Московський патріархат і Ватикан: трагедія політичного екуменізму

18 травня, 10:10
Відкрита тема
Патріарх Кіріл I і Путін зловживають Богом і світом - фото 1
Патріарх Кіріл I і Путін зловживають Богом і світом
Церковний і політичний Захід надто довго потурав патріарху Кірілу (*1946) і Путіну (*1952), чим доклався до розвитку в них мегаломанії. Зараз необхідне переосмислення церковної і державної східної політики «Ostpolitik».

Архимандрит д-р Андреас-Авраам Тієрмаєр

Впродовж останніх місяців патріарх виправдовує війну і військову агресію Росії проти України як «метафізичну боротьбу» добра проти зла із Заходу. Він відкидає будь-яку критику своєї позиції щодо війни в Україні: "Мої слова не є мілітаристською промовою патріарха, як хотіли б назвати їх наші опоненти. Це було б нонсенсом", — заявив він нещодавно перед російськими збройними силами у московському гарнізонному соборі. Далі він стверджує, що Росія ніколи не чинила загарбницької війни і не хоче завдавати шкоди жодній країні, окупувати або грабувати її. На цій відправі він сказав солдатам, що свобода і незалежність Росії залежать від того, як вони захищатимуть вітчизну. Тому вони мають бути готові віддати свою «душу» за своїх друзів за велінням Божим, бо Росії потрібна «справжня свобода» і незалежність від ворожих до неї могутніх держав. «Нам треба об'єднати всі наші духовні та матеріальні сили, щоб ніхто не наважився здійснити наступ на священні кордони нашої батьківщини», – прорік Кіріл.

Православ'я – важлива опора російської ідеології гордості і зухвалості щодо до Заходу і решти світу. «Вселенське православ'я» і всі екуменічні органи (Всесвітня Рада Церков, Рим) мають відтак засудити не лише політичні злочини Путіна проти мирного українського народу, а й ідеологічні слова і вчинки патріарха Кіріла. Папа Франциск упімнув Кірілу: «Ми не є клиром держави, ми пастирі для народу, а тому маємо знайти спільні рішення для миру... Патріарх не може перетворитись у путінського вівтарника». Із слів і дій Кіріла всі екуменічні органи мали б зробити логічний висновок: патріарха Кіріла не можна вважати надійним екуменічним партнером, він – лише клерикальний олігарх з «барського плеча» Путіна. Як влучно висловився митрополит Православної Церкви України (ПЦУ) Епіфаній: "Ніхто з кров'ю на руках не може тримати чашу або посох пастиря". Папа Римський Франциск скасував заплановану зустріч з патріархом Кірілом. Без сумніву, Москва б використала її лише в пропагандистських цілях. Крім того, ніхто б не зрозумів такої зустрічі, особливо в Україні.

Із слів і дій Кіріла всі екуменічні органи мали б зробити логічний висновок: патріарха Кіріла не можна вважати надійним екуменічним партнером, він – лише клерикальний олігарх з «барського плеча» Путіна


Папа Франциск та його заяви у зв'язку з війною в Україні

На жаль, багато заяв Папи Франциска не є цілком зрозумілими: Папа готовий спочатку зустрітися з Путіном у Москві, а потім, можливо, поїхати до Києва. Візит до Києва із миротворчими цілями Франциск вважає не надто помічним. Перед ним він мав би поїхати в Москву (так є у інтерв'ю з Франциском у «Corriere della sera»). Коли Папа спонтанно прилетів до Лампедзи 8 липня 2013 року, це теж не стало вирішенням проблеми прийому мігрантів, а все ж він послав чіткий сигнал солідарності з постраждалими і став на бік жертви. Його візит до Києва був би подібним сильним знаком, що відкрило б шляхи для подальших кроків. Після заяв Папи затримка його візиту стає все більш проблематичною.

Франциск вважає, що постачання зброї Україні Заходом є однією з причин війни. За словами Папи, "гнів" Путіна був, "можливо, викликаний ‘гавкотом’ НАТО перед воротами Росії", що змусило Кремль "відреагувати неправильно і розв'язати конфлікт". Такі заяви є просто повторенням російських пропагандистських гасел, які постійно використовуються як привід для агресії. Цією «спробою пояснення» поведінки Путіна і звинуваченням НАТО в тому, що воно спровокувало російську експансію на схід, Папа порушив свій нейтралітет і завдав собі шкоди як моральному авторитету. З огляду на страждання тисяч українців у Франциска не має бути причин для розуміння і оправдання агресора Путіна. Навпаки, Папа має чітко стати на бік постраждалих. Для багатьох з них ці заяви Папи в кращому випадку є лише наївними, хоча, в принципі, їх треба було б назвати навіть цинічними. Ким є папські радники, які завдають такої шкоди інституту папства? Ватикан з усіма його дипломатичними зв'язками дуже добре знає, що Путіна ніколи не турбувало НАТО, що він ніколи не боявся цього альянсу, що він використовує «експансію НАТО на Схід» лише як аргумент для своєї справжньої мети, а саме – збереження і розширення своєї влади будь-якою ціною. Вищенаведені заяви Папи і його тривалі вагання, чи промовляти слово «війна» в Україні, є несумісними із роллю Папи, незважаючи на всю дипломатію. Ми, німці і багато європейців, включаючи також і церкви, перебували в полоні ейфорії щодо Росії після виступу Путіна в Бундестазі (2001). Вже в 2000-х роках на переговорах з президентом Джорджем Бушем Путін намагався пояснити, що Україна не є державою і не має права на власне існування. Ми старанно «недочули» це. Після анексії Криму і спроби розділити Україну через напад на схід країни завдяки реакції Заходу Путін почав вірити в безкарність за всі свої дії. Протягом останніх місяців він дозволив усім західним видатним політикам відвідувати його, поважно вислуховував їх і робив протилежне до того, що сам сказав. Він бачив, що усім йдеться лише про заспокоєння їх економічних страхів, тому перед війною в Україні він оцінював можливі санкції Заходу, які, на його думку, завжди можна врегулювати газовим або нафтовим краном, як "незначні". І він почав свою війну в Україні.

РПЦ була і залишається пропагандистською установою російського режиму щонайменше від часів Сталіна (1878-1953)

Близько 50 років, спочатку навіть із певним ентузіазмом, я стежу за процесами, які відбуваються у Російській Православній Церкві (РПЦ). Починаючи з 1970-х років, після II Ватиканського собору, ми на Заході були зачаровані літургією, духовністю, мистецтвом і повільним відкриттям РПЦ перед Католицькою Церквою. Я сподівався, особливо у 1980-х роках, що із політичним потеплінням може багато чого відбутись і в екуменічній перспективі. Митрополит Никодим Ротов (1929-1978), з яким мені довелось зустрічатися, був великим симпатиком екуменічного руху. Тодішній ректор Ленінградської академії (1974-1984), а пізніше архиєпископ Кіріл (нині патріарх) був його вибраним і багатообіцяючим учнем. Їхні візити до Риму (Ватикан, Руссікум, Вілла Кавалетті) є незабутніми. Все ж фактом є те, що риторика і наратив РПЦ сильно змінилися в екуменічному і політичному плані з 1990-х років, а особливо з початком патріаршества Кіріла (з 2009 року), в бік «імперської ідеології». Від колишньої обнадійливої риторики тепер відмовились, обличчя терористичного КДБ, натомість, стає все більш помітним. Зачаровані ідеалізованою та досконало представленою красою літургійного й чернечого життя, ми витіснили із свідомості той факт, що ніхто не може стати патріархом, єпископом і архимандритом без дозволу КДБ. Це означає, що всі мають однакове «свідоцтво про хрещення» — членство в КДБ.

Кремль і його Патріарх

Москва вбачає себе «Третім Римом» («... і четвертого не буде", — «пророкував» монах Філотей у XVI столітті). РПЦ відчуває себе виключною хранителькою "Святої Русі". Хоча радикальний консерватизм у їхній релігійній свідомості існував віддавна, він все ж не був таким національним, як нині. Ідеологія цієї егоїстичної самосвідомості РПЦ, яка ще більше зросла при Кірілі, особливо придалась Путіну і його ідеології. Тому Кіріл відіграє велику світоглядну роль у нинішній трагедії. Він роками проповідував і поширював ідеологію так званого «русского міра». Ця засуджена сотнями інтелектуалів по всьому світу ідеологія розглядається Путіном як привід та виправдання його агресії. Православ'я в Росії було і є важливим інструментом держави. Російська Церква охоче схилялася перед царем або імперією, називаючи владу священною та отримуючи натомість привілеї і підтримку. Така позиція все ще залишається "безпрограшною ситуацією" для них обох. Політично-імперський націоналізм, обґрунтований релігійно, пробує і нині отримати церковне покровительство над Візантійським Сходом. Щодо України, Африки, Константинопольського Патріарха, Олександрійського Патріарха, Елладської Православної Церкви, Греко-Православної Церкви Кіпру і не в останню чергу проти Греко-Католицької Церкви в Україні РПЦ веде таку ж політику агресії і утисків, як Путін у державній сфері.

Там, де нині панує російська влада, немає свободи слова і свободи релігії. Патріарх Кіріл суворо присікає у своїй Церкві будь-яку можливість представляти публічну позицію, яка не співпадає з його власною. Своєю абсолютною владою він дуже уподібнюється, як і Путін, до монарха. Він ставиться до своїх архиєпископів так, як Путін ставиться до своїх міністрів. Вся власність парафій стала (пор. новий церковний статут) власністю єпархії, тобто єпископа, який має над нею абсолютну владу. А Патріарх Кіріл володіє єпископами і таким чином є абсолютним монархом у своїй релігійній імперії (включаючи Білорусь, Україну, колишні радянські республіки та єпархії всесвітньої діаспори).

Церковно-політичний інцидент

Коли 6 січня 2019 року Вселенський Патріарх Константинопольський Варфоломій I скористався своїм правом на «вручення Томосу», визнавши Православну Церкву України (ПЦУ), у якій поєднались Київський Патріархат та Автокефальна Церква, автокефальною і незалежною Церквою перед світовим православ'ям, він вчинив непростимий акт з огляду Москви. Московський патріархат відреагував цілком неправильно: розірвав молитовне і євхаристійне сопричастя з Константинополем та іншими Церквами, які визнають ПЦУ. Путін гнівно скликав засідання Ради безпеки Росії. Там визнання ПЦУ класифікували ­як "загрозу національній безпеці Росії". Тому що, згідно із заявою Путіна, запорукою незалежності Росії є ядерна зброя і Російська Церква (українське православ'я для нього і Кіріла є лише частиною РПЦ). Тобто РПЦ у своїй безкомпромісній і ексклюзивістичній формі є потужною ідеологічною опорою його зухвалих і ненависних відносин з іншими націями та народами. З цього є зрозумілим, чому патріарх Кіріл і більшість єпископів РПЦ зберігали мовчання, особливо протягом останнього десятиліття, коли в Росії ігнорували людську гідність і свободу, вбивали опозиційних до влади політиків, нападали на інші народи (Чечня, Сирія, Україна). Путін має тверду волю повернути світ у часи після 1945 року. Для цього він зараз знищує Україну і спалює майбутнє Росії. І патріарх підтримує його в цьому.

Чого повинен нарешті навчитися Рим з цих «екуменічних манівців»?

1. Припинити всі помилкові екуменічні реверанси щодо Московського патріархату.

2. Зрозуміти, що нинішня РПЦ вже багато років не зацікавлена в чесному богословському екуменізмі, в кращому випадку її цікавлять соціальні і культурні акції, які вона використовує у своїх цілях.

3. Визнати, що в РПЦ екуменізм здійснюється лише за принципами користі для держави і політичних вигод у вигляді великих піар-акцій світового значення.

4. Чітко і однозначно стати на боці Української Греко-Католицької Церкви: не лише красивими словами, які нічого не варті, а й, нарешті, мужніми справами.

5. Нарешті надати УГКЦ статус патріаршої Церкви. Що ще ця Церква мусить вистраждати, щоб зі щедрості і милості м’яких римських крісел з’явилось це рішення?! Багато «кардинальських призначень», порівняно з тим, що ця велика ісповідницька Церква не має жодного кардинала, виглядають просто ганебними.

6. РПЦ не запитує інші Церкви, чи може вона десь створити єпархію, архиєпископію чи митрополію (тобто паралельні структури). Чому ж Рим завжди мусить погоджувати зміну статусу Греко-Католицької Церкви, наприклад, в Білорусі, Казахстані, Караганді і т.д., з РПЦ? Це ганьба для Риму, екуменічний «театр пліток» з політично діючою РПЦ і безперервне приниження Греко-Католицьких Церков.

7. Бути готовою до діалогу: так, але принаймні на основі міжнародного права, визнаних цінностей, а не прирівнюючи агресора і жертву.

Це факт: патріарх Кіріл і Путін настільки переконані у своїх діях, що вже стали «стійкими до порад». Папа Римський Франциск може зекономити на квитку до Москви. Радше він повинен якомога швидше поїхати до Києва, згідно зі словом Архипастиря Христа «... Ти ж іди і покріпляй братів твоїх» (пор. Лк 22, 32).

11.05. 2022 (Свято заснування Константинополя 11 травня 330)

Переклад з німецької ексклюзивно для РІСУ о. Василя Рудейка