Ньюмен і нове ультрамонтанство

Добра новина

Ньюмен був одним із найоригінальніших християнських умів XIX століття — шукачем істини, чиї життєві пошуки обличчя Христа привели його від євангелікалізму через реформістський, “високоцерковний” англіканізм до католицтва. На цьому подекуди кам’янистому шляху Ньюмена не розуміли, обмовляли, він страждав від церковної бюрократії та заздрості духовенства. І все ж саме через ці життєві перипетії він написав кілька найвизначніших книжок свого часу, які залишаються актуальними і через півтора століття: “Apologia Pro Vita Sua” — поруч із “Сповіддю” Августина, одна з найвеличніших християнських автобіографій; “The Idea of a University” — обов’язкове читання для всіх, хто працює у католицьких навчальних закладах; “An Essay in Aid of a Grammar of Assent” — шедевр філософії та психології віри. Його “Parochial and Plain Sermons” — зразки проповідницького та стилістичного мистецтва, а “Prayers, Verses, and Devotions” — глибокі духовні тексти.

Розвиток християнського вчення

Особливо важливим є його “An Essay on the Development of Christian Doctrine” (“Нарис про розвиток християнського вчення”) — блискуче пояснення того, як доктрина органічно розвивається зсередини, не спотворюючи біблійного об’явлення чи християнської традиції. Саме ця праця привела Ньюмена до повного єднання з Католицькою Церквою. У століття після її публікації 1845 року вона створила богословські умови для можливості таких вчень ІІ Ватиканського собору, як про Церкву, божественне об’явлення, релігійну свободу, екуменізм та стосунки між Церквою і державою.

Критерії Ньюмена, які відрізняють істинний розвиток доктрини від фальшивих розривів із традицією, залишаються потужним спростуванням тих, хто твердить, що на ІІ Ватиканському соборі Церква пережила “зміну парадигми”. Стикнувшись із такою думкою, новітній Учитель Церкви, без сумніву, відповів би (значно елегантніше, ніж можу я), що подібні твердження свідчать або про нерозуміння, що таке “зміна парадигми”, або про нерозуміння самого процесу розвитку доктрини — або про обидва одночасно.

Старе ультрамонтанство

Хоч сьогодні Ньюмен вважається взірцем католицької ортодоксії, у свій час його підозрювали та недолюблювали ультрамонтаністи XIX століття — ті, хто мав надмірно розширене розуміння папської непомильності, перетворюючи папу майже на оракула, який нібито має божественний авторитет у будь-якому питанні. Ньюмен же мав набагато точніше розуміння як самої непомильності, так і її меж, і саме його підхід переміг на І Ватиканському соборі. Це, однак, ще більше ускладнило його стосунки з іншим англійським конвертитом — кардиналом Генрі Едвардом Меннінґом, лідером ультрамонтанської партії. Та все ж саме Ньюмен, а не Меннінґ, у своєму “Листі до герцога Норфолка” дав найпереконливіший у Британії захист учення І Ватиканського собору про папу і папство.

Папа Лев XIII поклав край анти-ньюменівській кампанії ультрамонтаністів, коли призначив його кардиналом — одним із перших знакових актів свого визначного понтифікату. Тому цілком доречно (vere dignum et iustum), що новий Лев — чотирнадцятий папа з цим ім’ям — проголосив Ньюмена Учителем Церкви. (До речі, святий Йоан Павло ІІ під час вечері у грудні 1997 року казав, що сподівається побачити Ньюмена Doctor Ecclesiae, і цю думку поділяв Бенедикт XVI.)

Нове ультрамонтанство

Іронія нинішнього визнання Ньюмена полягає в тому, що єдність Церкви сьогодні загрожена відродженням нового ультрамонтанства — не старого реакційного зразка XIX століття, а гібриду, який поєднує католицький прогресизм у сфері ідей із ліберальним авторитаризмом у церковному управлінні. Таке ультрамонтанство спонукає деяких коментаторів описувати поважну незгоду з окремими аспектами вчення Папи Франциска як “не просто інакомислення, а ворожість до папського магістеріуму покійного понтифіка”. Цей безглуздий закид — по суті, наклеп — був поширеним протягом останніх дванадцяти років. Чи зіграв він роль цього серпня, коли трьох відомих викладачів без пояснень звільнили з Детройтської семінарії Святого Серця? Як би там не було, прогресивне ультрамонтанство, як і його реакційний попередник, намагається компенсувати слабкість аргументів посиланнями на папський авторитет.

Нові ультрамонтаністи можуть бути такими ж жорстокими, як і старі, у своїй нетерпимості до богословських пошуків — практику, яку ІІ Ватиканський собор рішуче засудив як інтелектуально обмежувальну і роз’єднувальну для Церкви. Святий Джон Генрі Ньюмен, Учитель Церкви, тяжко переживав старе ультрамонтанство. І, без сумніву, він елегантно засудив би його дзеркальне відображення у ХХІ столітті.

Колонка Джорджа Вайґеля “The Catholic Difference” публікується за сприяння Denver Catholic — офіційного видання архидієцезії Денвера.

Переклад з англійської АГ "Симпосіон"