовнішній ворог» (українська влада) і «сильний лідер» (Паша-Мерседес). Є також свої «зрадники». Але про це нижче.
Владика Павло, звісно, герой-самозванець. Досить згадати, що влада не вимагала виїзду з Лаври ні від ченців, ні від Духовної академії і семінарії, — так стверджував сам владика Павло. Залишити Лавру мали тільки він та керівництво УПЦ МП. Для митрополита Київського Онуфрія це не є проблемою — він давно віддає перевагу резиденції у Свято-Пантелеймонівському монастирі у Феофанії перед Лаврою, де занадто багато владики Павла.
Але владика Павло дуже добре розуміє, що без Лаври й посади намісника він стає нікому не цікавим і занадто уразливим. Думаю, він пережив чимало неприємних хвилин, — адже багато хто, зокрема й «лаврські», вмовляв митрополита Онуфрія пожертвувати Павлом задля загальної користі. Але Онуфрій сказав «ні».
Може здатися дивним, що такого цінного в Паші-Мерседесі, який дратував усіх — і владу, і громадськість, і самого Київського митрополита. Але річ зовсім не в Павлі. А в самому митрополиті Онуфрії. Який нізащо на світі не дасть приводу подумати, що він прогнувся під вимоги мирської влади.
Тому й боротьбу за головну святиню (і найбільш дохідне підприємство) УПЦ МП очолив не митрополит Київський — постать суто духовна, а митрополит Павло.
