Nem tudom: за кулісами обурення Угорщини українською мовою в освіті

Отож, що стоїть за неприйняттям та обуренням освітнього закону: бажання захистити спільноту угорців від потенційної асиміляції? Можливо. Але фактом є те, що частина угорців-випускників шкіл в Україні таки не знає української. “Nem tudom”, як кажуть вони у подібних випадках — «Я не знаю». Є підстави припускати, що української мови деякі громадяни України «не знають» зумисне. А відтак напрошується думка про чиєсь імовірне прагнення втримати українських угорців в ізольованому анклаві, як це є тепер.

«Відчуття власної винятковості»

«Угорці мають хронічне відчуття власної винятковості. Не належачи ані до слов’янського світу, ані до Балкан, ані до германської культури, вони не можуть апелювати до жодної зі спільнот, окрім тих, що складаються з угорських меншин у сусідніх країнах», — пише польський прозаїк і журналіст Кшиштоф Варґа — угорець за походженням.

Звісно, подібні цитати слід сприймати враховуючи те, що була і є низка угорських дослідників, які знають українську мову й поважають і вивчають нашу культуру. Та наразі порядок денний угорсько-українських відносин формують не вони. Важливо теж не пропустити, що угорське обурення новим українським законом — не унікальна річ. Йдеться аж ніяк не про те, що обурилися ще й румуни. Мова про інше: в Україні мало знають, що угорці жорство конфліктують з приводу своєї меншини і з румунами, словаками та сербами. У Словаччині більше 10% населення є етнічними угорцями.

Розселення русинів-українців (жовтий колір), словаків (рожевий), угорців (синій) та румунів (сіро-фіолетовий) у 1773 році за дослідженням Олексія Петрова. Сучасний кордон України позначено червоною лінією

«На телеканалі “Дуна” рівно опівдні б’ють дзвони. Щодня вмикають запис дзвонів костелу, щоразу іншого населеного пункту, з підписом, де він знаходиться… Дзвони Трансільванії б’ють, як і угорські серця, — на погибель румунській окупації… і кожне з цих містечок має свою угорську назву. Металевий звук у самісінький полудень нагадує, що “Обшматована Угорщина — горе-край, а ціла Угорщина — держава-рай”. І допоки Угорщина знову не буде великою, до тих пір люди тут не будуть щасливі», — цитуємо знову Кшиштофа Варґу.

Угорські назви мають для угорців не тільки їхні населені пункти Семигороду, Воєводини чи Закарпаття, а й ті, де представники цього народу ніколи не становили відчутної частки населення. Міжгір’я, наприклад, — це Ökörmező, Іршава — Ilosva, Великий Бичків — Nagybocskó… На думку деяких радикалів, вони теж є частиною Великої Угорщини.

Звісно, в історії українсько-угорських відносин є світлі сторінки. Можна, і навіть варто, писати про те, що дружиною правителя Королівства Русі Лева Даниловича була донька угорського короля Бели IV Констанція; або про те, що дідом відомого українського вченого та громадського діяча Володимира Антоновича був угорський революціонер Матяш Джидай. Мало хто знає, що нібито питомо львівське батяр, гуцульська бартка чи щиро загальноукраїнські легінь і ґазда, як і багато інших слів — насправді мадяризми. В угорській лексиці слов’янізмів теж багато — 20%. У минулому криється багато речей, котрі як зближують сусідні народи і можуть сприяти взаєморозумінню, так і тих, що здатні пояснити суперечності й конфлікти. Тож можна глянути з точки зору історії і на бойкот частиною угорців української мови.

До коренів ексклюзивізму

Культурна політика угорських еліт здавна мала виразний ексклюзивістський характер, а її тло часто становили претензії на вищість по відношенню до сусідів. Про це згадував, між іншим, всесвітньознаний історик-славіст о. Френсіс Дворнік. Яскравий зразок подібного явища подав Іван Франко в оповіданні «Чиста раса», написаному на основі вражень із поїздки 1895 р.

Мукачівський монастир — найбільший релігійний і культурний центр русинів-українців на теренах сучасного Закарпаття і суміжних територій часів

«Я не знаю,— говорив далі пан З. з добродушно-погордливим усміхом,— там, за Карпатами, говорять і думають, що ми мадяризуємо руснаків. Се не брехня, се дурниця! Мадяризувати — се значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та се ж був би найтяжчий злочин, поповнений на мадярській нації, на чистоті її раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом — се ж підкопування нашої власної будущини, — передає Франко слова угорця — свого супутника у купе потяга. — Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадяризувати. Ми поклали їх на етапі вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюється, поки саме їх існування не станеться історичним спомином. Руснацькі комітати — се наша “Індіен резервешен”, і вона так само з кождим роком зменшується, як і в Америці».

Про це ж угорське порівняння русинів-українців із індіанцями писав і о. Августин Волошин: коли наприкінці ХІХ ст. свідомі своєї національності діячі русинів-українців взялися видавати «Буквар» і газету «Наука», то проти них в угорській пресі з’явилися численні статті, одна з яких мала назву «Останні могікани». В уяві ідеологів угорської вищості русини-українці були приречені на вимирання. Показово, утім, що, як подав Франко, автора наведеної вище цитати про «Індіен резервешен» і його сина вбив слуга, якого той угорський шовініст вихваляв як представника «чистої раси» — наймит виявився злочинцем-рецидивістом.

Винятком у «політиці зверхності» для угорських еліт були хіба німці — Габсбурги опанували значну частину Угорщини після битви під Могачем 1526 р. проти турків. Та сталося це з вини самих угорців: правлячі еліти думали про вигоду, а не порятунок країни, вони не хотіли фінансувати військо. У 1711 р., після низки безуспішних угорських повстань, у тому числі Ференца ІІ Ракоці, Габсбурги здобули контроль над Трансільванією — усі території, заселені угорцями, увійшли до монархії цього правлячого дому.

Чия віра?

Віками терени русинів-українців, що розташовані на південний-захід від Карпат та в частині Тисо-Дунайської низовини, були театром протистояння, а єдиною інституцією, котра могла представити їх інтереси, залишалася церковна установа — Мукачівська єпархія. Уже на зорі Нового часу у XVI–XVII ст., попри те, що до епохи націоналізмів було ще далеко, саме в релігійному вимірі можна було спостерігати сепарацію одних етнічних спільнот, від інших. Вірними Мукачівської єпархії були русини і волохи, але при цьому східну Церкву і обряд часто називали саме «руською», як і мову русинів (не русинською!). Натомість на властиво угорських землях домінував римо-католицизм, а в добу Реформації їх охопив протестантизм. В силу низки обставин лютеранство в Угорщині уже в XVII ст. почали називати «німецькою вірою», а кальвінізм — «угорською вірою». Угорські князі і шляхта Трансільванії прагнули схилити і вірних Мукачівської єпархії до кальвінізму, проте перемога Габсбургів у згаданому вище конфлікті з угорцями, а також союз із римо-католицькою Церквою по прийнятті Ужгородської унії у 1646 р., поступово зупинили тиск протестантизму. На хвилі Контрреформації та рекатолизації Європи посилилися тенденції до латинізації східного обряду — їх агентом у Мукачівській єпархії стала Еґерська єпархія. Уже на межі XVII–XVIII ст. вірних Мукачівської єпархії намагалися перевести на григоріанський календар, а еґерські єпископи вперто наполягали, що Мукачівська єпархія взагалі не існує. Владики з Еґеру постійно закидали, що русини-українці — недосконалі католики і без їхнього нагляду зійдуть на «схизму». Давні документи із фондів Держархіву Закарпатської області здатні забезпечити численними прикладами угорських наклепів на священство та ієрархію Мукачівської єпархії з приводу нібито порушень: вони усе повторювалися, хоча щоразу перевірки підтверджували необґрунтованість звинувачень. Як писав священик та історик із Закарпаття Михайло Лучкай у першій половині ХІХ ст., коли б угорські римо-католики так же настирливо намагалися привести до правдивої віри протестантів, як це робили щодо вірних східного обряду, то наслідків Реформації не залишилося б. Але спільнота русинів-українців витримала той тиск завдяки глибокій вірності до східного обряду і кирилиці.

Мукачівський єпископ Андрей Бачинський (1772-1809) послідовно відстоював кирилицю, календар і традиції свого народу перед небезпекою мадяризації

Зрештою, у 1771 р. папа Климент XIV, аби вирішити конфлікт, офіційно заснував Мукачівську єпархію. Церква позбулася нав’язливої опіки з Еґеру, хоча залишилася під владою угорського естергомського митрополита. У 1772–1809 р. лідером русинів-українців у церковному та інших вимірах був мукачівський єпископ Андрей Бачинський. Він дбав про просвітництво рідного народу та відстоював кирилицю перед небезпекою запровадження угорського варіанту латиниці.

«Поки буде “Аз, Буки, Веді — сего не буде”, — декларував Андрей Бачинський.

При цьому він мав на увазі, що не допустить латинку, поки Андрей Бачинський – Владика. Так і сталося. Окрім того, саме Бачинський сприяв написанню першої історії руської (української) спільноти на теренах Мукачівської єпархії — твору монаха-василіянина Йоанникія Базиловича «Коротка відомість про фундацію князя Теодора Корятовича…». Князь-емігрант із Поділля був меценатом головного на просторах краю Мукачівського монастиря, що водночас слугував резиденцією єпископів і визначним культурним центром. Двотомна робота Базиловича, що відкрила очі русинам під Карпатами на їх минуле, ідентичність і традицію в єдності з русинами-українцями інших земель, досі не перекладена українською. Словацькою її чомусь видали під назвою «Історія греко-католицької Церкви в Угорщині».

І все ж, уже наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. відбувалася мадяризація єдиної провідної верстви русинів — священства.

«“Слов’яне-главарі на протязі віків”, слушно зазначає “старик Суворовський ратник”, спостерігач тамішніх відносин, “поробилися вельможами мадярськими і замість підтримки своїх одноплемінних братів, пригнічують їх до крайньої міри”», — цитував автор «Нарисів з соціяльно-господарської історії Підкарпатської Руси» Олександр Мицюк джерело 1799 року.

Ще одна примітна цитата з цього ж джерела — «У слов’ян нема шкіл для навчання в своїй мові… слов’яни мусять стати мадярами і тоді школи для них будуть».

«Весна народів» — не для всіх?

Віховим моментом у процесі нав’язування угорськими елітами своєї мови слов’янам стала революція 1848 р. Незважаючи на те, що її було придушено — у тому числі російськими військами, угорці надалі працювали на відновлення своєї держави і в цю їхню роботу влилася й частина греко-католицьких священиків та нечисленної світської еліти — так звані патріоти.

Протоігумен (керівник) монашої василіянської Провінції святого Миколая на Закарпатті Йоанникій Базилович — автор першої історії Мукачівського монастиря та Мукачівської єпархії

В обстоюванні своїх вимог перед австрійською владою угорці використовували тактику пасивного опору: закликали не платити податки владі, бо вона австрійська, а також показово демонстрували незнання німецької мови. Мовляв, «не розуміємо» — знову «nem tudom». Одним із лідерів угорської опозиції того часу був Ференц Деак — колишній міністр юстиції в першому угорському уряді Лайоша Баттяні 1848 р. Сприятливі умови для реалізації задуманого угорській еліті забезпечили поразки Австрійської імперії у двох війнах: австро-італо-французькій 1859 р. та австро-пруській 1866 р. Уже наступного року була укладена австро-угорська угода або ж австро-угорський компроміс, за якою Австрійська імперія стала дуалістичною імперією. Угорщина отримала широку самостійність у внутрішніх справах.

Під час цієї реформи землі, заселені русинами-українцями розділили між австрійською частиною імперії — Цислейтанією, і угорською частиною — Транслейтанією. До першої відійшли Галичина і Буковина, а до Другої — терени так званої Угорської Русі. Окремо слід відзначити і те, що угорці всіма силами намагалися не допустити об’єднання русинів угорської частини імперії в одну церковну провінцію-митрополію з русинами спершу у Речі Посполитій, а відтак і в межах Австрійської імперії. Так було у середині XVII ст., так повторилося у 1773–1807 рр., 1843 р. і 1888 р. Що показово, у трьох останніх випадках угорська сторона відверто використовувала саме національні аргументи. Мовляв, русини уже мають «свого», тобто угорського, митрополита, а підпорядкування «чужому», тобто руському, митрополиту зі Львова буде «порушенням мадярської конституції».

Титульна сторінка твору Йоанникія Базиловича з 1799 року

«Це була направду іронія судьби. Для закарпатців галичани мали бути “чужими”, а мадяри “своїми”, — писав історик і водночас чернець-василіянин о. Атанасій Пекар про позицію угорців щодо імовірного входження Мукачівської єпархії до митрополії із центром у Львові і на чолі саме з мукачівським владикою Андреєм Бачинським. — Мадярська культура для них мала бути “своя”, а українська — “чужа”. За такою аргументацією римо-католицький митрополит “краще” розумів потреби релігійного життя закарпатців, ніж митрополит свого обряду й національності».

Як своїх робили чужими

У 1888 р. угорці узагалі завели мову про те, що єднання Мукачівської єпархії і Галицької митрополії будуть «великою образою національних почуттів мадярів»: адже тільки за собою вони бачили роль опікунів-цивілізаторів «руської резервації». Не дивною у цьому ключі виглядатиме внутрішня політика Угорського королівства щодо русинів-українців у другій половині ХІХ ст.: утримування краю у бідності; нав’язування думки, що русини осіли на своїй землі тільки як гості з дозволу угорців; старання щодо мадяризації школи. І ці дії мали певний успіх, бо частина закарпатського духовенства почала записувати своїх дітей у школи як угорців. Усвідомлюючи явну небезпеку асиміляції, мукачівський єпископ Василь Попович навіть змушений був видати 1 листопада 1862 р. окреме звернення з цього приводу.

«Улюблені у Христі сини, превелебні намісники і парохи! До відома єпархіяльного управління дійшло те, що у минулому 1861/2 навчальному році велика кількість руських синів не тільки за власним рішенням, але тим більше, чого навіть більше жаль, самими батьками під час вписування у тутешні гімназії, соромлячись своєї гарної руської народності і зневажаючи її, себе не русинами, але уграми, тобто мадярами записати дали, тоді, коли кожен народ і кожне плем’я про свою народність і мову дбає та її всіма силами піднімати старається, — писав Василь Попович».

Священиків він закликав бути прикладами і берегти ідентичність свого народу. Цей старанний єпископ урядував єпархією у 1837–1864 рр. Його наступник Стефан Панкович уже був інших поглядів.

«Якщо ми живемо тепер під владою мадярів, то ми маємо ставати мадярами, а як прийдуть німці, то станемо німцями», — стверджував він у полеміці зі священиком Іваном Сільваєм.

Граф Альберт Аппоньї — автор угорського освітнього законодавства, котре спричинило мадяризацію шкіл, а відтак і частини русинів-українців

Єпископ Панкович до свого призначення не служив на парафії, а був тільки вчителем і вихователем по заможних угорських родинах. Він став першим мукачівським єпископом, який почав проповідувати з єпископської катедри угорською мовою і не хотів чути мову простого народу. Цей ієрарх був мадяроном і саме з його подачі фактично знищили просвітницьке Товариство святого Василія Великого, яке першим почало друкувати книжечки для народу зрозумілою йому мовою. Також із неформального дозволу Василя Панковича закарпатським мадяризовані священики почали служити угорською мовою. Апостольський престол у Римі виступав проти, але його «угорські патріоти» не дослухалися.

По смерті Панковича його лінію намагався провадити його ж наступник і племінник, мукачівський єпископ Іван Пастелій. Ситуація для русинів-українців змінилася на краще тільки тоді, коли єпископом у 1891–1912 рр. був близький до народу Юлій Фірцак. Подібними були обставини і в Пряшівській єпархії: якщо єпископи Григорій Таркович, Йосиф Гаганець і Миколай Товт у 1818–1882 рр. обстоювали мову народу й кирилицю, то єпископи Іван Валій (1882–1911) і Стефан Новак (1913–1920) піддалися на мадяризаційний тиск. У підсумку ці процеси розкололи спільноту на три табори: русько-український, мадяронський і тутешняцький (русинський). Багато представників церковної та світської інтелігенції кинулися до москвофільства, не знаючи сутності і дійсних прагнень імперії Романових щодо інших слов’янських народів.

У 1873 р. угорське міністерство культу та освіти наказало мукачівському і пряшівському владикам запровадити латинку замість кирилиці у парохіяльних школах. Єпископ Панкович тоді виступив за, але єпархіяльна консисторія у складі поважних священиків — проти. Угорська влада тоді вимушено відступила. Надалі вона знову піднімала питання зміни азбуки, навіть у церковних книгах, на межі ХІХ–ХХ ст. і особливо інтенсивно перед початком і під час Першої світової війни.

У таких умовах русини-українці під Карпатами навіть не могли відзначити 900-ліття Хрещення свого народу.

«...адже і наші предки отримали скарб християнської віри також через св. рівноапостольного вел. князя Володимира..., — писав чернець-публіцист із Закарпаття о. Анатолій Кралицький у 1888 р. — ...і не могли хрестити предків наших також недалекі Чехо-Моравські наступники св. Кирила і Методія... просвітителем угро-русів повинен вважатися св. Володимир. Угро-руський народ, звісно, не буде святкувати 900-літній ювілей свого просвітлення; адже є люди, які з причини такого святкування підозрювали б його в нелояльності, у невірності до своєї батьківщини, — або принаймні сказали б, що це агітація або демонстрація...»

Значну роль у процесі мадяризації русинів-українців під Карпатами і в Тисо-Дунайській низовині відіграли закони міністра освіти Угорського королівства Альберта Аппоньї від 1907 і 1909 рр. За ними, кращі церковні школи перетворили на державні, і держава зобов’язала вчителів, уже як тих, хто отримує платню від неї, навчати дітей угорською. Ті руські школи, де хоча б 20% батьків або дітей виступили за навчання угорською мовою, перетворювали в так звані «мішані», а фактично угорські, школи. Священиків теж зобов’язали навчати дітей катехизму і молитов угорською.

І ці «реформи» проводили в умовах, коли згідно з переписом 1910 р. в Угорському королівстві у складі монархії Габсбургів (без Хорватії і Славонії) угорці становили тільки 54,5% населення або ж 9,9 млн із 18,26 млн загалом. Русини (українці) становили 2,3% населення королівства: 464 тис. осіб, але жили здебільшого компактно біля Карпат.

Аппоньї – «миротворець»

Під час Першої світової війни будь які протести і вияви руської, тобто української, самосвідомості таврували як москвовільство. Щоправда, угорська влада терпіла так зване тутешняцтво — ідеологію того, що під Карпатами живуть якісь особливі русини, котрі не мають відношення до інших русинів, а є окремим народом, та ще й вірним сателітом Корони святого Стефана, тобто Угорщини. Лідерами цього напрямку були мадяризовані священики. Парадоксально, що ідеологи тутешняцтва намагалися використати для обґрунтування своїх думок особу і спадщину будителя Закарпаття о. Олександра Духновича, ігноруючи його пряме твердження: «бо свої то за горами…». Духнович дійсно розглядав русинів по обидва боки Карпат, як одне ціле. Згодом вони спробували використати подібним чином і особу о. Олександра Павловича, теж ігноруючи різнобічність його творчості і навіть походження — його мати була з Галичини.

Із 1912 р. уже існувала Гайдудорозька греко-католицька єпархія, до якої включили властиво угорські парохії і мадяризовані руські. Що цікаво, згідно з постановами Апостольського престолу і офіційними зобов’язаннями угорської влади, служити у цій єпархії мали старогрецькою. Та ці обіцянки проігнорували і терени Гайдудорозької єпархії охопила угорська мова.

Невідомо, чим закінчилася б політика угорської асиміляції руських (українських) теренів під Карпатами, якби не Перша світова війна. Коли поразка Австро-Угорщини стала очевидною, то одна частина греко-католицьких священиків навіть виступила за збереження своєї малої батьківщини у складі уже незалежної Угорщини, але інша частина, а також активні місцеві політики національного спрямування, виступали за приєднання до незалежної України. Так було, зокрема на Марамороші — східній частині Закарпаття. Оскільки політичні реалії не сприяли цьому, то простори Мукачівської і Пряшівської єпархій увійшли до складу Чехословаччини. Нова влада, проаналізувавши стан речей і побачивши мадяронство, котре охопило Греко-Католицьку Церкву, почала сприяти поширенню православ’я.

Мадяризована церковна і світська еліта русинів-українців, втративши свої корені, прагнула й народ повести за собою і переконати людей, що вони — не місцеві слов’яни та нащадки Русі, а приходьки зі степів Азії — діти кочівників. Тож народ уже за Австро-Угорщини почав покидати церкву, котра його сама покинула. Не допомагали ні суди на зразок Мараморош-Сиготського процесу 1913–1914 рр., ні тюрми. Сповна перехід місцевих селян до православ’я розгорнувся уже за Чехословаччини і Греко-Католицька Церква змогла подолати внутрішню кризу лишень оновившись за єпископів мукачівського Петра Ґебея, пряшівських Діонісія Нярадія та Павла Ґойдича, а також завдяки реформі свого тоді єдиного монашого Василіянського Чину. Останню на запрошення провели монахи-василіяни з Галичини.

Угорські еліти у міжвоєнний період навряд чи зрозуміли причини своїх поразок, а тому й їхнім лідером став адмірал Міклош Горті, який марив відновленням «Великої Угорщини». З подібних причин, зрештою, угорські інституції аж п’ять разів висували згаданого вище шовіністично налаштованого Альберта Аппоньї на Нобелівську премію миру, хоча й безрезультатно. Угорські війська ще раз прийшли на Закарпаття у 1938–1939 рр. як окупанти і втрималися там до 1944 р. Але й цього разу, як писав Іван Лисяк-Рудницький, вони не залишили по собі жодних сентиментів у місцевих людей. Натомість надійшли нові окупанти — радянські. Через системні репресії закарпатські українці ще більше укріпилися у релігійності. Відтак в одній з архівних справ, у яких зафіксовано процес нищення ГКЦ на Закарпатті, функціонер МГБ у середині 1940-х рр. писав, що через своє зближення з народом церква протягом останніх двох років зміцнила свої позиції більше, аніж за 20 попередніх. На жаль, не всі це збагнули, як показав досвід тоталітаризму і політично вмотивованих скандалів на Закарпатті після розпаду СРСР. А відтак і досі на Закарпатті можна спостерігати чи то явні, а чи ледь-ледь прикриті сентименти на користь сусідів. Імовірно, що не всім відомо: первісно Мукачівська єпархія охоплювала 56000 км², а тепер — 12753 км². На значних теренах, де жили її вірні русини унаслідок втілення політичних апетитів сусідів, але також і сервілізму місцевих еліт, уже живуть інші спільноти і пам’ятають вони якусь іншу історію, а не ту, побіжний нарис якої подано у цьому тексті. Їх представникам, імовірно, байдуже те, чому значна частина патріотів одного неслов’янського народу, котрий осів посеред Європи, мають слов’янські прізвища. Їм важливо подати, наприклад, що український закон «Про освіту», це бажання завдати чергової поразки угорцям та Угорщині. Нехай навіть поразка ця — не тільки потенційна, а просто вигадана.

«Пам’ять про незліченні поразки допомагає забути, що Угорщина не завжди була жертвою, але й катом», — цитуємо слова Кшиштофа Варґи із книги «Гуляш із турула» втретє і востаннє у цьому нарисі.

Як воно буде далі? Із певністю можна сказати тільки одне: nem tudom! Може й мудрість цим разом візьме верх над глупотою і безпардонною неправдою.

"Тиждень.ua", 12 жовтня 2017