«Словесний портрет» сакральної культури мусульманської цивілізації
Мусульманський світ — «дар аль-іслам», ісламісти, панісламізм, ісламський фундаменталізм... Ці слова — на газетних шпальтах, на екранах телевізорів, у розмовах.
Іслам — наймолодше за часом створення (VII ст.) і найпізніше за часом розповсюдження релігійне вчення, яке сповідує віру єдиного Бога, віру такої шаленої сили, що слово «іслам» означає тільки «покору», тільки «віддання себе Богу». Вчення, яке завоювало серця та розум десятків мільйонів людей.
У священної книги ісламу кілька назв; найвідоміша, безперечно, Коран. Слово це іноді вимовляється як «кур’ян» і походить від арабського кореня «кара а»; означає воно «читати» або найчастіше — «вимовляти речитативом». Називають її ще й «китаб» — просто «книга», «Біблія» і навіть «зікр» — «пересторога». Аллах — ім’я Бога в ісламі (від араб. «аль ілах» — «божество»).
Священна в кожному своєму вислові, в кожному слові й букві, ця книга — на думку правовірних — суть одкровення єдиного Бога Аллаха, відкриті пророку Мухаммеду, а через нього, його вустами провіщені людям. Ось чому кожну главу Корану арабською називають «сурою» — «одкровенням» або «зібранням кількох одкровень»; усього їх є 114. Час написання Корану — 632-634 рр., доба правління Абу-Бекра, першого халіфа, «замісника», «спадкоємця» пророка, духовного і світського глави мусульманської громади. Безмежно відданий пророку та його вченню, енергійний, незважаючи на поважний вік, Абу-Бекр об’єднує бедуїнські племена для великої мети, поставленої ще пророком, — нести світло ісламу за межі Аравії. Текст священної книги вдосконалюється, шліфується. Його затверджують у 650 р. при третьому халіфі Османі ібн аль-Афані.
АЛЛАХ, ПРОРОК, ВЧЕННЯ ПРОРОКА
Говорити про іслам і не сказати хоч трохи про його пророка — річ неможлива, адже іслам — це передусім його пророк Мухаммед, постать цілком історична, яскрава й неординарна.
Засновник нового релігійного вчення, пророк єдиного Бога і торговець — два полюси, дві протилежності. Дух і практицизм, дух і нажива — чи сумісні вони? Але на все воля Аллаха — він і торговця може зробити пророком. Коран та «Сир» («Життєопис Мухаммеда» — праця арабських істориків VII — початку VIII ст.) — ось основні джерела відомостей про життєвий шлях пророка. Дати його народження і смерті зафіксовані — приблизно 571 і 632 рр. Він — житель Мекки з арабського племені курайш, нащадок знатного, але збіднілого роду хашим. Заняття — з молодих років торгівля. У своїх торгових подорожах він зустрічався з тріумфуючим християнством, з іудеями, які палко вірили в єдиного Ягве, незважаючи на переслідування, навіть з «ханіфами» — відлюдниками, що мали своє особливе монотеїстичне віровчення, щоправда, простіше ніж у шанувальників Біблії.
Тривалі роздуми, аналіз чи раптове осяяння — що перетворило торговця Мухаммеда, щасливого чоловіка та батька, на пророка, провісника нової віри? Нам не дано знати.
Повіримо джерелам, які свідчать: 610 р. Мухаммед почув голос Аллаха, що провістив: він — торговець Мухаммед, обраний у пророки, він — посланець Аллаха («Расу-люллах»). Повіримо 7-й сурі Корану, що звучить як набат, мовби від імені Аллаха:
Говори: «О люди! Я посланець Аллаха до вас усіх./ Того, кому належить влада над небесами й землею./ Немає Бога, окрім нього./ Він живить та мертвить./ Віруйте ж в Аллаха і в його посланця — пророка,/ Простого, який вірує в Аллаха, в його слова,/ Та слідуйте за ним,/ — може, ви підете прямим шляхом!»
Але людина, яка несе нову теорію, нову ідею, майже завжди наштовхується на стіну нерозуміння, інстинктивний спротив оточення. Навіщо утруднювати себе, навіщо змінювати усталений спосіб життя, звичаї. Навіть якщо носій нового — не борець і зовсім не бажає боротися, в ньому самому, в його ідеях приховано крамолу, виклик старому. Тим більше — коли йдеться про нову віру! Погрози, знущання, переслідування — всього зазнав Мухаммед у рідному місті. І пророк вирішує тимчасово відступити. Він залишає Мекку, переселяється із сім’єю та з «мухаджирами» — «тими, що переїхали», його сподвижниками, в Ясриб — невелике містечко на північ від Мекки. З появою нових жителів Ясриб отримує нову назву — Мадинат ан-набі — «Місто пророка», або просто Медина. Це відбулося в 622 р.
Запам’ятаємо цю дату. 16 липня 622 р. — точка відліку мусульманського календаря, перший рік, від якого тріумфуючий іслам почне своє літочислення.
Жителі Медини дали Мухаммеду все — грандіозний успіх його проповідей, «ансарів» помічників, прихильників нової віри, «умму» — першу громаду мусульман, нарешті, саме звідси почалося формування державності, об’єднання арабів під прапором нової віри.
У чому ж заслуга пророка — проповідника віри в єдиного Бога Аллаха?
Син свого народу, плоть від плоті його, він відчув і зробив те, що було життєвою необхідністю для арабів на початку VII ст., — об’єднав їх, дав їм цільне, єдине вчення, доступне всім, вказав мету: поставити всіх «невірних» під прапори великого вчення нового пророка, якщо буде потрібно — то й силою зброї.
Воюйте з тими, хто не вірує в Аллаха,/ Доти, доки вони не дадуть викуп за своє життя,/ Безсилі та розбиті, — говорив пророк в одній зі своїх проповідей. Це була не просто нова віра в єдиного Бога, це стало керівництвом до дії. В арабів з’явилася певна універсальна «програма». Ось чому проповідь Мухаммеда не захлинулась, не загубилась, не пропала. На неї чекали, її підхопили практичні люди.
Минає лише вісім років, наповнених безперервними нападами прибічників Мухаммеда на сусідні племена, їхні міста та села, — і більшість племен Аравії визнають Аллаха та схиляються перед владою його пророка.
Так, Мухаммед може тріумфувати. Непокірна Мекка, яка колись не визнала й вигнала його, — біля його ніг. Відтоді й на всі часи саме Мекка стає духовним центром ісламу, саме в бік Мекки й головної святині Кааби (так вказав сам пророк) звернені обличчя всіх віруючих в Аллаха, де б вони не знаходилися в часи молитви.
Та хіба Аравія — межа мрій пророка? Він починає підготовку до походу в Сирію, але невблаганна смерть зупиняє його... Світло ісламу судилося нести у світ його спадкоємцям-халіфам.
Заохочуй віруючих до битви, якщо вона буде у вас/ Двадцять людей стійких, вони переможуть двісті, — говориться у 8-й сурі Корану.
Перемога нової віри практично завжди виявлялася остаточною, хоч і приносилася доволі часто на вістрях шабель і списів. Один раз повіривши в Аллаха, жителі завойованих територій назавжди розставалися зі своїми богами, навіть тоді, коли на їхні землі приходили нові завойовники.
Іслам розповсюджувався швидко. У 634 р., коли минуло тільки два роки після смерті пророка, — підкорено Сирію, 641 р. — Єгипет, 642 р. — Персію. Загалом у VII—VIII ст. араби завоювали територію сучасного Афганістану, Середньої Азії, Лівії, Тунісу, Марокко, Іспанії, значну частину Візантійської імперії. Тільки битва при Пуатьє на території Франції у 752 р., де перемогли християни, поклала край арабській експансії.
Від кордонів Китаю до півдня Франції постає величезна держава — Арабський халіфат.
Та минає час, і влада халіфів слабшає настільки, що з середини X ст. халіфат поступово розпадається. Але в царині віри нічого не змінюється, — населення, як і перше, сповідує тільки іслам.
Проте й цьому вченню, створеному ніби на одному диханні, не вдалося зберегти свою первісну цілісність. З часом у ньому з’явилися дві головні течії — сунізм та шиїзм. У чому ж причина розколу? Безперечно, в людських пристрастях, в якостях, а точніше — у слабкостях людської натури: влада, гроші, доходні посади...
Суніти, «аль ас-Суна» — «люди Суни» — це правовірні, які визнають святість Суни, священної книги мусульман, доповнення до Корану, та святість чотирьох праведних халіфів — Абу-Бекра, Омара, Османа й Алі, додержуються ритуальних побутових правил у відповідності з одним з чотирьох «масхабів» — тлумачень. Саме слово «суна» означає «шлях», «приклад», «зразок», «священна легенда». У Суні зібрано розповіді про життя пророка та його вислови, які передавалися спочатку усно, а в VІІ-ІХ ст. були записані, склавши шість книг. Для суніта Мухаммед — найвищий божественний символ, уособлення безпосереднього зв’язку правовірних з Аллахом.
Шиїти ж сприймають пророка як відзначену Аллахом особу, наділену сакральною благодаттю, як людину, покликану не тільки керувати, а й передавати цю благодать своїм нащадкам по крові. Для шиїтів носіями божественної благодаті є не тільки Мухаммед та його нащадки, а й Алі та його нащадки.
«Нур-Мухаммеді» — «Світло Мухаммеда» — випромінення божественного світла пророка, сутність його душі, втілена в образі світної точки, і є першим творінням Аллаха, яке виникло задовго до створення людини. Перший носій цього «світла» — то ніхто інший як Адам, далі йде ланцюжок «обраних нащадків», в основному пророків. Нарешті «світло» доходить до діда Мухаммеда і тут роздвоюється на два канали, дві рівноцінні частини. Носії однієї — батько Мухаммеда та сам пророк, носії другої — батько Алі, тобто дядько Мухаммеда, і сам Алі. Ось чому для шиїта Алі — не тільки рівний пророку, але інколи навіть і вищий за нього.
Після Алі божественна благодать передавалася «святим імамам» — алідам, нащадкам Алі, його дітям Хасану та Хусейну, їхнім дітям, онукам і, нарешті, якомусь Мухаммеду, котрий щез у XI ст., але не помер. Шиїти вірять, що він повернеться, несучи із собою Царство істини та справедливості. Вони визнають тексти Суни, проте мають і власні легенди — «хабари»(«ахбари»).
Які ж основні догмати ісламу — цього молодого, енергійного і, як усе молоде, войовничого віровчення? Їх виклад — у двох віршах Корану:
Віруйте в Бога, в послання Його,/ В писання, яке він посилав раніш./ Хто відвертає віру в Бога,/ В янголів Його, в писання Його,/ В Його посланців і в останній день,/ Той заблукав крайньою помилкою.
Отже, все досить просто: іслам — це віра, «іман» — безмежна віра в Аллаха, об’єднана з «амалом» — добрими ділами та з врученням себе Аллаху, врученням беззастережним і безумовним.
Догмати ісламу («усуль ад-дін») — то вчення про єдинобожжя, віра в божественну справедливість, у правосуддя Аллаха («адль»): визнання пророцької місії Мухаммеда та попередніх пророків («ну-бувва»); віра у воскресіння мертвих, страшний суд та загробне життя («ніяма», або «маад»); вчення про халіфат-імамат.
Перелічимо лише деякі з епітетів, які супроводжують ім’я Аллаха в тексті Корану. Він — «Перший» і «Останній», він — «Видимий» і «Невидимий», він — «ля хуа ва ла гайруху» — «не він і ніщо інше як він», він — «Вічний», він...
Аллах ісламу — «Аль-халік» — творець усього сущого, а до того ж пан страшного суду. Він створив світ з повного небуття за шість вже знайомих нам біблійних днів. Аллах розділив небо й землю, зробив з води «всяку річ живу». Але вище над усе у світі, вище від будь-якого іншого його творіння стоїть людина, оскільки саме через людину Аллах являє створеному світу свою велич, свою славу, для чого людині й було надано її образ: творець вдихнув у неї свій дух.
Яка ж мета створення світу? О, Аллах зважився на унікальний «експеримент»: людина і світ, світ і людство в ньому створені один-єдиний раз і тільки з єдиною метою — «випробувати» людей. Людство, як і кожна окрема людина, проходить у земному світі свій шлях тільки один раз, його доля у вічності вирішується за жахливо короткий проміжок часу — лише протягом семи тисячоліть. Короткий час існування однієї людини — тільки комбінаційний варіант; щоправда, кожна така комбінація — значна подія, і ці варіанти безперервні, вони йдуть услід один одного.
Через сім тисячоліть «експеримент» закінчиться, й настане страшний суд. Достойних чекає винагорода — вічне перебування в раю, грішних же — вічна кара в аду.
Після створення землі Аллах перебуває на небесах, які доти були лише димом. Там живуть і янголи — істоти, створені зі світла, гінці Аллаха, які зв’язують Бога з людиною. Ще один їх важливий обов’язок — разом із зірками, «вражаючими світочами» — охороняти небеса від нашестя злих духів.
Аллах неодноразово посилав людям звістку про себе й через простих смертних. Такі люди ставали пророками, проповідниками нової віри. Явлення кожного пророка якась вища точка історії, і, незважаючи на чималу їх кількість — до тисячі — кожна пророцька місія завжди унікальна. Правда, вважається, що тільки сто з них передали людям «книгу одкровень»; лише шестеро пророків шануються більше від усіх — то персонажі Старого Завіту Адам, Мух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус) і, нарешті, Мухаммед — «печатка всіх пророків» («хатаму-н-набійін»), головний і останній пророк істинної віри.
СВЯЩЕННА КАРТИНА МУСУЛЬМАНСЬКОГО УНІВЕРСУМУ
Як уявляють собі мусульмани будову світу? Земля — нижня частина Всесвіту. За одним варіантом, вона лежить на плечах янгола, її опора — скеля, скелю підтримує бик, він стоїть на рибі, риба — на воді, вода — на повітрі, а повітря — на вологості.
Небо — верхня частина універсуму — являє собою напівсферу, що складається із «семи небес», розміщених одне під одним; «місяць... є для них світлом, а сонце... світильником». Над усім тим вивищується престол Аллаха.
У мусульманському універсумі знайшлося місце для раю «джанна» й аду — «джахеннам». «Джанна» знаходиться поблизу від престолу Аллаха, на сьомому небі. Він має вигляд величезного саду з «річками з водою, що не псується, річками з молока, смак якого не змінюється, і річками з меду очищеного». Праведники відпочивають там на «ложах розшитих», на «килимах розстелених», смакують цілком земною їжею й навіть володіють жінками «чорноокими, з великими очима, подібними до перлів збережених». Цікаво, що ад теж розміщено на небесах, але дещо нижче першого небесного «прошарку». В ньому є сім концентричних воронкоподібних кругів з сімома воротами. Втім, існує й інший варіант аду — рухливий, у вигляді величезного чудовиська, з траєкторією переміщення в тій самій частині небес. Грішників палить в аду пекучий вогонь.
Час в ісламі лінійний, необоротний і рухається, так само як у християнстві, від створення світу до страшного суду. Разом з тим він не має довжини, тривалості — є тільки короткі миттєвості, необов’язково послідовні. Послідовний ланцюг подій навіть може бути розірвано, повернуто назад волею Аллаха, оскільки Аллах — над усім.
Отже, священна картина світобудови в ісламі — то лише сукупність актів божественного творення, які повторюються безліч разів. І кожний з тих актів — тільки новий доказ могутності, всесилля Бога. Немає форм, немає фігур, природа є сукупністю атомів, що з них, як з кубиків, Аллах створює всесвіт.
Життя людини — лише ланцюг подій, визначених волею Аллаха. Свідомість мусульман мовби «переслідує» почуття історії та усвідомлення свого святого обов’язку зберігати й розповсюджувати світло ісламу, щоб перешкодити наступу часів, в небезпечному, непередбачуваному мороці та порожнечі яких жили колись їхні поганські предки. Морок той розсіявся лише завдяки божественній волі Аллаха.
Що ж до матеріальних святинь в ісламі — то чи можуть вони взагалі існувати, якщо світ і все в ньому, включаючи людство, окрему людину і, тим більше, творіння її розуму й рук — то все скороминуще? Адже буття, постійність буття привілей одного Аллаха...
Відповідь на це цікаве питання — в наступній статті.
Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 38-42
кандидат технічних наук