Не прийшли на релігійні збори, бо злякалися?: Чому в селі на Волині не проголосували за перехід до ПЦУ
У селі Пожарках, що у Рожищенському районі на Волині, є старовинний Свято-Стефанівський храм. Його збудували далекого 1751 року. Зводили святиню всією громадою… Тепер у селі розбрат. Храм — Московського патріархату. Тим, хто хоче церкви української, односельчани — прихильники церкви російської — вказали на двері…
Волинь зараз лідирує серед областей, де найбільша кількість переходів релігійних громад УПЦ (МП) до Православної церкви України. Вже близько семи десятків парафій прийняли таке доленосне рішення. Десь священики погодилися з парафіянами і у злагоді прийняли зміни, десь храми лишилися без настоятелів, бо ті вирішили лишитися при «московській вірі».
У Пожарках люди збурилися після того, як настоятель місцевого храму отець Віталій Виннічук без оголошення, відразу після служби, провів парафіяльні збори. На них було оголошено, що релігійна громада своєї юрисдикції не мінятиме. Але на тих зборах було обмаль людей. Інші обурилися — чому їх не попередили? І почали в селі збирати підписи на підтримку помісної церкви. Підписалися за ПЦУ 150 парафіян (проти 58, які письмово підтримали УПЦ (МП). Ініціативна група оголосила про загальні збори, щоб привселюдним голосуванням офіційно підтвердити результати.
Піднімаюся в кабінет голови сільської ради, аби почути його думку.
— Якщо церква має центр управління у Москві, то про це людям треба говорити прямо. Але ця конфесія не заборонена. І тим, хто бажає молитися у такій церкві, ніхто не буде перешкоджати, — говорить Григорій Щиборук, сільський голова.
Разом заходимо до приміщення, де ось-ось мають початися збори. Людей зібралася повна зала. На чільному місці — представництво Московського патріархату. Близько двох годин у залі тривала дискусія за присутності приїжджого духовенства. Батюшки намагалися зачитувати людям свої церковні документи, багато говорили і співали, поки їх не попросили вийти із зали… Тоді залишився настоятель наодинці з громадою, розпочалися збори. Люди казали, що не гоже в Україні отримувати пенсії та субсидії, а самим фінансувати кулі, які вражають наших солдатів… А бабусі махали кульбочками і репетували: «Як не вирішать збори, а ми свого храму не віддамо. Хай будують собі свою церкву»…
На мене справило враження звернення до людей церковної хористки, пенсіонерки Ганни Савчук, син якої пройшов АТО:
— Я — проста полішка. Прийшла в це село у 18 років з тією вірою, що мала від батьків. Співаю в церковному хорі. Служила Богу, і далі буду служити. Але як почалася війна — вона коснулася мене. Моє відношення до російської церкви помінялося кардинально! Чого нам молитися за Кіріла, якщо він благословляє убивати наших дітей?
Люди змовкли. Звучали ж прості, здавалося б, усім зрозумілі істини. Та з іншого боку хтось став голосно бубніти:
— До чого тут Росія? В нас українська православна церква…
Багато хто запитував у батюшки, чому вдома розмовляємо українською, а молитися змушені незрозумілою мовою. Він пробував ввести парафіян в курс витоків церковнослов’янської мови. Згадував Кирила та Мефодія та, збившись у датах, запропонував людям поцікавитися докладніше в Інтернеті… Потім додав:
— Я згідний піти назустріч людям, які хочуть, щоб служилося українською. Але є прихожани, які хочуть чути церковнослов’янську. Щоб нікому не було обідно, спробуємо по черзі. Завтра буде служитися українською мовою.
Нарешті люди приступили до голосування. За ПЦУ під головуванням митрополита Епіфанія віддав свої голоси 71 місцевий житель, за УПЦ МП під керівництвом митрополита Онуфрія — 54 жителі Пожарок та 11 — Оленівки (у них немає свого храму). І хоч більшість висловилася за Помісну українську церкву, необхідної кількості голосів (дві третини від кількості присутніх) вона не набрала. Тож поки що храм не змінює юрисдикції.
Кажуть, велику роль зіграла попередня агітація батюшки й особиста присутність духовенства. Мовляв, люди злякалися і не пішли на збори…
Тим часом до ПЦУ перейшли сусідні парафії — сіл Студині та Доросині Рожищенського району. А в самих Пожарках у неділю таки служилося українською…
Наталія Кравчук
