На Великдень сонце красується
Свято Воскресіння Христового (Пасха) — головне свято християнського світу за традицією відзначається в першу неділю після весняного рівнодення й першої березневої фази повного місяця. Обряди, пов’язані з весняним рівноденням — часом оновлення і буяння природних сил, відомі у всіх народів світу.
...Згідно з Біблією урочистий в’їзд Христа в Єрусалим, вигнання ним крамарів із храму, його пророцтва і зростаючий вплив на людей викликали великий гнів первосвящеників та фарисеїв. Зрозумівши, що духом Христос сильніший, вони порадились у домі Каіафи й вирішили «хитрістю взяти Христа і вбити його» (Матф. 26, 3).
Розпочинався тиждень перед Пасхою — великим святом давньоєврейського народу. Ще у вівторок Христос відкрив учням, що через два дні його розіпнуть (Матф. 26, 2), а в четвер виявив бажання востаннє на землі відзначити Пасху разом з ними. Приготувавши все необхідне (за традицією Старого Завіту це було печене жертовне ягня й опрісноки), учні зібрались у вказаному Христом місці (Лука, 22, 14). Являючи приклад глибокого смирення, Ісус помив ноги своїм учням і, знаючи, що «час його близько», відкрив присутнім, що серед них є зрадник (Лука, 22, 11). Благословивши за вечерею хліб і вино, Христос залишив заповіт творити так і надалі на його спомин (так виникло таїнство Причащення, або Євхаристії).
Після вечері Христос, щоб зміцнитись душею, молився в Гефсіманському саду. Тут його й схопили вартові, приведені Іудою, що продав учителя за 30 срібних монет і вказав на нього ворогам поцілунком. До цього часу (до третіх півнів) інший учень — Петро — встиг тричі зректися Христа, як той і передбачав за таємною вечерею. Римський прокуратор Іудеї Понтій Пілат під тиском підбуреного первосвящениками народу затверджує рішення про розп’яття Христа (Іоанн. 19, 13). У п’ятницю, о шостій годині, Ісус у багряниці й терновому вінку поніс свій хрест на Голгофу, де й був розіп’ятий поруч з розбійниками (Іоанн, 19, 17). Пройшовши достойно, як і належить сину Божому, всі тортури душевні й тілесні, Христос помер на сконі того дня й був похований у новому склепі. Вхід до склепу завалили каменем і приставили варту.
У неділю вранці Марія і Марія Магдалина прийшли до склепу, щоб умастити мертве тіло, і побачили відсунутий камінь і двох янголів, що сповістили їм про воскресіння Христове (Лука, 24, 7).
До самого свого вознесіння Ісус являвся учням, навчаючи їх любити один одного й нести заповіді Господні людям.
Пам’ять про мученицьку смерть Христа й радість з приводу його воскресіння і складають основний зміст новозавітної Пасхи. Попрання смерті силою духу, можливість безсмертя для кожного, хто прийме і полюбить Христа, складають квінтесенцію християнства.
Пасхальні обряди українців становлять надзвичайно цікавий пласт святкової культури, в якому органічно поєднались космогонічні погляди слов’янина-язичника та християнська символіка, релігійні, моральні настанови й культ сонця, вшанування воскреслого Христа і поклоніння предкам.
Вербна неділя розпочинала двотижневі великодні святки. «За тиждень Великдень, уже недалечко червоне яєчко!» — обіцяли дітям дорослі, жартома шмагаючи їх на здоров’я, на щастя свяченою вербою. Вербу затикали на покуть і зберігали протягом року. На страсному тижні (пам’ять про муки Христові) більш суворо (до повного голодування) дотримувались посту. Серед інших очисних обрядів, що групувались навколо четверга (чистий або жилний четвер — від слова «жиляники» — сухі, пісні коржі, що випікались цього дня), обов’язковим було ритуальне обмивання. Щоб позбавитись від хвороб, до схід сонця йшли купатись до ставу, річки, приносили додому «бігучу» воду (щоб спливали хвороби) і нею мили дітей. Молоді дівчата, щоб бути рум’яними й гарними, вмивалися «з червоного яєчка»: клали крашанку в миску чи відро з водою для вмивання. До четверга господиня повинна була помастити хату, все випрати, помити все домашнє начиння. Ввечері йшли до церкви і свічкою, яку приносили звідти, писали на стелі хати хрести — оберег од усякого лиха. Впадає в очі спорідненість окремих великодніх обрядів з обрядами Різдва (також сонячного свята). Так, подекуди (Волинь, Ровенщина) в чистий четвер готували на вечерю багато пісних страв і навіть варили кутю (за аналогією з біблійним сюжетом це називалось «тайна вечеря»; на ній мали бути присутні всі члени родини).
У п’ятницю пекли ритуальний великодній хліб — паску, а також фарбували в червоне яйця (крашанки, галунки), писали писанки — основні символи свята. Паску, яку мали святити в церкві, прикрашали шишками, загнічували свяченою вербою. В суботу готували м’ясні страви: традиційно це було смажене порося, запечене стегно; пекли мандрику — сирну бабку.
Суботнього вечора господиня збирала в настільник чи рушник те, що мало освячуватись у церкві. Сюди складали всі святкові наїдки: паску, порося з хріном у зубах, мандрику, крашанки, ковбаси, масло, сало. Додавали, якщо були в господі, мед, рибу (переважно в прибережних районах Дніпра), а також продукти і предмети, що після освячення в церкві набували магічного значення: сіль, цукор, пшоно, ніж, землю, шматок чорного хліба, білу глину, мак. Сіль вживали від пристріту й болю в животі, пасхальне пшоно берегли для курчат, що вилупляться, а разом з маком обсипали ним хату від домовика, від покійника, який взявся навідувати живих. Цукром затрушували хворі очі, а ножем захрещували бешиху. Шматок чорного хліба припасали для корови (як отелиться), а глиною мазали в хліві — щоб не підступилась відьма. Рушник та настільник, на яких святилась паска, вважали помічними у випадках безсоння, ляку (їх підкладали під голову).
З допомогою цих дій наші предки намагались уникнути злого, захистити слабшого, подбати про меншого, тобто досягти гармонії у світі, що їх оточував. Ніч перед Пасхою (як і перед Різдвом, Новим роком) була особливим, чарівним часом. За повір’ями, цієї ночі цілющої сили набуває вода, виліковуючи безнадійно хворих (тоді, як уперше задзвонять дзвони на «Христос воскрес»); найдостойнішим людям відкриваються небеса, і вони бачать там Матір Божу. В цей же час, однак, особливо розгулюється нечиста сила — відьми збираються до церкви на всеношну, але виявити їх може тільки та людина, яка від масляної носить зашитий під пахвою сир і на перше вітання священика «Христос воскрес!» скаже: «А в мене сир єсть!» Усі відьми тоді кинуться до сміливця, а присутні в церкві побачать одягнуті на їхні голови дійниці.
Щоб наполохати нечисть, неподалік церкви розкладали вогнища («одияніє палять»). Згідно з іншим припущенням, вогні проти Великодня палять на знак пам’яті про те багаття, біля якого грілись учні Христа, очікуючи вирішення долі вчителя. А взагалі в слов’янській обрядовості багаття — символ сонця.
Всеношна урочиста служба закінчилась, і розпочалось освячення пасок. До схід сонця ще темно, тому горять свічки, висвітлюючи різнобарвні кошики, розмаїття вишитих і тканих рушників, настільників, багатство наїдків. А ось і сонечко зійшло. Великдень — це його свято («на Великдень сонечко грає, красується»). Запевняють, що цього дня наше світило міниться різними кольорами, «купається так, як вода бризкає світло».
Після повернення з церкви в кожній родині куштували свячене — розговлялись. Від свяченого берегли й малу крихту: вважалося, що там, де впаде крихта свяченої паски, виростає пахуче зілля — «маруна»; від осоту закопували на городі кістки зі свяченого м’яса. Особливо шанобливо ставились до шкаралупи від свячених яєць. Її закопували на хвіртці (од крученого собаки), у хліві — щоб грім не бив, носили на пожежу, щоб спинити вогонь, кидали курам — щоб краще неслись, носили на бігучу воду. За повір’ями, що побутують у Карпатах, Прикарпатті, ці шкаралупи призначались «рахманам», людям, що живуть десь унизу течії річки. Припливе до них червона шкаралупа — і вони вже знають, що у православних Пасха була, і тоді святкують свій «рахманський великдень». Шматок сушеної паски належало брати із собою в дорогу, вирушаючи у важливих справах. Фраза, сказана при цьому: «Я до тебе з хлібом-паскою, а ти до мене з любов’ю і ласкою», — мала гарантувати успіх. Святість хліба підкреслюється у всіх без винятку обрядах українців.
Після обіду розпочинались великодні розваги й забави. Напередодні, в суботу, молодь встановлювала на вулицях гойдалки (арелі, колиски), парубки й дівчата гойдались. На цвинтарі біля церкви чи на вигоні дівчата співали веснянок (їх ще називали великодніми піснями) й водили танки.
Поширені по всій території України були великодні забави з яйцями (гуляти навбитки, цьокатись, куцьки гуляти). Яйце пускали з горбочка, обмінювались крашанками чи писанками з неодмінним поцілунком. У багатьох областях (Вінницькій, Чернігівській, Тернопільській, Івано-Франківській) існував звичай: дівчата дарують писанки хлопцям. Хлопці ж ходили до дівчат, які їм подобались, і дарували їм за це хусточки, намисто. Діти ходили по дворах «христувать», вітати господарів дому (як правило родичів) зі святом, отримуючи за це крашанки.
Великдень, радісне язичницьке свято весняного воскресіння природи, стало за своєю християнською ідеєю святом загального всепрощення й загальної любові. Це було свято єднання всіх членів громади — родичів, кумів, сусідів, усіх членів роду — живих і мертвих. З пообіддя першого великоднього дня протягом цілого тижня куми навідували кумів, і хрещена мати несла гостинця хрещенику («ралець», «волочівник») — пироги, крашанки. Породілля несла калач на гостинець для баби-бранки; і навпаки, баба носила гостинці онукам. Неодмінно виносили гостинець громадському пастухові.
У багатьох регіонах України на перший день Пасхи відвідували кладовища, щоб «похристосуватися з родичами». Крашанку качали по могилі й залишали її на горбочку або на хресті.
За іншими повір’ями (Сумщина, Чернігівщина), «родичі в цей день самі приходять розговлятись», і тому тут на кладовище йдуть тільки на проводи (у вівторок, через тиждень від Пасхи).
Спілкування з мертвими членами роду, які, на думку наших предків, продовжували жити під землею й могли допомагати живим, мало сприяти господарським успіхам.
Культ предків представлений у пасхальній обрядовості українців досить повно й добре зберігся. Так, в окремих областях (Хмельницькій, Волинській, Ровенській) на кладовище ходили першого дня Великодня, в четвер після Великодня (називався «навський», «намський», мертвих великдень) і на проводи. Людина, яка помирала на великодні святки, вважалася щасливою: о цій порі відкрито рай, і душа її втрапить прямісінько туди.
Дарна неділя (Хомина) завершувала великодній обрядовий цикл. У першу після Пасхи неділю (або в суботу) в церкві роздавали артос — освячений на перший день Великодня хліб, що зберігався в церкві увесь світлий тиждень (тиждень після Пасхи). Аркуш, дарничок, дара — так називали цей хліб у народі, зберігали його як велику святиню, використовуючи різноманітно: від хвороб людини і свійської худоби, на врожай (ішли з ним засівати поле), для успіху у справах (є навіть рекомендації брати із собою артос, поступаючи до вузу...).
Усім, що тут мовлено, не вичерпується зміст пасхальної обрядовості українців. Походження окремих її елементів, символіку ще довго будуть вивчати науковці. Не менш важливе, на наш погляд, і моральне значення свята. Ідеї загального єднання, любові й всепрощення — вічні й такі злободенні сьогодні. Надію на розвиток цих ідей у наш час подає і постанова вищого органу влади України про оголошення Великодня загальнодержавним святом. Гонінь на учасників свята, до яких донедавна вдавалися ревні борці з «опіумом», більше не буде.
Три дні Великодня радіє все в небесах і на землі суще. В ці дні відкривається небо, і якщо у людини чисті помисли, наміри, то Бог неодмінно почує їх і допоможе здійснитись. Так мовиться у давньому повір’ї. Згадаймо про це хоча б на Великдень! І хай торжествує над світом заповіт, який залишив людству воскреслий Христос, — «возлюби ближнього».
Людина і світ. — 1991. — № 4. — С. 20-22
Галина БОНДАРЕНКО,
кандидат історичних наук
