«Незалежність, як і Томос, ми отримали «на виріст»
У понеділок, 24 серпня, святкуватимемо День Незалежності. Ми отримали її майже як дар, щойно у 2014-му українцям довелося за неї проливати кров. Часом не знали, що з тою незалежністю робити. Напевно, для багатьох із нас нинішня Україна не є тою вимріяною країною. Чимало наших громадян мріють, аби їхні діти шукали кращої долі деінде. Ми знаємо наші вади, наші проблеми, однак вперто стаємо на граблі і певні, що наступні вибори все виправлять. Два Майдани, Небесна Сотня… Вже понад шість років триває війна, ми платимо за нашу свободу велику ціну, тисячі життів…
Однак ми й чимало досягли за ці 29 років, пройшли значний шлях у формуванні громадянського суспільства, здобули визнання в світі.
Про роль Церкви у становленні незалежної держави Україна, у формуванні громадянського суспільства, про свободу і відповідальність, про головні події церковного життя, які мали вплив на державу і суспільство, «Львівська Пошта» розпитала історика, релігієзнавця, директора Релігійно-інформаційної служби України Тараса Антошевського.
– Державна незалежність і відродження Церкви в Україні майже збігаються в часі. Як ці речі пов’язані між собою?
– Боротьба за релігійну свободу, яка почалася ще в радянський час, дала також поштовх державотворенню. Відстоювання своєї українськості означало й відстоювання права мати свою Церкву, незалежну від імперського центру в Кремлі. Тож наша незалежність почалася з боротьби за незалежну Церкву. Для греко-католиків це була боротьба за вихід із підпілля УГКЦ, яка розпочалася ще в 1987 році, для православних віруючих – боротьба за створення автокефальної Церкви, яка почалася у 1989 році у Львові.
Маємо багато прикладів з різних країн, як боротьба за створення національної держави йшла паралельно зі намаганнями створити свою Церкву. Проголошення Української держави дало також поштовх до того, що дедалі більше людей почали розуміти необхідність мати свою Церкву. Фактично рух за отримання Томосу про автокефалію, себто самоправність, Української Церкви розпочався ще до проголошення незалежності в Україні.
Одні боролися за цю державу і ставили питання про створення національної Церкви ще перед її проголошенням, другі, бачачи, що ця держава постає, почали ставити питання про створення національної Церкви. Це був процес дозрівання українського суспільства. І цей процес триває дотепер, бо донині не всі усвідомили необхідність як національної держави, так і національної Церкви. Це також процес дозрівання в тому сенсі, що ми не до кінця усвідомили себе як українці.
– Пам’ятаємо ще з радянських часів гасло великоднього часу «Христос Воскрес – воскресне Україна!». Наскільки домашнє передання віри сприяло збереженню національної ідентичності та прагнення до державності?
– Такі гасла значною мірою впливали на те, що людина починала усвідомлювати свою ідентичність як християнина і українця, спонукували до прагнень незалежності і власної держави. В Галичині, де це гасло було найбільш популярне, впродовж кількох століть Церква була провідною національною інституцією. В середині ХІХ століття Головна Руська рада складалася значною мірою з представників Церкви. Пізніше різні національні організації – просвітницькі, економічні – поставали за участі Церкви. За Митрополита Андрея Шептицького чи Патріарха Йосифа Сліпого Церква розвивалася як інституція, яка відстоює інтереси народу. В умовах підпільної Церкви виховувався підпільний патріотизм. Навіть у легальній Православній церкві було досить багато патріотичного, наприклад, у вишивках, що прикрашали храми, чи інших символах, які нагадували – ми українці. Це ті символи, які є елементами національної пам’яті, вони пов’язують нас із історичною спадщиною, виховують в патріотизмі. Тож там, де релігійне виховання було міцніше, національне відродження починалося швидше і бурхливіше. Навіть відродження УАПЦ відбувалося на галицькому ґрунті, де до того Автокефальна церква як така не існувала. Натомість важко було відроджувати національну гідність на тлі «казенного» православ’я, тісно пов’язаного з радянською системою.
Окрім того, багато базових принципів християнства були частиною виховання кількох поколінь, хоча їх не називали християнськими: дітям пояснювали, що те чи те робити не можна, однак не казали, що це гріх, щоб дитина часом не обмовилася в школі, бо це могло мати наслідки. Тому в нас так багато віруючих, які не причисляють себе до якоїсь конфесії. Це також дуже добре відображається в певних критичних ситуаціях. Наприклад, волонтерство, яке почалося під час Майдану і продовжилося в часі війни, також було особливо розвинене там, де люди мають глибоку віру. Це є підґрунтям нашого суспільного життя.
Свобода і відповідальність
– Знаємо про утиски релігійної свободи в радянський час. Як склалася ситуація в незалежній Україні?
– За багатьма показниками українці є одною з найбільш віруючих націй у Європі. Загалом треба сказати, що від початку Україна зі всіх пострадянських республік мала найвищий рівень релігійної свободи. Навіть ті конфлікти, які значною мірою були інспіровані ззовні, на початку 90-их чи в наш час не дуже сильно впливають на релігійну свободу загалом. Для нас навіть поняття «традиційні конфесії» є дуже відносним. Приміром, баптисти живуть на території України понад півтора століття, а юдеї – від княжих часів, іслам поширений від Пізнього Середньовіччя. Наприклад, на околиці Львова віднайдене давнє мусульманське кладовище, яке свідчить, що мусульмани також жили тут. Ще у XV-ому, особливо в XVI – XVII століттях, коли у Європі було багато релігійних воєн, вважалося, що українські землі є найбільш толерантними до чужовірців. Навіть конфлікти, які виникли в часи Козаччини, не мали глибокого підґрунтя, це був радше захист своїх інтересів. Ідея оборони православ’я не була провідною (ця теза значного наголошення набула пізніше, радше з пропагандистською метою), адже маємо історичні свідчення про успішну співпрацю козаків із мусульманами-татарами. Зрештою, якщо відійдемо від усталених стереотипів, то побачило, що в мусульманській державі Кримське ханство мирно співіснували і християни, і юдеї, і багато інших. Подібна ситуація була і тут у нас перед війною. Звичайно, виникали деякі конфлікти, але загалом тут мирно співіснували східне християнство і західне, юдеї і протестанти. Гострі конфлікти виникли пізніше. Ця нелюбов до ближнього особливо активно розвивалася в царсько-російський і радянський час. Ми дотепер це відчуваємо. Наприклад, нещодавно, коли запровадили відзначення деяких юдейських і мусульманських свят на державному рівні, були озвучені думки, що нам це не потрібно. Таке запровадження не означає, що ми мусимо святкувати. Це вияв поваги до людей, які живуть поруч із нами, намагання зрозуміти їх. Ми бачили в 2014 році, коли кримські татари були змушені втікати, яка в нас була до них відкритість. Подібну ситуацію ми спостерігали й під час війни, як змінилося ставлення до євреїв, коли ті також захищали зі зброєю в руках нашу землю і багато зробили для пояснення нашої ситуації у світі. Випадки антисемітизму чи інших проявів ненависті до інших за релігійною чи етнічною ознакою дуже часто інспіровані ззовні. Це грубо зроблене, і відразу видно, що нас штучно намагаються розсварити.
– Церква і держава в нас офіційно відділені. У чому місія Церкви і завдання держави збігаються?
– Відділення, яке існує в нас зараз, ми скопіювали з ленінської форми, закладеної ще в документах 1918-го. У багатьох моментах ця відділеність була поставлена як протиставлення. Церква не мала права втручатися в державні справи, натомість держава активно втручалася в церковні, вбачала у ній конкуруючу організацію. В часи сталінізму було винищення Православної церкви. Вона найбільше постраждала з усіх конфесій, і на початок Другої світової війни лише кілька єпископів було на волі. Сотні вбитих і по тюрмах, тисячі священників... Під час війни Сталін почав використовувати її і взяв під цілковитий контроль. Церква стала частиною окупаційного режиму та імперської держави. І нині російська Церква бере активну участь у спробах відновити Російську імперію чи Радянський Союз.
В Україні виробилася дещо інша модель відносин. Якщо в Росії ми бачимо продовження цих традицій, то в нас формуються радше партнерські стосунки між державою та Церквою. Значна заслуга в цьому вже покійного Патріарха Гузара, який переконував державу, що влада не має ставитися до Церкви з осторогою, бачити в ній конкурента, що має бути своєрідний трикутник «держава – Церква – суспільство». Вони мають бути партнерами заради людини, яка стоїть у його центрі, бо суспільство є частиною держави, серед представників влади також є віруючі, а члени Церкви є частиною суспільства… Звичайно, ми ще далекі від ідилії, зокрема коли держава намагається надмір втручатися у певні церковні справи, чи в Церкві є охочі, аби держава виконувала за них певні функції. Однак, просуваючи певні ідеї, ми не маємо протиставлятися чи бачити одне в одному ворога.
– І де це партнерство можна реалізувати?
– Передусім у сфері соціального служіння – сиротинці, освіта, турбота про знедолених. Церква може пропонувати іншу систему цінностей, і ті цінності будуть корисними як для держави, так і для суспільства. Нерідко можна чути закиди про втручання Церкви в не свої сфери. Треба розуміти: якщо Церква, держава і суспільство не будуть спільно виховувати цінності, то завжди знайдеться місце для антицінностей. Тож матимемо корупцію та інші погані речі, які є злочинами як з погляду держави, так і з погляду Церкви. Людина, вихована на християнських цінностях, як і, зрештою, на юдейських чи мусульманських, буде з пошаною ставитися до держави і дотримання законів, бо це є загальне суспільне добро. Бачимо, що в Європі під впливом секуляризації Церква відходить на задній план, але ті цінності, та система координат, яку витворила Церква, діють, і суспільство дотримується закону, бо розуміє його як благо для себе.
Всі інституції, які існують у суспільстві (а Церква є найбільшою громадською інституцією, за різними даними, до неї належить понад 70 відсотків громадян), мають виховувати правову культуру. Церква має розуміти свою суспільну відповідальність за виховання свідомих і законослухняних громадян, а це й елемент патріотизму та відповідальності. Суспільство, виховане на засадах, прописаних у 10 заповідях (а вони універсальні для всіх християн та для юдеїв і не містять нічого ворожого для мусульман), не мало б тих суспільних та соціальних вад – корупції, сирітства та маргіналізації певних верств, які в нас дуже часто є нормою.
В Україні з огляду на велику кількість конфесій будь-яке намагання усунути вплив Церкви чи будь-якої релігійної інституції на суспільство призведе до того, що суспільство буде розвиватися за антицінностями.
– Чому так важливо забезпечити релігійну свободу?
– Цінність віри у тому, що вона пов’язана зі свободою. Захищаючи релігійну свободу в суспільстві, ми насправді захищаємо державні та національні цінності. Небезпеки, які виникають для релігійної свободи, часто пов’язані зі свободою совісті, свободою слова. Зокрема, бачимо намагання законодавчо затвердити певні погляди і заборонити їхню критику, себто обмежити свободу совісті та свободу слова. Ризикуємо отримати радянську дійсність, коли одні погляди будуть правильними, а решта – ні. Це призведе до порушення базових свобод. Також маємо пам’ятати, що свобода, про яку так часто у нас люблять кричати, тісно пов’язана з відповідальністю, бо свобода без відповідальності перетворюється на анархію. В таких умовах дієвою є не сила права, а сила сили. Україна наближається до 30-ої річниці. І це час переосмислити, чим для нас є національна незалежність, чим для нас є свобода, яку ми отримали і яку зараз маємо захищати зі зброєю, а також свобода інформаційна та інші свободи, які також маємо захищати, щоби не повернутися до радянської дійсності, яку нам намагаються накинути наші сусіди.
– В Україні немає головної конфесії, державної Церкви. Які недоліки і переваги цього?
– Це велика перевага, що в нас менше шансів, що в нас буде панівна конфесія, яка нав’язуватиме свої погляди. Не мовиться про світоглядні чи релігійні, а радше про політичні. Неодноразово в православному середовищі доводилося чути думки, що в нас має бути державна Церква чи що православ’я має стати державною релігією. Річ у тім, що тоді християнство перестане бути християнством, а Церква перестане бути Церквою, а стане державною інституцією.
Для України великою проблемою було і залишається не так те, що тут діє Церква Московського патріархату, як те що в ній переважають прокремлівські погляди, і що ця Церква, маючи великий вплив у суспільстві, може пропагувати ворожі речі, впливати на світогляд людей. Ми бачимо, як відбувається промивання мізків, формування інформаційної «вати», як людей можуть мобілізувати і використати для антидержавних цілей. Тобто існування, окрім ПЦУ, інших православних конфесій не було б проблемою, якби УПЦ МП була самостійною Церквою, не пов’язаною з кремлівськими структурами.
– Чи можна заборонити діяльність УПЦ МП?
– Я противних будь-яких заборон релігійних організацій, бо релігійна свобода – це вже цінність. Якщо ж певні релігійні організації починають займатися політичними питаннями і пропагують ворожі до України гасла, то їхня діяльність має бути розглянута з точки зору національної безпеки. Для мене не є нормальним те, коли комусь створюють умови, що обмежують релігійну діяльність, наприклад, чинять перепони у зведенні храму. Однак не потрібно маніпуляцій, все має відбуватися згідно з чинним законодавством. Тобто ті, що вважають себе «гнаними», мають самі дотримуватися закону.
– Як подолати роздвоєність: у храмі – християни, а вийшли за браму – живемо так, як нам зручно?
– Цей дуалізм став майже національною ознакою. В радянський час він був способом виживання. Однак зберігся дотепер: людина «крутить» вірою так, як їй зручно. З’явилося таке явище, як «передвиборчі» християни – певні політики перед виборами аж надто демонстрували свою побожність і робили значні пожертви, але ми чудово знали, звідки ці гроші. Ця роздвоєність проявляється в багатьох речах, одна з яких полягає у тому, що ми живемо за подвійним календарем: у світському житті – один, у церковному – другий. Так само маємо в світському житті одні правила, в релігійному – другі. Нам зручно мати подвійні стандарти: в неділю помолився, а в понеділок поніс хабара, бо ж як інакше?
Церква і політика
– Ви згадали про «передвиборчих» християн. А чи можливі у нас християни-політики чи політика по-християнськи?
– Для мене дивина, що в нас такий великий відсоток віруючих людей, а принципи християнської демократії, які мені найближчі, в Україні зовсім не популярні. Мені здавалося, якщо в Україні так багато людей вважають себе християнами, то вони мали б хотіти, щоб і в політиці існували принципи християнської демократії, які базуються на солідарності, відповідальності, благодійності, на інших проявах християнських моральних принципів.
На жаль, у нас і надалі популярним явищем є ставлення до політики як до дуже брудної справи, а це є ознакою, що ми самі є «брудні». Якщо б у нас були чисті погляди, ми намагалися б побачити навколо себе більше «чистих». І саме тому на минулих виборах вдалося так легко зманіпулювати. Бджола шукає нектар на квітці, а муха – деінде. Чомусь у нашому суспільному житті ми частіше є мухами, а не бджолами, не вміємо шукати позитиву, в нас підходи до оточення, до суспільного життя сформовані не на християнських засадах. Ми часто нарікаємо на політиків, але це радше зумовлене заздрістю, кажемо, що політика – це зло, і приводимо до влади людей, які є підтвердженням цього. Ми легко даємося на підкуп, не намагаємося змінити критерії оцінки кандидатів, а ці критерії не можуть виникнути самі по собі – мусять мати етичне підґрунтя. Ми живемо в замкненому колі, бо нам так комфортно. Тому нас на чергових виборах буде легко обдурити, ми легко піддаємося маніпуляціям, не робимо висновків, а якщо й робимо, то надто великою ціною. На жаль, ми навіть не розуміємо до кінця, що свобода передбачає, що маємо за неї платити. Те, що дається задурно, обходиться занадто дорого.
Головні події
– Які події церковного життя мали значний влив на становлення нашої держави і суспільства?
– Звісно, візит Папи Івана Павла ІІ. Велике значення мало створення Київського патріархату. Цю історію нам ще треба переглянути. Важливою подією був заповіт Патріарха Дмитрія Яреми, який закликав українське православ’я об’єднуватися і шукати канонічних шляхів, а не проголошувати власних патріархатів, іти на контакт зі Вселенським патріархатом.
Це участь Церкви в двох Майданах. Церква показала, навіть невіруючим, наскільки вона є важливою суспільною інституцією, яку високу довіру має в суспільстві. Для мене дуже важливим є те, що ВРЦіРО вийшла з-під впливу держави завдяки тому, що Ющенко не втручався у її діяльність, і стала самостійною суспільною інституцією, дуже важливим чинником впливу, яка формує об’єднану релігійну спільноту України, яка захищає не вузькокорпоративні інтереси, а релігійну свободу всіх.
Дуже важливими були й святкування у 2008 році 1020-ліття Хрещення України та історичний візит патріарха Вартоломія. Ми також були задіяні до організації цього візиту, мали нагоду спілкуватися з представниками Патріархії щодо тих умов, які вона ставить перед Україною, що потрібно зробити, від чого відмовитися, щоби надалі розвиватися канонічно. Цей візит не завершився відновленням Київської митрополії, але показав, що Церква-матір не відмовилася від України. Цей процес успішно завершився через 10 років. І це була ініціатива передусім Патріарха Вартоломія як відповідь на звернення української влади і церков, але без нього нічого б не відбулося.
Були й інші конфесійні події. Скажімо, 10 років служіння Любомира Гузара. Україна після Шептицького та Сліпого не мала таких першоєрархів, які стільки б зробили для своєї Церкви, для суспільства загалом. Блаженніший Любомир привніс західні громадянські цінності у наше релігійне життя. Церква перестала бути закритим простором, ставала щораз відкритішою до суспільства. Він міг сміливо сказати про смертний гріх затримання заробітної плати чи інші речі. Я бачив, як було незручно при тому представникам влади. Він казав гострі, але батьківські слова. Він не виступав як провокатор на мітингу, а по-батьківськи наставляв. Знаю, що в 2010 році готували передачу Софії Київської під резиденцію Московського патріарха і яку роль у тому, що цього не сталося, відіграло інтерв’ю Ганни Герман з Патріархом Любомиром. Саме воно значною мірою зупинило владу, щоби Патріарх Кирил із Софії Київської не будував тут «русскій мір».
– За перенесення до Києва осідку УГКЦ Блаженнішого Любомира чимало критикували. Як нині це бачиться?
– Це було одне з найбільш стратегічних рішень Патріарха Любомира. Він ішов проти більшості Церкви. Дуже багато нарікали, що Церква в Галичині ослабне. Хіба це сталося? Ні, Церква в Галичині може ослабнути хіба від своєї недолугої політики на місцях, недолугих дій священників, загравання з брудними політиками чи власного хуторянства і закритості, що є однією з найбільших небезпек. Натомість в Києві побачили інше християнство. Владика Любомир здобув для греко-католиків надзвичайно великий авторитет. Довіра до нього в українському суспільстві була втричі більшою, аніж число всіх греко-католиків в Україні. Його називали совістю нації.
– Яка його роль у становленні стосунків Церкви та держави?
– За ці 30 років ніхто стільки не зробив для встановлення партнерських стосунків між державою, Церквою і суспільством. Побоювалися, що його відхід від проводу Церкви ослабить її. Але ж ні! Вона ще більше зміцніла. Бо був молодий та енергійний глава і незрячий Старець, який бачив ситуацію так, як ніхто зі зрячих, який міг наставляти можновладців і бути зрозумілим для молоді. Тож не дивно, що владика Філарет різко реагував, коли йому ставили владику Любомира за приклад, як треба давати дорогу молодим.
– Які, на вашу думку, головні віхи церковного життя у Львові за роки незалежності?
– Відбулося багато подій. Не все можемо відразу оцінити. Як на мене, однією зі знакових подій є те, що у Львові почав діяти Центр опіки сиріт. Одною з найважливіших та найуспішніших ролей, які відіграла Церква для Львова, є її соціальна діяльність, діяльність таких організацій, як Мальтійська служба допомоги. Не знаю, коли ми належно оцінимо діяльність таких організацій, як «Віра і світло» та «Лярш-Ковчег», які перемінили наше ставлення до людей з інвалідністю. Ми стали називати їх нашими друзями із особливими потребами, нашими приятелями. Відбулося переосмислення термінів. Для мене слово «бомж» стало нецензурним, бо була в нас Олеся Саноцька, яка створила «Оселю» та змінила ставлення, не тільки у Львові, до людей, що опинилися на вулиці.
А наскільки УКУ змінив ставлення до освіти, акцентував цінність освіти як такої! Свого часу треба було доводити, що католицький заклад може давати повноцінну освіту і не тільки богословську. Нині бачимо, що найкращі випускники шкіл подаються в УКУ.
Знаковим для Львова став і Гарнізонний храм, його волонтерська діяльність. Довіра до пов’язаних із Церквою волонтерських організацій є найвищою. Ми ще неналежно оцінили екологічні ініціативи. Наприклад, скільки не боролися з «пластиком» на цвинтарях, а лише заклик Церкви дав результат. Бачимо багато ініціатив, які вийшли з Церкви, навіть від активних мирян, і були підтримані Церквою, які мали вплив на суспільство.
Церква та Майдан
– У часи Майданів ми побачили, що Церква – це не лише храм, священники чи навіть єпископи. Чому такою важливою була присутність Церкви в цих подіях?
– Церковні лідери, виступаючи там, могли донести холодний розум і морально-етичні цінності. Не дивно, що ставлення тодішньої влади до релігійного середовища було дуже негативне. Пам’ятаю, як перед 2004 роком держава намагалася взяти під свій контроль церковне життя і способом її впливу на нього була ВРЦіРО, як за ініціативи Блаженнішого Любомира була створена Рада керівників християнських Церков. Згодом її підтримали інші релігії. Це була противага з метою захисту від тиску держави, захисту суспільних цінностей. На другому Майдані українські Церкви показали єдність.
Церква на Майдані – це і морально-етичні цінності. Майдан не був агресивним від початку. Коли ж почалася агресія проти мітингарів, почалися вбивства і наступи. Дуже часто саме Церква намагалася стати між двома сторонами і запобігти кровопролиття та насилля. Ми мали те, чого зараз очікують білоруси від своєї Церкви: більше активності та чіткої позиції провідників. Для нас це повчальний приклад. Ті Церкви, які є залежними від влади чи пов’язані з нею, перестають бути Церквами, що несуть мир і християнські цінності, вони починають обслуговувати владу.
– Війна принесла багато лиха, однак дала чимало нагод для Церкви проявити себе. У чому вони полягають?
– Ми ще не до кінця усвідомили, які зміни принесла в наше суспільство війна. Не раз, читаючи інтерв’ю чи спогади військових капеланів, натрапляв на фразу, що на війні немає атеїстів. На війні всі, навіть ті, що вважали себе невіруючими, потребують віри у вищу силу, у те, що смерть – це не кінець. Для багатьох це стало причиною переосмислити своє життя. Як під час Майдану, так і під час російської агресії Церква показала себе як одна з найбільш впливових суспільних інституцій. Різні церковні соціальні служби були одними з перших, хто почав підтримувати армію. Вони вже мали досвід благодійної допомоги Майдану. Це ж не просто потрібно щось зібрати – треба зробити це розумно, доправити на місце. У Львові чи не найбільшим центром, де формувалася допомога фронту, був Гарнізонний храм.
Ми знаємо про сотні священників, які ще в 2014 році були готові їхати на фронт. Деякі залишали свої парафії, тож треба було подбати про заміну. І ніхто з них не їхав із порожніми руками, кожен віз якусь допомогу. Це були не тільки продукти, а й медикаменти, техніка, яка допомагала рятувати людей. В умовах війни священники на фронті почали виконувати не тільки свої прямі обов’язки, а й ставали психологами, порадниками, допомагали надавати першу медичну допомогу… Ця війна спонукала нас переосмислити, яку роль виконує капелан у суспільстві. Мовиться не тільки про військових капеланів, а й про капеланів у медичних закладах, тюрмах.
Мені доводилося зустрічати військових, які казали, що важливо мати свого за конфесійністю священника, але найважливіше, щоби був хоч хтось, хто просто буде читати Біблію. Пам’ятаю, ми публікували інтерв’ю з військовим капеланом-протестантом, який на початку війни пішов на фронт і був із військовими в Донецькому аеропорту. Серед його побратимів-підопічних не було жодного протестанта, можливо, він не міг дати їм звичної духовної опіки, але в час активних бойових дій читав їм Біблію. Для них це було дуже важливо.
Так само з військовими, які повертаються з фронту, також треба працювати. Тому при монастирях, при храмах створюють реабілітаційні центри, які зараз не менш важливі, аніж військові капелани на фронті. Ми дуже мало знаємо, яку роль відіграє Церква у порятунку і допомозі тим, що опинилися у ворожому полоні.
Важливо допомагати й тим, що опинилися на окупованих територіях, аби вони не втратили надію і зв’язок із Україною, не були стовідсотково під впливом російської пропаганди, аби розуміли, що для українців вони свої, аби це дало поштовх для переосмислення себе для України і України для себе.
Візит Папи
– Наступного року ми відзначатимемо 20 років від часу візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Наскільки ця подія мала вплив на суспільство і державу?
– Я добре пам’ятаю ці події, адже наша Служба (РІСУ. – «Львівська Пошта») була створена незадовго до візиту Папи, і одним із наших завдань було формувати образ України для іноземних читачів, журналістів. Я був задіяний у роботі пресслужби. Ми писали матеріали про релігійну ситуацію в Україні, щоби протистояти російській пропаганді, яка намагалася цей візит зірвати. Добре пам’ятаю й політичну ситуацію того часу – вбивство Ґонґадзе, спецоперація, яка поставила Кучму в повну залежність від Кремля. Якщо перед тим він намагався кидати гасла національної ідеї та руху до Європи, призначив уряд реформаторів, то після цього скандалу світ від нього відвернувся. Єдиний, хто простяг йому руку, був молодий Путін, під впливом якого Кучма й перебував. Україна була закрита для світу. Візит Папи планували ще до цього скандалу. Про те, що Папа таки їде в Україну, стало відомо в перші місяці після скандалу. Думаю, це було одним із найважливіших чинників, що Україна не пішла шляхом формування замкнутого середовища, коли маєш тільки одну кремлівську точку зору. Можна навіть сказати, що цей візит не дав нам піти шляхом Білорусі.
– І в чому це полягало?
– Якщо Папа їде в якусь країну, до неї зростає інтерес у світі. Багато журналістів їхали на заходи проти Кучми, а вже ближче до візиту знайомилися з релігійною ситуацією. І на противагу російській пропаганді констатували мирне налаштування жителів, не бачили побутової злочинності, яка є нормальним явищем у великих містах, писали свої враження і змінювали думку про Україну. Водночас деякі бачили разючу різницю між тим, що було в 1988-ому під час святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, коли все намагалося контролювати КГБ і не вільно було й кроку ступити.
Журналісти були вражені, що стільки людей прийшло на ці зустрічі. Цей візит ламав російські стереотипи і плани.
– Це назовні, а всередині країни? Яке це мало значення для самоідентифікації?
– Між проголошенням незалежності і першим Майданом то була чи не найвизначніша подія, яка зібрала мільйон людей разом і мільйони перед телевізорами. Це найбільш масова в історії України літургія з найбільш масовим прийняттям причастя. Це радість, яка єднала мільйони людей, яка окрилювала. А зустріч Папи з молоддю на Сихові? Потужна злива, люди стоять у болоті, Папа співає свою дитячу пісеньку, закликаючи дощ відійти. І тут розходяться хмари, і на людей проривається надзвичайний промінь сонця… Якби мене запитали, чи бачив я в житті щось надзвичайне, першим спало б на думку саме це. Люди випромінювали радість. Ми тоді ще не розуміли, який поштовх отримали, скільки ініціатив зродилося, як активізувалося церковне життя, і не тільки в греко- і римо-католиків, а й у православних. Наскільки активнішою стала молодь. Сама підготовка до візиту також багато дала. Ніхто не чекав вказівок, долучалися всі. На Майдані була та ж самоорганізація і позитивна атмосфера, яка людям дуже необхідна. Такі заходи дуже підносять дух, і людина може зробити дуже багато.
Томос
– Яке значення має Томос для нашої держави і чи можна було отримати його без її підтримки?
– Ми ще до кінця не оцінили значення Томосу – що він змінює – передусім самі православні віряни. Ми до нього йшли, довго йшли, але вже під час його отримання деякі церковні діячі показали, що він їм не потрібен, бо звикли жити в світі секти, де канони неписані, де їм добре жити за своїми правилами і зі своїми амбіціями.
Участь держави була необхідною, без держави наші православні ніколи б не об’єдналися. Маємо майже 30 років історії як свідчення, що їм легше пересваритися, аніж об’єднатися. Цьому сприяли і зовнішні втручання, і внутрішні інтереси чи амбіції. Ми бачили, скільки було спроб зірвати цей процес. Уже стоячи під Софійським собором, ми не могли зрозуміти, чому ж так довго не можуть прийняти, здавалось би, вже напрацьовані рішення. Потім владика Філарет хвалився, що мало не зірвав цей Об’єднавчий собор. Бо йому потрібна була Церква, яку він очолює, а не Церква канонічна. І хоч його назвали Почесним патріархом, він себе ним не показав.
Чому ще була важлива участь держави? Бо канони Православної церкви передбачають, що помісна Церква існує в помісній державі. Якщо нема держави, отримати автокефалію дуже важко. Всі нові автокефалії, починаючи з XVIII століття, були надані за участі держави. Деякі автокефалії просили правителі-католики, навіть мусульмани. І для них це було важливо, бо це означало духовну незалежність. У нашому випадку це незалежність від Росії.
Томос – не чудодійна пігулка: раз, і все змінилося. Це якісні зміни, однак вони відбуваються повільно. Це поштовх до переосмислення своїх цінностей і святості. Чи святі, як-от Олександр Невський, і ті дні на їхню честь в календарі є наслідуванням святості або насліддям російської пропаганди? Чи ми й далі маємо жити за «неправильним» календарем? А якщо ми почнемо вивчати свою історію, у тому числі церковну, очистимося від нашарувань та маніпуляцій, закладених Росією, то будемо вражені, наскільки далеко відійшли від свого християнства.
Томос, як і незалежність, ми отримали «на виріст». І нам ще треба багато працювати над собою.
