“Наповнюйтеся світом…” (1)
Зміни, що відбуваються в духовному житті нашої країни, зокрема у стосунках між Радянською державою і церквою, актуалізують діалог атеїстів і віруючих. Це, у свою чергу, висуває підвищені вимоги до вітчизняних історико-релігійних та релігієзнавчих досліджень. Йдеться, насамперед, про “відкриття” сучасному читачеві тих конфесій, які ще вчора не вписувалися у фанфарно-райдужну картину “масового атеїзму в СРСР”, “неухильного падіння ролі релігії в умовах соціалізму”, її “невідворотної кризи”, а тому досить неохоче висвітлювались в атеїстичній літературі.
Однією з таких конфесій є п’ятидесятництво — пізньопротестантська течія, яка виникла у США на рубежі XIX — XX ст., а сьогодні, на порозі свого другого століття, стала чи не найпопулярнішим християнським рухом у всьому світі, об’єктом підвищеної уваги дослідників багатьох країн.
П’ятидесятництво досить широко розповсюджене в Радянському Союзі, зокрема на Україні, і як одна з наймолодших конфесій проходить тут ще ті етапи розвитку, котрі для багатьох християнських течій залишилися вже позаду. За темпами зростання кількості віруючих П’ятидесятництво випереджає інші протестантські напрями. Його громади демонструють надзвичайну активність у місіонерстві, проповідництві, гнучке пристосування до суспільних змін. Особливу увагу привертає факт постійного омолодження п’ятидесятництва. Процент молодих віруючих у його общинах є найвищим з-посеред існуючих у країні християнських течій. П’ятидесятництво знаходиться напередодні важливих структурних змін, насамперед створення свого всесоюзного центру. За цих умов його вивчення набуває особливого значення.
Проте й сьогодні, коли зростає активність суспільствознавчих наук у країні, П’ятидесятництво все ж залишається в затінку. Дослідники-релігієзнавці, здається, ще не звільнилися від низки штучних пропагандистських стереотипів, які поверхово, а часом просто необ’єктивно змальовували цю конфесію.
Чи не найстійкішим стереотипом є оцінка п’ятидесятництва виключно як релігійної секти. Перегляньмо сучасні атеїстичні видання, розраховані і на спеціалістів — науковців, викладачів, пропагандистів, і на широке коло читачів. Читаємо: “П’ятидесятництво — одна з пізніх протестантських сект... Зібрання п’ятидесятників супроводжуються проявами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров’ю віруючих, травмуючи їх психіку... Основна маса п’ятидесятників діє нелегально” (Теория и практика научного атеизма: Учебное пособие для высших партийных школ. — М.: Мысль, 1984, с. 61); “Для п’ятидесятників... наслідком молитовних зборів є... прояви релігійного бузувірства” (Атеистический словарь. — М.: Политиздат, 1985, с. 375).
На жаль, йдеться не лише про так звані застійні часи. Рудименти вульгарно-атеїстичного бачення п’ятидесятництва й сьогодні не рідкість. Наведемо ще один приклад, з найсвіжіших: “При знайомстві з внутрішнім релігійним життям п’ятидесятницьких громад, із бесід з віруючими складається враження, що дана конфесія багато в чому зберігає стереотипи мислення 30-х років. Тут відбувалась своєрідна соціальна консервація, в результаті якої і свідомість, і побут цих людей залишаються якимись застиглими, малорухомими” (Граждан В. Д. Вероучение и мораль пятидесятников. — М.: Знание, 1987, с. 17). І хоча автор нарешті насмілюється застосувати термін “церква”, але робить це невлад і бездоказово.
Не будемо голослівними: “П’ятидесятництво в СРСР не має єдиної церковної організації, а ділиться на ряд напрямів (деномінацій)... П’ятидесятництво — найбільш динамічний різновид протестантизму... П’ятидесятництво в СРСР — це складний, багатоманітний і суперечливий соціальний рух... Церкви п’ятидесятників розвиваються... Особливо важливо в атеїстичній роботі з п’ятидесятниками враховувати їх віросповідну приналежність до тих чи інших деномінацій (церков)... Сконцентрувавши свою увагу на православ’ї, католицизмі, баптизмі та інших великих віросповіданнях, атеїсти до останнього часу забували про масу дрібних церков і сект, проповідники котрих не дрімали...” (Там же, с. 5, 18, 27, 48—49, 57). I т. д., і т. п. (підкреслено нами. — В. М.)
Отже, який все-таки релігійний статус має сучасне п’ятидесятництво? Які прогнози відносно змін у його статусі можна передбачити?
Перш ніж відповісти на запитання, з’ясуймо зміст поняття “релігійне сектантство”. Ми цілком поділяємо думку, що сьогодні застосування понять “сектантство”, “секта” правомірне, оскільки вони втратили свій колишній негативний зміст, однак можуть бути збережені для характеристики конкретного типу релігійних організацій, для визначення певних релігійних явищ. Поняття сектантства досить повно досліджене вітчизняною й зарубіжною наукою, що дозволяє узагальнити його найхарактерніші риси на всіх рівнях релігійного комплексу: в організації, практиці, свідомості. Якщо ми говоримо про секту як специфічний тип релігійної організації, то маємо на увазі перш за все її опозиційність щодо окремих релігійних напрямів, відсутність у ній ієрархічної структури та управління, уявлення про релігійну общину як вузьке коло “обраних для спасіння” віруючих. Характеризуючи секту на рівні релігійної практики, виділяємо її прагнення до внутрішньої замкнутості, самоізольованості. Причому, як відзначає більшість дослідників, йдеться про сепаратизм, який “проявляється не тільки і не стільки щодо панівної церкви (якщо така існує) або іншої релігійної течії, скільки по відношенню до суспільства, світу в цілому, що розглядається як місце, де панує сатана” (Филимонов Э. Г. Христианское сектантство и проблемы атеистической работы. — К.: Политиздат Украины, 1981, с. 23). Якщо ж ми звертаємося до секти як до специфічного типу релігійності (на рівні релігійної свідомості), то акцентуємо увагу на етичному ригоризмі в общині, мирському аскетизмі віруючих, абсолютному неприйнятті ними релігійних новацій, негативному ставленні до секулярного оточення, громадській пасивності. Отже, простежимо, як ці характеристики виявляють себе в сучасному п’ятидесятництві.
Але спочатку звернімось до цілком обгрунтованої в даному випадку аналогії. П’ятидесятництво в СРСР — не ізольована релігійна модель. Воно безпосередньо (як історично, так і генетичне) зв’язане із світовим п’ятидесятницьким рухом, який, у свою чергу, слід розглядати в загальному контексті еволюції християнства. Відомо, що будь-яка конфесія починається з секти, яка в процесі розвитку поступово накопичує атрибути церковної форми організації. Саме такий шлях проходить світове п’ятидесятництво, яке на Заході і в східноєвропейських країнах давно функціонує у вигляді самостійних — більших чи менших — протестантських церков (наприклад. Об’єднана п’ятидесятницька церква Польщі, Союз християн віри євангельської Болгарії, Церква п’ятидесятників Румунії).
Тут, звичайно, важливо враховувати певну структурну диференціацію п’ятидесятництва, відсутність єдиного світового центру, наявність у його середовищі значної кількості течій. Деякі з них, насамперед ті, що виникли в окремих країнах недавно, здебільшого на базі вже існуючих течій (скажімо, в результаті розколів), об’єднують невелике коло прихильників, мають скромні пропагандистські засоби, є слабо оформленими; сфера їхнього впливу обмежена якимсь населеним пунктом або вузьким колом одновірців. Ці течії — деякі з них продовжують називатись ім’ям свого засновника або харизматичного лідера — знаходяться на шляху до церковності.
Для інших п’ятидесятницьких течій, а точніше — сформованих на їх базі організацій, цей етап уже позаду. Вони сьогодні зайняті створенням великих церковних об’єднань у рамках однієї або кількох країн, міжнародних організацій і центрів. Ці церкви нараховують велику кількість (деякі — сотні тисяч і навіть мільйони) віруючих, мають філіали в різних кутках земної кулі. Наприклад, Асамблея Бога — велике п’ятидесятницьке церковне об’єднання світового масштабу, що налічує, за релігійними джерелами, понад 12 мільйонів членів (за наявності 25— 30 мільйонів п’ятидесятників у світі; див.: Теория и практика научного атеизма, с. 61), має філіали у 140 країнах, де працює понад півтори тисячі професійних місіонерів (див.: Братский вестник, 1985, № 1, с. 24; 1987, № 2, с. 34). Розгалужена ієрархічна структура Асамблеї Бога не тільки Не поступається багатьом церквам світу, а є ще складнішою, витонченішою. Крім відділів, які займаються пропагандою і залученням неофітів в окремих країнах, Асамблея Бога має місії для широкої зовнішньопропагандистської діяльності. Однією з них є Східноєвропейська місія, призначена для євангелізації населення цього регіону. Асамблея Бога має десятки біблійних шкіл та коледжів, радіо- і телестудій, видавництв і друкарень.
Як бачимо, Асамблея Бога об’єднує сьогодні значну частину п’ятидесятників світу, акумулює у своїй структурі, організаційній та культовій діяльності, в ідейно-пропагандистській активності, яка поширюється не лише на догматичні, а й на соціально-політичні, світоглядні проблеми, невід’ємні риси церковної організації. Це стосується й багатьох інших церков. За даними американських дослідників, вже у 70-х роках у світі нараховувалось 25—30 пятидесятницьких церков, кожна з яких мала сотні тисяч віруючих.
Таким чином, у післявоєнний період в еволюції світового п’ятидесятництва відбувається процес консолідації різних течій, об’єднання розрізнених громад у церкви. Стійкі інтеграційні тенденції дістали ще більший імпульс впродовж останнього десятиліття, позначеного хвилею релігійного піднесення у світі. Наслідком цього стало створення Європейського п’ятидесятницького товариства, яке офіційно проголошене 1987 року на Європейській п’ятидесятницькій конференції в Лісабоні. До керівного органу конференції — Дорадчого комітету — увійшли й представники п’ятидесятників СРСР. 1989 року на XV Всесвітньому п’ятидесятницькому конгресі в Сінгапурі поставлено питання про дальше об’єднання п’ятидесятницьких церков — як із західної, так і зі східної півкуль світу — у структурі Асамблеї Бога. Можна передбачити, що саме на її основі у майбутньому буде створена всесвітня п’ятидесятницька організація.
Природно, згадані вище процеси справляють значний вплив на характер розвитку інституту п’ятидесятництва в СРСР.
Ще в середині 80-х років ми відзначали у п’ятидесятництві розвиток процесу інституціоналізації, який відображає об’єктивне наближення будь-якої релігійної спільноти до стабільності, створення певної формалізованої структури, розгалуженої організації з чіткою ієрархією. Сьогодні ж, на початку 90-х років, інституціоналізація у п’ятидесятництві досягла рівня, котрий дозволив йому впритул підійти до створення єдиного всесоюзного центру. Це означає, що процес формування церковності п’ятидесятництва вступив у завершальну стадію.
Безперечно, остаточне оформлення п’ятидесятницького церковного інституту ще не завершене. Зрештою, цьому процесу притаманна перманентність. Жодна церква у світі не стоїть на місці, накопичує у процесі свого розвитку щось нове, відкидає старе. Що ж до світового п’ятидесятництва, то, незважаючи на свій столітній вік, воно є однією з наймолодших християнських течій. У нашій країні ця конфесія зберігає окремі рудименти організації сектантського типу. Наприклад, общини, які функціонують у сільській місцевості, нечисленні, в них незначний процент молоді. У недалекому майбутньому ці общини або взагалі припинять своє існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, що діють у найближчих населених пунктах.
Власне, процес об’єднання розрізнених общин у великі утворення церковного типу вже йде, і досить активно. Це найбільш характерно для індустріальних міст, які постійно розростаються і “поглинають” навколишні села, а разом з ними — й існуючі там общини, що приєднуються до діючих у місті релігійних структур своєї конфесії. Сьогодні можна з впевненістю констатувати, що центр діяльності п’ятидесятництва на Україні передислокувався у місто. На початку 90-х років тут Зосередилась абсолютна більшість великих, життєздатних общин, які визначають характер пропагандистської і місіонерської практики п’ятидесятництва, його завтрашній день.
Ці общини цілком доречно вже називати церквами, особливо ті з них, які існують в обласних центрах (зокрема у Рівному, Луцьку, Донецьку, Дніпропетровську, не кажучи вже про столицю республіки — Київ) і нараховують по 1,5—2, а то й 3 тисячі осіб кожна. У Києві лише дві п’ятидесятницькі організації об’єднують понад чотири тисячі віруючих. У підпорядкуванні цих релігійних структур знаходяться й невеличкі п’ятидесятницькі общини, які діють на території області. Кожна така община, бере участь у вирішенні загальних питань місцевого п’ятидесятницького братства, причому міра її участі залежить від кількості членів (більша община має право й на більше представництво), авторитетності пресвітера. Тобто маємо справу з проявами ієрархічної релігійної будови, характерної для будь-якої церкви.
Найбільш інтенсивно йде процес просування п’ятидесятництва до церковності у західних областях України, де воно має давні традиції. Скажімо, у Львові діє п’ятидесятницька церква, яка нараховує близько двох тисяч віруючих і має велику культову споруду, вокально-інструментальний ансамбль, хор. Вона є своєрідним місцем паломництва протестантської молоді республіки, країни, систематичних відвідин зарубіжних релігійних діячів. У її приміщенні відбуваються релігійні наради й урочистості, проводяться конкурси релігійної музики, співу, молодіжні вікторини тощо. При церкві відкрито недільну школу, а з осені 1990 р. і семінарію, різні гуртки, курси, що покликані задовольняти не лише релігійні, а й позарелігійні інтереси віруючих. Подібні приклади, а їх, безперечно, можна було б продовжити, рідко наводяться в нашій літературі, оскільки формально п’ятидесятницькі церкви, які сорок п’ять років реєструвалися у цьому регіоні виключно в рамках Союзу євангельських християн-баптистів (ЄХБ), офіційно вважалися баптистськими.
Ясно, що така діяльність не має нічого спільного з життям ізольованого від “миру”, зануреного у релігійний фанатизм вузького кола “обраних Богом” — тобто із стереотипним образом “релігійної секти”. Що ж до церкви, то вона не приховує свого прагнення розширювати сферу впливу в суспільстві. Саме тому будь-який церковний інститут намагається об’єднати віруючих і на нерелігійній основі: у жіночих і молодіжних групах, “сестринських радах”, гуртках співу тощо,— аби вони не відчували обмеженості, “вузькості” релігійного життя і в умовах релігійної общини задовольняли й мирські, буденні потреби.
Сектантські риси внутрішнього життя спостерігаються в деяких незареєстрованих п’ятидесятницьких общинах. Це, насамперед, нечисленні групи, що знаходяться у віддалених регіонах, “забутих” селах (скажімо, на Поліссі). Стиль життя тут пов’язаний із замкнутим сільським побутом і відбивається на діяльності релігійних осередків. Число таких общин у п’ятидесятництві різко зменшується, як, зрештою, змінюється й саме обличчя цих місць.
Однак останніми роками практично в усіх районах найбільшого поширення п’ятидесятництва в СРСР, і перш за все саме на Україні, процес утворення незареєстрованих общин взагалі припинився (тільки у Львівській області протягом 1985—1990 років їхня кількість скоротилася від 14 до однієї). Це зумовлено насамперед глибокими змінами у духовному житті країни, гуманізацією відносин Радянської держави і церкви, відновленням демократичних принципів у ставленні до віруючих.
Значну роль у цьому відіграло й звертання до мирських проблем самого п’ятидесятництва, перегрупування його керівної ланки, якій у 80-ті роки вдалося зупинити розвиток кризових проявів у своїх общинах. Кількість молодих п’ятидесятників продовжує зростати, сягаючи, наприклад, у західних областях України 40 і навіть 50 відсотків від загальної кількості віруючих. Церкви укомплектовуються новими проповідниками.
Група найбільш далекозорих п’ятидесятницьких лідерів, яка сьогодні поповнюється молодими енергійними віруючими, обрала шлях релігійного оновлення. Його прикмети — відмова від опозиційності й самоізоляціонізму, легалізація більшості п’ятидесятницьких общин, їх укрупнення, формалізація внутрішніх зв’язків, інституціоналізація, а також урахування керівництвом реалій сучасності, перегляд ставлення своєї церкви до суспільства. Зважаючи на згадані та деякі інші ознаки, п’ятидесятництво сьогодні вже готове до переходу в новий статус.
Свідченням цієї готовності є процес консолідації п’ятидесятницьких общин, їхніх лідерів, подолання закономірних на обраному шляху (про що свідчить і міжнародний досвід) внутрішніх протиріч. Так, масовий вихід у 1989 р. п’ятидесятницьких общин, насамперед на Україні, зі складу Союзу ЄХБ можна оцінювати як перший серйозний крок у напрямі до майбутнього об’єднання розрізнених п’ятидесятницьких общин, які існують у багатьох регіонах країни. Перспективність такого об’єднання не викликає сумніву. Адже за більш ніж сорокалітній період існування у Союзі ЄХБ п’ятидесятницькі осередки не розчинилися в баптизмі, не відмовилися від свого віровчення й культу, не втратили тісного зв’язку з автономно (окремо від ЄХБ) зареєстрованими і незареєстрованими общинами і тим самим забезпечили збереження спільності інтересів усіх своїх одновірців.
Не випадково важливі ще вчора догматичні суперечки, які роз’єднували окремі п’ятидесятницькі течії, сьогодні відходять на другий план, а натомість відбувається активний пошук спільної мови між їхніми лідерами. Взагалі, найбільші п’ятидесятницькі течії (християни євангельської віри та християни віри євангельської) по суті вже готові до об’єднання. Але слід зауважити, що його успіх багато в чому визначатиме характер ставлення до майбутнього п’ятидесятницького союзу дрібніших течій (євангельських християн у дусі апостольському, п’ятидесятників-сіоністів, п’ятидесятників-суботників та інших).
У цьому напрямі вже досягнуто певних зрушень. Так, ще до 1989 р. фактично завершилися переговори найбільш авторитетних п’ятидесятницьких лідерів, наслідком яких стало створення ініціативного комітету (до нього увійшло 12 старших пресвітерів, всі — з України) по об’єднанню п’ятидесятницьких общин країни і створенню “Церкви п’ятидесятників у СРСР”. Протягом того ж року відбулися наради старших пресвітерів Прибалтики, РРФСР, Білорусії, України, на яких вирішувались питання об’єднання п’ятидесятницьких общин в рамках окремих республік та визначення їхніх керівних структур.
У листопаді 1989 р. на нараді у Москві за участю обраних у республіках лідерів ініціативний комітет був перетворений у Координаційну раду. До компетенції цього органу увійшло широке коло заходів, а саме: налагодження конструктивного діалогу між зареєстрованими і незареєстрованими общинами; подальша робота у напрямку об’єднання існуючих у країні п’ятидесятницьких течій; вироблення й всебічне обговорення в місцевих общинах загальної ідейно-догматичної платформи майбутнього союзу; відкриття кількох семінарій для підготовки молодих пресвітерів, дияконів, регентів (у кінці 1989 — на початку 1990 років група молодих п’ятидесятників виїхала у США, Англію, ФРН, Швецію, Польщу для спеціалізованого релігійного навчання; на перспективу саме з цієї групи фахівців складатиметься викладацький корпус майбутніх семінарій); створення молодіжного союзу. Вирішено питання про офіційний друкований орган, а також відкриття (або оренду) друкарні для задоволення потреб п’ятидесятників СРСР у релігійній літературі. Протягом 1990 року сталося ще кілька надзвичайно важливих подій у житті п’ятидесятницького братства країни — утворення регіональних союзів у Прибалтиці, РРФСР та на Україні.
Всесоюзний п’ятидесятницький центр офіційно ще не відкрито. Однак це питання часу. Сьогодні важливим є інше — наявність тенденції консолідації конфесії, усвідомлення її найбільш далекоглядними лідерами необхідності створити єдину релігійну структуру, яка допоможе п’ятидесятництву успішніше адаптуватися до сучасних суспільних процесів. Йдеться, таким чином, про самореалізацію конфесії на якісно новому інституційному рівні, котрий відображає її нове церковне буття.
Церковна самореалізація п’ятидесятництва добре простежується у релігійній практиці, яка розкриває характер його функціонування у сучасному світі, ставлення до суспільства, секуляризованого оточення, зміни в житті самого релігійного середовища.
Найбільш переконливим свідченням розриву конфесії зі своїм сектантським минулим є активізація нерелігійної діяльності віруючих, особливо їх участь у громадському житті. Важливою формою такої участі для абсолютної більшості п’ятидесятників є філантропія. Вона відповідає імперативній вимозі християнської моралі — “...люби ближнього твого, як самого себе” (Мв. 14,14) — і в очах будь-якого віруючого має безсумнівну цінність. На жаль, ця гуманістична потреба особи, у якій зримо виявляється її етична культура, в нашій країні тривалий час штучно придушувалась. У релігійному ж середовищі, попри всі офіційні заборони, добродійність фактично ніколи не припинялася. Однак лише сьогодні вона повертається до своєї основної традиції — активності поза рамками релігійної общини, так би мовити, “в миру”.
Багато віруючих, особливо молодих, виявляє, зокрема, зацікавлення роботою Всесоюзного фонду милосердя і здоров’я. На зустрічі з письменником Д. Граніним у 1988 р. група молодих п’ятидесятників з Рівного виявила бажання взяти безпосередню участь в акціях фонду на території республіки, насамперед у своєму рідному місті. Йдеться про конкретну допомогу перестарілим, інвалідам, воїнам, які повернулися з Афганістану, багатодітним матерям, сиротам. Окремим об’єктом підвищеної уваги молодих віруючих є алкоголіки, наркомани, в’язні, психічно хворі. П’ятидесятники прагнуть до щирої особистої участі в житті своїх підопічних. Саме з таких міркувань група молодих п’ятидесятників з Києва розробила довгострокову програму опікування міськими дитячими будинками, яку вже досить успішно реалізує. У Львові молоді п’ятидесятники втілюють подібну програму на базі двох шпиталів.
Можна навести й інші приклади громадської активності віруючих. Це — й участь у миротворчості, в різноманітних гуманістичних ініціативах, що їх здійснює церква в СРСР і за його межами. Свій громадянський обов’язок значна частина п’ятидесятників бачить також у конкретній фінансовій допомозі, яку вони надають Радянському фонду миру. Дитячому фонду ім. В. І. Леніна тощо.
Така діяльність, у свою чергу, справляє суттєвий вплив на формування політичної свідомості віруючої особи. Якщо частина п’ятидесятницькнх лідерів, здебільшого похилого віку. дотримується нейтралітету в питаннях політичного життя країни, обґрунтовуючи його постулатом “релігія й політика несумісні”, то більшість рядових, насамперед молодих, віруючих досить рішуче пориває з цією традицією.
У розмові з молодим керівником п’ятидесятницької громади міста Києва Ростиславом Ковалем ми, наприклад, почули розповідь про те, як він і його одновірці проводили агітаційну роботу у своїх трудових колективах на підтримку кандидата у народні депутати СРСР. Незважаючи на те, що їхній кандидат не набрав необхідної кількості голосів, віруючі продовжували підтримувати його на виборах до місцевих органів влади.
Подібні приклади політичної діяльності у протестантському середовищі поки що поодинокі. Але це безперечне свідчення початку переорієнтації віруючих у дилемі “віра — суспільство”, яка раніше у вузькому колі одновірців вирішувалася б, певна річ, цілком в іншій площині. Те, що релігійна община, а отже й віруючі, як показують розмови з багатьма п’ятидесятниками, не можуть бути нейтральними щодо політики, вже фактично не викликає сумніву. Розбіжність у судженнях опитаних стосується лише того, в якій формі та яких межах може виявлятися особиста участь віруючого у політичному житті.
Найбільш радикально настроєні п’ятидесятники виступають за прямий діалог церкви й суспільства, релігійних інститутів і політичних чи громадських організацій. Вони, наприклад, співробітничають з деякими організаціями, рухами України (екологічним, охорони пам’яток). П’ятидесятницька молодь з Рівного і Донецька бере участь у роботі політичних клубів. У Києві третій рік успішно діє дискусійний клуб, до якого залучені представники різних конфесій, а також невіруючі, атеїсти, ідеологічні працівники. У Львові група молодих п’ятидесятників співпрацює з регіональним товариством “Меморіал”.
Початок. Завершення у № 4.
Людина і світ. - 1991. - №3. - С. 35-40.
Вікторія МЕЛЬНИК,
кандидат філософських наук
