Релігійний фактор у перших козацьких рухах
В українській історичній літературі та публіцистиці козак — це не тільки уособлення національного духу та патріотизму, а й непримиренності й затятості в боротьбі з унією та католицизмом. Образи козацьких проводирів, змальовані в славнозвісних «Гайдамаках» Тараса Шевченка як ніщо інше, сприяли утвердженню саме такого «іміджу» козаччини в очах українського загалу. Але чи завжди слід уявляти козаків в образі Івана Ґонти? І взагалі: наскільки важливим (чи взагалі присутнім) був релігійний елемент у перших козацьких рухах та козацьких війнах, очолених Криштофом Косинським та Северином Наливайком? Українські літописці XVIII ст., а також анонімний автор популярної у XIX ст. «Історії Русів» одностайно наполягали на ролі релігії (а конкретно — православ’я) як однієї з рушійних сил обидвох повстань. Першим, хто виступив проти цієї інтерпретації козацьких повстань в українській історіографії, був Пантелеймон Куліш. Розвиток традиції від козацьких літописів до «Історії Русів» та далі, у працях істориків XIX ст., простежив і критично проаналізував Михайло Грушевський.
Грушевський з неприхованою іронією відзначав, що історія про Косинського як першу жертву унії була «широко розповсюджена по підручниках і популярних книжках, що й мені, малому хлопцеві, колись жалем і гнівом стискала серце». Але тепер ми знаємо вже зовсім добре, що «повстання Косинського» було в початках своїх нічим, як зачіпкою козацького ватажка, може навіть не українця зроду, з тодішнім стовпом православія і українства, Констянтином Острозьким, і викликана була ся зачіпка хапливістю Білоцерковських урядників його сина кн. Януша Острозького». Грушевський також відзначив припадковий характер втручання в релігійну боротьбу учасників повстання під проводом Наливайка — думка, яка в цілому поділяється сучасними дослідниками перших козацьких повстань.
Якщо релігійний фактор дійсно відігравав важливу роль у козацькій політиці того часу, то це мала бути драматична зміна в релігійній заангажованості козаччини, чия релігійна приналежність залишалася невизначеною й дуже неясного для сучасників в Західній Європі ще в 80-х роках XVI ст. Довгий час автори, що писали про козацтво як в Західній Європі, так і в Польщі, не могли вповні визначитися з тим, чи були козаки християнами чи мусульманами. До невизначеності з віросповідною орієнтацією козаччини спричинилися як частинно татарське коріння козакування, так і плутанина, що виникла з подачі московських книжників та політиків між «черкасами», як називали українських козаків у Москві, й мусульманами-черкесами.
НА ХРИСТИЯНСЬКО-МУСУЛЬМАНСЬКОМУ КОРДОНІ
Сумніви освічених кіл у Західній та Центральній Європі щодо християнської релігії козаків вперше почали розвіюватися з поширенням козацької активності поза межі українсько-татарського степового кордону та активним втручанням у молдавські справи в 70-х рр. XVI ст. Козацький провідник Іван Підкова, що захопив 1577 р. молдавський престол і наступного року був страчений польською владою на вимогу турецького султана, зображався в одному з тогочасних джерел як захисник християнства від мусульманської агресії. Мова йде про лист очевидця страти Підкови у Львові тосканського агента в Польщі Ф. Тальдуччі. У листі до графа Кончіні делла Пенна Тальдуччі переказав зміст промови, начебто виголошеної Підковою перед стратою: «...я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри й завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай».
Деякі дослідники справедливо звертають увагу на вплив на опис Тальдуччі взірців античної історіографії з їхньою увагою та наголосом на промови, виголошені історичними персонажами. Навіть якщо вповні прийняти до уваги це застереження, треба визнати, що записане Тальдуччі останнє слово Підкови повинно було відбивати якщо не його точні слова, то, принаймні, комплекс ідей, які дебатувалися в Речі Посполитій у зв’язку з його стратою. Лист Тальдуччі також представляє погляд італійця-католика на козаків як на частину спільного християнського світу, що був загрожений мусульманською агресією.
Промова Підкови є першим відомим сьогодні свідченням про застосування козацтвом релігійної і, зокрема, християнської термінології для легітимації їхніх походів на турецькі та татарські володіння. Ця формула повинна була надати легітимності козацькій прикордонній «сваволі» в очах провідних кіл держави, оскільки була базована не тільки на ідеї захисту «вітчизни» — Речі Посполитої, але також на ідеї спільної боротьби християнства з мусульманським світом. Застосування козацтвом елементів антимусульманської ідеології було цілком природним кроком з боку спільноти, яка постала на теренах християнсько-мусульманського кордону й була покликана до життя необхідністю боротьби з турецько-татарським світом. Крім того, застосування подібної ідеології відповідало головним напрямкам нового ідеологічного міфа, який тоді формувався, — міфа про польсько-литовську державу як «передмур’я» християнської Європи. У другій половині XVI ст. цей міф був відносно толерантним та «інклюзивним», коли йшлося про включення до спільного фронту боротьби з турецькою загрозою як протестантів, так і православних. Погляд на козаків як на християн та можливих союзників в антиосманській/антимусульманській боротьбі був представлений також у звіті римській курії працівника варшавської нунціатури Карло Гамберіні (середина 80-х років XVI ст.). Він писав, що знайомий козацький провідник був готовий на військову акцію проти турків «на славу Бога та козацького народу». Характерно, що Гамберіні не вказує на релігію козаків, але як можна здогадатися з його звіту, вважає їх католиками. Це враження цілком могло скластися в тому разі, якщо козацький ватажок, з яким йому довелося спілкуватися, був одним із польських шляхтичів-католиків, яких на той час було чимало серед козаків.
На ідеї християнської єдності католиків і православних будувалися й проекти організації антитурецької боротьби в Україні київського католицького єпископа Йозефа Верещинського. Він був, принаймні частково, руського походження і став відомим переважно через свою публіцистичну діяльність. Верещинський був автором «турцик» — полемічних творів, в яких закликав короля до боротьби з Туреччиною, та проектів заселення степової України для організації боротьби з татарськими набігами. Верещинський увійшов в українську історію як автор першого проекту козацького автономного утворення на Лівому березі Дніпра. У 1594 р. була опублікована його праця «Публіка», де він, зокрема, пропонував створити у Придніпров’ї рицарський чин, на взірець мальтійського, для охорони України від татарських нападів. Половина кінних полків у військових силах ордену мала бути організована по-козацьки, а вся піхота набрана з місцевого (православного) населення. Верещинський пропонував свої проекти в умовах підготовки церковної унії і, очевидно, не сумнівався в перемозі принципу загальнохристиянської солідарності у справі антиосманської боротьби.
Козаків як передусім воїнів-християн сприймали у 90-х рр. XVI ст. і в папському Римі, про що говорить місія у країни Східної Європи спеціального емісара папи Климента VIII — хорвата Олександра Комуловича (Алессандро Комулео). Ця місія мала на меті підготовку до створення антиосманської ліги, а в більш практичній площині — пошук союзників у боротьбі з османами та підготовку поодиноких антитурецьких акцій. Одним з потенційних союзників, як вважали в Римі, могло бути українське козацтво, і Комулович віз із собою два листи папи — до провідника козаків і до війська. В обох листах папа трактував козаків як відданих християн і закликав їх до боротьби з ворогами християнства. Папа нарікав у цих листах на єретиків та невірних, але листи були складені таким чином, що могли бути вручені як католикам, так і православним. Це був досить розумний тактичний крок з боку Риму, оскільки листи, скоріше за все, потрапили до рук Северина Наливайка — православного провідника козацького повстання в Україні.
Таким чином, козацька приналежність до християнського світу була задекларована самим козацтвом і визнана західним християнством у контексті спільної боротьби християн з османською/мусульманською загрозою. Але позиція козаччини у справі поділу християнства між Сходом і Заходом, католицизмом і православ’ям, а особливо її ставлення до спочатку гіпотетичної, а згодом реальної унії церков, залишалося великим невідомим в умовах загострення релігійного конфлікту в Україні. Провідниками козацтва в той час нерідко були поляки римо-католики, а якщо вірити авторам другої половини XVI ст., серед козацтва було чимало неслов’ян, що означає різноманітність релігійної орієнтації цих членів степового козацького товариства — від мусульманства до найрізноманітніших різновидів протестантизму. Незаперечним є, однак, факт, що основну масу козацтва наприкінці XVII ст. складали православні українці та білоруси, частина яких належала до активних у суспільному та релігійному житті прошарків суспільства: шляхти, боярства та міщан. Оскільки довгий час релігійна ідентичність загалом у Речі Посполитій, і в Україні та Білорусі зокрема, була у «невикликаному», приглушеному стані, то й релігійна орієнтація козаччини через її строкатий склад і відрив від суспільних форм зорганізованого життя на волості також була досить невизначеною та розпливчастою.
ПРАВОСЛАВНО-УНІАТСЬКИЙ КОНФЛІКТ
Ми фактично не маємо достовірної інформації про присутність будь-якого релігійного елемента в першому козацькому повстанні під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Ні національно-культурний, ні релігійний елементи не були й, очевидно, не могли бути поважними факторами в цьому повстанні з огляду на вищезазначені фактори. Різке розрізнення між козацтвом та Руссю у справах традиції і культури провадиться в написаній на замовлення князів Острозьких поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну під П’яткою проти низовців». Якщо рід Острозьких виступає тут представником та уособленням Русі з її історією та православною традицією (перед битвою з козаками старий князь з священиками та відданою йому шляхтою ідуть до церкви освячувати бойові прапори), то козаччина Косинського не має в поемі чітко окреслених національних, релігійних, культурних чи історичних прикмет. Поема Пекаліда хоча й відбивала погляди на козацтво родини Острозьких, які вбачали в ньому переважно своєвільне та бунтівливе дитя, яке потребувало постійного контролю, але водночас вказувала й на реально існуючу на той час відірваність інтересів козацького прошарку від життєвих інтересів та прагнень ширшого українсько-білоруського суспільства.
Ця прірва була досить швидко подолана в ході наступного козацького повстання 1594-1596 рр., на чолі якого став Северин (Семерій) Наливайко. Включення повсталого козацтва в суспільну боротьбу на волості та на Русі в цілому відбулося відносно швидко завдяки двом важливим обставинам: тісному зв’язку між провідником повстання Северином Наливайком і оточенням князя Костянтина Острозького та надзвичайно широкому розмаху повстання, яке охопило не тільки степове українське прикордоння, а й глибинні райони України та Білорусі.
Загони Наливайка навіть взяли помітну участь у боротьбі навколо підготовки церковної унії, здійснивши кілька нападів на маєтності прибічників Риму. Втручання козацтва в релігійну боротьбу мало поважний вплив на сприйняття повстання сучасниками. Натан Гановер, єврейський автор, який присвятив свою книгу «Безодня відчаю» описові винищення євреїв у роки Хмельниччини, тісно пов’язував початок релігійного конфлікту в Україні з повстанням Северина Наливайка. Він почав свій опис переслідувань євреїв в Україні саме з цього повстання й хоча не навів жодного прикладу антиєврейських акцій повсталих, залишив нам цікавий взірець сприйняття повстання в тогочасній історичній пам’яті єврейства. Гановер вважав причиною козацьких повстань переслідування православних за часів Сигізмунда III, а самого Наливайка називав грецьким (православним) священиком, який підняв свій народ на боротьбу проти польського гніту. Скоріше за все в єврейській традиції, що її зафіксував Гановер, переплутано Северина Наливайка та його брата, члена Острозького вченого гуртка, православного священика Дем’яна Наливайка. Але найцікавішим у цьому контексті є поєднання у свідомості неукраїнців образу Северина Наливайка не тільки з козацьким бунтом, але також з боротьбою православних за свої права.
Що відомо сьогодні про «антиунійні» акції повстанців? Мова йде про кілька нападів на володіння двох прихильників (або наближених до них людей) церковної унії — луцького старости Олександра Семашка та луцького владики Кирила Терлецького. Перший напад відбувся у 1595 р., коли слуги Терлецького були несподівано пограбовані під час перевезення речей єпископа з Кракова до Луцька. На початку 1596 р. загони Северина Наливайка за участю його брата Дем’яна пограбували маєтності братів Кирила та Яроша Терлецьких і захопили у Пінську цінності та документи, які Кирило залишив тут на переховування. Інші козацькі загони, що підпорядковувалися Григорію Лободі (особисто близькій до Острозьких людині), знов-таки за участі Дем’яна Наливайка, здійснили напади на володіння Семашка.
Очевидною в атаках на маєтності і Терлецького і Семашка була причетність до цих акцій людей з оточення князя Костянтина Острозького. У нападі на головний осідок Семашка — Луцький замок та його приватні володіння брали участь не тільки повсталі козаки, міщани та селяни, але й слуги князя Костянтина Острозького. Дещо з пограбованого під час нападів у Семашка пізніше було опізнано в Острозі серед майна князя. У випадку з Терлецьким так само частину захопленого майна було відправлено до Острога.
Чого було більше в наїздах людей Костянтина Острозького на володіння Терлецького та Семашка — особистої неприязні до цих діячів з боку старого князя, старих майнових рахунків чи «принципового» обурення їхньою підтримкою церковної унії? Скоріше за все, для старого князя особисте й суспільне тісно переплелося й він намагався використати слушну нагоду, щоб звести рахунки зі своїми ворогами і, можливо, примусити Терлецького відступити від унії. Останній не був великим землевласником або політичним конкурентом Острозького, і релігійна мотивація наїздів на його людей та володіння виступає найбільш чітко. Напади й пограбування майна, яке він передав на зберігання іншим людям, відбувалися під час подорожі єпископа до Рима й були спричинені суто релігійними мотивами. Козаки нападали на посілості Терлецького на замовлення Острозького, чиї особисті володіння козаки майже не зачіпали.
Але що було на думці козацьких провідників, коли вони втрутилися в релігійну боротьбу на волості? Новітні дослідження з історії повстання на Волині та Білорусі свідчать, що напади на володіння братів Терлецьких та Семашка були тільки незначними епізодами ширшого козацького повстання. Як зазначає дослідник козацьких війн кінця XVI ст. Сергій Леп’явко, «для Наливайка це були справжні дрібниці, не співмірні з його можливостями». Згідно із зізнаннями Наливайка під час його ув’язнення, на Волинь він прибув на запрошення Костянтина Острозького, який закликав його допомогти в релігійній справі. Наливайко, зокрема, розповів, що під час перебування козаків в Угорщині Острозький надіслав до нього посланця, «ознаймуючи, що король ґвалт в релігії руській чинити» хоче і питаючи його, чи не хотів би панові воєводі (Костянтину Острозькому. — С.П.) допомогти і при ньому залишитися». Наливайко на це погодився і прибув на Волинь.
Це свідчення Наливайка про роль Острозького в залученні козацтва до релігійної боротьби хоч і було вирване від нього перед стратою, навряд чи може підлягати сумніву, адже він не мав причин спеціально вигадувати чи додавати релігійний фактор до своїх контактів з Острозьким, а історія нападів на володіння Терлецьких та Семашка, що відбувалися за участі людей Острозького, підтверджують слова Наливайка. Ще одним підтвердженням його слів можна вважати той факт, що в серпні 1595 р., якраз коли Наливайко зі своїм військом перебував в Угорщині, а Острозький, очевидно, просив його прибути на Волинь, було перехоплено лист старого князя до протестантів, де він грозився виступити проти короля на чолі 15-ти або навіть 20-тисячного війська, якщо унію будуть проводити без попереднього обговорення на соборі. Зізнання Наливайка, і зокрема його свідчення, що «якби то тієї бурди (релігійного конфлікту. — С.П.) не прийшлося, тоді або в поля і річки, або до воєводи семигородського, або за пороги уступити хотів», так само як дії козаків під час повстання, свідчать на користь того, що козаки були скоріше інструментом, ніж самостійним чинником у релігійній боротьбі 1595 — 1596 рр. і не мали власної релігійної програми. Що ж до дій козацьких провідників, то вони, виглядає, просто намагалися прислужитися князеві, враховуючи старі тісні контакти з ним самим та його оточенням. Наприкінці XVI ст. козацтво, таким чином, долучилося до релігійної боротьби на боці та з волі одного з представників князівської верстви — давнього покровителя степової козаччини Костянтина Острозького.
Невдовзі після укладення Берестейської унії 1596 р. один з її ініціаторів, уніатський митрополит Іпатій Потій назвав своїх опонентів з Віденського православного братства «наливайковою ордою». Згодом зневажливий термін «наливайківці» закріпився за православними в цілому. Його вживання пов’язувало цілком лояльні до польсько-литовської держави шляхетські та міщанські православні кола з антидержавною «ребелією» і, таким чином, було покликане скомпрометувати цілу православну опозицію в Речі Посполитій. Вживання терміна розпочало традицію тісного пов’язування перших козацьких повстань зі справою захисту православної віри. Насправді ж під час Наливайкових походів козаччина майже мимоволі здобула славу та образ захисника православ’я, її самостійний вибір у цьому відношенні був ще попереду.
Людина і світ. — 1999. — №1. — С. 16-20
доктор історичних наук