Найважливіші документи католицько-православного богословського діалогу
Українським Церквам пора позбутися ілюзії, що доля нашої єдності залежить передусім від діалогу між неукраїнськими юрисдикційними центрами. Не треба боятися власної відповідальності, католицько-православна екумена потребує власного вкладу однієї з найбільших східних Церков. Якщо українські Церкви і справді є помісними, як вони полюбляють заявляти, то відновлення єдності української Церкви, яка була порушена уніями, повинно стати їхнім першочерговим завданням.
Найважливіші документи католицько-православного богословського діалогу (.pdf)
Передмова перекладача
Українським Церквам пора позбутися ілюзії, що доля нашої єдності залежить передусім від діалогу між неукраїнськими юрисдикційними центрами. Не треба боятися власної відповідальності, католицько-православна екумена потребує власного вкладу однієї з найбільших східних Церков. Якщо українські Церкви і справді є помісними, як вони полюбляють заявляти, то відновлення єдності української Церкви, яка була порушена уніями, повинно стати їхнім першочерговим завданням.
Наші Церкви не потребують на когось оглядатися, бо мають свою власну велику екуменічну історію. Згадаймо хоча б намагання відновити єдність у могилянську епоху. Спільна історія вчить, що єдність нашої Церкви залежить від самих українських Церков, а не від зовнішніх юрисдикційних центрів, котрим завжди був і буде вигідний церковний розкол на Україні.
Церква, яка стверджує, що вже має помісний статус, але фактично ухиляється від екуменічної відповідальності, киваючи при цьому на закордонні юрисдикційні центри, виглядає дуже недостовірною. Властиво, євхаристійна еклезіологія дає українським Церквам абсолютне еклезіологічне право бути повноправними суб’єктами екуменічного процесу. Ні Константинополь, ні Москва з православного боку, ба навіть Рим з католицького, не мають монополії на екуменізм, бо всі вони є помісними Церквами, рівними з іншими за євхаристійною суттю, якщо й вищими від них за ієрархією честі. Ціллю екумени є не так єдність помісних Церков з різними юрисдикційними центрами, як єдність помісних Церков між собою у єдиному Христі — євхаристійне сопричастя (спілкування), та у єдиному Св. Дусі, що творить єдину віру. Однак це ще не означає надання картбланшу на негайне відновлення євхаристійного спілкування без усяких передумов, а скоріше заклик до інтенсивного богословського діалогу, котрий через знайдення спільних формулювань істин віри уможливив би спільну Євхаристійну відправу.
Відродження євхаристійної еклезіології веде до того, що рушійною силою екумени знову повинні стати місцеві Церкви, очолювані єпископами. Це не означає, що католицько-православний діалог на всеправославному і всекатолицькому рівні стає непотрібним. Адже тільки сукупно Церкви взагалі здатні справитися з діалогом, бо після тисячолітнього розколу нагромадився ряд догматичних розходжень, знайти спільні знаменники для яких під силу лише найкращим богословам усіх Церков. Але на місцевому рівні Церкви здатні торувати шлях цьому діалогові, висловлюючи пропозиції та влаштовуючи свої помісні екуменічні діалоги. Саме такі ініціативи можуть і повинні стати рушіями вселенського діалогу Істини, а то і його дороговказами.
Попри всі заяви про нормалізацію і навіть дружні стосунки між православними і греко-католиками, на Західній Україні в багатьох випадках залишається невирішеною головна проблема міжконфесійного протистояння – дискримінація громад іншої конфесії, що виражається в невпусканні до храму. Головною причиною такого нехристиянського, скандального поводження з братами і сестрами в Христі є незасвоєння екуменізму нижчим духовенством і вірними обох Церков. Якби були сприйняті екуменічні досягнення вселенського екуменічного діалогу, то давно панувала б християнська злагода. Вже в Баламанді 1993 р. було прийнято соломонове рішення: «Віра в сакраментальну реальність включає повагу до літургійних відправ іншої Церкви. Вживання насильства щоб зайняти місце поклоніння суперечить цьому переконанню. Навпаки, це переконання інколи вимагає, щоб відправа інших Церков була спрощена наданням власної церкви, за спільною згодою, у їхнє розпорядження для почергової відправи в різні часи у цій самій будівлі». Православні і греко-зобов’язані цього дотримуватися і запровадити погодинну відправу й спільно використовувати спірні храми. На щастя, не бракує прикладів успішного втілення в життя вищезгаданої домовленості.
Перекладач надіється, що ознайомлення з документами православно-католицького богословського діалогу допоможе православним і греко-католицьким читачам подолати «образ ворога», котрий століттями насаджувався нам ззовні і подекуди все ще панує в наших умах і серцях. Переклад всіх документів, крім пунктів 5 і 9, зроблено з їхніх англійських версій на інтернет-сторінці Ватикану. Документи 5 і 9 були перекладені з німецької версії в журналі „Orthodoxes Forum“.
З англійської та німецької мов переклав Микола КРОКОШ, доктор богослов’я
© Д-р Микола Крокош (переклад 2009 р.)
