“Не є християнами ті, хто не прагне діалогу, а лише обвинувачує”, — д-р Сергій Шумило про міжправославні стосунки

Доктор історії Сергій Шумило відомий насамперед як експерт, дослідник і популяризатор афонської спадщини, українських слідів на Святій Горі Афон у Греції. Окрім того, що він є директором Міжнародного інституту афонської спадщини та науковим співробітником Інституту історії України НАН України, він ще є співголовою наукового комітету з історії церкви при International Orthodox Theological Association (ІОТА), працював запрошениим науковим співробітником Практичної школи вищих досліджень при Міністерстві вищої освіти та наукових досліджень Франції та Вестфальського університету імені Вільгельма в Мюнстері (Німеччина), а тепер працює запрошеним науковим дослідником Ексетерського університету у Великобританії. Як науковець та експерт він часто бере участь у різних міжнародних наукових і богословських конференціях, де представляє українське наукове співтовариство.

Зокрема нещодавно він повернувся з міжнародної богословської мегаконференції у Греції, яка стала знаковою подією в житті світового православ’я. А перед тим був співорганізатором та учасником кількох міжнародних конференцій, присвячених 300-річному ювілею українського святого Паїсія Величковського, чи не найвідомішого українця на Афоні.

Часто на наукових заходах пан Сергій є представником українського православ'я, яке наразі проходить лише процес визнання на міжнародному рівні. Він також є учасником діалогу між духовенством і вірянами УПЦ МП та ПЦУ.

— Пане Сергію, які основні теми підносилися на конференції IOTA у Волосі?

— Цей мега-симпозіум з проблем світового православ'я без перебільшення – унікальна подія всеправославного значення. Форум об'єднав понад 400 провідних фахівців зі східнохристиянської проблематики з усього світу. Серед них, якщо так можна висловитись, були і «зірки» сучасного православного богослов’я, і тільки починаючі теологи та дослідники. Загалом, були представлені 43 країни з різних континентів, зокрема, з Європи, Америки, Австралії, Азії, Африки. Наукові доповіді прозвучали на 95 сесіях від понад 300 доповідачів. Протягом чотирьох днів насиченої роботи конференції обговорено різнобічні найактуальніші аспекти східнохристиянської проблематики, від теології до історії та сучасності. Тут розглядали і сучасні виклики, що стоять перед Православними Церквами та їхньою місією, і проблеми освіти, питання еклезіології, літургійної практики, християнської антропології, міжхристиянського діалогу, війни та миру і багато іншого.

Тобто ця мега-конференція, організована International Orthodox Theological Association (ІОТА), стала свого роду міжнародною лабораторією, яка, серед іншого, покликана виявити найбільш актуальні і проблемні питання сучасного православ’я.

— Чи торкались учасники конференції проблем України?

— Так, у багатьох доповідях була приділена значна увага злочинній війні Росії проти України. Вже в перший день, під час відкриття конференції, в програмній промові митрополит Корейський та екзарх Вселенського Патріархату в Японії Амвросій (Зограф) представив ґрунтовний аналіз того, що він назвав "великою єрессю етнофілетизму", яка "загрожує зруйнувати справжні критерії поширення православного свідоцтва". Він говорив про неї в контексті неканонічної діяльності РПЦ МП у Кореї, але також стосовно війни в Україні. Він визнав, що більшість Православних Церков та єрархів вважають за краще мовчати про цю злочинну війну. І це також свідчення наявної кризи у православ'ї.

У наступні дні роботи форуму одним з важливих результатів стало всебічне дослідження та обговорення суті ідеології "русского міра", яка була закладена в основу обґрунтування нападу Росії на Україну та "сакралізації" вбивств і геноциду українського мирного населення. Провідними теологами та експертами з різних країн дано авторитетний висновок про єретичність цієї фундаменталістської квазірелігійної ідеології, яку пропагує РПЦ МП. Особливо варто відзначити тут дуже ґрунтовний виступ о. Кирила Говоруна. Яскравою і глибокою була доповідь відомого англійського теолога проф. Брендона Галлахера, також на цю тему виступили проф. Костадін Нушев з Болгарії, проф. Міхаель Х'ялм зі Швеції та інші богослови.

Ці доповіді та висновки, які вони та інші учасники конференції зробили, допомагають значно глибше зрозуміти суть цього явища, що дуже важливо для винесення цього питання на всеправославне обговорення та засудження як єресі.

— Чи можете коротко означити, що саме стосовно «русского міра» сказали о. Кирило Говорун та інші доповідачі?

— Якщо ж коротко, о. Кирило у своєму аналізі надав чітке богословське визначення цій пропагованій в РПЦ фундаменталістській ідеології як прояву філетизму та еклезіологічної єресі. Вона, звісно, не стосується тринітарних чи христологічних питань, які непокоїли уми після офіційного запровадження християнства в якості державної релігії Римської імперії в добу Вселенських Соборів. Тут мова про інше. Ця єресь є дуалістичною, заснованою на змішанні релігії з політикою. Такі риси ще св. Іриней Ліонський та інші святі отці визначали як єресь. Ці святі отці Церкви сприймали єресі як форми язичницького мислення, замасковані під християнство. Аналогічно є і з т.зв. «русскім міром».

Як наголосив о. Кирило, ця дуалістична єресь, подібно до античного дуалістичного маніхейства чи монтанізму, бачить світ онтологічно поляризованим, протиставляючи «поганий Захід» якійсь особливій міфічній цивілізації т.зв. «святої Русі». Цю квазірелігійну ідеологію о. Кирило порівняв з офіційною язичницькою імперською релігією, якою, по суті, тепер підмінюється православ’я в Росії. На його думку, усі єресі – це передусім редукціонізми християнства. Нинішній Московський патріарх породив еклезіологію, яка є таким редукціонізмом, що цілком підпадає під визначення еклезіологічної єресі.

— Тобто це не зовсім «класична» єресь?

— Ну так, вона є трохи незвичною для нашого «класичного» сприйняття. Від себе я би додав, що в епоху духовних сурогатів та гібридності і єресі тепер вже не такі, як були, скажімо, в IV–VII стт., в часи Вселенських Соборів. Тож і єресі тепер такі ж гібридні. Через сакралізацію псевдодуховних підробок і сурогатів під удаваним зовнішнім виглядом «православ'я» в Росії відбувається тонка внутрішня підміна на більш глибинному рівні. Я про це вже писав у своїх дослідженнях про фальшиві «пророцтва», які закладено в основу ідеології «русского міра». Як ми знаємо, «антихристиянство» – це не просто те, що «проти християнства», а й те, що підміняє його при зовнішньому оманливому прикриванні удаваним християнством. Саме це нині ми спостерігаємо в РПЦ МП з її ідеологією «русского міра», «теологією війни», масовою мілітаризацією церковної свідомості та «сакралізацією» війни Росії проти України, вбивств і геноциду українського мирного населення. Це явна ознака маргіналізації та виродження в єретичність і сектантство як РПЦ МП, так і частини російського суспільства, яке готове сприймати і споживати такі духовні сурогати.

— Цікаво, а як російські богослови, зокрема т.зв. «ліберальні», ставляться до визначення «русского міра» як єресі? Чи серед них є ті, хто теж так вважає?

— По-різному. Звісно, офіціоз РПЦ МП із цим ніколи не погодиться і буде всіляко дискредитувати та висміювати саму можливість дискусії про це. Це зрозуміло, психічно хворий пацієнт ніколи не визнає, що він хворий… Проте, навіть серед тих росіян, які є в опозиції до політики нинішнього Московського патріарха Кіріла Гундяєва, є різне ставлення. Є ті, хто цілком усвідомлює і також однозначно оцінює «русскій мір» як псевдохристиянську ідеологію і єресь.

Складніше тим, хто так чи інакше мав певне відношення до системи РПЦ МП, але з різних причин тепер опинився в опозиції до неї. Іноді важко визнати, що вони теж протягом багатьох років були причетними до утвердження єретичної ідеології, яка до того ж стала обґрунтуванням війни та вбивств десятків тисяч мирних людей. Є спроби перекласти відповідальність з цілої системи РПЦ МП лише на окремих осіб, зокрема на Кіріла Гундяєва та його найближче оточення. Заперечується не тільки, що це єресь, але й взагалі, що це ідеологія…

І це природно. Але подібні дискусії та антитези допомагають ще більш ґрунтовно проаналізувати та усвідомити глибинні причини і суть цього явища. Наприклад, я спочатку теж скептично поставився до визначення «русского міра» як єресі, сприймаючи це лише як звичайну ворожу політичну імперську ідеологію. Але саме спілкування з тими, хто заперечував правомірність означення цієї ідеології як єресі, зокрема з німецьким професором Томасом Бремерем з Мюнстерського університету, де я пів року співпрацював в якості запрошеного наукового співробітника, змусили мене почати більш глибше заглиблюватись у це питання.

Чим більше я аналізував і досліджував витоки ідей, які проповідує Московський патріарх Кіріл Гундяєв, тим більше переконувався, що тут ми маємо справу з гримучою сумішшю різних квазірелігійних ідеологій та теорій, причому часто зовсім нехристиянських. Цей новий ідеологічний гібрид поєднав у собі ідеї старого візантійського, ординського або «євразійського» та російського імперіалізму з трансформованими радянсько-комуністичними ідеологемами та міфами і навіть окремими ідеями, запозиченими з німецького нацизму та італійського фашизму, а також ісламського фундаменталізму. Цей «вінегрет», в якому до єдиної купи намішані подекуди протилежні одна одній доктрини та ідеї, дійсно набуває характеру дуалістичної єресі. Переконаний, це явище рано чи пізно буде чітко визначене і засуджене на всеправославному рівні. Цей рух розпочався, його вже не зупинити.

— У програмі конференції я бачив окрему секцію про роль Києва як духовного центру…

— Так, разом з дослідницею з Німеччини Наталією Сінкевич ми організували окрему секцію, присвячену значенню Києва як міжконфесійного духовного центру східного християнства. У ній взяли українські вчені Світлана Потапенко, Оксана Прокоп'юк, Валентина Лось. Як відомо, починаючи з першої третини XVII століття Київ позиціонується як важливий християнський центр Східної Європи. У цей період відроджується та поширюється концепція "Києва як другого Єрусалима". У фокусі нашої сесії були питання сприйняття ідеї Києва як сакрального місця у різних конфесійних контекстах: православному, унійному та римо-католицькому. Дуже важливо, щоб християнський світ знав про нашу багату духовну спадщину та роль Києва як духовного центру християнства. Ця роль дедалі більше зростатиме...

— На цій конференції не було представництва від ПЦУ. Чому організатори не запрошували її представників?

— Тут взагалі не було офіційних представників жодних Церков. Це конференція фахівців, а не функціонерів. На пострадянському просторі звикли, що успішність та авторитетність заходу залежить від якомога більшої участі «весільних генералів» та топових чиновників. Але тут інший формат і підхід. Тут свідомо не запрошували офіційних єрархів та церковних функціонерів. Для цього є інші майданчики. Головна мета цієї конференції – вільна і професійна дискусія у колі фахівців з актуальних проблемних питань сучасного світового православ’я. Дискусія та обмін різними думками, не зашореними церковно-юрисдикційним офіціозом та штучними бар’єрами. Це так би мовити «соборність знизу».

Організатором конференції виступає International Orthodox Theological Association (ІОТА) – міжнародна організація, яка під своїм дахом об’єднує кілька сот авторитетних теологів та фахівців з питань східного християнства з різних країн світу. Вона постала як відгук і наслідок Всеправославного Собору на Криті 2016 року. Як я вже казав, це своєрідна міжнародна лабораторія, яка покликана виявити найбільш актуальні і проблемні питання сучасного православ’я і запропонувати шляхи їх вирішення, реформування і наповнення їх живим змістом. Це нове явище в житті світового православ’я, яке ще матиме у майбутньому вагоме значення. Але цей вплив йтиме не з «гори», а з «низів».

— Ви маєте багато контактів з представниками різних Православних Церков, чи мали Ви з ними розмови щодо ставлення до ПЦУ? Чи лунають якісь закиди щодо неї?

— Це доволі складне питання, по якому наразі у світовому православ’ї немає одностайної думки. Триває дискусія. Я думаю, це питання рано чи пізно стане предметом обговорення на всеправославній нараді. Наразі на позицію окремих помісних Церков впливають різні, як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники. Звичайно, окремі єрархи мають яскраво виражені промосковські настрої і діють під їхнім впливом. Але не тільки. Окремі Церкви займають вичікувальну позицію.

Для будь-якої церковної спільноти характерним є певного роду консерватизм і повільність щодо сприйняття чогось нового. На все свій час. Наприклад, спілкуючись з представниками Болгарської, Румунської та Грузинської Церков, я помічав доволі різне ставлення до українського церковного питання. Одні єрархи цілком вважають можливим визнання і сопричастя з ПЦУ, інші ж або не мають взагалі позиції по цьому питанню, або мають певні застереження.

Суттєвою перешкодою для багатьох є подальша розділеність українського православ’я. Переконаний, що початок діалогу та пошук шляхів мирного співіснування та розв’язання суперечностей між ПЦУ та УПЦ сприятиме не тільки консолідації українського православ’я, але й посиленню його міжнародної суб’єктності та визнання світовим православ’ям.

Звісно, цьому історичному процесові намагатиметься зашкодити Москва. Але через відверту підтримку злочинної війни Росії проти України та проповідь фундаменталістської ідеології «русского міра» Московський патріархат дедалі більше втрачає свій вплив та авторитет у світовому православ’ї. Він маргіналізується, скочується у самозамкнене сектантство. Ця тенденція тільки посилюватиметься. Московський патріархат стає так би мовити «токсичним», з яким поступово стає соромно мати справу.

— Які застереження звучать щодо ПЦУ у їх визнанні? Чи є якісь дуже конкретні камені спотикання?

— Триває дискусія щодо спадковості єрархії. Для мене й самого це питання тривалий час було каменем спотикання. Я намагався на основі архівних джерел та свідчень очевидців ретельно дослідити історію участі Вікентія Чекаліна у перших хіротоніях УАПЦ в 1990 році. Вважаю, що з цього питання має бути чесна дискусія, без приховування, підмальовування чи перекручення фактів. На жаль, Чекалін справді виявився самозванцем та авантюристом, чого спочатку єп. Іоан Боднарчук не знав, повіривши, що він справді "єпископ РПЦЗ". Також, на жаль, при першій хіротонії Василя Боднарчука не було ніякого третього єпископа, ані Варлаама Ільющенка, ані когось іншого. Ця хіротонія справді є проблемною і це треба чесно визнати. Я спілкувався на цю тему з вл. Філаретом Денисенко, і він також вважає цю хіротонію проблемною, через що він здійснив повторні хіротонії над більшістю єпископів УАПЦ. Водночас, один єпископ УАПЦ, у хіротонії якого брав участь Чекалін, Андрій Абрамчук, так і не виправив своєї хіротонії. По акрівії цей архиєрей мав би бути відправлений на спокій, або над ним мало би бути здійсне додаткове виправлення хіротонії через додаткову хіротесію або повторну хіротонію. Проте, окрім акрівії, у канонічній практиці Церкви існує і підхід ікономії. Я запитував у Вселенському Патріархаті з цього приводу. Вони мені пояснили, що застосували до Андрія Абрамчука принцип ікономії, оскільки очолював хіротонію над ним законний єпископ Іоан Боднарчук, колишній єрарх РПЦ МП, а Чекалін лише співслужив єп. Іоану і засвідчував покладання рук. Отже, згідно з тлумаченням Вселенського Патріархату, попри те, що Чекалін виявився самозванцем, водночас над Василем Боднарчуком та Андрієм Абрамчуком таки була здійснена хіротонія законним єпископом Іоаном Боднарчуком, яку слід розглядати як одноосібну, а, отже, по ікономії у них може бути визнана наявність апостольського спадкоємства. Така позиція Вселенського Патріархату.

Існує тлумачення, що благодать відсутня у будь-якому розколі чи схизмі, і цю благодать схизматичні єпископи отримують лише під час приєднання зі схизми до повноти Вселенської Церкви («форма наповнюється змістом»). Існує кілька чинів такого приєднання зі схизми — як по акрівії, так і ікономії. По акрівії це чин повного перерукоположення, по ікономії – через прийняття до співслужіння таїнства Євхаристії. Обидва принципи визнані Вселенською Церквою. До Андрія Абрамчука Вселенський Патріархат застосував ікономію, як до єпископа, що має одноосібну хіротонію, наділивши його благодаттю після приєднання зі схизми через прийняття до спільної Євхаристії. Така позиція Вселенського Патріархату.

Я не каноніст, тому не в моїх повноваженнях визначати правильність чи хибність застосування ікономії. Як історик, який досліджував архівні джерела з цього питання, можу лише однозначно стверджувати, що Чекалін не був єпископом і що при хіротонії Василя Боднарчука не було третього архиєрея, а, отже, в його хіротонії брав участь лише один законний архиєрей. Питання повноцінності такого акту та потреби застосування тут ікономії чи акрівії мала би визначати окрема богословсько-канонічна комісія. В історії Церкви відомі непоодинокі випадки, коли єпископські хіротонії здійснювались одним архиєреєм і такі хіротонії визнавались законними. Серед таких є навіть визнані Церквою святі. Можливо, для зняття суперечностей навколо цього питання, правильніше було б здійснити над Андрієм Абрамчуком чин додаткової хіротесії як доповнення і виправлення його хіротонії, або зарахувати його на спокій, чим знялися б спірні питання, які є каменем спотикання і суттєвою спокусою для багатьох. У будь-якому разі, думаю, це питання потребує чесної і відвертої дискусії, щоб остаточно були розставлені всі крапки над "і".

Не думаю, що це аж така проблема, щоб її неможливо було полагодити. Всі ці спірні питання можна розв’язати шляхом діалогу, було би бажання. До того ж, мова про одного архиєрея колишньої УАПЦ. З хіротоніями в УПЦ КП все набагато простіше. Вони були здійснені колишніми архиєреями РПЦ МП, які мали беззаперечну канонічну апостольську спадковість. Тож тут жодних проблем немає, і навіть в РПЦ МП готові були їх визнати, але політичні чинники завадили. Прийнята в РПЦ, а слідом за нею і в УПЦ МП, практика повторного перерукоположення і перехрещування з УПЦ КП, суперечила канонічним нормам, які категорично забороняють здійснення повторних хіротоній і навіть піддають тих, хто таке чинить, виверженню із сану.

— А як з «анафемою», накладеною в РПЦ на митрополита Філарета (Денисенка)?

— Це суто політичний акт помсти і розправи з боку Москви над одним з найвпливовіших своїх колишніх єрархів, який насмілився наполягати на автокефалії УПЦ від Московського патріархату. Подібних прецедентів політичних «анафем», які згодом визнавались нечинними, в історії Церкви чимало. З найсвіжиших прикладів можна згадати Македонську Церкву, яку Сербський Патріархат цілих 56 років оголошував «розкольницькою», «неканонічною» та «безблагодатною» та намагався утворити на території Північної Македонії альтернативну автономну Охридську архиєпископію. Але минулого року, несподівано для всього світу, Белград таки вирішив подолати цей розкол шляхом визнання автокефалії Македонської Церкви. І в одну мить всі попередні «позбавлення санів» та обвинувачення у «розколі» та «безблагодатності» кудись випарувалися…

Ще один характерний приклад – розділення Болгарської Церкви в 1990-і роки. Там альтернативний Синод митр. Пимена (Енева) перебував у євхаристійному єднанні з УПЦ КП, а в інтронізації самого Пимена в 1996 році брав участь вл. Філарет (Денисенко) та інші єрархи УПЦ КП. Пізніше, у 1998 році, приймаючи в сущому сані єпископів, рукоположених Пименом, Всеправославна нарада в Софії та Синод БПЦ по суті визнали і законність спадковості від УПЦ КП. Ніхто альтернативних болгарських єпископів не пересвячував через зв'язок з УПЦ КП, всіх прийняли в сущому сані. Здається, там деякі архиєреї були рукоположені при співслужінні єрархів УПЦ КП. Доречі, сам Пимен в БПЦ теж був підданий «виверженню із сану» та «анафемі», яку потім сам же Синод БПЦ скасував «яко не бувшу». У постанові Синоду БПЦ від 1 жовтня 1998 року з цього приводу наголошувалось: «Прийняти колишнього Високопреосвященного Неврокопського митрополита Пимена, зняти накладене на нього покарання — "низверження" і виголошену проти нього анафему і відновити церковне спілкування і ступінь священства, яку [він] мав, разом з правом вважатися і титулуватися колишнім Неврокопським митрополитом». Це яскраві приклади для української ситуації, було б тільки бажання до них дослухатись. Думаю, цей болгарський прецедент подолання внутрішнього розколу рішенням наради предстоятелів помісних Церков рано чи пізно буде застосований і щодо українських розбіжностей.

— До речі, щодо УПЦ МП. У травні 2022 року вона провела зібрання, на якому прийняла зміни до свого статуту. Як на Вашу думку, що це було і що в результаті вийшло?

— Думаю, теперішній статус УПЦ в якійсь мірі став схожий на статус Російської Зарубіжної Церкви (РПЦЗ), яка не проголошувала автокефалію чи автономію, не виходила остаточно зі складу РПЦ, але через політичні та ідейні розбіжності тимчасово розірвала в 1927 році відносини з Московським Синодом, який вона вважала невільним від правлячого московського комуністичного режиму. Митрополит Онуфрій як єрарх з консервативними поглядами завжди мав симпатії до РПЦЗ. Тож не дивно, що саме таку модель "самоуправління" вони перейняли від колишньої РПЦЗ, яка з 1920-х і до 2007 р. вважала себе "самокерованою частиною РПЦ", засуджуючи керівництво Московського патріархату за співпрацю з комуністичною владою.

— Тобто це навіть не автономна Церква?

— Ні, це не автономна Церква. РПЦЗ всі роки окремого існування робила акцент на тимчасовому самоуправлінні і незалежності від МП. Це було прописано в "Положенні про РПЦЗ". Саме такий статус УПЦ засвідчив нещодавно і митрополит Мелетій Чернівецький у листі до митрополита Марка (Арндта) Берлінського (РПЦЗ), який нещодавно з'явився у ЗМІ. У цьому листі митрополит Мелетій обмовився, що УПЦ залишається "частью" РПЦ. Тобто, заявляючи, що УПЦ "відмежовуються" від дій МП, вона, подібно до РПЦЗ, не відокремлюється від РПЦ і не виходить з її складу (терміни "відмежовуються" та "відокремлюється" мають принципову різницю). Тут ще важливо розрізняти терміни "МП" і "РПЦ". Адже це не одне й те саме. Так само РПЦЗ протягом майже 80 років самостійного існування відмежовувалась від дій МП як підрадянської церковної адміністрації, але ніколи не проголошувала свого відокремлення від РПЦ, вважаючи себе "вільною самоврядною частиною РПЦ". Це дозволило з часом, після зникнення комуністичного правління в Росії, безперешкодно об'єднатись РПЦЗ і РПЦ МП в одну структуру.

Схоже, саме таку модель взяли за основу і в УПЦ. Ця модель дозволяє назовні мати юридично статус цілком окремої "незалежної" церковної інституції. Але духовно і канонічно зберігати єдність з РПЦ. Саме про це і йдеться у листі митрополита Мелетія, коли він пише, що УПЦ та МП мають дещо різне розуміння "церковної єдності".

— То як Ви оцінюєте проголошення у травні минулого року «повної незалежності» УПЦ МП?

— Поки всі ці розмови і запевнення, що вони є "незалежні", не будуть підкріплені офіційним синодальним документом канонічного характеру, тобто Актом про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП, де б це чітко було проголошено, це все буде гра слів і термінів. Просто зміни формулювань в "Статуті про управління УПЦ" насправді мало що змінюють. Адже, як відомо, в церковному житті зовнішньо-юридичні Статути не є тими документами, якими керуються Церкви у своєму внутрішньому церковно-канонічному управлінні. А от посилання на грамоту Московського патріарха Олексія, в якій міститься вимога зберігати єдність зі світовим православ'ям через єдність з РПЦ МП, це набагато серйозніше і вагоміше для внутрішнього церковно-канонічного життя і ладу, аніж формальний Статут, розрахований на зовнішні владні структури. Тобто синодальний Акт про вихід зі складу РПЦ МП, у разі ухвалення і підписання членами Синоду, був би значно важливіший і вагоміший, аніж просто відсутність у Статуті згадок про зв'язок з РПЦ МП. Без проголошення такого Акту всі розмови про "повну незалежність" лишаються лише розмовами, не підкріпленими канонічними синодальними документами.

Нажаль, Постанова Собору УПЦ від 27 травня 2022 р. нічого не заявляє про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП. Пункт 4 цієї Постанови ("Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви") не вносить жодної ясності у це питання, адже УПЦ і до того всі 32 роки на словах декларувала "повну незалежність", на практиці бувши структурним підрозділом РПЦ МП.

Це дуже важливий і принциповий момент. Це як радянське керівництво УРСР в 1990 р. проголосило Декларацію про суверенітет України, при цьому лишаючись у складі СРСР. Щоб стати справді незалежною державою, треба було проголосити Акт про вихід зі складу СРСР та про повну державну незалежність України, прийняти чимало інших законних і підзаконних актів, повністю скасувати дію у межах України законодавства СРСР та розпочати переговори про дипломатичне визнання України іншими країнами. Аналогічно відбувається і в церковному житті при проголошенні автокефалії.

Проте у випадку з УПЦ, на жаль, нічого такого не відбулося. Заявляючи, що УПЦ є "повністю незалежна", ніде не заявляється про її вихід зі складу РПЦ МП. Максимум, заявляється про "відмежування" від дій МП, що не є ще "відокремленням". При цьому в УПЦ і досі офіційно навіть не засудили войовничо-фундаменталістську ідеологію «русского міра» і заяви патріарха Кіріла як неправославні, висловивши лише невизначену "незгоду" з ними. І це теж принциповий момент.

— До речі, та сама РПЦЗ неодноразово в своїй історії критикувала співпрацю РПЦ МП з совєтською владою. Зараз в УПЦ МП ніяк не реагують ні на сепаратизм і колабораціонізм з окупантами з боку її клиру, ні на рейдерство Москвою її єпархій, ні на антиканонічну діяльність російського клиру на її території. То може вона і навіть до рівня РПЦЗ не дійшла? А чи не було ось це рішення травня 2022 року лише імітацією для влади, яка на той час її всіляко захищала і навіть до таких кроків спонукала? Щоби в Мінкультури не мали виконувати закон про перейменування її в РПЦвУ, чим вона насправді і є. А ось кремлівські темники і методи маніпуляцій вони і надалі публічно застосовують.

— Швидше за все, тут наклались одночасно різні чинники, зокрема й ті, про які Ви кажете. Наскільки я знаю, особисто митрополит Онуфрій справді прагнув унезалежнити УПЦ від тиску і впливів патріарха Кіріла Гундяєва. Він завжди критично ставився до нього, його політики та методів керування. Але це зумовлено не прагненням до автокефалії Української Церкви, а скоріше іншим, більш консервативним світоглядом владики Онуфрія всередині самої РПЦ. Він ніколи не був прихильником екуменізму чи діалогу МП з Ватиканом, не приховував своїх симпатій до консервативних ідей РПЦЗ та греків-старостильників. З останніми підтримував дружнє листування. Його вікарій Лонгін (Жар) ще в 2016 році припиняв поминання Кіріла Гундяєва як «єретика» якраз через те, що той підписав з Папою Франциском т.зв. «Гаванську декларацію».

Все це відбувалось не без згоди митрополита Онуфрія, який теж має близькі погляди. До речі, це не в останню чергу зумовило і те, що він так легко погодився ще задовго до томосу на розірвання євхаристійного єднання з Константинопольським Патріархатом, який вважається провідником екуменізму у світовому православ’ї. Тож рішення травневого Собору у Феофанії частково були зумовлені, серед іншого, і такими так би мовити «зілотськими» мотивами. І тут він зумів переступити через спротив промосковської фракції, яка була категорично проти навіть таких половинчастих рішень.

Але, сказавши «а», так і не було сказано «б». Тому, справді, в УПЦ навіть до рівня старої РПЦЗ ніяк не дотягують за послідовністю позиції та дій. До того ж, частина єпископату і досі має промосковські настрої і для них цей невизначений статус УПЦ цілком прийнятний. При зміні політичної ситуації чи лінії фронту це їм дозволить безперешкодно знову оголосити УПЦ частиною РПЦ. Тому вони без особливого спротиву погодились на зміни формулювань у «Статуті про управління УПЦ», щоб убезпечити себе від підпадіння під законодавство про заборону релігійних організацій, афілійованих з духовними центрами в державі-агресорі.

Так само і в Москві спокійно сприйняли ці рішення, продовжуючи і далі вважати УПЦ своїм канонічним структурним підрозділом. Хоча, парадокс, самі ці зміни приймались під тиском проавтокефальних закликів простого духовенства.

Тобто у різних груп у середині УПЦ наклались різні мотиви та очікування щодо рішень Феофанівського зібрання. Значна частина простого духовенства і пастви з натхненням сприйняли його, сподіваючись, що слідом за ним Синод прийме чіткі рішення про повний вихід УПЦ зі складу РПЦ МП, засудить антицерковні заяви та дії МП, засудить сумні факти колабораціонізму у своїх лавах, поновить євхаристійне спілкування з тими помісними Церквами, з якими розірвав на вимогу Москви, нарешті розпочне діалог з іншими Церквами щодо визнання автокефалії та піде на діалог з ПЦУ. Але ці очікування не справдилися. Все заморозилось на тому невизначеному статусі.

Навіть щодо війни та лицемірної лжеправославної політики Путіна Синод УПЦ не спроможний прийняти якихось виразних викривальних заяв, як це колись робила РПЦЗ щодо комуністичного режиму в Росії. Все обмежується якимись двозначними, дуже стриманими та казуїстичними фразами і коментарями, які в залежності від обставин можна було б по-різному тлумачити. Це не влаштовує значну частину простого духовенства і пастви УПЦ, серед яких дедалі більше наростає невдоволення таким курсом синодалів.

— Що стримує громади УПЦ МП від переходу в ПЦУ?

— За 30 років в УПЦ склалась власна релігійна субкультура та свого роду «ідентичність», з певними відмінностями у ментальності та сприйнятті всього, що відбувається навколо. Присутньо і чимало стереотипів, вихованих під впливом російських наративів. Це дуже велика і неоднорідна церковна спільнота, з власними особливостями, традиціями, відмінностями. І це Церква, до якої теж належать українці. Так, серед них чимало російськомовних, або й навіть проросійських. Можна сказати, що УПЦ – це Церква російської традиції в Україні. Ліквідувати її адміністративним втручанням або тиском влади не вийде. Це невірно. Треба зробити, щоб ця Церква перестала бути носім російських ідей і традицій, щоб вона теж стала Церквою української традиції. Необхідне очищення зсередини від тих, хто під час цієї війни виявив себе не на боці власного народу та держави.

Я не бачу проблем, щоб на якийсь перехідний період в Україні існували дві окремі українські церкви. Такі прецеденти в історії православ’я вже були. Але це мають бути саме українські Церкви.

Після 24 лютого структури РПЦ в Україні не мають права на існування ні в якому вигляді, навіть замаскованому. Тож наразі актуальним є питання очищення та остаточного виходу УПЦ зі складу та з-під впливу РПЦ МП. Оскільки чимало її єрархів не хочуть нічого змінювати і воліли б, щоб лишалось все як було, то тут державі випадає не зовсім вдячна роль такого собі «акушера», який має остаточно перерізати ту пуповину, що й досі єднає УПЦ з РПЦ МП. В умовах війни Росії проти України це вже питання національної безпеки та виживання держави і народу як таких.

Нажаль, єрархи УПЦ своєю бездіяльністю та неадекватністю самі примушують державу до таких дій. Вони могли б полегшити життя і собі і іншим, якби прийняли низку адекватних рішень про реальний вихід УПЦ зі складу РПЦ МП. Але оскільки вони цього не роблять, то тим самим провокують державу втрутитись у це питання…

— Які це можуть бути рішення про «реальний вихід» УПЦ зі складу РПЦ МП?

— Вони були озвучені у зверненні простого духовенства та вірян УПЦ до свого Синоду. Там перелік з десяти пунктів. Така собі «дорожня карта» або «десять заповідей» повної незалежності УПЦ. Це звернення підписали понад 300 священнослужителів і понад 1000 вірян УПЦ. Це так би мовити крик душі і біль простих українських священиків і вірян, які страждають від бездіяльності та неадекватності власних єрархів. І які не можуть миритись з тим, як церковне керівництво саме ж марґіналізує і знищує власну Церкву. Проте, очільники УПЦ замість того, щоб підтримати, повністю проігнорували це звернення, а на священиків-підписантів почався тиск і залякування, почали навішувати тавро «зрадників», «провокаторів» і т.п. Хоча, це тільки ще більше посилює недовіру з боку рядового духовенства та вірян до власного священноначалля, яке за 30 років достатньо заплямувало себе зв’язками з Росією.

— А які внутрішні процеси в середині УПЦ МП Ви могли б відзначити? Наскільки там потужні проукраїнські настрої?

— Як я казав, УПЦ доволі неоднорідна і різнобарвна. Серед понад 10 тисяч її священиків панують різні настрої, іноді доволі протилежні. Там є яскраво виражене проукраїнське крило духовенства. Таких священиків там дуже багато. Але вони наразі не мають загальновизнаного духовного лідера і їхній рух іще не набув чітко виражених обрисів, він тільки ще формується.

Є в УПЦ і доволі промосковське крило, до якого належать як священики, так і деякі впливові єрархи. Попри війну Росії проти України і бомбардування та нищення українських міст, вони за будь-що прагнуть лишатись вірними зв’язкам з Московським патріархатом і є провідниками ідей «русского міра» в Україні. Деякі з них у лютому 2022 з нетерпінням чекали на прихід «освободітєлєй» і готувались їх зустрічати з «хлібом та сіллю». Вони і досі зберігають такі свої сподівання, але з кожним разом все менші... До таких діячів є питання з боку держави та суспільства.

І є ще третя так би мовити «течія», яку умовно можна визначити як «онуфріївці». Це за будь-що віддані своєму духовному лідеру митр. Онуфрію, вони не проукраїнські і не промосковські, яким курсом піде їхній лідер, туди і вони за ним підуть. Це доволі консервативне середовище, подекуди навіть схильне до «зілотства». Вони, як правило, негативно ставляться до екуменізму, модернізму та лібералізму у Церкві. Ментально вони значно ближчі до послідовників старої РПЦЗ та греків-старостильників. Не виключено, що з часом у різнорідному середовищі УПЦ може назріти розкол на три окремі течії саме за такими ознаками. Адже внутрішні протиріччя між ними дедалі більше визрівають.

— Як Ви оцінюєте діалог між частиною духовенства і мирян УПЦ МП і ПЦУ? Що його може активізувати?

— Це дуже важливе починання. Ненормально, коли православні українці не мають між собою діалогу, дружніх контактів і єднання. Відсутність такого діалогу протягом 30 років – один з наслідків втручання і впливів Москви в українські церковні питання. Тому я цілковито підтримую такі ініціативи. Якщо єрархи не спроможні сісти за спільний круглий стіл для діалогу і обговорення спільних нагальних проблем українського православ’я, тоді саме життя створить умови для такого діалогу «знизу», з боку простих священиків та вірян. Можливо, це є навіть на краще, бо роль простого духовенства та вірян в імперській та радянській Церкві було невиправдано нівельовано. Ця проблема є характерною для всіх українських Церков. Тож тут ми маємо прояв відродження ролі простого духовенства та вірян у Церкві, так би мовити «соборності знизу». Це дуже важливо і це треба підтримувати всілякими способами.

Нажаль, що в УПЦ, що в ПЦУ, всюди є сили, які марґіналізують свої Церкви і, керуючись лише власними юрисдикційно-корпоративними інтересами, прагнуть збереження протистояння та розділення. Але так само і там, і там є здорові сили. Попри все, між цими здоровими силами обох Церков має бути діалог, має бути спілкування і чесне обговорення проблем, які роз'єднують чи єднають. Однозначно, того, що єднає, більше, ніж того, що роз'єднує.

Не є християнами ті, хто не прагне діалогу та примирення, а лише обвинувачує протилежну сторону. Нажаль таких нехристиян, які удають з себе "православних", є чимало в обох Церква, зокрема, є і серед єпископату та духовенства. Проте, при бажанні, завжди можна знайти з ким говорити. Треба вчитись розмовляти, потискати один-одному руки, дивитись один-одному у вічі, чесно говорити про те, що єднає і що роз'єднує... Навіть не переходячи з однієї юрисдикції в іншу, можна шукати спільні точки дотику, що нас єднають.

А нас єднає наша спільна духовно-історичну спадщина. Принаймні хоча би через незалежні майданчики круглих столів і наукових конференцій маємо почати разом сідати за один стіл, маємо спілкуватись, обговорювати, дивитись один-одному в очі, співпрацювати, шукаючи те, що може нас єднати і примирити, а не навпаки, те, що нас роз'єднує і породжує недовіру і ненависть один до одного. Це той формат, який міг би поступово розтанути кригу у серцях духовенства і вірян обох Церков по відношенню один до одного, ставши фундаментом майбутнього єднання православних українців.

— На Вашу думку, що найбільше заважає такому діалогу? Може спільна постсовєтська спадщина, яка привчила в інших бачити ворогів?

— Однозначно. Але, окрім суто політичних чинників та усталеного суб’єктивного ставлення один до одного, як мені здається, є ще одна суттєва проблема. Це погляд на Церкву як на земну інституцію чи адміністрацію. І в УПЦ, і в ПЦУ поширеною є підміна розуміння природи Церкви як Містичного Тіла Христового суто земними церковно-адміністративними інституціями/юрисдикціями, міряння розмірами та боротьба за стіни і майно, а не за душі... Тобто все те, що чуже Євангелію. Юрисдикційні корпоративно-партійні інтереси переважають над духовними… Люди готові відстоювати свої юрисдикції, як якісь корпорації чи партії, їхні храмові споруди і майно, не розуміючи, що насправді Церква – це дещо про інше…

Межі Церкви як містичного Тіла Христового і межі юрисдикцій та церковних організацій – не завжди тотожні. Відбувається тонка підміна сенсу і змісту. Це є суттєвою проблемою і перешкодою і для діалогу, і для єднання. Одні й ті самі хвороби сергіянсько-радянського спадку духовного вихолощення і спотворення однаковою мірою даються взнаки в усіх без виключення українських Церквах. Зміна вивісок і юрисдикцій сама по собі не позбавляє від цих хвороб. Тут ще й проблема рівня і якості загальної та богословської освіти пастирів та вірян, відсутність місіонерського служіння і багато іншого. Тобто криза українського православ'я не тільки у зовнішньому статусі, але й у внутрішньому стані. Це те, над чим треба багато працювати всім разом.

— І все ж, попри такі песимістичні оцінки, чи можливе об’єднання українського православ’я?

— Щоб правильно лікувати хворобу, треба спочатку правильно визначити діагноз і причини хвороби. Тому без чесного і відвертого обговорення існуючих проблем і суперечностей не обійтись. Проте, рано чи пізно, будь-які розколи долаються. В історії Церкви ще не було розколів чи розділень, які б не були подолані. Якщо немає догматичних та віровизнальних розбіжностей, тобто єресі, то причин для збереження розділення і відсутності євхаристійної єдності немає.

Українська Церква буде автокефальною і єдиною. Це невідворотньо. Альтернативи цьому немає. Рух до такого єднання розпочався і його не зупинити. Але вже тепер ми маємо говорити не тільки про статус автокефалії та єдність, але й про подолання внутрішньої кризи в середині Української Церкви та світового православ’я. Проблеми місіонерства та соціального служіння, відновлення повноцінної богословської школи, якості духовної освіти та просвітництва, відкритості, соборності та євангелічності, ролі громади та вірних у Церкві, подолання небезпечної формалізації церковного життя, відповідність Євангелію, навернення до духовних першоджерел первісної Церкви. Ці та інші відповіді на актуальні виклики сьогодення, пошук шляхів їх вирішення, реформування і наповнення їх живим змістом – цими питаннями мають перейматись представники Української Церкви. Ці питання повинні бути предметом діалогу та дискусії. На такому ґрунті можлива справжня, не фальшива духовна єдність.