Найстаріша церква Чернівців, в якій хотіли створити музей писанки

Миколаївська церква знаходиться на вулиці Петра Сагайдачного, 89 і відноситься вона до Православної Церкви України. З центру Чернівців сюди – кілька хвилин ходьби. Можна попрямувати вулицею Руською – повз греко-католицький собор, муровану Миколаївську церкву з покрученими куполами. А можна піти паралельною вулицею – Андрея Шептицького, на ній, до речі, відновили кілька старих написів на будинках, що цікаво утристам, і так дійти до відновленої Головної синагоги Буковини, а звідти – звернути на Сагайдачного. Тут можна побачити цікаві в аріхтектруному плані будинки, затишні дворики.

Національна пам’ятка архітектури

Церковні ворота зачинені, але біля входу вказано телефон настоятеля, якщо зателефонувати, вам прийдуть і відчинять. Служба Божа відправляється у церкві лише по неділях.

Але навіть через паркан можна подивитися на церкву, також у дерев’яній огорожі є вирізьблені дірки, крізь які теж можна підглянути. Власне, за цим парконом криється типова дерев’яна церква, стіни якої складені з дубових брусів у зруб, а дах покритий дранкою та увінчаний трьома кованими хрестами. Біля паркану – мурована дзвіниця, а поруч самої церкви – невелика дерев’яна прибудова. Настоятель Миколаївської церкви отець Валерій Полянко каже, взимку, якщо дуже холодно, тут відправляють Служби Божі, хрестять дітей. Парафіянами церкви є чернівчани, які живуть поруч, і ті, хто звик приходити саме сюди. Часто чернівецькі пари обирають цей унікальний храм для вінчання.

Мальвониче зелене церковне подвір’я вабить чернівчан і приїжджих. Тут віє спокоєм і багатою історією. А ще про дерев’яну Миколаївську церкву складають легенди. Як от, приміром, що в ній молилися гетьмани Петро Сагайдачний та Іван Мазепа. Відомий чернівецький історик Олександр Масан каже, наспраді такого ніколи не було. Такі патріотичні легенди, додає він, з’явилися у Чернівцях наприкінці 80-х. А ось правда те, що у радянські часи тут був зал для тренування, потім тут хотіли зробити музей писанки.

Коли Україна здобула незалежність, Миколаївську церкву повернули релігійній громаді. Спочатку церква належала до Українсьокї Автокефальної Православної Церкви, відтак – до УПЦ Київського Патріархату.

Згідно із Постановою Ради міністрів УРСР від 24 серпня 1963 року церкву Святого Миколая визнано Національною пам’яткою архітектури. Вона є найстарішою дерев’яною спорудою на території Чернівців.

— Загалом точна дата спорудження храму не визначена, — розповідає РІСУ Марія Никирса, архівіст і дослідниця історії Чернівців. – У „Шематизмі Буковинської православної архидієцизії на 1895 рік” зазначено, що філіальна церква Святого Миколая (середмістя) збудована з м’яких матеріалів, перед 1748 роком боярином Строєскулом, старостою Чернівців, відновлена 1779 року церковним єпітропом Георгіу Дімітровичем з допомогою церковної громади, 1885-му розширена і наново накрита. Вона була складена з тесаних, щільно зістикованих дубових колод і вкрита дранкою. Дах – гостроверхий, без куполів. Церква мало чим відрізнялася від звичайної сільської хати, тільки невеличкі хрести на даху вказували на її призначення. Подібні конструкції даху, як відзначали архітектори, зустрічаються в старому народному житлі різних районів України. Можливо, вони і були перенесені у культові дерев’яні споруди. Розташування вхідних дверей з південного боку – один з елементів, що наближає культову споруду до селянської хати. Так само, як і в народному житлі розташування вікон. Вони мають вигляд невеликих отворів і майже непомітні на рівній поверхні дерев’яної стіни.

Дирки позатикали, прибили вішалки для капелюхів

Миколаївська церква була зведена у Селищі – тоді це було ще передмістя Чернівців.

— У фондах Галицького намісництва та Буковинської крайової управи зберігаються акти, кошториси та листування про ремонт православної церкви Святого Миколая за 1855-1856 роки, — продовжує Марія Дмитрівна. — Особливо цінним документом є звіт священника – адміністратора Костянтина Поповича про відновлення та реставрацію храму від березня 1855 року. В ньому докладно описується стан церкви і архітектурні зміни, що сталися в церкві під час ремонту та реставрації. Костянтин Попович прийняв храм від священика Андреаса Василовича у 1853 році у вкрай занедбаному стані, бо через поважний вік і хвороби той не міг відремонтувати її. Дах і дубовий вінок зрубу в верхній своїй частині ледве трималися. Тому проводити тут службу Божу було неможливо. Скрізь, за словами Костянтина Поповича, проступає убогість, та й весь зовнішній декор церкви також викликає мало поваги. Новопризначений священник підготував клопотання до Буковинської крайової управи про необхідність ремонту, а також попросив дозволу, проводити Богослужіння у трьох інших існуючих на той час у місті Чернівці православних церквах. Проте вони мали недостатньо місця навіть для своїх парафіян. За таких обставин слід було якомога швидше повністю відбудовувати стару зношену церкву. Священик звертався і до пана Павловського, і до крайового інженера Рьолля, проте справа з місця не зрушила. Оскільки надалі вже не можливо було збирати парафіян в церкві без загрози для їхнього здоров’я, Костянтин Попович прийняв рішення самотужки зайнятися реставрацію церкви. Розпочали зі стиків швів будови, куди проникали раніше в середину церкви вітер, дощ, сніг, холод, – все позатикали, заробили, проклеїли клейові настінні полоси, помалювали їх світлим кольором, як зовні так і зсередини.

Архівні документи місять детальну інформацію про цей ремонт. Зокрема, цікаві такі факти. Стіну, яка раніше існувала між чоловічим і жіночим відділенням і позбавляла жінок можливості спостерігати за Богослужінням, згідно із рішенням будівельного відділу, було наполовину знесено і укріплено зі стелею за допомогою дерев’яної колони. Старі люстри були наново покрили бронзою. Прибиті вішалки для капелюхів. Виготовили також церковну катедру для проведення священником народних занять та занять з теологами четвертого року навчання, які практикувалися тут з майстерності проповідей. Однак реставрація церкви ще не була проведена повністю. За словами священника він зробив тільки найнеобхідніше, те, на що вистачило зібраних парафіянами та внесених особисто ним грошей.

— Особливу тривогу священника викликав дах церкви, який був дуже старим і гнилим, — зауважує Марія Никирса. — Через численні дірки в ньому вода під час дощу попадала всередину. На допомогу прийшов крайовий інженер Рьолль, який особисто обстежив дах церкви і зробив висновок, що необхідне нове покриття. Рьолль навіть склав план Свято-Миколаївської церкви із зазначеними розмірами, до речі до сьогодні єдиний такого роду документ (з історії цієї церкви) виявлений у архіві. Частину вівтаря було наново перетягнуто добрим шовком. Замінили старі побиті вікна. Перед вхідними дверима поставили сходи і зробили портал для захисту від негоди парафіян та збереження образу святого Миколая. А на вулиці під дахом біля стін було встановили три лавиці, щоби старші люди, які прийшли до церкви і не в змозі відстояти всю Службу Божу, могли тут відпочити. Нарешті відремонтували половиці – від воріт до входу. Весь шлях, яким проходить процесія, розчистили і засипали гравієм.

Довелося ремонтувати і дзвіницю. Якось один із дзвонів під час Богослужіння впав донизу і тільки диво врятувало дзвонаря від смерті. Цей прикрий випадок змусив провести обстеження інших дзвонів. Вони виявилися також пошкодженими.

— Турбувався священник Попович і про церковні хоругви, — розповідає архівістка. — Він доповідав Буковинській крайовій управі, що в греко-католицькій церкві їх налічується шість, в римо-католицькій – ще більше, а в церкві Святого Миколая – одна, та й та стара і зношена, отож треба придбати хоча б дві. Проблемою стали також і церковні книги. Андреас Василович, який понад 50 років був священиком Свято-Миколаївської церкви, був небідним і мав змогу купити багато книг за власний кошт, пішовши з посади, забрав всі власні релігійні видання. Костянтин Попович просив Буковинську крайову управу посприяти у придбанні книг. Священик висловлював сподівання що церкву буде повністю відремонтовано вже влітку 1856 року і ще багато років служитиме людям. Так воно і вийшло. Участь у ремонті церкви взяла і Буковинська крайова управа, яка допомогла коштами.

Про пожежу і легенди

Згідно із рішенням Чернівецької міської ради від 7 лютого 1945 року „Про увічнення пам’ятників архітектури” Миколаївську церкву було взято на облік як пам’ятку архітектури місцевого значення. У 1959 році церкву відремонтували – на той час вона була діючою. Пізніше її закрили і почали використовувати як спортивний зал. Пропонувалося створити в цій будівлі музей писанки або церковний музей, де мали би бути виставлені ікони, деякі церковні атрибути та фотографії. Львівський інститут „Укрзахідпроектреставрація” навіть розробив проект останнього.

Наприкінці 1990 року після ремонту, тут знову почали правити Богослужіння. Та недовго. В один із листопадових днів 1992 року церква перетворилася на велетенський факел. Хоча пожежники приїхали вже через 5 хвилин, 70 відсотків церкви згоріло. Сильно постраждали стіни бабинця, повністю згорів дах… Ось що писала про це газета „Буковинське віче” у статті „Трагедія на вулиці Сагайдачного”: «Як повідомляють експерти обласного пожежного відділу УМВС ймовірною причиною нещастя стало порушення правил пожежної безпеки. Орієнтовна сума завданих збитків – 500000 крб.».

Церкву відновили за проектом львівського архітектора Богдана Кіндзельського. Саме під його керівництвом і відбулося відтворення храму. Святиню відновлювали майстри з буковинських Карпат — за тими ж технологіями, що і століття тому. Багато зусиль для відновлення церкви доклали і її парафіяни. 14 грудня 1996 року її було наново освячено і відкрито для богослужінь.

Отець Валерій Полянко служить у Миколаївській церкві вже 26 років. Він зі священничої родини, його рідний брат – отець Олег Полянко – теж священник у Чернівцях.

— Я тут з 1994 року, я церкву і відновлював після пожежі, — розповідає отець Валерій. — Що можна було зберегти – зберегли. Але всередині церкви – все нове. Куди після війни весь інвентар був вивезений – не знаю, але вивезено було все. Дерев’яна Миколаївська церква – найстаріша у Чернівцях.

Священник наголошує, коли Миколаївська церква була передана релігійній громаді, вона об’єднала людей, які хотіли чути в українській церкві українську мову:

— Багатьох тих людей вже немає серед нас. Пані Домка, наша парафіянка, хіба ще залишилася їй 94 роки. Мій батько з Тернопільської області, з-під Почаєва, він був священник, його тато теж. І мій батько колись приїхав сюди на Буковину, то ми з братом вже буковинці. І коли тут після війни всі румуни повтікали, священників ж не було, багато тоді приїхало їх з тих країв. Батько служив у селі у Кіцманському районі. Тоді була тільки російська церква, але український дух священники тримали і передавали, такий був час, що ми були у тій церкві... Тато ще встиг перейти до Київського патріархату і ще довго служив.

Отець Валерій каже, що Миколаївська церква вміщає до ста людей. Щонеділі на Службі буває 50-70 осіб. Колись вона була першою православною церквою в місті, в якій почали відправляти службу Божу українською мовою:

— В неділю зараз у нас лише одна Служба на 9.00. В будні не служимо, лише по святах. Туристи телефонують заздалегідь і ми відкриваємо, вхід вільний. А так і церква, і ворота зачинені. Поруч живе наш паламар і він може підійти. У нас вінчаються подружжя, відбуваються хрестини. Багато пар просто хочуть вінчатися у старовинній церкві. Навіть з Канади дві пари приїжджали вінчатися. Вони були старшого віку вже, приїжджали сюди до родичів і заодно повінчалися у нас. Туристи приїжджають і з-за кордону, і з наших міст. А коли відбуваютьяс піші екскурсії Чернівцями, то екскурсоводи завжди приводять туристів.

Одна з найвідоміших легенд про дерев’яну Миколаївську церкву стосується гетьманів Сагайдачного та Мазепи. Нібито гетьман Петро Сагайдачний приїжджав сюди, щоб помолитися за успіх у битві проти армії Османської імперії, коли вона підступала до Хотинської фортеці. А потім до Миколаївської церкви в Чернівцях ніби занесли на відспів труну з тілом Тиміша Хмельницького, коли старшого сина видатного гетьмана Богдана Хмельницького вбили під час Молдавського походу. А ще через півстоліття тут нібито молився гетьман Іван Мазепа, коли втікав після поразки у Полтавській битві. Більше того, всі ці події у легендах відносяться до XVII століття, а церква була зведена у XVIII.

— Я це називаю патріотичними легендами кінця 80-х років минулого століття, — розповідає РІСУ відомий чернівецький історик Олександр Масан. – Сагайдачний не міг до Хотина їхати через Чернівці, це було небезпечно. Ця територія керувалася не стільки турками, скільки їх маріонетками. До Хотина їхали через Мамаївці і Бояни, і ніхто ніколи не заїжджав у Чернівці. Коли Тиміш Хмельницький загинув під Сучавою, в Чернівці його тіло не могли завести, бо всі заїхали б у тил ворога. Щодо Мазепи, після поразки у битві він вже був важкохворим.

Але тут, у Чернівцях, могли молитися інші козаки, каже історик. Якщо, звісно, зважати на те, що Миколаївська церква з’явилася у Чернівцях у 1608 році – саме таку дату можна зустріти у деяких джерелах, в тому числі і Вікіпедії.

— У той час у Чернівцях стояли три козацькі полки, — каже Олександр Масан. — Це 12 тисяч козаків. У січні 1657 році вони відзначали тут Водохреще.

Історик каже, щодо згаданих легенд, то в жодній історії Буковини немає їм підтвердження. Варто додати й те, що у різних публікація дата побудови храму різна. Однак дослідники сходяться все таки на 1748 році, тобто святині трохи більше 270 років.

Фото авторки і Тараса Піца