«Мрію, щоб через 10 років у християнських спільнотах інклюзія була нормою», ― Анжела Дорошенко

На фото від фонду "Перспектива". В кавярні з новою книгою "Сімейний час разом". Петро Василенко зліва — про нього згодом.

Освіта через призму християнства

Діти формують нове суспільство. І хоча вони є його основою, ми, дорослі, відповідаємо за те, чим наповнені серця й душі майбутніх змінотворців: чи вони «гратимуть» у гонки й керуватимуться порівнянням, власництвом, ревністю, брехнею заради вигоди, чи матимуть відкрите серце й любов до тих, хто поруч. Анжела вважає, що християнство ― це завжди про прийняття та підтримку. І саме через біблійні історії ми можемо дати новому поколінню ту базу, на якій воно будуватиме кращий світ (принаймні на макрорівні власних сімей і спільнот).

Анжела Дорошенко виросла в родині євангельських християн-баптистів у Кропивницькому і з ранніх років була залучена до служіння різного роду. Бабуся жінки викладала для вчителів у недільній школі, часто заняття відбувалися вдома.

― У плані християнської освіти найбільше на вплинули мене мама, тітка та бабуся. З бабусею я з маленької ходила на заняття в недільну школу, постійно писала конспекти. Особливо подобалося вивчати психологію дитини, особливості дитячого розвитку, особливості викладання, візуальні та інші допоміжні елементи, які роблять навчання цікавим і більш зрозумілим для дітей. Про все це я слухала дуже багато разів.

А тітонька відповідала за дитяче служіння в області й брала мене в усі робочі поїздки, в дитячі літні табори. Я допомагала все організовувати. А ще проводила заняття для малюків у громадах. Думаю, через такий досвід я й почала в дорослому віці створювати християнську дитячу літературу.

Служіння Анжели продовжилося вже в шлюбі. Жінка організовувала дитячі табори в селах, працювала в недільній школі.

― Дуже люблю створювати освітні програми, які будуть цікавими для дітей. Намагаюся пояснити, що слово Боже це не щось таке, що читають старенькі бабусі та дідусі, а те, що актуальне і зараз. Біблія містить інструкції для нашого життя. Чим раніше діти почнуть нею користуватися, тим краще і легше їм буде в житті.

Моє покликання ― створювати цікаві, структуровані уроки; зробити розуміння Біблії не лише текстовим, але й тілесним, сенсорним і емоційним.

Особливо актуальною тема роботи з дітьми стала після народження в подружжя першої доньки. Анжела відповідала на дитячі питання через призму християнства. А ще вигадала, як вивчати з донькою цифри, кольори та інші базові речі через біблійні історії.

― Кольори та тварин ми вчили з історії про Ноїв ковчег. Цифри ― за днями створення світу. Так я намагалася актуалізувати Боже слово для найменших. Хотілося робити з донькою щось особливе, але я не знайшла схожих матеріалів, тому почала робити їх сама. Першим був українськомовний адвент-календар на християнську тематику. Я бачила різні, але не про народження Ісуса. Таким був початок моєї освітньої праці ― зробити щось для своєї дитини.

Як з’ясувалося згодом, потребувала таких матеріалів не тільки Анжелина сім’я. Жінка поділилася своєю розробкою в інстраграмі, кожен охочий міг собі її завантажити й роздрукувати. До блогу Анжели додавалися тисячі нових людей ― це був доказ того, що християнська освіта затребувана. Наступними були програми про дитинство Ісуса, абетка й арифметика через біблійні оповідки, християнські квести для дітей. Згодом Анжела почала видавати матеріали друком.

― Якось моя найстарша донька почала запитувати, яка вона. Їй було п’ять і це питання постійно звучало в наших розмовах. Я створила книжку «Який я?», де через біблійних героїв розповідала дітям про різні якості, риси характеру, вміння, про те, якими ми є, і якими нас бачить Бог. Саме в цій програмі я більше уваги приділила інклюзії.

У 2022-му році Анжела почала писати програму «Суперсила Ісуса». Діти люблять героїв і їхні пригоди. Але ж про Ісуса як супергероя ще не говорили, хоча в Нього не одна суперсила, якою Він не лише користується сам, але й ділиться з нами. Якраз тоді почався повномасштабний наступ Росії на Україну, вагітна Анжела з родиною вимушено виїхали до США, а книжка про суперсилу стала як ніколи актуальною для українського суспільства.

Інклюзія як норма

Існує чимало програм для недільних шкіл, але практично не було матеріалів, які допомагали б батькам продовжувати роботу з дітьми вдома. Освітні матеріали Анжели почали використовувати в спільнотах євангельських християн-баптистів та в інших церквах, а авторку запрошували вести лекції для вчителів і батьків. Декілька загальноосвітніх шкіл вели за програмами уроки християнської етики.

― У США я теж створила кілька книжок. Одну з них під назвою «Сімейний час разом» про сімейні цінності переклала англійською. В ній є 36 ідей для занять з дітьми. Цю книжку почали використовувати в американських християнських школах, її рекомендували для співпраці з батьками. Одна школа брала за основу мої матеріали для роздумів з дітьми перед початком занять: у них є невеличкі біблійні уроки по 15 хвилин.

Потім жінку запросили на освітню конференцію, де вона познайомилася з Арендою Василенко ― мамою хлопця, який має синдром Дауна.

― Аренда з чоловіком створили міжнародний благодійний фонд «Перспектива». Їхня дитина стала для них поштовхом, щоб допомагати іншим дітям з інклюзією. Аренда зацікавилася моїми матеріалами, зокрема актуальною для діяльності фонду була книжка «Який я?» ― за нею вели уроки християнської етики для різних дітей.

Навчальні програми створені за методикою, яка дозволяє використовувати матеріали для дітей як нормотипових, так і з певними ментальними порушеннями. Кожен посібник складається з уроків (їх може бути 10, а може і 25), об’єднаних основною темою. Для ілюстрацій використані тільки великі малюнки, бо так діти можуть легше зосередитися і включитися у виконання завдання. Зокрема це важливо для дітей, які мають ментальні порушення, адже фокусування уваги для них ще той виклик.

До кожної картинки є запитання, які потребують описової відповіді. Це стимулює дітей роздумувати, уважно роздивлятися, аналізувати. Наступний пункт ― слова з Біблії. Кожна тема підтверджена словом Божим. Вірші зі Святого Письма діти можуть вивчати напам’ять. А біблійні історії на конкретному прикладі пояснюють, як використовувати здобуті знання у практичному житті.

Крім цього, у посібниках є творчі завдання, які потребують не лише роздумування, але й сенсорики, залучення тіла, всіх органів чуття. Для дітей з інклюзією це дієвий метод засвоєння матеріалу. На додаток Анжела записувала відеоуроки, які вчителі, служителі чи батьки могли вмикати для кращого опрацювання теми.

― У книжці «Який я?» на перших сторінках є анкета: колір волосся, очей, обведи свою ногу, руку. І вчителі фотографували, як діти реально роззувалися, знімали шкарпетки й обводили свої ноги, стоячи на парті. Діти живо використовують матеріал. Це допомагає їм зрозуміти, які вони насправді, чому вони важливі, якими бачить їх Бог, що Він кожного цінує.

Анжела каже, що для неї інклюзія ― це насамперед про прийняття. Діти, які мають інвалідність, ментальні чи інші порушення, особливі освітні потреби, переживають багато негативу в школах, зокрема булінг. Хоча насправді вони потребують просто могти бути собою і бути прийнятим.

― Інклюзія ― це і любов, і допомога тим, хто її потребує. Це не тільки про фізичне буття разом. Хоча діти, які донедавна відчували себе зайвими, радіють і можливості бути поміж усіма, бути такими, як інші. Ми не навчені, як реагувати на дітей, які мають певні труднощі, як з ними співпрацювати. Тож бути разом також дуже важливо. Я радію, що з цим працюють, бо раніше інклюзії нашому суспільству дуже не вистачало. Зараз, як мама, авторка дитячих матеріалів і служителька, я розумію, що нам потрібно створити умови, у яких дитина з тими чи іншими порушеннями може розуміти матеріал, пережити позитивний досвід, брати участь у навчанні та житті спільноти, класу, фонду, недільної школи тощо.

Анжела зауважує, що Церква ― тіло Христове. Спільнота жива, коли в ній наявні всі члени. Вони важливі, навіть коли вважаємо їх слабкими. Навіть нігті й волосся, без яких, здавалося б, можна обійтися, роблять тіло повноцінним. Так само в тілі Христовому потрібні всі люди. Інклюзія показує, що Бог приймає кожного.

― Інклюзія в християнській освіті це не робота для галочки, а спосіб послужити. Це служіння, яке поєднує педагогіку, богослов'я, наші особисті християнські цінності. Коли вчителі керуються богословськими принципами, природно впроваджують у навчання мультисенсорні методи, моторику, ритуальну повторюваність, партнерство з родинами, то це реально починає працювати на користь дітям, які мають синдром Дауна.

Українське суспільство вже зробило великий стрибок уперед у контексті інклюзії. Набагато краща ситуація в просвітницькій роботі, яка потрохи знімає стигму з людей, які мають інвалідність, порушення чи особливі освітні потреби. Однак розвиток інклюзії, за словами Анжели, нерівномірний. У великих містах, де більше попиту й фінансування, відбувається і більше зростання. У селах і маленьких громадах ситуація трохи гірша. Анжела виділяє кілька основних проблем і ділиться думками щодо їх вирішення.

Стереотипи досі живуть і блокують прогрес. Нерозуміння, що робити, і страх зробити щось не те бувають сильнішими за брак ресурсів і досі спонукають батьків приховувати особливість дитини. Дорослі бояться, що син чи донька відразу отримають клеймо, будуть самотніми й не зможуть стати частиною жодного гурту чи спільноти.

Брак спеціальної підготовки серед учителів і служителів. Потрібна інклюзивна педагогіка, психологія дитини. А ще мало практичних інструментів для роботи з різними дітьми. Обмеженість ресурсів не дозволяє робити достатньо доступних, адаптованих матеріалів.

― Щоб вирішити ці проблеми, треба малими кроками, але системно йти вперед. Не чекати великого фінансування, класних програм. Навчатися потрошки вже зараз. Якщо можна зібрати групу дітей ― робіть це. Якщо є хтось з дорослих, хто може навчитися застосовувати візуальну, сенсорну та іншу активність дітей на заняттях, ― чудово.

Зараз у нас значно більше матеріалів про інклюзію у вільному доступі. Можна користуватися надбаннями різних країн, де інклюзія вже кілька десятків років є нормою, стандартною практикою. Також мені, наприклад, дуже подобається навчальна база «На урок». Вона корисна для вчителів, там відбуваються різні конференції, етери, впроваджуються програми. Дуже багато навчань є безкоштовними, потрібне лише бажання. Навіть невеликі зустрічі з родинами, дітьми дуже допомагають удосконалюватися.

Анжела додає, що також потрібна трансформація ставлення до людей з інклюзією у Церквах через проповідь і лідерство. Коли пастори, священники, лідери, проповідники говорять про інклюзію з богословської точки зору, це змінює атмосферу в усій церковній спільноті. Якщо просвітницька робота відбуватиметься не тільки серед тих, хто працює з дітьми з інклюзією, а через громаду, через Церкви, це також буде великим фактором росту для суспільства. А ще у Церквах не вистачає інклюзивного служіння. Це радше точкові ініціативи, а не системна діяльність.

Корисною є також аналітика відгуків батьків і спілкування з учителями: тоді з’являється більше розуміння, над чим працювати далі, як робити різні навчальні програми доступними для дітей з інклюзією.

― Для мене дуже цінно, коли кажуть, що за книжками можуть спокійно навчатися як нормотипові діти, так і діти з особливими освітніми потребами. Це дуже круто, бо різні діти почувають себе частиною одного суспільства. Особливо це важливо для Церкви. Бог приймає, Він усіх любить. То хто, якщо не Церква, має дотримуватися цих принципів?

Вчитися приймати іншого через власне життя

Жодна людина не є досконалою, завжди продуктивною та постійно наповненою. Це усвідомлення, а також материнство дозволили Анжелі Дорошенко більше розуміти інших людей і допомагати їм ставати ближчими. Дев’ятирічна Джесіка, семирічна Крістіна та трирічна Евелін спонукають маму до того, щоб створювати все нові навчальні матеріали, які можуть стати в пригоді іншим сім’ям, поглибити їхні вечірні розмови. Дівчата ― перші слухачі всього написаного.

― Мені дуже подобається поєднувати материнство, роботу та служіння. Якщо Бог дав мені три таланти, я маю кожен з них примножити, а не закопати. І для мене рецептом є тайм-менеджмент і розподіл обов’язків. Пріоритетом завжди є сім’я. Від чогось доводиться відмовитися, щось ― відкласти чи делегувати. Діти ― моя головна аудиторія, тому я щаслива, коли відповідаю на їхні питання, забезпечую їхні потреби. А ще бачу, як усвідомлення того, що я не тільки мама, але й особистість, яка має покликання та власні вподобання, впливає на дітей. Ми часто з ними говоримо про таланти, призначення, захоплення, різні діяльності. Ми можемо будь-які програми підкріпити власним прикладом.

Анжела ділиться, що в кризові моменти вона дозволяє собі побути слабкою. Допомагає відновити сили час наодинці з Богом, молитва, слухання проповідей, прохання про допомогу та відпочинок без докорів сумління. А коли зароджуються сумніви чи перші прояви зневіри, варто повернутися туди, звідки починала: для кого ця робота, кому служать ці матеріали. Це відновлює мотивацію.

― Я мрію, щоб через 10 років у християнських спільнотах інклюзія була нормою, а не винятком. Хочу, щоб з’являлося більше матеріалів, посібників для дітей, батьків і служителів, які працюють з дітьми, підлітками, молоддю. А також, щоб Церква і фонди, громадські ініціативи працювали в партнерстві на постійній основі.

Мрію про синергію. Щоб любов, прийняття, богослов’я, педагогіка об’єдналися й дали реальні зміни для конкретних людей. Щоб християнські сімейні цінності були в кожній родині по-справжньому реалізовані, а не декларовані на словах. Якщо житимемо цими цінностями, змінюватимуться наші звички, практичне життя, ставлення до роботи та інших, людяність. А діти, бачачи це, зміняться самі. Вони нас не слухають, вони на нас дивляться.

Звісно, мрію, щоб мої матеріали були корисними не лише в Україні, а й у діаспорі в інших країнах, особливо з обмеженими ресурсами. Я завжди йду назустріч тим, хто потребує. Хотілося б, щоб існувала мережа навчальних програм, щоб ми ще більше росли та вдосконалювалися в наших знаннях. І щоб у кожній церкві була команда, яка відповідає за інклюзію і може підтримати і дітей, і підлітків, і молодь, і родини, де вони зростають. Щоб вони відчували себе частинкою тіла Христового.