„Небачений птах”
Про дослідження релігійності населення України
Інколи соціологи вважають, що вивчення релігійності полягає в підрахунках відсотків віруючих та їх належності до тієї чи іншої конфесії. Видається, однак, що це лише накреслення контурів релігійності населення, поштовх до осягнення цієї багатоаспектної теми, точніше — передумова розкриття проблеми. Отже, спробуємо позначити ці контури, спираючись на дослідження підйому та спаду релігійності, здійснені впродовж 90-х років Інститутом соціології НАН України (ІС) та Київським міжнародним інститутом соціології (КМІУС).
Передусім хотілося б наголосити, що дослідження не підтверджують дуже поширене уявлення про карколомне розкручення «спіралі релігійності» українського суспільства. Ядро релігійних осіб, для яких характерні послідовне дотримання норм і приписів своєї конфесії та відповідна суспільна поведінка, що відповідає всім (чи багатьом) церковним вимогам, залишається незмінним уже досить тривалий час.
Якщо бути точною, це 12,5% населення, або кожний восьмий наш співвітчизник. (Дослідження ІС, 1997 р., вибірка 3500 респондентів). Тут необхідно зауважити, що масштабних досліджень, які відповідали б усім вимогам сучасної соціологічної науки й були б повністю присвячені вивченню релігійності нашого суспільства, українськими соціологами дотепер ще не здійснено. Дослідники обмежуються стандартним набором питань, які включаються у демографічний блок кожної добре складеної анкети, присвяченої виборам або тим чи іншим соціальним та економічним проблемам. Замовники цих анкет не надто переймаються станом релігійності в Україні, вважаючи за достатнє отримати відповідь на досить некоректне по суті питання: «Скільки в нас віруючих?» Але певні висновки все ж можна і треба зробити.
Отже, розглянемо, як змінювалася релігійна самоідентифікація населення України впродовж 8 років — з 1991-го до 1998 р. Результати дослідження КМІУС, 1991-1998, представлено на малюнку. Впродовж 8 останніх років число тих, хто декларує власну релігійність, зросло дуже суттєво. Це зростання віддзеркалило велику кількість чинників, які, складно взаємодіючи між собою, «виштовхують» нагору інколи цілком передбачувані, а часом неочікувані результати. Тут і повернення до традицій передрадянського часу, і пошук нової ідентичності, і звичайна данина моді.
Жінки в Україні, як і в інших країнах, релігійніші за чоловіків, але тут можна побачити й деякі зміни. Скажімо, 4-5 років тому жінки декларували релігійність приблизно в 1,8 раза частіше за чоловіків, а тепер — у 1,5. Проте розрив між декларацією віри чоловіками й жінками не є разючим. Серед православних 58% становлять жінки і, відповідно, 42 % — чоловіки.
З-поміж вікових груп найрелігійнішими є люди старше 60 років. Потім йде група у віці від 31 до 45 років, за нею чоловіки й жінки віком від 46 до 60 років і нарешті молодь, молодша 30 років.
Соціальний портрет наших співгромадян, які вважають себе віруючими, намалювати доволі складно. По-перше, таких осіб, як бачимо, в нас вже понад три чверті населення, тобто добра більшість. По-друге, чітка залежність між релігійністю й соціальним статусом, політичними орієнтаціями і професійною належністю простежується далеко не завжди. Хоча деякі тенденції тут видаються доволі цікавими. Наприклад, віруючі наприкінці нинішнього десятиліття виглядають більш освіченими, ніж на його початку, підвищується їхній суспільний статус, стає помітним прошарок підприємців. 1995 р. у 63,7% опитаних віруючих матеріальне становище за їхніми оцінками останнім часом погіршилося і у 30% — покращало. А 1997 р. воно погіршилося у 24% віруючих і покращало в 26%. Інтерпретувати останні результати непросто. Важко сказати, з чим ми маємо справу більшою мірою — з радикальним зубожінням народу чи витисненням матеріальних проблем на периферію релігійної свідомості. Загалом же матеріальне становище тих, хто вважає себе віруючими, згідно з результатами досліджень мало чим відрізняється від становища невіруючих.
Відзначимо також, що інтелігенція більш релігійна ніж робітники, зайняті у промисловості, а підприємці-власники — ніж урядовці, які розпоряджаються державною власністю. Українці частіше декларують релігійність, ніж росіяни, а поляки — ніж євреї.
У регіональному вимірі найчастіше декларують релігійність мешканці західних областей, але на Заході країни впродовж останніх п’яти років у рівні релігійності відбулися найменші зміни, так само як і на Сході та Півдні. Водночас у Центральному та Центрально-Західному регіоні цей показник серйозно зріс.
Конфесійна належність населення України вже неодноразово ставала предметом розгляду на сторінках «ЛіС». Згідно з результатами дослідження КМІУС 1998 р. (опитано 1032 особи) вона виглядає таким чином: ісламська церква — 1,48%; іудейська — 0,48%; протестантська — 2,47%; РКЦ — 3,02%; РПЦ — 9,09%; УАПЦ — 10,52%; УГКЦ — 16,29%; УПЦ КП — 38,09%; УПЦ МП — 11,36%; інші — 1,01%; не визначилися з відповіддю — 6,19%.
Як бачимо, понад дві третини тих, хто продекларував свою релігійність, вважають себе православними, приблизно кожний шостий — греко-католиком. Питома вага позаінституційних віруючих порівняно невелика — тільки 6,19% опитаних вважають себе віруючими, але не належать до жодної з релігійних організацій або ще не обрали «свою» церкву. Це, погодьтеся, не дуже багато для країни, де релігійні інституції було піддано такому тривалому й безжальному переслідуванню.
Я цілком свідома того, що цей дуже стислий огляд досліджень релігійності населення України лишає більше запитань, аніж дає відповідей. Що ж поробиш, релігійність — це «небачений птах», якого соціолог прагне вивчити і який не поспішає до нього в руки. До того ж цей «птах» безперервно змінюється, й досліджувати його треба постійно.
Людина і світ. — 1999. — №8. — С. 2-3
Ольга СЄВЄКІНА,
магістр соціології
