Політична напруга через загрозу нападу Росії на Україну змусила по-новому поглянути на війну між Константинополем та Москвою після визнання автокефалії ПЦУ. Церковний Кремль ідеологічно та інформаційно повністю повторює методички політичного Кремля. Тому цілком логічно для аналізу церковних подій використовувати політичні терміни та аналогії.
Почнемо із політики. Наприкінці 2021 року Росія у жорсткій ультимативній формі зажадала від США гарантій безпеки та письмових зобов'язань про нерозширення НАТО на схід, а також статусу-кво на 1997 рік (тобто скасування статусу членів НАТО для Польщі, Угорщини, Чехії, Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Латвії, Литви, Естонії, Албанії, Хорватії, Чорногорії та Північної Македонії). Як аргумент Путін наводив негласні домовленості НАТО та СРСР у процесі об'єднання Німеччини. Дотримання цього пакту підтримувало біполярну систему світового устрою, у якій однією наддержавою були США, а другою – Росія, яка отримала цей статус у спадок від СРСР. Але зобов'язання нібито були порушені НАТО з прийняттям до Північноатлантичного союзу країн колишнього Варшавського договору. Кремль рипів зубами, але терпів, доки справа не дійшла до його ахіллесової п'яти – України.
Своєю чергою Російська Православна Церква теж довгий час підтримувала неофіційну ідею біполярного церковного світу, де ключовими гравцями були Москва та Константинополь. Умовою цього балансу сил була ритуальна обіцянка один одному невтручання у справи помісних Церков, що входили до «зони канонічної відповідальності» двох церковних наддержав.
Поняття «зона канонічної відповідальності Московського патріархату», сформульоване в РПЦ у зв'язку з українськими подіями, є абсолютно ідентичним кремлівській ідеї «зони життєвих інтересів Росії». Про цю зону згадував Патріарх Кирил у своїй доповіді на Архиєрейському Соборі РПЦ у 2011 році: «Розвивається діалог Російської Православної Церкви з політичними партіями та громадськими рухами, профспілками, бізнес-спільнотою країн, що входять до зони її канонічної відповідальності». Аналогії очевидні.
Проте документально розділ сфер впливу двох надцерков ніде не було оформлено. Тому іноді між православними наддержавами відбувалися сутички, як, наприклад, у США, коли РПЦ дала автокефалію своїй американській доньці Православній Церкві Америки. Біполярний розділ в очах РПЦ означав право автономного створення автокефальних Церков. Саме так з'явилася Церква Чеських земель та Словаччини (ПЦЧЗС), так відбулось і перезавантаження польської автокефалії.
Наведемо ще одне підтвердження використання однієї й тієї ж методички і Кремлем, і Чистим провулком. Свого часу Кремль вдало обкатав технологію розколу своїх головних конкурентів – ЄС та НАТО, методично створюючи «антиамериканську» коаліцію та фінансуючи своїх проксі на кшталт «Альтернативи для Німеччини». Наприклад, у НАТО це паралізує процедуру прийняття рішень, які приймаються повним консенсусом. А якщо держава-член НАТО чи ЄС підтримуватиме Україну, то активізуються окремі проросійські спікери, які будуть вносити сум'яття у трактування державної позиції.
Глобально домовитись із церковним «Вашингтоном» про гарантії його невторгнення в Україну не вдалося. Не вдалося добитися також письмових «гарантій безпеки» від Всеправославного собору чи бодай Синаксису чотирьох стародавніх Церков. Тоді Московський патріархат вирішив випробувати кремлівську технологію, методично обходжуючи всі помісні Церкви у пошуку підтримки лише свого церковного проекту в Україні. Фактично створювався багатополярний світ, в якому завдяки культивуванню національного егоїзму окремих помісних Церков РПЦ вдалося вибудувати двосторонні відносини з кожною окремо. Крім того, у кожній помісній Церкві достатньо набралося своїх проксі, які «в ім'я чистоти канонічного православ'я» готові створювати розколи у власних Церквах, забуваючи про долю будинку, що розділився сам в собі.
Саме завдяки таким альянсам Патріарху Кирилу і вдалося підколоти в папочку офіційні рішення синодів, соборів та самих предстоятелів (навіть єпископів окремо) більшості помісних Церков про визнання на території України лише за УПЦ МП. І сьогодні Москва викладає на стіл останні карти, заявляючи про віроломство Церков-«зрадниць».
Певною мірою формат двосторонніх (і навіть індивідуальних) домовленостей спрацював. А якщо Церква офіційно визнавала ПЦУ, РПЦ активізувала індивідуальні домовленості з окремими єпископами такої «відступниці», які своєю незгодою мали руйнувати принцип колективного прийняття «геостратегічних» рішень. Наприклад, Архиєрейський собор Сербської Церкви неодноразово підтверджував свою підтримку Патріарху Кирилу та митрополиту Онуфрію, такі ж документи були прийняті Польською Церквою тощо.
Звідси безперервні лементи спікерів РПЦ та УПЦ МП про те, що підступні очільники Церков, які визнали ПЦУ, неодноразово й десятки років запевняли, що підтримують лише одну канонічну Церкву в Україні. Втім, ця підтримка все ж таки фіксувалася письмово, хоч і в рамках двосторонніх відносин.
Заради справедливості, треба визнати, що претензії РПЦ хоч і позбавлені моральності, але не позбавлені логіки – єрархам помісних Церков слід було б думати про відповідальність за свої заяви та запевнення. Проте сама РПЦ – великий майстер перевдягатися у повітрі та за Орвелом змінювати свою риторику залежно від політичної кон'юнктури. Не дивно, що її «боржники» теж хоч іноді можуть повторювати подібні кульбіти.
Вторгнення РПЦ в Африку, що відбулося наприкінці 2021 року, було розраховане на мляву реакцію помісних Церков, які максимум висловлять «серйозну занепокоєність» і обтічно закличуть до збереження дорогоцінної всеправославної єдності. Саме так у 2014 році діяли європейські політичні важкоатлети, відмовляючись від жорсткої реакції на анексію Росією Криму та організацію війни на Донбасі. Кожен пильнував про власні інтереси, ігноруючи можливу шкоду для інших.
У помісних Церквах поки що активного протесту проти африканської авантюри РПЦ і справді не спостерігається. Але відмінність церковної ситуації від політичної в тому, що жодна Церква не може зайняти нейтральну позицію, поставивши в основу тільки свої інтереси. Це розуміють у стародавніх Церквах, які з великою ймовірністю таки зберуть «Радбез ООН» у форматі пентархії та ухвалять низку канонічних рішень із глобальними наслідками.
По-перше, стародавні Церкви як «контрзаходи» можуть ухвалити офіційне рішення про визнання кордонів РПЦ виключно в рамках грамоти 1593 року (тобто підтвердять правомірність скасування акта про передачу Київської митрополії). Це означатиме початок розпаду РПЦ, адже «зона канонічної відповідальності» РПЦ пошита добряче трухлявими нитками. Московський патріархат панічно боїться «перегляду підсумків канонічних воєн», за якими до «зони відповідальності РПЦ» потрапили країни, які раніше належали юрисдикціям інших помісних Церков. Фактично всі її територіальні захоплення після 1593 року будуть витягнуті з-під сукна, що започаткує юрисдикційний переділ. Зрозуміло, що святе місце порожнім не залишиться – низка церков захоче повернути «свої історичні землі».
По-друге, два Патріархи, які зазнали російської агресії – Константинопольський та Александрійський – можуть банально відкликати підписи своїх попередників під грамотою про визнання Московського патріарха. РПЦ пишається колективною (на той час фактично всеправославною) легітимністю своєї автокефалії, яку може бути анульовано за один день навіть без консенсусу у пентархії. Підписи Антіохійського та Єрусалимського Патріархів, якщо і не будуть відкликані, у цьому випадку втрачають будь-який сенс.
РПЦ автоматично втрачає п'яте місце в диптиху стародавніх Церков, і його може, наприклад, посісти Болгарська Церква. Її другий Тирновський патріархат на Всеправославному соборі в Лампсаку в 1235 році отримав «вічне і безповоротне» п'яте місце в православному диптиху, що було підписано чотирма древніми патріархами. І зараз БПЦ це питання може бути порушене – і навіть розглянуте на Фанарі. Хоча це було б, звичайно, схоже на хірургічну операцію без наркозу.
По-третє, виникає загроза нової фази воєн між іншими помісними Церквами, які мають територіальні претензії одна до одної. Наприклад, конфлікт Болгарської та Сербської Церков за юрисдикцію болгарської діаспори у сербській Враньській єпархії, Антіохійської та Єрусалимської за Катар, Румунської та Сербської за Тимокську та Браничівську єпархії у Сербії, активізації румунів на Святій землі тощо. Це поновить Константинополь у статусі арбітра.
Таких активних чи тліючих конфліктів достатньо, щоб при нагоді підірвати церковні Балкани, пороховий льох світового православ'я (тим більше, що там загострена політична обстановка). На карті можуть з'явитися нові автокефалії, визнані спочатку Константинополем, а потім ланцюжком й іншими помісними Церквами. Це істотно обріже «зону відповідальності» Сербської Церкви, яка може прийняти трагічне рішення стати на бік РПЦ – з усіма наслідками. Тобто за компанію можуть постраждати й союзники РПЦ.
По-четверте, ящиком Пандори стане прийняття африканських кліриків, чию чистоту висвячень може заперечувати Александрійський патріархат, і чиї перебіжки між різними юрисдикціями і навіть конфесіями стануть надбанням гласності. Це раз і назавжди переформатує проблему легітимізації сумнівних хіротоній з метою подолання тривалих церковних розколів. Ситуація погіршиться, якщо соборний церковний суд Александрійського патріархату позбавить сану кліриків, що перейшли в екзархат РПЦ, і накладе покарання на єпископа РПЦ, який прийняв таких кліриків.
РПЦ (як і Росія) довго не вірила в реальність глобальних канонічних санкцій, здатних завдати їй непоправної шкоди. Але, як бачимо, варіантів тиску у пентархії достатньо – аж до відключення від SWIFT.
Поки що кінця геополітичних торгів що з боку Кремля, що з боку Московського патріархату не спостерігається, але в очі впадає один парадоксальний момент. Політичне керівництво Росії, бачачи готовність США, НАТО та величезної кількості інших країн підтримати Україну, має достатньо способів вийти з протистояння, зберігши обличчя.
А ось Патріарх Кирил не залишив собі простору для відведення військ. Раніше його помста за визнання ПЦУ була точковою – відкриття парафій у Туреччині та Південно-Східній Азії. Але створення повноцінної паралельної юрисдикції в Африці унеможливлює хоч якусь деескалацію, особливо із збереженням обличчя.
Ставки задерто надто високо і шляху назад немає. Адже якщо так глобально було «покарано» Александрійський патріархат, то далі треба буде вдиратися на території й інших Церков.
Звичайно, у відповідь давні патріархати можуть оголосити над своїми канонічними територіями «безполітну зону» для РПЦ. Немає сумнівів, що РПЦ усі канонічні звинувачення проігнорує. Але тоді вона ризикує бути повністю виверженою з всеправославного союзу. І якщо навіть під найтяжчими санкціями Росія не буде у тотальній політичній ізоляції, то РПЦ відновити свій канонічний статус вже не зможе.
##DONATE_TEXT_BLOCK##