“Мусимо устроювати нашу Церкву…”
Ідея автокефалії Української церкви у 1917 році
На початку 1917 р. православний масив українських земель, які входили до Російської імперії, поділявся на 9 єпархій, підпорядкованих Святійшому Синоду в Петрограді. Київську єпархію очолював Володимир (Василь Богоявленський, 1848 — розстріляний у 1918), митрополит Київський і Галицький, первенствуючий член Святійшого Синоду, священноархимандрит Києво-Печерської Успенської лаври. Правлячому архиєрею допомагали чотири вікарних єпископи. Волинську єпархію очолював архиєпископ Волинський і Житомирський, священноархимандрит Почаївської Успенської лаври Євлогій (Василь Георгієвський, 1868-1946); Катеринославську — архиєпископ Агапіт (Антоній Вишневський, 1867 — замучений у в’язниці десь у 1925-1926 рр.); Подільську — єпископ Подільський і Брацлавський Митрофан (Митрофан Афінський), Єпископом Полтавським і Переяславським був Феофан (Василь Бистров, 1872-1940); Таврійським — Димитрій (князь Давид Абашидзе, 1867-1939). На чолі Харківської єпархії стояв архиєпископ Харківський і Охтирський Антоній (Олексій Храповицький, 1863-1936); Херсонської — архиєпископ Херсонський і Одеський Назарій (Микола Кирилов, 1850 розстріляний у середині 20-х рр.); Чернігівської — архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Василь (Василь Богоявленський, 1867-1918). Залежно від розмірів єпархії мали від одного до трьох вікарних єпископів.
Усі ієрархи мали вищу освіту, а більшість — і наукові ступені кандидатів богослов’я, магістра або доктора богослов’я. Що ж стосується їх ставлення до національного питання, то вони його або недооцінювали, або ж займали про-російські позиції. За національним складом православний єпископат в основному складався з росіян: з двадцяти восьми єпископів тільки чотири за походженням були українцями.
В Україні діяло 102 православних монастирі: найбільше — 26 — у Київській єпархії, найменше — 2 — в Катеринославській.
Кожна єпархія мала свою семінарію. Окрім цього, діяли пастирська місіонерська семінарія, пастирське училище та 29 духовних училищ. З чотирьох вищих церковних духовних учбових закладів Російської імперії в Україні діяв один — Київська духовна академія. Серед її викладачів у той час були такі відомі вчені як С. Т. Голубєв, В. 3. Завитневич, Ф. І. Міщенко, М. І. Петров, М. Е. Поснов, В. П. Рибинський, Ф. І. Титов.
В Україні виходила друком значна кількість періодичних церковних видань, зокрема журнали «Труды Киевской духовной академии», «Руководство для сельских пастырей». У кожній єпархії видавались єпархіальні відомості.
Після Лютневої революції релігійне життя України активізується; поширюється рух за його демократизацію та національне оновлення. На пастирських зборах за участю мирян, які проходять в багатьох єпархіях України весною 1917 р., піддавалась критиці діяльність Російської православної церкви в Україні й обговорювались питання майбутнього її устрою. Так, на пастирських зборах у Києві 20 березня 1917 р. було заявлено про лояльність до Тимчасового уряду і про підтримку Української Центральної Ради. До Центральної Ради було обрано протоієреїв Н. Шараївського, Д. Ходзинського та Г. Чернявського. Виступаючи на масових зборах у Києві, один з ідеологів українського націоналізму, М. Міхновський, закликав до боротьби за автокефалію православної церкви в Україні на чолі з власним патріархом.
У квітні 1917 р. в багатьох церквах України на великодніх службах вже звучала українська мова. Євангеліє українською мовою читалось навіть в Успенському соборі Москви. Але цьому протидіяли священнослужителі, які стояли на великодержавницьких позиціях. З цього приводу газета «Нова Рада» надрукувала гостру полеміку С. Шелухина з групою одеських священиків. «Де й коли релігія наказувала вам ставитися до української мови і взагалі до якої б то не було мови вороже, не визнавати й одкидати її? — запитував С. Шелухин своїх опонентів. І тут же давав відповідь: — Нігде й ніколи. Навпаки. Акт сошестя Святого Духа у вигляді язиків показав святість... всякого язика... як дарунка Святого Духа». Шелухин закликав пастирів бути єдиними зі своєю паствою, а інакше «ми, віруючі православні українці, покинуті нашими пастирями, самі мусимо устроювати нашу Церкву».
У квітні-травні 1917 р. в Україні проходять єпархіальні з’їзди, на яких ставиться питання реформування церковного життя, скликання Всеукраїнського церковного собору.
Так, Київський єпархіальний з’їзд, перейменований під час роботи в «Перший український єпархіальний з’їзд», ухвалив відновити виборність усіх священнослужителів: від парафіяльного священика до єпархіального архиєрея. Велика увага приділялась розширенню участі жінок у парафіяльному житті. На з’їзді було створено новий єпархіальний орган — Губернські єпархіальний комітет при єпископі. У зверненні з’їзду до обер-прокурора Св. Синоду вимагалось дати розпорядження секретарю консисторії передати справи новому Комітетові. Важливою перемогою прибічників автокефалії православної церкви в Україні стало рішення про те, що в «автономній Україні повинна бути незалежна від Синоду Українська церква», та про українізацію церковних відправ і парафіяльних шкіл.
Подільський єпархіальний з’їзд проголосив українську мовою богослужіння та навчання в духовних і світських навчальних закладах та висловив надію, що «з автономією України настане й автокефалія у Православній Українській Церкві».
Волинський єпархіальний з’їзд 23-30 червня 1917 р. також виступив, за українізацію церкви і школи, за відновлення старовинних українських церковних звичаїв та молитов.
Полтавський єпархіальний з’їзд проходив 3-8 травня. На ньому виступили протоієрей Ф. Булдовський та викладач Кременчуцького комерційного училища С. Рклицький з доповіддю «Чергові завдання церковної самобутності України». Він закликав відроджувати цю самобутність і на цій основі будувати Українську церкву, очолювану митрополитом-українцем. Парафіяни самі повинні вибирати священика і брати участь у церковно-громадських справах. Будівництво нових церков має здійснюватись в українському стилі, а богослужбові книги друкуватись українською мовою; нею ж мають проголошуватись і проповіді.
У доповіді протоієрея Феофіла Булдовського «Про українізацію церкви» підкреслювалося, що «церква тоді тільки може наближатися до ідеалу християнського життя, коли вона спирається на національний грунт». Тому українізація церкви — насущна потреба вільної України. Ф. Булдовський вніс пропозиції, які лягли в основу рішень з’їзду. Найважливіші з них: 1) автокефалія православної церкви в Україні; 2) фінансова допомога церкві з боку держави; 3) соборний устрій церкви; 4) проведення служб Божих українською мовою, для чого здійснити переклад Святого Письма та богослужбових книг; 5) закріплення в богослужбовій практиці відмінностей, притаманних Українській церкві; 6) будівництво церков у національному архітектурному стилі; 7) ікономалювання та церковна музика «не повинні цуратися національних ознак»; 8) створення національної духовної школи; 9) організація богословських факультетів при університетах та духовній академії; 10) утримання духовних навчальних закладів за рахунок держави.
На Полтавському єпархіальному з’їзді було розроблено й запропоновано негайні заходи: читання Євангелія на службі Божій українською мовою; видання Євангелія українською мовою; недопущення на українські єпархії великоросів; налагодження контактів з іншими єпархіальними з’їздами з метою скликання Всеукраїнського церковного собору; українізація церковних шкіл до осені; створення комісії для складання українського підручника Закону Божого; негайна українізація Київської духовної академії. Все повинно бути спрямовано на те, «аби духовенство взяло участь у пробудженні національної свідомості серед української людності».
Ідея реформи церковного життя в Україні дістала широку підтримку серед українського селянства. До цього питання в тій чи іншій формі звертались повітові селянські з’їзди, які проходили в Україні весною 1917 р. Показовою в цьому плані є постанова Чигиринського повітового селянського з’їзду від 22 травня: «15) З’їзд ухвалив звернутися з проханням до панотців Чигиринського повіту, щоби негайно слово Боже в церквах лунало обов’язково на українській мові; 16) у вільній автономній Україні духовенство повинно бути виборним і не содержуватись на казьонні кошти, щоб не були урядниками (чиновниками)».
У червні 1917 р. в Москві розпочав роботу Всеросійський з’їзд духовенства і мирян. На ньому були присутні 66 делегатів від 10 єпархій України на чолі з І. Морачевським. Українська фракція висловила такі побажання: «1) Забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; 2) запровадити в життя соборність й українізацію всіх сторін місцевого церковного життя; 3) надати Україні свободу якнайскоріше скликати Всеукраїнський церковний з’їзд духовенства й мирян». У резолюції з’їзду підкреслювалося: якщо хід політичних подій приведе до створення самостійної Української держави, то й церква в ній повинна бути автокефальною; коли ж Україна стане автономною у складі Росії, то й церква буде автономною. Крім того, з’їзд підтримав ідею вживання національних мов у богослужінні, а також ідею скликання Всеукраїнського церковного собору.
Київська єпархіальна рада на своїй першій сесії 17 червня визнала, що Всеукраїнський церковний з’їзд повинен бути скликаний у Києві. Програма з’їзду, який мав відбутися з 30 липня по 5 серпня, передбачала розгляд таких питань: відродження Української церкви, її ставлення до Російської церкви і внутрішній устрій церкви на всіх адміністративних щаблях; участь православної церкви у самовизначенні українського народу; соціальні ідеали церкви та їх співвідношення із соціально-економічними питаннями; ставлення церкви до інших конфесій; відправа служби Божої: мова, статут, співи та інші внутрішньоцерковні питання; українська вища та середня духовна школа; обрання представників в Українську Центральну Раду та інші інституції тощо.
Більшість єпископату православної церкви в Україні цих пропозицій не сприйняла і звернулася до Св. Синоду з вимогою заборонити скликання Всеукраїнського з’їзду духовенства і мирян. Синод відреагував негайно.
Слід нагадати, що на відміну від російського Тимчасового уряду, який приділяв релігійним питанням значну увагу, Центральна Рада прихильності до себе українського духовенства не помітила, а її керівники-соціалісти дивились на церковні справи як на пережиток минулого. Зі створенням уряду — Генерального Секретаріату — було внесено законопроект про створення секретаріату культів, до якого Центральна Рада поставилась негативно, ухваливши резолюцію про те, що «державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення будь-яких адміністративних установ для тої сфери було б віддаленням від того ідеалу».
Таке ставлення Центральної Ради до церковних справ об’єктивно сприяло антиукраїнським силам всередині церкви, які після поразки на весняних єпархіальних з’їздах досить швидко згуртовуються й переходять у наступ. Проти українізації церкви ведеться широка пропагандистська кампанія. З метою «защиты интересов православной церкви» створюється «Київський православно-церковний союз духовенства і мирян» на чолі з протоієреєм І. Троїцьким, а у вересні — «Союз пастырей», очолюваний протоієреєм С. Трегубовим. Чимало священиків просто не виконували розпоряджень Центральної Ради. У серпні митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський) засудив рух за автокефалію православної церкви в Україні, заявивши, що любов до вітчизни не повинна затемнювати любові до єдиної і неподільної Росії та її православної церкви. Пізніше з такою ж заявою виступили об’єднання парафіяльних рад російської орієнтації.
Проте ідея автокефалії православної церкви не вмирає: її знов і знов висувають різні громадські організації. Вона отримує значний резонанс на III Всеукраїнському військовому з’їзді, який 9 листопада прийняв резолюцію про автокефалію української церкви, її незалежність від держави, а також про введення української мови у богослужіння.
У кінці 1917 р. відбувається декілька з’їздів політичних партій, які діяли на той час в Україні. Більшість з них визначилась зі ставленням до релігії та церкви. Партії соціалістичної орієнтації обмежились вимогою «відділення церкви від держави і школи від церкви: визнання релігії приватною справою кожної людини, а церкви — приватним союзом вірних». Автокефалію православної церкви обстоювали партії національно-демократичного спрямування — Українська народна партія та Українська партія самостійників-соціалістів. Так, у постанові з’їзду самостійників-соціалістів 17-21 грудня було викладено програму щодо релігії. Крім проголошення свободи совісті та українізації церковних відправ, ця партія виступала за автокефалію православної церкви в Україні, за виборність парафіяльних священиків, утримання їх парафіянами, розв’язання питань церковного життя самими громадами. Для вирішення найважливіших церковних справ періодично мав скликатися Собор.
Після жовтневого перевороту в Москві Центральна Рада стала перед дилемою: або визнати новий уряд Росії на чолі з Леніним, або, ідучи за прагненням національно свідомого населення, проголосити незалежну Українську державу. І Центральна Рада зробила рішучий крок: 7 листопада 1917 р. видала Третій Універсал, яким було проголошено створення Української Народної Республіки.
Ця акція сприяла піднесенню церковно-визвольного руху в Україні. У першій половині листопада III Всеукраїнський військовий з’їзд сформував з 30 осіб (військових священиків і військовиків) Організаційний комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору. А 6 листопада створюється «Братство Воскресіння», яке очолив колишній архиєпископ Володимирський Алексій (Дородніцин). На установчих зборах Братства було проголошено необхідність автокефалії православної церкви в Україні, розрив зв’язків з Московським патріархатом і скликання найближчим часом Всеукраїнського церковного собору.
Саме Організаційний комітет разом із членами «Братства Воскресіння» та Комітету зі скликання Собору провели 6 грудня установчі збори, на яких було проголошено, що з цих організацій утворюється Тимчасова Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), «котра й буде тимчасовим правительством для Української Православної церкви та свої повновласті зложить на Всеукраїнськім Православнім Церковнім Соборі».
Крім названих трьох організацій-фундаторів, до ВПЦР могли посилати своїх представників Всеукраїнська Рада військових депутатів (2 особи), Всеукраїнська рада селянського союзу (2 особи), по одному представнику — кожна українська парафія, 2 — монастирі Києва, по одному — духовні навчальні заклади, Київська духовна академія й церковні братства Києва, 2 — Київська єпископська рада. ВПЦР направила свого представника до Української Центральної Ради.
Головою ВПЦР було обрано військового священика О. Маричева, а його заступником — полковника В, Цвічинського. Серед членів Ради були такі відомі діячі автокефального руху у православній церкві України як протоієрей Е. Капралов, В. Липківський, Н. Шараївський, священики В. Дурдуківський, П. Погорілко, П. Тарнавський, диякони А. Дурдуківський і Корсуновський, миряни професори П. Кудрявцев та О. Міщенко, генерал-майор Новицький, прапорщик Т. Голик, К. Мирович, П. Мазюкевич. Посаду почесного голови ВПЦР було запропоновано єпископу Димитрію (Вербицькому), але він відмовився, і тоді її обійняв архиєпископ Алексій (Дородніцин).
Саме за ініціативою цього патріотично налаштованого ієрарха ВПЦР ухвалила низку рішень у дусі революційного часу, зокрема призначити комісарів до українських кон-систорїй. Так, в Київську єпархію комісаром до консисторії було призначено священика Павла Пащевського, в Чернігівську — прапорщика Т. Голика, в Полтавську — поручика Андрієнка.
ВПЦР визначила можливу дату Собору — 10 січня 1918 р. У зверненні «До українського народу» ВПЦР назвала причини скликання Собору та повідомила, які питання розглядатимуться на ньому. Тим часом Центральна Рада «зовсім мляво поставилась до упорядкування релігійних відносин на Україні, до заснування окремого адміністративного органу в справах церковно-релігійних... Обережність соціалістичних партій, — відзначала газета «Нова Рада», — цілком зрозуміла.., Члени Малої Ради, стоячи на вищих і недосяжних точках соціалістичних ідеалів і партійного пуризму, не порушили... чисто життьових справ української церкви». У грудні делегація ВПЦР зустрілась з головою Генерального Секретаріату УНР В. Винниченком і запропонувала уряду надати ВПЦР права української державної установи. В. Винниченко відповів, що він як соціаліст церкви не визнає, але, ідучи назустріч їх побажанням, підряджає до ВПЦР представника уряду Рафальського, який має ступінь магістра церковного права. Генеральний писар професор О. Лотоцький зробив внесення на Малій Раді про утворення окремого органу з церковних справ. Але після тривалих дебатів було ухвалено «передати справу на розгляд Генеральному Секретаріату з тим, що коли він вважатиме потрібним, то може внести певний законопроект у релігійній справі».
Тим часом делегація ВПЦР 22 грудня відвідала митрополита Київського і Галицького Володимира і запропонувала йому залишити митрополичу кафедру. Але він не визнав ані повноважень, ані вимог делегації. Тоді ж делегація ВПЦР на чолі з О. Маричевим виїхала до Москви для переговорів з патріархом Тихоном. Несподівано вони дали позитивний результат: патріарх підтримав ініціативу скликання церковного собору в Україні й послав у Київ своїм представником колишнього грузинського екзарха митрополита Платона.
Для обговорення подальшого розвитку церковного життя 23 грудня в Києві збирається нарада прихильників реформування православної церкви в Україні. Ця нарада ухвалила тези, авторами яких були М. Василенко, М. Глокке, В. Завитневич, Е. Капралов, К. Кудрявцев, О. Левицький, К. Мирович, В. Науменко, М. Оксіюк, Ф. Поспіловський, Ф. Штейнгель, В. Екземплярський та ін, В них було сказано, що «Союз приходских советов г. Києва» не відображає інтересів усього народу України, а тільки деяких груп православного населення м. Києва; що потреба реформування православної церкви в Україні «на основі самостійності... оригінальності її церковного побуту при строгій вірності вічним засадам православ’я має свої коріння в національних відмінностях українського народу і виправдовується потребою децентралізації в церковнім житті також, як і в політичнім, і через те має признаватись за позитивний фактор сучасного церковного руху на Україні». ВПЦР визнавався як повноважний орган зі скликання Всеукраїнського православного церковного собору. Цей собор повинен був складатись з єпископів, кліриків і парафіян. Щодо автокефалії православної церкви в Україні позиція була досить стриманою: ця ідея, на думку авторів тез, «не має принципіального заперечення». Але водночас говорилося про те, що, «маючи на увазі довголітній зв’язок між українськими й іншими єпархіями православної російської церкви... в будучині мусять бути вироблені й зовнішні форми виразу внутрішнього зв’язку між дільницями православної російської церкви».
У той час існували й більш радикальні підходи до вирішення цього питання. Так, Павло Мазюкевич вирішував дилему «автокефалія чи автономія?» таким чином: «Автокефалія... потрібна кожному народові, що вже вийшов на шлях творення власної культури; автономія — це власне ніщо... це така дірка від бублика, яку ласкаво лишає релігійно-запаморочливому нашому народові Московський патріарх». Відносно права на автокефалію автор розмірковував: «Практика Вселенської церкви вимагає для цього: національної окремішності, релігійного центру та апостольського спадкоємства» і доводив, що всі ці три умови в українській церкві є. По-перше, Україна стала самостійною державою, по-друге, Київ за кількістю зібраних святинь став другим Єрусалимом, а потрете, «святий апостол Андрей... поклав наріжний камінь Христової церкви». Тому, вважав автор, у цьому питанні вирішальною є тільки думка Патріарха Царгородського (Константинопольського).
За ініціативою ВПЦР у грудні відбуваються єпархіальні з’їзди, на яких обираються кандидати на Всеукраїнський собор. В ньому мали брати участь усі єпископи та члени ВПЦР, по одному священику й по двоє мирян від кожного повіту, 100 представників від військових і всі члени Передсоборної комісії.
З певних причин початок роботи Собору було перенесено на 7 (20) січня 1918 р. Тим часом вирішився конфлікт між митрополитом Володимиром і ВПЦР. На спільній нараді єпископів з ВПЦР було досягнуто рішення, що «ВПЦР разом з єпископами України є єдиним правним органом для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Внаслідок переговорів і компромісу митрополит Володимир став почесним головою Собору».
Отже, розпочавшись після Лютневої революції 1917 р. як рух за оновлення церковного життя в Україні, за повернення його до того стану, в якому воно перебувало до приєднання у 1686 р. Української церкви до Московської патріархії, за українізацію богослужіння у храмах, церковно-визвольний рух в Україні досить швидко викристалізувався в рух за автокефалію Української православної церкви. Різні сили, які підтримували цю ідею, намагались втілити її в життя найбільш відповідним шляхом — соборним проголошенням. З цією метою вони спрямували всю свою енергію на скликання Всеукраїнського православного церковного собору.
Людина і світ. — 1999. — №8. — С. 9-14
Леонід ПИЛЯВЕЦЬ,
кандидат філософських наук
