Не убий

27 березня, 16:40
Книги
Не убий - фото 1
Андрей Шептицький Божою Милістю і Святого Апостольського Римського Престолу Благословенням Митрополит, Архієпископ Галицький і Львівський Єпископ, Кам’янецький Духовенству й вірним Мир о Господі і благословенство

Христова Церква не перестає пригадувати вірним їхні християнські обов’язки, а між ними перше місце займає обов'язок заховувати Божі заповіді. Бувають одначе часи, в яких суспільність особливішим способом потребує, щоб вірним той обов’язок торжественно і усильно пригадати. По нашому глибокому переконанні настали саме такі часи, – часи, в яких люди забувають на Божий закон, в яких множаться гріхи, сповнювані прилюдно і голосно без достаточного спротиву зі сторони християн. Таке потоптання святости Божого закону, таке заперечування Всев. Богові належної йому чести, що в першу чергу полягає на послусі для Його пресвятої волі, є великим нещастям для людей і великою небезпекою. Бо за потоптанням Божого закону може наступити й наступає Божа кара, – найбільше зло і нещастя для людства.

Спостерігаючи і поміж вірними Богом поручених нам Єпархій прояви такого відступлення від Божого закону, зі страху про вічне і дочасне добро дорогого нам народу, ми не перестаємо шукати успішних орудників, щоб народові заєдно пригадувати його обов'язки супроти Бога. В тій то цілі ми предложили скликаному нами А[рхі]Єп[архіальному] Соборові, як предмет нарад і рішень, цілий ряд декретів про Божий закон. АЄп. Собор з 1941 р., радив над трьома першими Божими заповідями і над деякими предметами, що відносяться до четвертої заповіді. АЄп. Собор з 1942 р., продовжаючи працю, почату в 1941 р. в шістьох торжественних сесіях, які досі відбулися, ухвалив цілий ряд правил, що відносяться до четвертої Б. заповіді. Праці Собору поступали вперед поволішими кроками, ніж ми цього бажали. Бо від початку наміром нашим було особливішу вагу соборових рішень положити на заховування п’ятої заповіді. Очікуючи хвилі, в якій логічним порядком предмету дійдемо до обговорювання п’ятої заповіді, ми вже від року кілька разів в коротких посланнях звертали увагу Всеч. Духовенства і дорогого нам народу на превелику вагу заховування святого закону любови ближнього і на крайну суспільну і всенародну небезпеку переступлення п'ятої заповіді: „Не убий”!

На приготовних сесіях АЄп. Собору в днях 26. XI. і 3. XII. ц. р. відчитані були наші декрети в тому предметі і обі приготовні сесії нараджувалися над правилами, якими можна би і треба класти натиск на заховування тієї заповіді. Ті дві приготовані сесії Собору ухвалили предложити до ухвалення в торжественній сесії, яка має відбутися 10. XII. ц. р., частину правил в предметі наших декретів. Одначе ті правила далеко ще не вичерпують преважного предмету. Тому то рішилися ми оцим торжественним посланням відізватися до Всеч. Духовенства і христ. народу наших Єпархій, щоби тим сповнити перед Всев. Богом наш страшний обов’язок душпастиря і проповідника Євангелія і перед небом та землею перестерегти наших вірних перед злом, що в останніх часах жахливим способом шириться між ними, і упавших в гріх чоловіковбивства покликати до покаяння.

На першому місці представимо короткими словами вагу, святість і велич Божого закону, що велить любити ближніх, як себе самих, а тому світлому образові з неба, себто представленні Божої чесноти, любови протиставимо мерзенний злочин чоловіковбивства, що є прямим і найкрайнішим противенством того небесного і пресвятого обов'язку людей, яким можуть собі запевнити і дочасне щастя і вічне спасіння в небі.

Передусім, Дорогі Браття, мусимо вам пригадати, що любов ближнього є в християнстві всім. Християнство – це наука любови, а християнська праведність – це життя любови ближнього. Ціла наука І. Христа в тому одному слові: «Любім один одного; любов є від Бога і кожний, хто любить, від Бога родився і знає Бога. Хто не любить, не знає Бога. Бо Бог є любов і хто перебуває в любові, в Бозі перебуває» (І. Йо III. 14). А Христос так полюбив нас, грішників, що життя Своє за нас віддав, – що кормить нас пресвятою Євхаристією, Таїнством Свого Тіла і Крови; так полюбив нас, що бажає нам передати участь в свому вічному царстві. Любов є найвищою метою закону (І. Тим 1-5). Любов – то сповнення всіх заповідей (Рим XIII. 10). Любов є рятунком перед гріхом і прикриває множество гріхів (І. Петра IV. 8). Без любови і віри, як без заслуги, мертва. Без любови людина є нічим; коли б навіть «говорила людськими і ангельськими язиками, а любови не мала, була би мов мідь звеняча або кимвал бренячий. І хоч би хто мав дар пророцтва і знав усі тайни і все знання, хоч би мав усю віру, так щоби переносити і гори, а любови не мав би, то він ніщо. І хоч і роздав би увесь маєток, і хоч віддав би і тіло на спалення, а любови не мав, ніщо йому не поможе» (І. Кор. XIII).

А правдива любов обнимає всіх ближніх. Годиться вправді своїх близьких більше, а дальших, чужих менше любити, але християнською любов'ю треба усіх ближніх обнимати. У Ст. Завіті було сказано: люби твого ближнього, а ненавиди твого ворога. А Христос сказав нам: «Любіть ваших ворогів і моліться за тих, що переслідують вас, щоб ви стали синами вашого Вітця, що на небесах, котрий свому сонцю велить сходити на добрих і на злих, і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт V. 45). Тої то пресвятої всеобнимаючої християнської любови ближнього для Бога, найгірше відрікається і в собі її нищить той, хто допускається страшного, мерзенного злочину проти V. заповіді Божої: Не убий! Чоловіковбивник виключає себе з тої Божої суспільності, з тої родини, якою по замірам Божим має бути людство. Тяжким гріхом проти суспільности людей чоловіковбивник відділяється від суспільности людей і стягає на себе велику Божу кару у вічності та страшне Боже прокляття вже на цьому світі.

Так, як в книгах Божого Об'явлення, на самому майже вступі Своєї науки, поставив Бог нерукотворений пам’ятник грози, перестороги та відстрашаючого прикладу, оповідання про вчинок Каїна і кару прокляття його, – так само в законі суспільного ладу, який є й законом людського щастя та добробуту, поставив Всевишній нерукотворений пам'ятник Своєї волі супроти людей, ставляючи той заказ: Не убий! Т. зн. основою всякого суспільного ладу, після приняття і пошанування авторитету, має бути ненарушена святість людського життя. Сам Всев. Бог стереже тої святости, а кожному, що ту святість нарушить, каже: «Що ти зробив? Голос крови твого брата кричить до Мене зі землі. Сьогодні ти проклятий єси над землею, що розтворила уста пити кров твого брата з твоїх рук. Коли оратимеш землю, вона не дасть тобі плоду; будеш скитальником і вигнанцем на землі»! Цей засуд Божої науки громом прокляття спадає на всіх, що, топтаючи святість Божого закону, проливають неповинну кров і самі себе відчужують від людського суспільства, нех­туючи те, що в тому суспільстві є найбільшою людською святістю, себто людське життя.

П'ятно прокляття, яким назначений чоловіковбивник, є лише зовнішним знаком того, що через тяжкий гріх спадає на нещасну душу. В темній душі чоловіковбивника здійснюється те, що з такою силою описане в псальмі. Його провина переростає його голову; як великий тягар, вона тяжча понад його сили. Рана його душі смердить та гниє в його жиючому та ходячому ще по світі трупі. Він погордив благословенством Божого закону та воно віддалилося від нього.

Він вибрав прокляття і прокляття впало на нього. Він одягнувся в прокляття, немов у свою одіж; воно просякло, як вода, в його нутро та в кості, як олива. Воно станеться йому одіжжю, в яку зодягнеться і за пояс, що назавжди він ним підпережеться. Бог ставляє над ним нечестивого і сатана стає по правиці його. Як буде суд, він вийде винуватим, а молитва його станеться гріхом. Дні його будуть короткі, хто інший забере його маєток; діти його стануться сиротами, а жінка його вдовою. Діти його мандруватимуть та жебрати і просити у тих, що їх руйнували. Чужі розграбовуватимуть його працю, ніхто не виявить милосердя до нього і не буде ласки для його сиріт.

Такими жахливими словами описують стан прокляття, в яке увійшов чоловіковбивник, Давидові псальми (37, 108), така доля убивника на цьому світі, а у вічності участь з діяволами і ангелами його (Мт XXV. 41).

Політичне вбивство

Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов'язку Божого закону та оправдувала злочин, про­тивний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви.

Християнин, і не тільки християнин, а кожна людина зобов'язана з людської природи до любови ближнього. І не тільки християн, але й всіх людей буде Всев. Бог І. Христос, справедливий Суддя, судити по всім ділам життя, а передусім по ділам милосердя і любови ближнього, як це описане в причті про страшний суд (Мт ХXV). Чоловіковбивник не тільки, що не мав милосердя для вбогого, терплячого, ув'язненого, але ближньо­му зробив найтяжчу кривду, яку тільки міг зробити, відбираючи йому життя, і то може в хвилі, коли той ближній, на смерть неприготований, стратив через неї всяку надію на вічне життя! Тим вчинком скривдив він усі діти вбитого, жінку, старих батьків, які без помочі вбитого, засуджені може на голод і нужду. Та не тільки вбив ближнього, але й свою душу позбавив надприродного життя, Божої благодаті, та ввів її у пропасть, з якої, може, вже й не буде спасіння! Бо прокляттям неповинної крови викликав, може, в своїй душі демонів пожадливости, які кажуть йому в терпіннях і болях ближнього шукати власної радости.

Вид проклятої крови викликує в людській душі змислову пожадливість, злучену з жорстокістю, що шукає заспокоєння в завдаванні своїм жертвам терпіння і смерти. Кровожадність статись може такою пристрастю, нічим незв'язаною, що для неї найбільшою розкішшю буде мучити та вбивати людей! Чоловіковбивник, який доходить до такої кровожадности і який зі садистичним уподобанням любується видом терпінь, мук і смерти ближнього, стається, очевидно, в високому ступені небезпечним для громади, в якій жиє. Злочин стається для нього потрібним щоденним кормом, без якого терпить і мучиться, наче б терпів на якусь недугу жажди і голоду, що їх мусить заспокоювати. Не­щасні ці люди, що засуджені на сусідство такого злочинця! В такій громаді будуть пропадати діти, діятися будуть злочини, що їх спричинників годі буде віднайти! І треба буде не знать яких зусиль дбайливої про добро суспільности влади, щоби вислідити і укарати такого здеґенерованого осібняка, в якому вже не лишилося майже нічого з людської природи.

Чоловіковбивство є гріхом задержаним в нашій Єпархії. Митроп. Ординаріят, письмом з дня 27/3 1942 установив на чоловіковбивців кару церковної клятви, застережену Ординаріятові. Хоч та клятва не є того роду, аби обов'язувала християн уника­ти такого християнина, обтяженого тою церковною карою, то одначе душпастирі повинні докладно повчити нарід про клятву і її наслідки, – так, щоби ввесь нарід враз із душпастирем працював над покаянням і поправою тих нещасних людей, що своїми злочинами стягнули на себе клятву. Цілим поведенням, нераз повторюваними напімненнями, униканням товариства з ними, рішучим униканням родинних зв'язків з ними, нехай дадуть зрозуміти чоловіковбивцям, що уважають їх як заразу та небезпеку для села. Коли в селі ніхто злочинця не привитає, ніхто його до хати не впустить, ніхто до нього не промовить, ніяка родина не згодиться на посвоячення з ним, коли навіть і в церкві християни будуть вистерігатися біля нього стояти, коли на дорозі бу­дуть люди оминати стрічі з ним, коли ніхто йому нічого не продасть і нічого від нього не купить, тоді може він навернеться і зачне життя покаяння і працю над поправою. Сповідники повинні доложити всіх старань, щоби каянників довести до «достойних плодів покаяння». А коли мали би право розрішити від того резервату, то нехай пам'ятають, що покута за чоловіковбивство повинна бути відповідна величині того злочину. Коли ж той злочин був кілька разів повторюваний, а в душі злочинця зачинається будити садистичне уподобання до цього злочину, і коли ті злочини є публично знані, нехай накладають не тільки тяжкі покути, але й покути, злучені з зовнішнім задоситьучиненням християнській опінії народу.

Убивство дітей

Особливішим способом мерзенні, жахливі і противні природі є випадки, в яких родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже ця сама обставина, що злочину допускається рідний батько, або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохрещеною, тратить вічне спасіння, – всьо то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину. А коли до того всього звернеться увагу на те, що вбивство дітей надає цілій родині п'ятно Каїна і стягає прокляття на ту першу і найважнішу клітину суспільного життя, тоді оціниться як слід, з якою енергією, рішучістю і майже, можна сказати, завзятістю мусять душпастирі над тим працювати, щоб устерегти ті найсвятіші суспільні ідеали, якими є материнство і родина, від тої язви, якою може бути зігнання плоду. При таких поняттях про святі обов'язки матері, про достоїнство матері, про преважне суспільне значення численного і в святості виховуваного потомства – поняттях, що їх мають батьки-вбивці дітей, – до чого дійде суспільність, нарід, держава, в котрій будуть такі матері, такі батьки! Яке виховання дадуть іншим дітям батьки, що змовилися на убивство одної дитини?!

Подібним до убивства дітей, хоч цілком іншого роду гріхом, є поступовання, яким подруги обмежують число потомства. Ті випадки не є, очевидно, гріхами чоловіковбивства, але трудно не уважати їх тяжкою кривдою, зробленою тій дитині, що її не відібрано вправді життя, але до життя не допущено. Про правдиву кривду не можна тут говорити, бо та дитина, що мала на світ прийти, не набула ще ніяких прав людини. Була би ті пра­ва набула, а може була би принесла родичам, ба й цілому народові якісь Божі дари, коли би не перешкодило її в цьому святокрадське і противне природі поступовання тих, що були покли­кані статись батьками. Людське життя – неоцінений скарб, передусім для батьків, а відтак для родини і цілого народу. Щоб той скарб посісти, треба зі сторони людей якоїсь праці і жертви. І ті їх праці та жертви, зложені у виховання дітей, є безконечно ціннішими, ніж які-небудь інші праці та жертви. Людська душа, – це ж твір у безконечність важніший і цінніший, ніж усі матеріяльні добра чи дари Божі.

Система обмежування числа потомства є системою, що веде ввесь нарід у загладу. Нарід, у якого жінки не хотять піддатися тягарам і обов'язкам материнства, в якому мужчини шукають сексуального вдоволення без огляду на обов'язки і тягарі родин­ного життя, без огляду на ціль подружжя, – той нарід засуджений на загладу. І в скоршому чи поволішому темпі буде він зближатися до упадку. Навіть «система двох дітей» примінена більшістю суспільности, позбавляє її більшого числа одиниць, ніж навіть кривава та жорстока війна! Поправді випадок цей не є противний п'ятій заповіді Божій; тільки принагідно про нього говоримо, щоби пригадувати Духовенству, що тільки енергійна його праця може нарід спасти перед тою загладою, що нею, може, Бог карає в дітях ті родини, які провинилися, не приймаючи Божих дарів численнішого потомства.

Самовбивство.

Поміж випадками чоловіковбивства, що про них треба окремо говорити, бо відзначаються осібною злобою, – є самовбивство.

Чоловік не має права розпоряджати своїм життям. Так, як жовнір не має права покинути назначеного йому становища, а коли самовільно його покидає, вважається дезертиром, так само дезертиром є той чоловік, що покидає усі свої обов'язки разом зі становищем, на яке Боже Провидіння його поставило. З природи речі є чоловік слугою, Божим сотворінням, не є паном свого життя, не є самовільним. У вищому ще ступені є християнин власністю І. Христа, рабом, купленим великою ціною Христової Крови. Що Всев. Бог і І. Христос з людиною не обходиться, як з рабом, то тільки побільшає обов'язок його підчинятися Божій волі. Через Кров Христа-Спасителя прощає Бог грішникові первородний гріх, а відтак і всі гріхи, в яких він кається. Бог приймає його за дитину, за свого спадкоприємця, дає йому право бути громадянином неба з Ангелами і Святими, але те безконечне Боже милосердя не звільняє його від обов'язків, наложених на нього самою природою. Ті обов'язки стануться тим важнішими, бо вони освячені Божою благодаттю. Коли християнин допускається самовбивства, ломить не тільки Боже право і обов'яз­ки сотвореного раба, але він переступає й святі обов'язки Бо­жого сина. А крім того допускається злочину убивства, злочину тим [пропуск в ориґіналі]ного Судді. Обставина, що убита людина є тотожна з убивником, або що годиться на убивство і просить убивника відібрати йому життя, не зміняє характеру чоловіковбивства. Без сумніву самовбивник є злочинцем! Він допустився злочину, який ділає його вічне засудження майже певною річю. Тому й цілком справедливо, по приписам церковного права, не вільно священикам давати християнського похорону людині, що сама на себе руку наложила, його тіло не є святими мощами християнина, йому не належиться християнського похорону в освяченій землі, з молитвами Церкви і кадилом, його тіло, як падлина звірини, має бути закопане поза місцем призначення на похорон християн.

У самовбивстві є і інші ціхи, в яких показується самолюбний і низький характер убивника. Він хоче тільки себе рятувати, не уважаючи на свої обов’язки, на жену й діти. Утікає зі страху перед терпінням, болем, чи прикростями життя. Не має відваги прийняти з Божих рук хрести, що йому Бог дає.

Очевидно, не може вважатись самовбивником людина, яка не знає що робить, яка н.пр. в горячці і безпам'яті кидається з поверха на землю. Вона не хоче себе вбивати, але не знає що робить, – є до певної міри божевільна. Навіть є, як кажуть лікарі, недуга, яка полягає якраз на цьому, що людина шукає способів на те, щоби на себе руку наложити. В недузі тій улягає вона якійсь психічній конечності, яка впихає її в безпам'ять і в довершення страшного вчинку. Безперечно можуть бути й самовбивники цілком невинними перед Богом, але, без сумніву, добрі проповіді про самовбивство можуть повздержати навіть і таких несвідомих.

Тому повинні душпастирі представляти самовбивство як мерзенний злочин і при нагоді представляти те жахливе положення, що людина стає перед Божим судом сплямлена теплою ще кров'ю. Щасливий самовбивник, який може перед смертю ще по­каятися: такого можна, очевидно, і по-християнськи ховати.

Церковний закон, що заказує християнський похорон самовбивникові, є для родини незвичайно прикрий і церковній владі не легко обстоювати стислого виконування церковних приписів. Однак це конечно потрібне. Бо досвід учить, що думка про відмову християнського похорону помагає поконувати спокусу самовбивства. Пригадую собі випадок, що молоді рекрути австрійського ще регіменту часто з туги за родиною і хатою, накладали на себе руку. Генерал, чи полковник дуже строго на­казував відмовляти похорону таким самовбивникам. А заказ свій підчеркнув іще енергійною промовою до своїх регіментів. І фактом, автентичне ствердженим, було те, що від тієї його промови і заказу не повторився вже ні один випадок такої смерти.

АЄп. Собор повинен завізвати Духовенство до дуже рішучих і енергійних проповідей про злочин, про який говоримо, особливішим способом в тих часах, де тільки людей терпить на недугу нервів і де життєві обставини такі трудні і прикрі, що нераз життя видається просто неможливим!

Убивство брата-громадянина.

Коли приходиться ще нам, ридаючи, згадувати про випадки чоловіковбивства, сповнені на браттях-громадянах тієї самої української національности, то з великим болем серця треба нам піднести і ті ворожнечі, ненависти і роздори, що братів пхають до такої домашньої війни. Треба дійсно засліплення, що його спричинює хіба найбільший ворог нашого спасіння, діявол, щоб люди, зрештою розумні та дбайливі про суспільність та добро народу, дійшли до того ступеня партійної ненависти, що рішаються аж на пролиття крови. Вже саме те розположення нена­висти супроти своїх і близьких є чимсь таким противним при­роді, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію й такий упадок національної совісти та патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без глибокого душевного болю! Навіть тоді, коли ті ненависти і ворожнечі недоведені ще до крайніх проявів душегубства, є вони всенародним нещастям та шкодять народові більше, ніж найзавзятіші вороги. Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти! Христос сказав: «Кожне царство, розділене проти себе, запустіє і дім на дім впаде. Коли ж і сатана проти себе розділився, як остоїться його царство?» (Луки XI. 18). Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший! Як довго у національних справах більше пам'ятати будуть українці на власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей!

Покликуючи Всеч. Духовенство до усильної і енергійної проповіді про любов ближнього і до усильного поборювання всяких злочинів проти V. заповіді, осібним покликом звертаюся до побожних християн, до монастирів і законних згромаджень, до братств, а може передусім до невинних дітей в школах з благальним проханням про молитву о мир між самими українцями. Молимося про загальний мир для людства, бо те жахливе нещастя. яким для людства є теперішня війна, показує нам кожної днини, якою потребою для людей є мир. А коли молимося про мир для людства, то оскільки більше треба нам молитися про мир серед нашого народу, про мир внутрішній, про заперестання ненависти, роздорів, ворожнечі і, зі сльозами це говорю, кровопролиття.

Коли нарід гине з голоду і посухи, треба заносити благальні молитви перед престол Всевишнього, щоби дав нам конечно потрібний дощ, для здоровля, життя, для урожаю.

Світ гине з браку любови, гине з людської ненависти! Не переставаймо ж благати Всевишнього про обильні, теплі дощі Його святої благодаті з неба.

Вкінці звертаюся ще до вас усіх, Дорогих Братів, вірних та усильно взиваю до заховування якнайбільшого супокою. Воєнні часи приносять нам неодно терпіння і неодну спокусу, йде лиш про це, щоб з Божою благодаттю тривати при Божому законі і сильно надіятися на Всевишнього, що його пресвята ласка оберне на наше добро всі терпіння, які нам зіслав. Досвіди принимаємо з Божих рук; нічого не діється без волі Небесного Отця. Бог, добрий Батько, змилосердиться над нами, простить наші гріхи і дасть діждатися благословенного часу миру.

Не дайтеся також, Дорогі, звести з дороги Божого закону через спокуси до гріха, не слухайте намови людей, які радять всякого роду беззаконня. Є між ними і такі, що намовляють до відступства від віри батьків. Не забувайте, що таке відступство є тяжким гріхом, який дуже тяжко спокутувати. Стійте сильно в вірі, держіться надії, любіть нашого Отця Небесного і нашого дорогого Спасителя, любіть ближніх як Божих дітей, для Бога, християнською любов’ю ближніх, а Всевишній нехай хоронить вас від усякого зла, нехай стереже ваші родини і ваші діти.

Благодать вам і мир від Бога нашого і Господа Ісуса Христа.

Дано у Львові, 21. листопада, в день Введення в храм Пресв. Богородиці (21 листопада 1942 року)

† Андрей,
Митрополит.

Правила до декрету «Про пяту заповідь»

1. АЄп. Собор поручає Духовенству з цілою усильністю братися до лікування жахливих ран, завданих організмові нашої Церкви і народа через численні факти чоловіковбивства, якого допустилися наші вірні.

2. Якщо в якій громаді було таких случаїв кілька, треба урядити торжественну місію або реколекції з відповідними Богослуженнями задоситьучинення за ті злочини.

3. В проповідях мусять душпастирі і місіонарі працювати над тим, щоби злочинців довести до покаяння, а всіх вірних до оцінювання як слід грізної ваги того злочину.

4. Всі вірні мусять бути доведені до свідомости жахливої церковної кари екскомуніки і задержання і екскомуніки і гріха, що їх Церква накладає за чоловіковбивство.

5. Щоби осягнути обі ті цілі, треба вірним представляти евентуальну або можливу велику небезпеку для цілої громади, яка то небезпека міститься в самому факті мешкання в громаді чоловіковбивців.

6. Хоч клятва не вимагає уникання злочинця, вірні можуть і повинні уникати їх в цілі наведення їх до спамятання.

7. Тільки солідарна праця цілої громади може спасти від нещастя співжиття зі злочинцями.

8. Всі вірні мусять також зрозуміти, що злочин чоловіковбивства куди страшніший, коли сповнений родителями на власній дитині, хоч би й ненародженій.

9. Нехай проповідники часто представляють злосин свідомого самовбивства як певний знак вічного погублення.

10. Навіть коли сповідники мають право розрішати від задержаних гріхів, треба того права так ужити, щоб не зменшувати успішности тієї церковної кари для поправи каянника.

11. Осудження чоловіковбивства є тим конечніше, що таке осудження є одною з найважливіших основ християнської культури.

12. Хоч Церква не протестувала проти уживаного державами права в деяких випадках карати людей смертю, то одначе треба обмежити те право на випадки, коли кара смерти відповідає величині злочину, – коли злочин доказаний. – Коли злочинець має можність оборони, відкликатись до вищої і найвищої інстанції, та час на християнське приготування на смерть. Незаховання цих вимог противиться природному та Божому законові.

13. Хоч уживання упоюючих напоїів в засаді є тоді важким гріхом, коли доводить до безпамяті, або коли тяжко шкодить здоровлю, то одначе душпастирі мусять дуже енергійно поборювати пиянство – цю язву християнського родинного і культурного життя, та всіми способами попирати акцію здержаности, продовжуючи славну традицію наших Брацтв тверезости.

14. Архиєпархіяльний Собор одобрює і поручає Духовенству попирати акцію поборювання алькоголоізму.

15. Собор похвалює й одобрює поширення тверезости і плекання Брацтв тверезости серед наших вірних.

16. Собор поручає, щоби у випадках, в яких не вистачає звичайна постанова, або приречення, дане Церкві, дораджувати по основнім поученні часовий обіт – і то в частних, а не в громадних випадках.

17. Собор перестерігає проповідників перед намовою вірних до досмертного обіту цілковитої здержності від упоюючих напитків.

18. Архиєпархіяльний Собор осуджує сектантську абсолютну здержність, яка заборонювала б і уживання вина до Пресвятої Євхаристії.

19. Архиєпархіяльний Собор одобрює також протинікотинову акцію.

20. Зокрема одобрює Собор поширення антиалькогольної і антинікотинової акції серед молоді.

21. Собор осуджує всякого роду морфінізм.

22. Не меншим злочином від чоловіковбивства може бути духове вбивство, тобто тяжке згіршення.

23. Собор поручає Духовенству часто пригадувати вірним страшну Христову погрозу, висказану для гіршителів.

24. Собор стверджує обов’язок перестерігати гіршителя, що не здає собі справи з наслідків свойого поступування, або замикає очі на ті наслідки.

25. Собор звертає увагу, що згіршення, дане священиком, є більшим, ніж таке саме згіршення, дане світською особою.

26. Нехай священики пам’ятають і про те, що їхні тайні гріхи не дадуться довго укривати, скоріше чи пізніше виявляться і стануть згіршенням для вірних.

27. Собор одобрює і похваляє практику повної абстиненції серед духовенства і звертає увагу на те, що добрий приклад є конечний для успіху в душпастирській праці.

Оригінал