Неканонічний конфуз
«Шустер live» рідко обходиться без народного депутата Інни Богословської. І це цілком виправдано.
Бо харизма у людини або є, або її немає. У Інни Германівни вона, безумовно, є, і її не сховаєш. Тому її участь у будь-якому шоу гарантує відсутність нудьги й сірості і завжди претендує на особливу роль. Якщо не першу, то й не другу. Бути тлом для інших учасників вона категорично не бажає і робить все можливе й неможливе для того, щоб камера оператора якнайчастіше вихоплювала з антуражу її чарівну доброзичливу посмішку, а мікрофон доносив до глядача її ж одкровення.
Щоправда, звичні рамки поведінки для пані Інни здаються затісними, тому в намаганні перетворити дискусію на власний бенефіс вона іноді нагадує дріжджове тісто, що норовить вирватись назовні.
І хоч скандалом це закінчується не завжди, все одно непоміченим не залишається і ніколи не приїдається.
Втім, наразі ми не про скандали і не про культуру ведення політичної дискусії, а про обов’язковість ретельного добору слів публічними людьми, надто ж під час їх перебування у прямому ефірі. Й про те, що може трапитись, коли вони про це забувають. Наведений далі приклад є гарною ілюстрацією цього.
Під час суперечки із заступником голови партії «Батьківщина» О. Турчиновим пані Інна завдала опоненту потужного вербального аперкоту, до якого останній виявився явно не готовим, тому й оговтався не одразу.
Олександр Валентинович теж розумний і теж харизматичний, але просте й життєве запитання Інни Германівни: чи канонічною є «секта», пастором якої він є, для доктора наук виявилось не по зубах.
Але короткотривалій розгубленості пана Турчинова не судилось конвертувалась у тріумф пані Богословської. Бо подібне запитання із уст досвідченого законотворця шокувало не лише адресата, а й більшість присутніх у студії і телеглядачів.
Інна Германівна, звичайно ж, могла не знати, що протестантська церква, про яку мовилось, є однією з найбільших у світі, її історія починає свій відлік ще з XVI століття, і що називати її сектою, м’яко кажучи, некоректно.
Але ж не могла не знати депутатка Верховної Ради кількох скликань, що в нашій країні релігійні організації перед законом є рівними, а про канони в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» жодної згадки немає. І що ці самі канони, тобто основні церковні правила, що визначають порядок життя церков, є суто справою релігійних організацій, у діяльність яких держава, як відомо навіть школярам, не втручається.
Що мала на увазі шановна депутатка, намагаючись протягнути одну з релігійних організацій через фільтр канонічності-неканонічності, глядачі можуть лише здогадуватись і будувати свої версії.
А проблема, схоже, криється в тому, що в наш час визначення «канонічний» вживається не стільки релігійними діячами, скільки політиками, причому й такими, що великою набожністю не вирізняються і взагалі не зовсім розуміють, що то воно таке.
Ще популярнішим є його антонім — «неканонічний», який зазвичай вживається в контексті аргументації Московським патріархатом та його діячами й симпатиками тези про нібито несправжність і безблагодатність українських православних церков, звісно ж, за винятком УПЦ МП.
Тому в суспільній свідомості це слово сьогодні асоціюється, скоріше, не з його первісним змістом, а з тим, що воно означає визнання з боку Москви.
Тож чи мала Інна Германівна на увазі під канонічністю визнання «секти» патріархатом, до якого «належить» її рідна партія? Зовсім неканонічно, як для заслуженого юриста...
Сергій ОЛІЙНИК
