Капелан на війні – це небо на передовій, – отець Тарас Михальчук про місію, втрати та віру

Оксана Дудар
– Маємо цілком свіжий інформаційний привід, отче Тарасе, – ви захистили ліценціатське дослідження «Особливості служіння військових капеланів УГКЦ на прикладі Львівської архієпархії (1990-2024 рр.)». Натомість до капеланства ви долучилися 2008 року?
– Так, до капеланства де-юре я долучився 2008 року. А це означає, що того року я закінчив навчання у Львівській духовній семінарії і бакалаврат та магістратуру в УКУ. Саме тоді я отримав запрошення від голови Центру військового капеланства, який сьогодні очолюю, а тоді це був владика Степан Сус. І з того часу я як випускник духовної семінарії став частиною Центру військового капеланства. Відповідно, вже у серпні 2008 року я поповнив лави військового капеланства, а у вересні вже був дияконом, наступного року – священником. Тому мій шлях офіційно почався 2008 року, але де-факто це було значно швидше, я б навіть сказав з першого курсу мого навчання у Львівській духовній семінарії, тобто з 2002 року. Це був мій перший досвід, коли в одну з неділь, маючи вільний час, мене попросили піти до військової частини і зустрітися зі солдатами строкової служби для духовно-патріотичної бесіди. Пригадую, було тоді десь 300 строковиків. Та зустріч мене торкнулася і постійно була у моїх думках та серці. Відповідно, після навчання у семінарії я обрав шлях військового капелана.
– Чи змінилося військове капеланство, підходи до служби капеланів після початку російсько-української війни?
– Абсолютно змінилося, докорінно. Мені здається, що військові капелани суспільством у довоєнний період, частково навіть духовенством, сприймалися доволі маргінально: мовляв, це не традиційне служіння. Навіть скажу більше, дехто вважав, що в капеланство йшли ті, хто погано вчився у семінарії або їм не було куди прилаштуватися, нібито за якимось залишковим принципом. Але насправді я і багато з нашої команди, закінчивши магістратуру з відзнакою, прагнули в якісь мірі бути місіонерами, бо розуміли, що на нас чекають там, де немає храмів, де нема можливості помолитися. І якщо ти туди не підеш, то ті люди про Бога не почують. Йдеться не лише про Євангеліє, а й про розмови про Господа чи розпізнавання добра та зла. І ця потреба дуже сильно відчувалася. Для мене особисто ключовим у тій історії було те, що коли ми розпочинали, не було Гарнізонного храму – він був ще зачинений. У моєму випадку це три роки, як я вже став священником. І священство полягало у доволі нетрадиційному сприйнятті, тому що, наприклад, за ці три роки мого служіння у мене були лише одні хрестини та один шлюб. І то хрестини – у мого приятеля-священника, який був хрещеним батьком і не було кому хрестити, а шлюб – пара стареньких, які доживали віку і на старості літ захотіли повінчатися. Але водночас ми мали безліч літургій, сповідей, духовних бесід, багато випили чаю з нашими курсантами, військовими під час спілкування. Це було зовсім інше служіння. Літургії ми служили у полі, клубах, будь-де, де була можливість молитися. Вже згодом, 2011 року, відчинилися двері святині, тоді душпастирське служіння набрало трохи іншого вигляду.

– На сторінці у соцмережах храму часто з’являються світлини зі шлюбами, хрестинами. Здається, це не завжди люди причетні до війська?
– Є багато людей, які мають анкети у нашому храмі, і, відповідно, ми можемо звершувати Святі Тайни в їхньому випадку. Але скажу більше, що за крайні три роки, відколи триває повномасштабна війна, у нас у рази збільшилася кількість шлюбів і хрестин саме серед родин військовослужбовців. Це дуже очевидна прогресія і подиву гідна. Ми не сподівалися, що так буде, але насправді дуже багато військових прийняли рішення вступити у подружжя, розпочинаючи зі Святої Тайни подружжя.
– А чому так відбувається?
– Думаю, йдеться про переосмислення життєвих цінностей і правильне розставлення акцентів. Через боязнь того, що земне життя може швидко завершитися, люди хочуть повноцінно висловити свою довіру до Бога: жити тут і тепер, але так, щоби подобатися Господу.
– Але часто можна почути, що зараз одруження чи народження дітей не на часі…
– Ось я думаю, що це не про військових. Справді люди кажуть, що хотіли б відсвяткувати повноцінне весілля, запросити багато гостей, а під час війни так не личить робити. Але щодо військових, ми бачимо, що вони сприймають цей світ по-іншому.
– Ще років 10 тому від одного бійця я почула, що на фронті атеїстів не буває…
– Я ось читав дописи одного з наших військових капеланів, і він трішки це перефразував: на війні Бога не ділять. Це для мене дуже глибоко. На війні справді Бога не ділять на конфесії чи якісь інші погляди. Ось ми вже згадували мою наукову працю, для якої вдалося зробити дослідження у вигляді опитування. 328 анкет ми відправила з капеланами на фронт і таку саму кількість віддали курсантам у тилу. З’ясувалося, що на фронті 95% опитаних вважають, що капелан потрібний, у тилу – 78%. І навіть невіруючі, які воюють, розуміють необхідність мати духовного наставника. На війні зовсім інше світосприйняття і критерії стосунків з Богом. Приклад капелана на фронті настільки позитивний, що люди не піддають його присутність навіть найменшому сумніву. І це є відповіддю на те, що капелан представляє небеса безпосередньо на фронті.

– Зараз маємо багато втрат, безліч похоронів і, очевидно, капеланам доводиться багато спілкуватися з родинами, які переживають втрати. Як змінилося ваше священиче служіння?
– Для мене особисто усі ці богословські аспекти, які ми здебільшого вивчали теоретично, набрали характеру глибинної віри. Кожне слово у молитві, яке звучить, бачиться і відчувається по-іншому. Наприклад, після кількох сотень похоронів настає Різдво, під час якого ми молимося: «Небо і земля нині з’єдналися, коли Христос народився, нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла…». І ти розумієш глибину цих слів, знаходиш відповіді, які шукав – воїни, які сьогодні є у небі, з якими ми вже молитовно попрощалися, є з нами. Ми – єдина спільнота, але ми ще крокуємо земним життя, при тому, що як християни після хрещення прямуємо до вічності. І настане час, де ми всі зустрінемося. Якось одна з матерів після похорону свого сина свідчила: «У мене таке відчуття, як було тоді, коли я носила свого сина під серцем: я знала, що він живий, я його дуже люблю, але не можу обійняти і поцілувати – треба трішки почекати. Так само тепер. Я відчуваю у серці, що мій син на небі, він живий, але я мушу ще трохи зачекати, аби там з ним зустрітися, обійняти і поцілувати». Те, що наш Спаситель смертю подолав смерть, допомагає не опускати руки у цій ситуації, в якій ми опинилися. Особисто для мене дуже важливі свідчення серед родин, матерів, дружин, як вони переживають це велике горе. Але в більшості я бачу в них світло надії, любові, яке не згоряє, і вони стають джерелом натхнення.
– Війна почалася 2014 року, але не було так багато втрат, як починаючи з лютого 2022 року. Чи були ви готові до цього і, можливо, якийсь випадок найбільше закарбувався у пам’яті?
– Безумовно, ми не були готові до цього. Але з огляду на те, що війна триває понад 10 років, вже можна говорити про певний досвід і ситуації, які сьогодні нам допомагають переживати таке масштабне горе, бо справді у період між 2014 і 2022 роком тих похоронів не було так багато. Але поза тим ми вже тоді бачили, як Господь провадить. Наприклад, одна з наших родин втратила 2014 року свого єдиного сина. Матір дуже важко пережила цю втрату. Швидка чергувала біля оселі до самого ранку. З сім’єю був наш отець – приятель цієї родини. Дуже важка ситуація, але цікаво, що через два роки ця родина всиновила маленького хлопчика і стала прикладом чогось дуже-дуже світлого. Скажу більше, що саме ця сім’я допомогла багатьом іншим родинам правильно впоратися з втратою. Можна сказати вони стали світлом для інших, які були у темряві. Якби мені тоді, у день похорону, хтось сказав це, я б ніколи не повірив, що вони матимуть сили наважитись на такий крок – усиновити дитину, бо взагалі стояло питання, чи вони виживуть самі. Хлопчика вони усиновили 2016 року і він вже великий. Дивлячись на цю сім’ю, бачиш, що вони щасливі, незважаючи ні на що.
– Переживаючи втрату, одні люди йдуть до Бога, інші переживають кризу віри. Чи часто вам доводиться стикатися з подібним і чи вдається повернути людей до віри?
– Безумовно, життя багатогранне, люди по-різному переживають втрати. Так, були люди, які переживали сильну кризу віри і навіть не хотіли зайти до церкви. Але вони хотіли спілкуватися зі священником за межами храму, і це спілкування допомогло здолати кризу віри. Дуже по-різному буває. Добре, якщо поруч є той, хто може, супроводити людину у горі, підставити плече і буває, що через якийсь час у тих людей з’являється віра ще більша, ніж у тих, які декларують, що вони віруючі. Хоча, ясна річ, є відсоток дуже складних історій, де потрібно звертатися до фахівців – психотерапевтів, психіатрів. Тобто є ситуації, коли людині дуже важко пережити самотужки чи навіть у супроводі духівника горе. І тут треба дуже комплексно підходити. Але, на щастя, це одиничні випадки.
– Чого найбільше потребують родини, які переживають втрати і як саме допомагає церква у цьому?
– Як на мене, то найважливіше, щоб вони не почувалися забутими, щоб про подвиг їхніх рідних, які віддали життя заради нас, пам’ятали. Особливо родини тих, чиї близькі загинули у період з 2014 році до повномасштабного вторгнення. Ми, як церква, намагаємося, систематично організовувати спільні зустрічі для таких людей – щонайменше двічі на місяць: маємо спільну молитву на кладовищі, біля могил полеглих воїнів, а також щомісяця маємо зустрічі у храмі, де молимося за здоров’я родин. Упродовж трьох крайніх років ми намагаємося опікуватися дітками захисників України, зокрема полеглих воїнів. За два роки на літні табори вже запросили понад 600 дітей. І маємо можливість подорожувати різними цікавими історичними локаціями нашої України, за минулий рік відбулося 9 таких поїздок замками, історичними просторами, крайня поїздка була на Закарпаття. При храмі є «Простір сміливих», який створений для того, аби діти захисників України мали можливість проводити своє дозвілля. Щодня, з 14 до 19 години, тут є наші працівники, психолог, соціальний педагог, є різні гуртки та майстер-класи. Ми спільно провели свято святого Миколая. Подарунки отримали майже 600 дітей. Наше завдання як церкви допомагати суспільству, державі бути там, де є якісь прогалини. Тому ми розуміємо, що для нашого служіння є план дій на наступні кілька десятків років. Ми знаємо, що маємо робити, бо є така потреба.
– Де ви знаходити для себе сили, черпаєте ресурси?
– Насамперед у стосунку з Богом. Адже є розуміння того, що земне життя – це тільки добра нагода від Господа чинити добро у цьому світі. Так чи інакше доведеться зустрітися з Богом у вічності. І власне не зосередженість на земному житті робить тебе вільним, дозволяє чинити добро, попри велике горе, з розумінням того, що ти тут не сам, а з Господом і допомагаєш людям ожою силою, а не своєю. Для мене це віра, надія, любов як чесноти, які допомагають бути підтримкою для інших, бо люди хочуть у тобі бачити того, на кого можна опертися і отримати пораду чи допомогу.

– На вашу думку, чи в часі війни змінилися стосунки українців з Богом?
– Для мене є ствердним факт, що серед моїх друзів військових дуже сильно змінилася їхня потреба у Богові. Серед усього, що вони просять, тобто матеріальної допомоги, просять про молитву. Від командирів бригад приходили повідомлення: мовляв я трохи грішний і Бог мене не почує, але ви помоліться за мене, за мій особовий склад, щоб ми могли виконати всі покладені на нас бойові завдання. Це дуже зворушливі речі. І, скажімо, з 2014 до 2022-го я таких повідомлень не отримував, а з 2022 по сьогодні вони надходять дуже часто. Думаю, що картина з іншою частиною суспільства, тобто з цивільними десь є схожою.
– Чи зможемо після війни не допустити розколу у суспільстві, бо є ті, кого вона торкнулася, а є ті хто її не помічає?
– Це насправді виклик, який вже сьогодні відчувається. Вже сьогодні звучать запитання: а ти де був? А що ти робив? Тому ми маємо бути дуже мудрі і зробити все, щоб не розділитися, це залежить від кожного з нас зокрема. Перша думка, яку нам важливо пам’ятати –потрібно приготуватися, щоб ми зустріли наших захисників тут у тилу, не змушуючи їх підлаштовуватися під нас, а нам стати тими людьми, які будуть їх розуміти. Не йдеться про потурання неправильним вчинкам, але потрібно розуміти, що у цієї людини, яка прийшла з фронту, світосприйняття є вже іншим. Ми повинні бути готові до того, що нам доведеться багато чого навчитися, прочитати, зрозуміти. Від нас дуже багато залежить. Це великий комплекс. У мене навіть була ідея, щоби взяти під опіку дружин наших воїнів, щоб їм пояснити заздалегідь, що на них чекає, коли чоловік повернеться з фронту, що принаймні якийсь час він буде зовсім іншим. Вже сьогодні маємо складні ситуації, коли чоловік прийшов з фронту і йому здається, що його не розуміють. Сім’ї розпадаються.

– Яким, на вашу думку, має бути вшанування загиблих воїнів?
– Ми як суспільство повинні дуже добре подумати над цим питанням. Ось, наприклад, о 9 годині маємо хвилину мовчання, щоби згадати всіх наших воїнів, але хтось кудись поспішає, хтось забув, комусь все одно, але насправді повинна вся країна завмирати, принаймні нехай це буде раз на місяць, щоб ми зупинилися на хвилину і віддали шану тим, хто віддав за нас життя. Крім того, вважаю, що на рівні кожного міста мають бути меморіальні музеї, щоб там була, наприклад, якась особиста річ кожного воїна, щоб кожен, хто туди прийде, міг дізнатися більше про цю людину. Як на мене, дуже важливо, щоби друкувалися книги пам’яті, щоб нікого не забути, нікого не пропустили і про кожного пам’ятати. І відповідно, думаю, що простір меморіалу має бути дуже публічним місцем, куди б могли приходи усі і бачити обличчя героїв, завдяки яким вони сьогодні можуть жити. Крім того, маємо досвід інших країн, які переживали подібні виклики, але наш досвід буде унікальним і ми маємо бути творцями. Доки триває війна, ми намагаємося зробити все можливе, щоби принаймні тепер відпроваджувати до вічності наших полеглих воїнів. Але попереду буде ще багато нових ідей. Одна з них – до храму кожна родина може принести світлину свого рідного. Але найважливіше, щоби в освітньому процесі було виховування молодого покоління на прикладі мужності наших героїв, щоб діти зростали на фундаменті героїзму новітніх героїв України.