Намагання УПЦ (МП) використати політичну кон‘юнктуру і перепідпорядкувати собі Софіївський собор неминуче спричинить міжцерковну та політичну напругу у суспільстві

Чи не привалить Україну «Нерушимою стіною»?

Гуманітарна рада при Президентові України 22 грудня обговорила пропозицію Г.Герман щодо передачі собору Софії Київської (початок ХІ ст.) заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Рада не підтримала цю пропозицію.

Ця скупа інформація, яка «просочилася» у ЗМІ, чітко окреслює рівень небезпеки, яка загрожує українському суспільству – втрата чергової національній святині (території Софіївського монастиря) й перетворення її у закритий клерикальний центр, який на свій розсуд буде розпоряджатися нею і оберігати/реставрувати в міру свого розуміння та можливостей. Адже саме таку картину ми спостерігаємо нині в Києво-Печерській Лаврі, де навіть сторічна, побудована на гроші благодійників лікарня страшно «муляє» ченцям, а музеї взагалі виявилися «непотрібним мотлохом», вартим виселення на вулицю…

Включення у повістку дня Гуманітарної ради питання зміни статусу Софії – фактичне перетворення її у собор УПЦ (МП) – свідчить про те, що така передача планується вже у найближчому майбутньому (буквально наступного дня після засідання Гуманітарної ради відбувся Синод УПЦ, який створив комісію із «святкування 1000-літнього ювілею Софійського Собору» – символічна синхронність). Обговорення проблеми дорадчим органом Президента України – це лише своєрідний індикатор сприйняття/несприйняття ідеї на рівні лояльних до влади представників гуманітарної сфери. Проте перша «прокатка» навіть тут виявилася невдалою. І це вселяє маленьку надію, що активність широкої громадськості в обговоренні/протидії цим планам може заставити чиновників змінити їх наміри.

Адже, думаю, всім зрозуміло, що після передачі всіх корпусів Лаври Церкві, заповідник «Києво-Печерська Лавра» стане лише ширмою, яка дозволятиме отримання бюджетних коштів на утримання монастиря. Після виселення всіх нецерковних структур із Лаври і перенесення центральних структур УПЦ у новозбудований соборний комплекс біля метро Либідська, Московській Патріархії вже ніщо не зможе перешкодити оголосити ставропігію (вилучення із УПЦ і пряме підпорядкування Патріархові) монастиря? А це означатиме (у разі передачі Софії Лаврському заповіднику) перехід і Софії у «відання» Патріарха Московського…

У питанні щодо статусу Софіївського собору і заповідника в цілому вже є давня історія та кілька цікавих аспектів, явних і прихованих:

Вперше у незалежній Україні про зміну статусу Софіївського собору і передачі його УПЦ (МП) заговорили одразу після першої перемоги Л.Кучми на президентських виборах. Роль УПЦ (МП) у перемозі проросійського (принаймні так він на час виборів позиціонувався) кандидата була неоціненною. А відтак, окрім всієї Київської Лаври, клірики просили й Софію. Проте новообраному Президентові вистарчило мудрості (і розумних радників), щоб не лише вберегти Лаврські музеї, але й надійно захистити Софію статусом «національний» від подальших зазіхань: «Державний історико-архітектурний заповідник «Софійський музей» (м.Київ), надалі іменувати Національний заповідник «Софія Київська» (Указ №587/94 від 11 жовтня 1994 р.);

Вдруге про можливе надання Софії у користування якійсь Церкві заговорили після обрання В.Ющенка Президентом України. На хвилі національно-патріотичного піднесення й озвучування ідеї про необхідність конституювання в Україні Помісної православної Церкви, одразу кілька Церков заявили про своє бажання час-від-часу проводити там служби (навіть почергово). Проте і на цей раз працівникам музею та «адекватним радникам» вдалося переконати керівництво держави не робити із музею світового рівня один із діючих монастирів, яких в Україні сотні. Щоб не викликати міжцерковної напруги, навіть «мала» чи «тепла Софія» (трапезна біля головного собору) не була передана для богослужінь нікому. Фактично було збережено «Status Quo» собору і заповідника. Обмежилися лише проведенням у Софійському соборі «Молитов за Україну», за участю членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, та деяких інших урядових заходів.

Нинішня влада ніяк не бажає враховувати досвід своїх попередників. Влітку цього року ми вже мали гарячу дискусію щодо Софіївського заповідника. «Подвиги» нашого «мера» у забудові кварталів навколо заповідника мало не призвели до виключення пам‘ятки із списку ЮНЕСКО. На фоні цього скандалу якось непоміченим залишилося прохання УПЦ дозволити проводити у Софії щоденні молитви, оскільки храм «є перш за все молитовним будинком». Але на той час суспільна ситуація була дуже політизована очікуваним приїздом Патріарха Кіріла, а відтак влада не стала ще більше її напружувати. Тим більше, що Патріарх Філарет теж надіслав подібного листа з аналогічним проханням. Не слід забувати, що й УГКЦ теж претендує на богослужіння у Софії – храм довгий час належав і цій Церкві…

Проте про прохання УПЦ щодо Софії влада не забула, просто відклала до більш зручного часу…

Збереження пам‘яток світового рівня (у Софії найбільша збережена у хорошому стані площа фресок і мозаїк ХІ ст. – відповідно 3000 і 260 кв.м.) потребує значних витрат, які навряд чи під силу якійсь одній Церкві, навіть найбільшій, як себе позиціонує УПЦ (МП). Для прикладу, держава постійно виділяє гроші (мова йде про десятки мільйонів гривень) на ремонт і утримання пам‘яток Києво-Печерської Лаври. Проте чи можна сказати, що все те, що свого часу було передано Церкві, збереглося, або перебуває у хорошому стані? Є й незворотні втрати: фрески Їжакевича, нижня брама, окремі наново перебудовані корпуси; мощі деяких святих тощо. А зараз, коли ситуація із підземними водами і обвалами у печерах ускладнилася, бюджетні витрати будуть лише зростати.

Не забуваймо, що УПЦ (МП) провадить грандіозне будівництво свого центрального собору і для його реалізації не вистарчає грошей. Принаймні цим лобісти Церкви пояснюють свої ініціативи відмінити ПДВ для підрядників цього будівництва, виділити для цього 11 млн. із бюджету Києва тощо.

Чи багато людей знають, що головна мозаїка храму – Богоматір-Оранта – в багатьох місцях вже на кілька сантиметрів відійшла від стіни? Щоденний резонанс від хорового співу може назавжди позбавити нас цього шедевру! Нині заповідник чітко регламентує кількість учасників хору навіть на урядових урочистих заходах і тих нечастих богослужіннях, які там проводяться. Хто здійснюватиме подібний контроль, проводитиме профілактичні заходи і, зрештою, відповідатиме за стан «Нерушимої стіни», яка ось уже тисячоліття охороняє Київ та Україну?

На прикладі збереження православними отцями аналогічної пам‘ятки ХІІ ст. – Кирилівської церкви – переданої свого часу громаді УПЦ, можна сказати, що «нерушимою» ця мозаїчна ікона залишиться не довго... В Україні за роки незалежності спалено понад 150 дерев‘яних церков – пам‘яток архітектури, розкрадено тисячі ікон, навіть тих, які держава свого часу передала церквам та громадам. За це передбачається сувора кримінальна відповідальність. Проте чи багато ми знаємо випадків ув‘язнення за подібний глум над святинями священиків чи єпископів?

Витрати на утримання заповідника щороку зростатимуть ще й тому, що, не забуваймо, він знаходиться у центрі великого мегаполісу. А це: агресивне міське середовище, перш за все повітря; тиск на ґрунт навколишніх висоток і підняття ґрунтових вод, що підмивають фундаменти; вібрації тощо.

Чи можна виділити Софіївський собор із комплексу заповідника? Можна. Але й людину можна позбавити серця. Чи житиме вона після цього?

Для довідки: до складу Національного заповідника «Софія Київська» входить близько шістдесяти архітектурно-історичних пам'яток, які об’єднані в п’ять музеїв: собор Святої Софії (ХІ ст.) та архітектурний ансамбль монастирських споруд (ХVIII ст.) на його подвір‘ї; Золоті ворота (ХI ст.); Кирилівська церква (ХII ст.); Андріївська церква (ХVIII ст.); ансамбль пам‘яток «Судацька фортеця» (VІ–ХV ст.) в АРК.

Висновки.

Зміна нинішнього статусу Софії Київської – виділення собору із складу Національного заповідника «Софія Київська» і передача його заповіднику «Києво-Печерська Лавра» є замаскованою передачею цього собору УПЦ (МП).

Діяльність Національного заповідника «Софія Київська» регламентована кількома законами і підзаконними актами, міжнародними зобов‘язаннями. Фактично знищивши заповідник, держава Україна на міжнародному рівні втратить значно більше, аніж виграє від того, що зробить «приємний подарунок до ювілею храму» одній із Церков.

Жодна Церква в Україні ні технічно, ні матеріально, ні за рівнем «музейної культури» потенційних доглядачів, не готова утримувати на своєму балансі пам‘ятки світового рівня. Це – рівень держави. Зрештою, є світова практика збереження державою пам‘яток, подібних Софії Київській. І багато Церков миряться із тим, що окремі храми чи монастирські комплекси їм не передаються – вони стали національним надбанням, складовою національної ментальності…

Передача Церквам таких пам‘яток означатиме, що українські платники податку всіх віросповідань фактично мають платити за утримання культової споруди однієї із Церков. Іншими словами – мова йде про нецільове використання бюджетних коштів в умовах відділення Церкви від держави.

Намагання УПЦ (МП) використати політичну кон‘юнктуру і перепідпорядкувати собі Софіївський собор неминуче спричинить зростання міжцерковної та політичної напруги у суспільстві, ускладнить і без того не блискучі державно-конфесійні відносини.

Чи цього прагне Церква?