Ноосфера чи пневматосфера? Пошуки моделі розвитку людської цивілізації в контексті вчення В. Вернадського та П. Флоренського
Олег ГІРНИК, священик
В XX столітті людство радикально змінило природу. В біосфері виділися як окрема реальність область природи, що змінена діяльністю людини як розумної істоти. Цю область В. Вернадський назвав «ноосферою» (від грецького «ноос» — «розумний»). Перетворення природи не лише становило небезпеку для екологічної рівноваги біосфери, але і давали вченим надію на те, що особлива відповідальність за долю землі спонукатиме до духовного преображення Землі. П. Флоренський навіть запропонував для відповідально перетвореного світу природи назву «пневматосфера» (від «пневма» — дух). Сучасні екологічні проблеми спонукають науковців і теологів уважніше придивитися до дискусій В. Вернадського і П. Флоренського. Нам видається особливо важливим повернути в науковий дискурс термін «пневматосфера». Для цього необхідно усвідомити який смисл цей термін мав у релігійній філософії П. Флоренського, і що з цього смислу є прийнятним сьогодні з наукової та теологічної точок зору. Як зазначає Папа Бенедикт XVI «следует основательно и дальновидно пересмотреть модель развития, чтобы исправить недостатки и искажения. Этого требуют состояние экологического здоровья планеты…» (Caritas in Veritate, 32)
1. Наукова співпраця В. Вернадського та П. Флоренського
Матеріали, що стосуються співпраці В. Вернадського та П. Флоренського досі розкидані по різних архівах, передовсім у фонді В. Вернадського в архіві РАН та у приватному архіві П. Флоренського. Цілковито втрачені листи, написані В. Вернадським Флоренському на заслання.
П. В. Флоренський (внук вченого) 1989 р. в часописі Новый мир опублікував переписку В. Вернадського та П. Флоренського, ним же у 1993 р. в Бюллетени Комиссии по изучению научного наследия академика В. И. Вернадского опублікована переписка В. Вернадського із сім’єю Флоренських протягом 1930 – 1941 рр.
Вперше ім’я Вернадського зустрічається в документах П. Флоренського з часів навчання в Московському університеті: у 1901 році В. Вернадський разом з групою професорів університету підписав звернення до студентів з проханням припинити страйк.
Заочне знайомство Вернадського з П. Флоренським відбулося у 1921 році. Впродовж 1920-1921 року Вернадський перебував у Симферополі на посаді ректора Таврійського університету. В університеті існувала релігійно-філософських група професорів, котру очолював відомий економіст та релігійний філософ Сергій Булґаков – близький приятель П. Флоренського. До цієї групи належав і син Вернадського Ґеорґій, що захоплювався ідеями Булґакова (див.: Запис в щоденнику В. Вернадського від 9/22. 1. 1920 р. за виданням В. И. Вернадский, Дневники 1917 – 1921, Київ: Наукова Думка, 1997). Ймовірно, саме Булґаков порадив Вернадському прочитати книгу Столп и утверждение Истины (Москва, 1914). По дорозі із Симферополя до Петроґрада в щоденнику під датою 27 лютого 1921 року Вернадський занотує: «Теперь начал читать Флоренского «Столп и утверждение истины». Книга, кажется, очень интересная. Я страшно ценю самостоятельное творчество, какую бы форму оно ни принимало. Здесь чувствуется сильная и оригинальная личность».
Листування з Вернадським Флоренський започаткував у 1927 році. Тоді він працював в Державному експериментальному електротехнічному інституті над втіленням плану ГОЭЛРО. Флоренського зацікавили праці академіка із кристалографії та мінералології. Для нас же найцікавішим є лист П. Флоренського датований 21 вересня 1929 р., в якому він висловив припущення «о существовании в биосфере, или, может быть, на биосфере, того, что можно было бы назвать пневматосферой, т.е. о существовании особой части вещества, вовлеченной в круговорот культуры или, точнее, круговорот духа».
Напревеликий жаль, Флоренський не розвинув далі запропоновану ним ідею «пневматосфери». Арешт та заслання перешкодили цьому. Проте наукова співпраця між Флоренським та Вернадським тривала й надалі. Про дослідження мерзлоти, що їх проводив П. Флоренський в засланні на станції Сковородіно постійно інформували В. Вернадського. Відтак, на прохання П. Флоренського Вернадський прийняв до себе на роботу його другого сина Кирила (1915 – 1982), котрий став учнем і працював під його керівництвом у біогеохімічній лабораторії з 1935 до мобілізації на фронт у 1942 р. (У часописі Природа и человек за 1986 опубліковано листи Вернадського, котрі писав К. Флоренському на фронт). «Постарайся получить от Влад. Иван. указания по работам, он единственный у нас ученый, мыслящий глубоко в области круговорота вещества в земной коре и один из самых глубоких натуралистов нашего времени в мировом масштабе», писатиме Флоренський із Соловків сину Кирилу.
Флоренський підтримував контакти з Вернадським і через старшого сина Василія. У 1935 році Флоренський писатиме йому: «Если придется увидеть Вл. Ив., то спроси его о судьбе моей статьи по картографии («четыре краски») и его мнение о присланых работах по замерзанию воды. Я крайне извеняюсь перед ним, что не мог написать ему о «Воде», т.к. книга осталась на станции (Сковородіно – прим. О. Г.), а здесь другого экземпляра нет. [...] Большинство мыслей, им высказываемых, очень созвучны мне, я думал о том же, хотя и подходил с несколько иных отправных пунктов».
Особливе зацікавлення П. Флоренського існувало щодо можливості отримання т. зв. «важкої води», тобто води, що містить важкі ізотопи водню й необхідна для проведення ядерних реакцій. В одному з останніх листів з 1937 року Флоренський писатиме до сина: «Дорогой Кирил, в прошлом письме я писал тебе о намечающейся возможности получать повышение концентр. тяжелой воды посредством фрактационного вымораживания. [...] Поговори об этом с В. И.». Відомо, що Вернадський доручив таки К. Флоренському займатись можливістю отримання «важкої води» під безпосереднім керівництвом академіка А. Н. Фрумкіна. Цікавився «важкою водою» і старший син Флоренського Василій. В його архіві знайдена стаття із газети 40-х років «Тяжелая вода. Беседа с акад. А. Н. Фрумкиным».
Отже, між двома науковцями існували приязні стосунки та взаємна повага. В листі до президента АН СССР академіка В. Л. Комарова Вернадський в 1943 р. писатиме: «П. А. Флоренский [...], бывший професор философии или богословия Духовной академии и в то же время теолог и философ, очень выдающийся человек, кончивший математический факультет, в советское время долго заведовал какой-то лабораторией. [...] Это редкое совмещение богослова и экспериментатора и математика указывает его талантливость. Я помню, когда я был еще професором в Москве, его диссертация в Духовной Академии – Столп и утверждение истины – произвела огромное впечатление. Я прочел потом эту книгу и нахожу ее черезвычайно интересной».
2. Перспективи розвитку людства: від ноосфери до пневматосфери
Попри взаємоповагу, деяку схожість у поглядах, Вернадський та Флоренський залишались самостійними науковцями. Різнилися їхні підходи та розуміння щодо майбутнього людської цивілізації. Відповідно різниться запропоновані ними концепції ноосфери та пневматосфери. Як вже було швидше сказано, Флоренський не розкрив в подальших працях поняття «пневматосфери» і лист до Вернадського з 1929 року залишається наразі єдиним місцем де Флоренський вживає цей термін. Проте, з моменту першої публікації листа у 1984 році термін «пневматосфера» поступово входить в науковий та філософський лексикон й продовжує розвиватися сучасними дослідниками.
Еволюційна модель розвитку людства – принципове питання, в якому розходились Флоренський та Вернадський. Підносячи наукову думку на рівень планетарного явища, академік йшов послідовно за позитивістичною моделлю трьох стадій розвитку людства Оґюста Конта: релігійної (теологічної), метафізичної та позитивістичної (наукової), як найвищої стадії людства. «Стоя на эмпирической почве, я оставил в стороне, сколько был в состоянии, всякие философские искания и старался опираться только на точно установленные научные и эмпирические факты и обобщения, изредка допуская рабочие научные гипотезы», писатиме Вернадський в останній прижиттєвій статті Несколько слов о ноосфере. У зв’язку з цим Вернадський запроваджує термін «жива речовина», оскільки «понятие «жизнь» всегда выходит за пределы понятия «живое вещество» в области философии, фольклора, религии, художественного творчества. Это все отпало в «живом веществе». Іншими словами, терміном «жива речовина» Вернадський суттєво обмежив феномен життя як такого.
На цілком інших принципах будує свої погляди Флоренський. Так у Авторефераті підготованому в 1926 р. на прохання редакції Энциклопедического словаря Російського бібліоґрафічного інституту «Гранат» Флоренський охарактеризує свій світогляд: «Руководящая тема культурно-исторических воззрений Флоренского – отрицание культуры, как единого во времени и в пространстве процесса, с вытекающим отсюда отрицанием эволюции и прогресса культуры». Отже, Флоренський заперечує Контівську ідею проґресу культурного процесу розвитку людської цивілізації. Напротивагу їй він висуває концепцію ритмічного чергування двох типів культур: середньовічної та ренесансної. Для першого типу культури є характерні органічність, об’єктивність, конкретність, самозосередженість, а для другого – роздрібленість, суб’єктивність, відчудженість та поверховість. Ренесансна культура, на переконання Флоренського, «закончила свое существование к началу ХХ в., и с первых же годов нового столетия можно наблюдать по всем линиям культуры первые ростки культуры иного типа».
Двадцяте століття Вернадський назвав століттям «наукового атомізму», що його суттєво різнить від попередніх століть. Справді, у ХХ столітті не лише запанував «мирний атом», але, складається враження, що й сама наука почала розпадатись на численні атоми, замкнуті монади. «За последние десять лет развитие физики, биологии, общественных наук нам дало, кажется, необозримое множество фактов. Река знаний, ограниченная скалистым каньоном в эпоху средневековья, вырвалась на равнину в эпоху Возрождения и разлилась на бесчисленное множество рукавов и потоков. И их уже невозможно охватить единым взглядом. Ученые, даже работающие в близких областях, перестают понимать друг друга. И часто не способны объяснить своим коллегам содержание предположений, гипотез, ради которых они затевают то или иное исследование. И при этом они могут иметь одинаковые дипломы и говорить на одном и том же языке. Что же тогда говорить о людях, работающих в разных сферах науки. Гуманитарий и физик, экономист и биолог – можно ли говорить о них как о представителях единой культуры, способных оценить вклад тех или других в общую цивилизацию?», зазначає сучасний науковець Н. Мойсеєв (Человек и ноосфера). Однак, на думку Н. Мойсеєва, помітним є вже і зворотній процес не лише в напрямку об’єднання різних дисциплін, але й в напрямку нового цілісного бачення світу.
Якщо в сучасних гуманітаріях та фізиках, економістах й біологах важко помітити приналежність до спільної культури, то цього не можна сказати про П. Флоренського. Справою свого життя Флоренський вбачав «проложение путей к будущему цельному мировоззрению». Він з неймовірною легкістю переходив із абстрактних релігійно-філософських питань на практичну тверду площину матеріалознавства, електротехніки та технології виробництва йоду. Флоренський не лише прокладав шляхи до майбутнього цілісного (холістичного) світогляду, але й демонстрував це на власному прикладі. Секрет такого вміння в самій побудові світоглядного мислення Флоренського. «Построение его – характера органического, а не логического, и отдельные формулировки не могут обособлятся от конкретного материала», писатиме Флоренський в Авторефераті.
В праці У водоразделов мысли Флоренський подасть конкретний опис свого органічного способу мислення: «Связи отдельных мыслей органичны и существенны; но они намечены слегка, порою вопросительно, многими, но тонкими линиями. [...] Строение такой мысленной ткани – не линейное, не цепью, а сетчатое, с бесчисленными узлами отдельных мыслей попарно, так что из любой исходной точки этой сети, совершив тот или иной круговой обход и захватив на пути любую комбинацию из числа прочих мыслей, притом, в любой или почти любой последовательности, мы возвращаемся к ней же. Как в риманновском пространстве всякий путь смыкается в самого себя, так и здесь, в круглом изложении мыслей, продвигаясь различными дорогами все вперед, снова и снова приходиш к отправным созерцаниям. Эта-то многочисленность и разнообразность мысленных связей делает самую ткань и крепкою, и гибкою, столь же неразрывною, сколь и приспособляющейся к каждому частному требованию, к каждому индивидуальному строю ума».
Іншим суттєвим моментом є розуміння Флоренським культури як такої. Ми звикли трактувати поняття «культура», виводячи його етимологічно із дієслова cultivare (лат. обробляти). Тим часом Флоренський подає своє розуміння терміну «культура»: «Культура, как свидетельствуется и этимологией, есть производное от культа, т.е. упорядочение всего мира по категориям культа. Вера определяет культ, а культ – миропонимание, из которого далее следует культура». Тобто в розумінні Флоренського справжня культура – є культура релігійна в своїй основі. Зрештою, поняття «релігія» етимологічно виводиться із дієслова religare (лат. пов’язувати). Тому, будь-яка культура, позбавлена релігійної складової, розлітається на дрібні уламки, що поступово втрачають конфігурації, місця дотику, якими колись вони стикувались, творячи одну органічну цілість.
Розумів це і Вернадський. Відповідаючи на лист Флоренського про пневматосферу, він зазначить: «Мне кажется, мы сейчас переживаем очень ответсвенный перелом в научном мировозрении. Впервые в научное мировозрение должны войти явления жизни и м.б. мы подойдем к ослаблению того противоречия, которое наблюдается между научным представлением о Космосе и философским или религиозным его постижением. Ведь сейчас все дорогое для человечества не находит в нем – в научном образе Космоса – места».
Цікаво, що ще за життя Вернадського деякі вчені звинувачували його в містицизмі, щобільше, в намаганнях створити якусь нову релігійно-філософську течію. Такі припущення тривають й дотепер. «Более того, иногда высказывается мнение, будто в его трудах, в особенности неопубликованных, присутствуют потаенные религиозные откровения. По-видимому кому-то хотелось бы создать новейшее религиозно-философское учение, ссылаясь на великого нашого ученого», зазначатиме один із дослідників Вернадського Р. К. Баландин.
Попри певний респект й повагу до релігії, Вернадський всетаки послідовно залишався на позитивістичних позиціях. По-перше, він вважав, що релігія й філософія за своєю суттю є ворогами. «В истории человеческой мысли философия сыграла и играет великую роль: она исходила из силы человеческого разума и человеческой личности и выставила их против того затхлого элемента веры и авторитета, какой рисует нам всякая религия», занотує в щоденнику в 1893 році Вернадський. Релігія є чимось особливим, що протистоїть науці й філософії. Однак, на думку Вернадського, ні «науковий світогляд» не можна вважати синонімом істини, адже він, як релігійні й філософські системи, демонструє лише один із підходів до пізнання істини та один із проявів діяльності людського духу. «Научна истина, — стверджує Вернадський, — устанавливается не логическим доказательством, не рационалистически, а опытом и наблюдением в природе, в реальности».
Як історик науки, Вернадський чітко усвідомлював, що наукові досягнення є справою творчої особистості, котра може в собі успішно поєднувати глибокі наукові знання й релігійність. Одначе сам Вернадський, вважає Баландін, послідовно вірив лише в науку.
Цілком на відмінному становищі перебував Флоренський. «Вопреки тому, что полагают обычно среди науко-веров, научные «истины» весьма недолговечны и ускорительным процессом современной науки делаются все более недолговечными, а кроме того – черезвычайно субъективны, хотя и не индивидуально-субъективны, а группово, кружковски, партийно, не говоря уже об узости их, определяемой применимостю в области лиш отдельных дисциплин и ветвей дисциплин. Напротив, истины и символы религии все-человечны и все-историчны, в основе своей вселенски понятны и вселенски же приемлемы, оставаясь устойчивою осью истории и, подобно радуге, не сдуваемые вихрями времени», писатиме Флоренський у статті Макрокосм и микрокосм. Вона була написана у 1917 р., але відтворює той стан науки, який запанував під кінець ХХ століття, про що було зазначено швидше в цитаті Н. Мойсеєва. Релігійне підґрунтя надавало Флоренському легкість й рухливість у навіть тих наукових питаннях, які не мали нічого спільного з релігією. Тут Флоренському вдалось здійснити неможливе.
3. Потреба переходу у розвитку людства від ноосфери до пневматосфери сьогодні
Сьогодні вже з певністю можемо ствердити, що у ХХ столітті ноосфера практично виокремилась з біосфери. Це ніщо інше, як віртуальний простір, створений мережею інтернет та мобільними комунікаціями. Інтернет, як планетарне явище, охопив все людство своєю сіткою. «В ХХ веке, впервые в истории Земли, человек узнал и охватил всю биосферу, закончил географическую карту планеты Земля, расселился по всей ее поверхности. Человечество своей жизнью стало единым целым. [...] Благодаря мощной технике и успехам научного мышления, благодаря радио и телевидению человек может мгновенно говорить в любой точке нашей планеты с кем угодно. [...] Все это результат цефализации Дана, роста человеческого мозга и направляемого им его труда. […] И перед ним, перед его мыслю и трудом, становится вопрос о перестройке биосферы в интересах свободно мыслящего человечества как единого целого. Это новое состояние биосферы, к которому мы, не замечая этого, приближаемся, и есть «ноосфера», писатиме Вернадський в статті Несколько слов о ноосфере задовго до появи інтернету. Слова його стали пророчими.
Справді, завдяки мережі інтернету все людство поєдналося в один глобальний світ без кордонів: комунікація, поширення інформації завдяки інтернету створили для людини небувалі можливості. Виокремлення ноосфери співпало із переходом людства із індустріальної в інформаційну стадію розвитку.
«Но важен для нас факт, что идеалы нашей демократии идут в унисон со стихийным геологическим процесом, с законами природы, отвечают ноосфере», писатиме далі Вернадський в статті Несколько слов о ноосфере. Важко сказати, що розумів Вернадський під поняттям «ідеали нашої демократії». У всякому випадку, як зазначає сучасний американський філософ Френсис Фукуяма, інформаційне суспільство продукує дві вельми поціновувані сучасною демократією речі: свободу і рівність. Радянський Союз і Східна Німеччина перестали існувати, оскільки «не могли більше контролювати й приборкувати знання власних громадян» (Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку).
Однак, не можна не помічати того факту, що з моменту виокремлення ноосфери, тобто з переходом від індустріальної до інформаційної ери, «з соціальним і моральним життям коїться щось зле», зазначає Фуку яма. Людина потрапляє у все більшу психічну залежність від віртуального простору, а людство назагал стає все більш вразливим.
У 1988 році французький філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар висловив побоювання, що в майбутньому комп’ютери можуть цілковито перебрати контроль над людьми (The Inhuman: Reflections on Time). Як письменник і філософ своїм основним завданням він вбачав чинити опір «техно-науці» (термін Ліотара), щоб не-людське (медичні та біотехнології, комп’ютерні технології, штучний інтелект) не перебрали непомітно в людей владу.
На межі ХХ-ХХІ століть жива речовина, в першу чергу людське тіло, все частіше розглядається як можливість збереження й передачі інформації. Однак, щодо інформаційної насиченості, побудоване на протеїнах тіло поступається структурам, створеним на селіконовій та квантовій основі. «Поэтому тело все более рассматривается как первый, «наивный» подступ к новому ноосферному витку развития, где сознание, вырвавшись из плена медленной биологической эволюции, будет прямо оперировать текстами и кодами, не нуждаясь в посредничестве тела», писатиме сучасний філософ Михайло Епштейн (Философия тела). Адже, в контексті перспективи розвитку в напрямку об’єднання організмів й комп’ютерів, інформатизація тіла виступає тепер першочерговим завданням. У зв’язку з цим Епштейн ставитиме риторичне запитання: якщо свідомість – це інформаційна матриця, котру легко пересадити на силіконову або квантову основу, то яка роль тіла по відношенню до свідомості, окрім того, що воно її обмежує? Французький філософ-постмодерніст Жан Бодріяр попереджатиме: «Слід із глибокою недовірою ставитися до всіх спроб узгодити соціяльну, публічну політичну людину з кібернетичною істиною її клітини, або ж її мозку. Це остання і найвитонченніша ідеологія, котра оволоділа політичною уявою. [...] Якщо ви хочете вчинити з людей інтерактивні клітини з автономним програмуванням, то остерігайтеся раку, феномена з широкомасштабним розростанням і несамовитим самопрограмуванням клітин. Від мережі до метастазів не так і далеко» (Божиста лівиця).
Таким чином, оптимістичні прогнози Вернадського щодо майбутньої ролі науки та спроби трактувати деякими сучасними вченими ноосферу, як сферу розуму, головною та єдиною умовою гармонійної коеволюції людини й природи, — на тлі катастрофи довкілля та апокаліптичних сценаріїв, на кшталт відомого фільму «Матриця», втрачають свою переконливу силу.
Н. Мойсеєв, навпаки, вважатиме, що попри колосальний технологічний прорив, людство ще не наблизилось до ноосфери. Цікавим є те, що Мойсеєв не обмежується виключно наукою як Вернадський, а пропонує створити «нову теорію ноосфери», котра б гармонійно поєднала природознавців та представників суспільних наук, математиків і філософів. Він із захопленням говорить про добу середньовіччя, вважаючи часто вживаний по відношенню до нього прикметник «темне», не зовсім адекватним. «В эту эпоху появилась готика, сочинения отцов церкви, иконы Рублева. И самое главное – сохранилось аристотелевское видение мира, того неразрывного единства, где вместе живут Бог, и Космос, и Человек» (Человек и ноосфера). Таке враження, що ці рядки писав сам Флоренський, а не Н. Мойсеєв – сучасний вчений-кібернетик, що займався дослідженням великих комп’ютерних моделей біосфери. Мойсеєв називатиме «революцією» добу, що наступила після «темного середньовіччя» і яку ми звикли пов’язувати з іменами Коперника, Галилея, Ньютона: «Единый и цельный мир вдруг распался. Человек оказался из него изъятым. Космос начал жить сам по себе, подчиняясь законам физики, законам заведенного автомата, судьба которого в значительной степени предначертана. А человек тоже сам по себе с его духовным миром, с его иррациональностью и непредсказуемостью поведения – такой формировалась новая парадигма».
Тим часом В. Діденко ставить риторичне питання: а можливо справа не в тому, що ми ще «не вступили» в ноосферу, а швидше в тому «что ноосфера в ее первоначальном, т.е. точном и буквальном смысле, как сфера разума, знания, науки себя исчерпала?» (Духовная реальность и искусство: эстетика преображения). На його думку, для визначення глобальних орієнтирів розвитку людства конче необхідно вийти із старої ноосферної парадиґми і приступити до формування нової, «которая бы исходила не из идеи всесильности и самодостаточности разума и науки как адекватного ему способа взаимодействия с природой, а из идеи универсальности духовности, которая бы складывалась на основе синтеза всех ипостасей человеческого духа – науки, философии, религии, нравственности, искусства». Саме на основі вчення П. Флоренського, та на основі запровадженого ним терміну «пневматосфера» можна побудувати нову парадиґму духовного розвитку людства.
