- UK
Головною темою Екуменічного соціального тижня (а тому й моєї доповіді) є, здавалося б, однозначна аксіома: «Немає миру без свободи та справедливості». Пів року тому я бачив ці слова в авторстві Роберти Мацоли, голови Європейського парламенту, хоч ця думка насправді належить не одному автору, а людській цивілізації загалом. Проблема тільки в тому, що ми живемо в одіозний час, коли люди втрачають здатність розрізняти правду й неправду, добро і зло. А відтак навіть самоочевидні аксіоми сьогодні треба доводити.
Те, що українське прагнення до свободи господар Кремля називає «українським нацизмом», у мене особисто здивування не викликає. Він у всьому взорується на свого кумира Сталіна, а саме Сталін виправдовував окупацію Польщі у 1939 році тим, що Польща – «фашистська держава». Тобто Путін діє за старими сталінськими підручниками. Але те, що переможець на виборах у Словаччині Роберт Фіцо публічно повторив путінську тезу про «український нацизм», – це вже просто політичне божевілля. Як бачимо, клуб керівника Угорщини Орбана поповнився. І їхня формула миру – це позбавлення українців права на свободу, справедливість і власну ідентичність. Отож виявляється, що у головах деяких політиків 2 х 2 не дорівнює 4.
Втім, якщо все-таки постаратися знайти раціональне пояснення такій сліпоті, то я міг би згадати про той сумний факт, що в очах навіть найближчих сусідів України наш народ донедавна був позбавлений суб’єктності. Ось документальний доказ: на Мюнхенському безпековому форумі 2020 року так звана «Євроатлантична група лідерів безпеки» у спільній заяві під назвою «Дванадцять кроків до більшої безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні» запропонувала безпрецедентне:
започаткувати всеукраїнський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включно з Росією, Польщею та Угорщиною.
От просто уявіть собі, як французи сприйняли би фразу:
започаткувати всефранцузький загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності Франції, який врахує погляд сусідів Франції, включно з Великобританією, Німеччиною та Іспанією.
Отож українці в очах іноземців були позбавлені ідентичності, бо мозаїчність нашої ідентичності вони сприймали як її відсутність, або як невизначеність. Що ж, кажучи з сумною іронією, Росія і взялася виконувати це побажання західних експертів на свій лад, ввівши війська для підсилення свого твердження, що «росіяни та українці – це один народ».
Здавалося б, своїм жертовним опором українці сьогодні довели свою суб’єктність і вибороли собі право на свій незалежний голос. Проте у світі то тут, то там незмінно зринає версія про те, що однією з причин війни було «гавкання НАТО» біля «воріт» Росії. Так, звичайно ж, це повторення конструкту кремлівських глузливців, які «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28:15). Але це також рецидив блокового мислення, якому якраз і протистояла «гельсінська» логіка прав людини і самовизначення націй. Бо хіба українці поряд із молдаванами, грузинами та іншими колись підневільними націями приречені на те, щоб бути позбавленими власної суб’єктності й вічно залежати від волі Росії?
Україна не має амбіцій стати «другою Росією» і зайняти її панівне місце. Чого Україна хоче, так це заміни блокового мислення на ціннісне. Право народів на самовизначення і на вільне розпоряджання своєю долею з одночасною повагою до прав людини має стати основою переглянутого міжнародного порядку. І тоді ми наблизимося до Божого ладу, який і породжує мир.
Я прошу шановних учасників цього зібрання пробачити мені гіркоту деяких моїх саркастичних висновків. Я просто не уявляю собі, як можна, живучи в країні біблійної перспективи, забути про «досконалий закон свободи» апостола Якова, у якому люди мають перебувати; про визволителів, що їх посилає Бог для визволення народу (Книга Неємії 9, 27), не кажучи вже про Мойсеєвий подвиг виведення свого народу з «дому неволі», що стало парадигмальним зразком для звільнення кожного народу. Чи справді треба доводити, що свобода є засадничим елементом ДНК людського роду, без якого неможливий Божий лад, а значить і мир?
Схоже, що сучасні обстоювачі миру сприймають мир як відсутність війни, а тому прагнуть чим швидше замирити нас із московитами. Але це типова пастка для всіх пацифістів, і тут я знову подам ту цитату о. Юрія Щурка, на яку я останнім часом посилаюся дуже часто:
Мир є наслідком Божого порядку… Мир — не відсутність війни, а позитивне поняття зі власним змістом… Божий мир не сумісний зі злом! Не можна толерувати гріх і говорити про Божий мир. Божий мир завжди є плодом відречення від зла і поєднання з Богом. Саме до цього чіткого вибору закликає Ісус словами про поділ (Лк. 12, 51). Або ми на стороні Бога, або ми вибрали сторону зла…
З допомогою цієї цитати ми логічно переходимо до взаємопов’язаності миру і справедливості. І в якості мотто до цієї теми я наведу цитату з Маніфесту сталого миру, створеного групою українських громадських діячів, до підписантів якого приєднався і я:
З усього видно, що ці висновки важко даються до зрозуміння багатьом політичним елітам світу. Чемберленівський синдром задобрювання агресора заради примарного миру все ще діє на багатьох як нездоланна спокуса. Проте ні світові демократії, ні Церква не можуть схвалювати мир, який робив би агресію успішним методом привласнення чужих територій. Що більше політики ігнорують цінності через несправедливі поступки агресору, то зарозумілішим він стає, і дедалі меншу безпеку ми отримуємо.
Але саме Ісус попередив нас про це: «Хто прагне спасти своє життя, той погубить його; а хто душу свою за Мене погубить, той знайде її» (Мф. 5, 34). Тому Він сам не жертвував цінностями навіть ціною власного життя. І пересторогою для творців оманливого миру мають бути слова апостола Павла: «Саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, - тоді зненацька злетить на них погибель…» (Сол. 5:3).
Отже, правильним висновок може бути лише один: ми не можемо побудувати дієву систему безпеки – тобто сталий мир – шляхом спотворення чи ігнорування цінностей, передусім справедливості. Мало того, за словами єпископа Десмонда Туту: «Якщо ви тримаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, то ви стали на бік гнобителя».
У першій половині ХХ століття Митрополит Андрей Шептицький, якому довелося пережити дві світові війни, якось сказав:
Бо кожний розуміє, що мир, який не рахувався б із потребами народів і при якому народи вважали б себе скривдженими і ними б у дійсності були, не був би ніяким миром, а радше причиною нових чимраз гірших ускладнень і взаємних ненавистей, які мусили б довести до нових воєн [т. ІІІ, с. 290].
Інстинктивно це розуміє сьогодні Україна, а з нею і майже всі посткомуністичні народи. На жаль, цього не розуміють творці шахових партій з агресором, які діють як ті єреміївські пророки, що «гоять рану народу мого легкодушно, кажучи: Мир! Мир! - коли миру немає» (Єр. 8, 11).
У міжконфесійному українському документі «Туга за правдою, яка визволяє» сказано:
Правителі, що належать темряві, творять світ, сповнений злоби, неправди і несправедливості. В такому світі справжнього миру бути не може, а спроби умиротворити таких правителів бажаного результату не дадуть… Тож християнам слід проповідувати такий мир, в основі якого лежать правда і справедливість: «Ось що ви маєте робити: говоріть правду одне одному, судіть по правді, щоб мир був у брамах ваших» (Зах. 8, 16).
Отож справедливість стоїть на правді, а правда є водночас і справедливістю. А разом вони творять «мир у брамах наших». На поєднання цих понять ви натрапите в Біблії ледь не в кожній її главі. Бо такою є природа самого Бога. Як сказано в 11-му Псалмі, «Господь бо – справедливий, любить правду» (Пс. 11, 7). «І він – наш мир» - додає апостол Павло (Еф. 2, 14).
Справедливість для українців – одне з найважливіших понять. І навпаки, несправедливість – це чи не найпотужніша пасіонарна сила. Згадаймо, чому Євромайдан переріс у Революцію гідності? Бо коли народ побачив, як побили неозброєних студентів, то сказав собі: «Це несправедливо!». А чому свого часу піднялись на спротив дисиденти? Та тому, що сказали собі: «Арештовувати поетів і письменників лише за вільне ненасильницьке слово – це несправедливо!».
Цікаво, що в цьому плані між українцями й росіянами є одна дуже важлива різниця. Для українців головним критерієм є справедливість, а тому якщо їхня держава чинить несправедливість, вони бунтують проти держави. І в історії було не раз, що через свою вимогу справедливості ми занапащували свою державність. Для московитів же все навпаки: головним критерієм є державність. І вони легко змиряться з несправедливістю своїх правителів, якщо при цьому буде збережено їхню державу.
Як на нас, українців, могла би вплинути нереалізована справедливість? Вона стала б тією шпаринкою, в яку ворог встромить свій лом і розхитуватиме наш спокій у майбутньому. Знову ж таки, це повністю відповідає біблійній картині, бо в пророка Ісаї знаходимо передумови такого миру і спокою: «І ділом справедливости мир буде, а плодом справедливости – спокій та безпека довічна» (Іс. 32, 17). Саме тому в Маніфесті сталого миру перелічена ціла низка передумов, які покликані відновити справедливість. Серед найголовніших це не лише:
Іншими словами, має реалізуватися візія відомого російського мислителя (на жаль, уже покійного) Георгія Афанасьєва:
Чи треба рятувати таку Росію – з деспотизмом влади, де особистість і більша частина населення стали об’єктом придушення? Моя відповідь: ні… Рятувати треба, але не ту Росію і не цей режим. Йдеться, як я розумію, про потребу перезакласти самі підвалини нашого життєвого укладу. Міняти треба парадигму Росії.
Проте змінити таку парадигму може лише сам російський народ. От просто уявімо собі, що сталося б, якби після своєї поразки нова російська влада видала Путіна міжнародному трибуналу. Суд над ним був би апофеозом справедливості для українців. А для нерозкаяних росіян? Їх же постійно вчила пропаганда, що «Захід проти них і прагне занепаду Росії». Отже, обвинувальний вирок Путіну був би лише підтвердженням цієї зловорожості, став би підставою для національного приниження. А це почуття неминуче призвело б до реваншистських настроїв. Тому всі справедливі кроки щодо військових злочинців мають передбачати ще одне: моральне покаяння російського народу, його повне зречення імперських настроїв й заміна концепції імперії на концепцію національної держави росіян. Поки що уявити собі практичну реалізацію цього ми не можемо. Проте я вірю, що в Господніх планах цей пункт є одним із найважливіших.
Загальновідомо, що неспокутувані злочини, ніби покинуті в землі зерна, дадуть нові й страхітливі сходи. І справді, Путін справді перетворив свій режим на реінкарнацію чекістського режиму недавньої комуністичної імперії. Він достатньо легко розвернув Росію до фантомів її минулого, оскільки в історії Росії мало хто поніс покарання за вчинені злочини. Отож відома фраза Достоєвського «Злочин і кара» повисає над цією країною дамокловим мечем.
Як розірвати це порочне коло? Тут я дозволю собі знову повторити те, що написав у статті «Хрест Авеля і хрест Каїна – це різні хрести»:
Християнство не можна звести до сентиментальної жалісливості, бо воно – справедливе. Жалісливі європейці мають усвідомити, що, виводячи росіян з-під відповідальності, вони насправді роблять їм ведмежу послугу. Бо злочин російської держави в Україні, не осмислений як гріх і не виведений з душі через покаяння, обов’язково призведе до ще гіршого гріха. Любити росіян якраз і означає розкрити перед ними масштаби їхнього злочину, дати їм вжахнутися вчиненим і спрямувати їхні душі до щирого каяття перед Богом і людьми. Тільки після того, як колективна російська душа остовпіє перед тягарем власної відповідальності і вмиється сльозами в покаянні перед жертвами, тільки тоді вона відкриє перед собою двері в майбутнє.
Теоретично я розумію, що християни всього світу, в тому числі й України, мали б допомогти росіянам пережити цей катарсис. Мало того, я не виключаю такої можливості, що в майбутньому преображенні Росії християни України можуть відіграти вирішальну роль. Правда, в такому разі своє преображення мали б пережити й самі українці.
Бо відновлена справедливість дала би нашому народові не лише зовнішній, а й внутрішній мир. А такий народ, який повірить у Божу справедливість, здатний буде гори перевертати. Адже «справедливість підносить народ угору…», кажуть Приповідки Соломонові (Прип. 14, 34). І навпаки, народ, який зневірився б у можливості досягти справедливості, повернувся б у стан «населення», тобто «біомаси», яка живе лише заземленими інтересами та рефлексами і не може подолати свої суспільні виразки. Бо несправедливість не приходить сама. Про це чітко говорить псалмопівець: «Ось він зачав несправедливість, злом завагітнів і сплодив лукавство» (Пс. 7, 15). Тобто в такому разі зло та лукавство були б незмінними супутниками нашого життя.
Що ж, вибір одного з двох варіантів – за нами. На щастя, в українського народу є одне важливе прислів’я, яке не раз у лихі часи повертало йому надію: «Божі млини мелють поволі». І справді, поволі Україна виходила на світ Божий, скидаючи кайдани свого поневолення. Сьогодні, коли народи світу із жахом побачили у своїх смартфонах наслідки звірств російської армії в Україні, ми нарешті можемо заручитися підтримкою співчутливих націй. Але головну роботу маємо виконати ми самі.
Україна переживає сьогодні пасхальний час і накопичує величезний духовний капітал самопожертви, який може стати гумусом суспільного преображення. Проте звернімо увагу на оте слово «може»: той духовний капітал може стати гумусом преображення, повинен би ним стати – але не мусить. І в цій різниці модальностей – чи не найголовніший виклик, який стоїть сьогодні перед нами. Адже Божі млини приводяться в рух таки людськими руками.
