«Не про політику, а про спасіння душі»
Візити Патріарха Філарета відрізняються від поїздок Патріарха Кирила тим, що вони мають духовний характер. Наш предстоятель не говорить про політику, не закликає до якихось об’єднань, він звертається до духовних речей — спасіння душі, єднання з Богом, моралі, виконання заповідей Божих, і тому до нього тягнуться люди. По-друге, Патріарх Філарет — досить скромний. Наприклад, його візит не супроводжувався безпрецедентними заходами безпеки, але люди знали про цей приїзд на Полтавщину та були щасливі почути главу нашої церкви.
«Поруйнована духовність» — спільна проблема всіх християнських конфесій на Полтавщині
«Нині зводять церкви і Київського, і Московського патріархатів, й автокефальної церкви, і ми радіємо з того, що Господь дав нам можливість жити у вільний час, коли храми не руйнують, а будують. Не має значення, кому належить храм — Московському чи Київському патріархатові. Це український храм на українській землі. Рано чи пізно в нас буде одна помісна церква», — такі слова днями сказав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у Полтаві, де освятив відроджений Свято-Успенський кафедральний собор і новозбудовану дзвіницю Свято-Покровської церкви, а в Кременчуці відправив Божественну Літургію у Свято-Миколаївському соборі, очолив хресний хід та провів молебень на центральній площі. Також під час візиту в Полтаву Його Святість зустрівся з громадськістю міста в переповненій конференц-залі Галереї мистецтв, де протягом майже двох годин відповідав на запитання полтавців. Його перебування на Полтавщині проходило в загалом спокійній атмосфері. Як досягається злагода між церквами в умовах роз’єднання, ми говоримо з єпископом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП Федором, а також з представниками інших конфесій на Полтавщині.
РАЗОМ ПОДОЛАТИ ДУХОВНУ РУЇНУ
— Владико Федоре, як ви загалом оцінюєте розвиток православ’я в Полтавській області? Чи збільшується кількість парафій?
— Нині на Полтавщині налічується близько 170 релігійних громад УПЦ КП і помітна тенденція до їх зростання. Як і загалом в Україні, Київський патріархат в області розвивається не завдяки, а всупереч. Він тримається на волевиявленні народу, який хоче мати українську церкву. Переважна більшість наших громад складаються з людей, котрі свідомо обрали саме УПЦ КП і приходять у храми, тому що розуміють мову богослужіння. Україномовність — це принцип і позиція Київського патріархату, хоч я не скажу, що ми упереджено ставимося до церковнослов’янської мови, бо деякі наші священнослужителі нею моляться і проводять богослужіння. Але, на жаль, церковнослов’янська мова не завжди зрозуміла народові.
Узагалі, Полтавщина дуже поруйнована в духовному плані. Люди потребують відродження, наші храми, причому і Київського, і Московського патріархатів, не настільки наповнені, як би нам того хотілося. Тут ми перебуваємо в однаковому становищі. Найчастіше люди приходять у церкву на Пасху й Богоявлення, і тільки в цьому полягає їхня релігійність. Усе залежить від священика: якщо він справді відданий своїй справі, віруючий, працьовитий і порядний, то громада обов’язково збільшується, можливо, не так інтенсивно, але є покращення. Загалом міжконфесійна ситуація в області стабільна і нормальна.
— Як УПЦ КП взаємодіє з іншими гілками православ’я на Полтавщині — з УПЦ МП і УАПЦ, а також з римо-католиками? Між вами відбувається якийсь діалог?
— Офіційного діалогу немає. Ми просто більш-менш мирно співіснуємо й кожен робить свою справу. Рідко, час від часу трапляється пропаганда, коли священики Московського патріархату залякують людей, мовляв, не ходіть до храмів Київського патріархату, бо вони «неблагодатні» й «неканонічні». Думаю, вірянам усе зрозуміло, а от ті священнослужителі, котрі ведуть подібну агітацію, й самі не знають, що таке благодать і канонічність.
Римо-католики дуже нечисельні на Полтавщині, вони мають буквально кілька громад, тому особливої взаємодії немає. У чому вона може полягати? У спільних заходах? Кожен займається власними справами, але, звісно, діяльність будь-якої конфесії спрямована на те, щоб утверджувати мораль у суспільстві, піднімати культуру й духовність, тому навіть якщо ми окремо щось робимо, то це спрямовано для загального блага.
— Чи перебуваєте ви на загальноміських чи обласних заходах разом із представниками УПЦ МП?
— Скажу так, що останнім часом Київський патріархат не запрошують на громадські заходи, на них присутні священнослужителі лише Московського патріархату. Я від цього особисто не страждаю, але думаю, що ситуація зміниться, адже нещодавно відбулася зустріч Президента України з членами Всеукраїнської Ради церков — і незабаром на місця прийде розуміння того, що не можна ігнорувати одну з найбільших конфесій в Україні.
— Ви вже побіжно згадали про стосунки й деякі тертя з УПЦ МП, але скажіть, чи трапляються при цьому випадки переманювання священиків і пастви з однієї церкви в іншу, як вирішується справа з суперечками щодо храмів?
— Зараз у нас є конфлікт у селі Михедівка в Лохвицькому районі. Люди перейшли з Московського патріархату в Київський, причому одностайно, є відповідні протоколи. Однак довгий час вірян узагалі не впускали в церкву, вона була опечатаною, реєстрація громади спочатку відбулася, а потім її скасувала обласна державна адміністрація. Хоч не скажу, що місцева влада комусь потурає: я спілкувався з цього приводу з головою Полтавської облдержадміністрації Олександром Удовіченком і побачив, що він займає нейтральну позицію, тому ми спокійні. Принаймні немає протистояння, котре б вилилось у фізичну боротьбу.
СПАСІННЯ ДУШ БЕЗ АГІТАЦІЇ
— Кілька років тому точилися суперечки довкола Свято-Миколаївської церкви в Полтаві, але зрештою ситуацію було вирішено на користь Київського патріархату.
|
— Так. І до речі, громада цієї церкви інтенсивно й успішно розвивається, вона відроджує храмову будівлю. Конфлікт щодо Свято-Миколаївської церкви був пов’язаний із тим, що священик і голова громади вирішили перейти в Московський патріархат і стали претендувати на приміщення. Довгий час церква була опечатаною та перебувала в запустінні. Усе залежало від рішення судів. Зрештою, той священик перейшов у Московський патріархат, а голова релігійної громади, який хотів займатися бізнесом під прикриттям церкви, повів за собою дуже малочисельну групу вірян, практично свою родину. Нині Свято-Миколаївська церква належить Київському патріархатові, хоч, звісно, є певна «вибухонебезпечність», тому що ці дві громади існують поруч.
— Як церква Київського патріарху на Полтавщині працює з молоддю? Чи проводить вона літні табори?
— Така робота, звісно, ведеться. Ми вже багато років поспіль проводимо дитячі та молодіжні православні табори — і літні, і зимові. Ці заходи дають результат, причому дуже серйозний, тому що молодь дуже тісно спілкується зі священиками. Трошки складніше з дітьми, оскільки вони менш свідомі, часто буває так, що батьки привозять у табір своїх нащадків проти їхньої волі або навіть відправляють їх туди як покарання. Тоді це лягає тяжким хрестом на плечі вихователів, але з Божою допомогою діти змінюються, стають спокійнішими, вчаться спілкуватися з Богом у молитві, розкривають свої таланти. Один із принципів наших таборів — відсутність так званих «дискотек», які ми замінюємо творчими вечорами. Крім того, полтавська православна молодь в якості вихователів їздить у зимовий молодіжний табір «Лістивиця» на Тернопільщині. Звісно, це краплина в бурхливому морі, тому що ми проводимо всі заходи власними силами та з допомогою пожертв меценатів і батьків, проте коли бачиш, як Бог змінює дітей, це є дуже серйозним стимулом для нас.
— Із чим був пов’язаний нещодавній візит на Полтавщину Патріарха Філарета?
— По-перше, приїзд Патріарха був пов’язаний з освяченням Свято-Успенського собору Полтави. Подія ця історична, тому що храм було зруйновано в середині 1930-х років, розібрано і знищено до тла. З Божою допомогою собор відродили за ініціативою покійного Анатолія Кукоби, колишнього полтавського міського голови, якому треба віддати належне, уклін йому й велика пошана. Він розпочав роботу з відновлення храму, а громада вже довершила і ще довершуватиме цю справу, але престол уже освячений Патріархом Філаретом. Це основна мета візиту нашого предстоятеля. Друга складова полягала в підтримці пастви Київського патріархату на Полтавщині, оскільки і для духовенства, і для вірян велике щастя спілкуватися зі своїм Патріархом. Скажу від себе, що кожна зустріч ним — це велике духовне укріплення для мене.
— Чим, на вашу думку, відрізняються візити Патріарха Філарета від приїздів в Україну глави Руської православної церкви Патріарха Кирила?
— Візити Патріарха Філарета відрізняються від поїздок Патріарха Кирила тим, що вони мають духовний характер. Наш предстоятель не говорить про політику, не закликає до якихось об’єднань, він звертається до духовних речей — спасіння душі, єднання з Богом, моралі, виконання заповідей Божих, і тому до нього тягнуться люди. По-друге, Патріарх Філарет — досить скромний. Наприклад, його візит не супроводжувався безпрецедентними заходами безпеки, але люди знали про цей приїзд на Полтавщину та були щасливі почути главу нашої церкви.
КОМЕНТАРI
«НАША ЦЕРКВА ПРИНЦИПОВО НЕ ВИСТУПАЄ ПРОТИ ДІАЛОГУ З УПЦ КП. БІЛЬШЕ ТОГО, МИ ВВАЖАЄМО ЙОГО ВЕЛЬМИ БАЖАНИМ»
Василь ФАЗАН, протоієрей храму Вознесіння Господнього УПЦ (МП. — Ред.) у Полтаві, кандидат педагогічних наук, доктор теологічних наук, доцент кафедри загальної педагогіки та андрагогіки Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка:
— Щодо відносин, які склалися між УПЦ та релігійними організаціями УПЦ КП і УАПЦ на Полтавщині, можна сказати, що вони є стабільними і толерантними з нашого боку. Дуже часто нас звинувачують в тому, що ми «наступаємо» на якісь права УПЦ КП в регіоні, але змушений зазначити, що є велика кількість випадків, коли храми, які були в юрисдикції УПЦ, обманом чи силою захоплювалися УПЦ КП, наприклад Свято-Миколаївська церква в Полтаві. Таких випадків, на жаль, достатньо в області. Ми не втручаємося в справи УПЦ КП та УАПЦ і, де є можливість, ведемо мову не про політичні вподобання, а про реальні дії з відродження моральності нашого молодого покоління.
Більш проблематичною була й залишається можливість діалогу УПЦ з УПЦ КП, яку очолює колишній митрополит Філарет. Наша церква принципово не виступає проти цього спілкування. Більше того, ми вважаємо його вельми бажаним. Однак чітко дотримуючись канонічної традиції, ми не можемо вести офіційний і повноцінний діалог з УПЦ КП доти, доки її глава не приніс покаяння в гріху розколу перед Матір’ю-Церквою і перебуває під анафемою. Поза церквою немає повноти істини та благодаті, вони не можуть бути предметом власності та гордощів. Тому, зберігаючи неушкодженою чистоту своєї віри та канонічність своєї ієрархії, УПЦ не перебуває у гордовитій самоті, а є відкритою до діалогу з братами, які відокремилися від нас.
Мета УПЦ — засвідчити перед ними, що в нашій церкві живе та діє Христова любов, яка допоможе їм повернутися до оселі Отця, яку вони колись покинули. За прикладом люблячого батька з притчі про блудного сина, УПЦ готова сьогодні вийти назустріч своїм заблудлим дітям і випередити їхнє покаяння своєю відкритістю та любов’ю. Ми маємо пам’ятати, що розкол можна подолати лише тоді, коли між церквою та схизматиками існує догматична однодумність. Чи збереглася така однодумність між УПЦ і «неканонічним православ’ям» — УАПЦ і УПЦ КП? Звісно, якщо детальніше дослідити еклезіологічні погляди «автокефалістів», то можна дійти висновку, що вони небездоганні, а інколи навіть граничать з єретичними. Однак у цілому догматична однодумність між нами зберігається, і це дає нам надію, що в майбутньому в ході діалогічного спілкування однодумність з низки еклезіологічних питань буде остаточно знайдено.
«МОЖЛИВО, КОЛИСЬ СИТУАЦІЯ ДОКОРІННО ЗМІНИТЬСЯ, АЛЕ ТО БУДУТЬ УЖЕ ІНШІ ЧАСИ Й ІНШІ ЛЮДИ»
Ігор ЛИТВИН, благочинний Полтавського деканату Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, протоієрей, настоятель парафії святого великомученика Юрія Переможця, Полтава:
— Я служу на Полтавщині чотирнадцятий рік, і за цей час у мене, звісно, склалася певна візія ситуації щодо тутешніх міжконфесійних стосунків. Не маю жодної претензії на незаангажованість — мій погляд дуже суб’єктивний, бо інакше, на мою думку, і бути не може, якщо людина взагалі відчувається суб’єктом, а не об’єктом стороннього впливу.
Подам ситуацію ретроспективно. За часів «кучмізму» і мерства в Полтаві нині покійного пана Анатолія Кукоби ставлення місцевої влади до УАПЦ було толерантним у прямому сенсі цього слова — нас, «скрєпя серце», терпіли. Але це терпіння супроводжувалося навіть певними знаками поваги: нас офіційно вітали листівками з державними й церковними святами (хоч ці святкування, на мій глибокий жаль, зараз поступово переплітаються і стають якимось аморфним й псевдовізантійським «теократичним» чи «ієрократичним» єдиним цілим за зразком РФ), привітання з Різдвом і Великоднем нашого архієпископа Ігоря (Ісіченка) друкував місцевий офіціоз, мене запрошували на різноманітні офіційні заходи лідерів релігійних і етнічних громад.
Але 2000 року ми на Помісному соборі в Києві, очевидно, під тиском бюрократичного промосковського держапарату вчинили необачно — обрали двох лідерів нашої церкви: духовного голову митрополита Костянтина, предстоятеля УПЦ в США й очільника УАПЦ в діаспорі, та колишнього «батюшку» Московського патріархату Мефодія Кудрякова, котрий якось зробився митрополитом УПЦ КП, а потім перебрався й до УАПЦ. Цей останній був зарахований до кліру УАПЦ навіть без перевірки документів про церковне висвячення. Не дивно, що така легковажність не минула без відповідних наслідків. Кудряков незабаром відверто відмовився від співпраці з владикою Костянтином і заходився відпрацьовувати сценарій Адміністрації Президента Кучми зі створення «єдиної помісної церкви», якій Москва начебто обіцяла «автономію». У цю «єдину помісну» повинні були «добровільно» ввійти УПЦ МП, УПЦ КП і ми, смиренні. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, яка веде свою історію з 1942 року й має свого засновника блаженного пам’яті митрополита Теофіла Булдовського, не могла брати участі в таких «хитромудрих» геополітичних проектах постсовєтської номенклатури. Нам довелося зареєструвати окремий статут Консисторії оновленої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ до зібрання загальноукраїнського православного собору.
За часів президентства Віктора Ющенка і мерства Андрія Матковського наша єпархія, яка залишається єдиною представницею УАПЦ в Україні, що має зв’язок з УАПЦ у світі, опинилася в ще гіршому стані, ніж за Кучми. «Проукраїнська» влада зробила ставку на УПЦ КП як на єдину державну й «патріотичну» церкву, повернувшись, таким чином, до аналогічної ідеї часів «мудрого» Кравчука. На нас чинився відчутний тиск, який не став критичним тільки тому, що в самій «проукраїнській» владі точилася неугавна боротьба між «ющенківцями» й «тимошенківцями». Але мене все ще запрошували на офіційні заходи до Полтавської облдержадміністрації, уповноважений чиновник зустрічався з владикою Ігорем (Ісіченком), хоч митрополит Мефодій призначив єпископом Харківсько-Полтавської єпархії іншу людину, колишнього місцевого письменника й цілителя, який певний час був нашим парафіянином, а потім перейшов до УПЦ КП, де надзвичайно швидко став високопоставленим священнослужителем.
За теперішніх часів Януковича таємне стало явним: УПЦ МП зробилася не лише фактично, а й офіційно панівною державною релігійною інституцією. У населення Полтавщини можновладні постсовєтські чинники продовжують підспудно культивувати психологічну установку про те, що існує єдина «канонічна» православна церква, яку підтримують усі серйозні й заможні мужі — від Президента до місцевого мера, а поруч із нею животіють якісь дивакуваті маргінали, дні яких полічені. Як на мене, бути ось таким «дивакуватим маргіналом» в очах можновладців світу цього та маси номінальних від народження православних громадян — це і є християнська позиція. Бо тільки-но християнство стає панівною конфесією (незалежно від того, чи то православ’я, чи уніатство, чи римо-католицизм, чи протестантизм), воно перетворюється на звичайний офіційний або неофіційний держдепартамент, непотрібну «надбудову» і без того роздутого держапарату.
Думаю, ви збагнули, що жодних стосунків ані з владикою Филипом з УПЦ МП, ані з владикою Федором із УПЦ КП у мене та у владики Ігоря (Ісіченка) немає. На жаль, ми маємо зовсім різні уявлення про християнство як таке і про його роль у долі українців. Можливо, колись ця ситуація докорінно зміниться, але то будуть уже інші часи й інші люди.
Сергій ШЕБЕЛІСТ
