О. Богдан Гелета ЗНІ: У боротьбі з власним гріхом ми вириваємося з трагедії, яка нас спіткала

Андрій Толстой

Ми запитали у о. Богдана Гелети не про полон, а про його духовний шлях. У досвіді, який священник розкрив у інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова», читач може знайти для себе багато корисного.

Отче Богдане, коли до Вас уперше прийшла думка стати священником?

Перша думка… Після 10 чи 11 років життя в монастирі як монаха. В мене не було бажання бути священником. Я коли йшов у монастир, то хотів віддатися Богові в праці, молитві та послуху.

А бажання стати священником виникло вже згодом, коли в мене про це запитав о. Михайло Волошин, який був тоді протоігуменом. Він говорив мені деякі речі, які я вже не пригадаю, але це було пов’язано з покликаннями. А потім сказав: «Вирішуй, тобі вже 35 років — чи будеш реалізовувати покликання не тільки монаха, але і священника?» І я думав приблизно ще півтора року.

Це цікаво, бо не зовсім стандартно. Тоді запитаю інакше: коли у Вас виникла перша думка бути монахом?

Вже краще тоді запитайте, коли виникла перша думка стати практикуючим християнином. Це буде ще точніше. У мене були побожні батьки, але найпобожнішими були дідусі й бабусі — вони вчили нас, дітей, показували нам приклад. Але тоді в мене ще не було свідомої думки самому молитися, ходити до церкви — я просто наслідував старших. Але все ж таки були певні відчуття, які я не міг собі пояснити. Це був якийсь внутрішній потяг.

Пройшла школа, потім військо, і аж десь після 22 років я почав думати, що мені робити далі. І з того часу голос покликання почав поступово себе проявляти, бо я свідомо почав просити Бога, молитися, та роздумував, чому Бог деякі речі мені дає, а деяких не дає…

Я пішов у монастир у 27 років.

Що спонукало Вас остаточно прийняти рішення стати монахом?

Як я вже сказав, це не було у мене зненацька. Я кілька років вагався — йти чи не йти. А що мене спонукало? Це той голос, який я дотепер не можу пояснити, але знаю, що це було покликання і воно все ще триває, бо кожна людина має покликання.

І я пішов за цим «голосом» всупереч якійсь логіці, бо можна було будувати собі якусь кар’єру, продовжувати вчитися, щось досягнути в цьому світі. На той час я вже закінчив радіотехнічне училище: дуже любив щось паяти, щось конструювати ще змалку. І вже готував документи в університет в Одесі. Але я розвернувся на 180 градусів, і вибрав собі зовсім інший шлях.

Чому Ви обрали для себе згромадження редемптористів?

Коли я почав бути практикуючим християнином, то став ходити до храму. Я сам з Калуша і почав ходити до нашого центрального храму. Це був 1991-92 рік, коли почали віддавати наші церкви, була проголошена незалежність… З часом я зустрів у храмі одну жінку, яка сказала, що у них є церква в хаті ще з підпілля, і вона мене запросила. Як виявилося, ця жінка була настоятелькою в Третьому Чині редемптористів. І вона мені розказала про отця Михайла Винницького, про отця Миколу Волосянка — про отців редемптористів.

Мабуть, поділюся з вами одним цікавим моментом, про який я ще ні з ким не говорив на загал. Бо це стосується внутрішніх переживань, які мало хто зрозуміє. Я маю на увазі те, що спонукало мене прийти до того храму, де я зустрів ту сестру з Третього Чину. На той час я був у сильному відчаї, бо не знав, що робити. Від дитинства я люблю природу. Я міг ходити в гори і перебувати там на самоті три дні й більше. Тому я вирішив поїхати в Карпати — є в нас такий кінцевий пункт в Рожнятівському районі, який межує з Калуським районом — Перегінське, а потім Осмолода. Я поїхав до цього кінцевого пункту, вже пройшов у глибину гір кілометрів із 30, і там залишився просити Бога: що мені робити? Я був у стані великої розгубленості, а Господь не відповідав, я нічого не відчував у серці. І в один момент я вирішив, що все це не для мене, що я сам собі ті думки навіяв. Тому я зібрав речі та вирішив повертатись додому.

Коли я підходив до села, звідки рушає автобус, то зустрів групу з чотирьох молодих людей, і один з хлопців сказав, що вони не знають дороги на Грофу. Я погодився їм допомогти — супроводжував на цю гору. Настала ніч, тому я залишився з ними. І при вогні, коли вони запалили ватру, почали розказувати різні історії. І один із хлопців говорить: я вчуся в Харкові на льотчика, і коли повертався додому на канікули, то зі мною їхав в одному купе монах… І ось, як тільки він ці слова вимовив, у мене загорілося серце, потекли сльози, сам не знав, що зі мною робиться — але я зрозумів, що Господь дав мені знак. Цей хлопець дав мені адресу, то я вже навіть не ночував з ними: пішов на автобус і поїхав у той храм, де й зустрів цю сестру з Третього Чину.

Це дуже хороша історія. Дякую, що поділилися нею. Скільки часу Ви вже монах?

З 1992 року — це вже, виходить, я в монастирі 32 роки.

На скільки відсотків виправдались Ваші очікування від монашого життя?

Монастир дав мені все. Це я йому мало віддав. Тому виправдалися на 1000 процентів. Ми приходимо в монастир, але ми не покидаємо фізично цей світ, тому далі боремося зі спокусами.

Все ж таки, чи були у Вас якісь великі сумніви або розчарування в монастирі?

Уже в монастирі були тільки спокуси. Тільки боротьба. Були такі періоди, що я думав, чи витримаю в тому плані, що мені скажуть – ти не здібний, і виженуть з монастиря. Я так собі думав, що якщо так станеться, то візьму десь палатку, розкину її біля монастиря та житиму там, але не вступлюся (сміється).

Ви згадали сестру із Третього Чину, яка познайомила вас із редемптористами. Як її звати?

Анна Лизень.

Вона ще живе, чи вже спочила?

Як я повернувся з полону, то думав, що вона ще живе, але, на жаль, на 85-му чи 86-му році життя вона вже померла.

Хто найбільше вплинув на ваше формування як монаха?

Мене скріпили духовні розмови з такими отцями, як Михайло Винницький і владика Филимон Курчаба. Я почав з ними спілкуватися, приїхав сюди, у Львів… Тут поруч з монастирем, через дорогу, є сільський будиночок, де жив владика Филимон Курчаба — там хотіли зробити музей, але не вийшло, і його, здається, передали місту. Ось ці люди, а також о. Микола Волосянко, о. Юрій Потерейко… Багато отців, які були по засланнях, по тюрмах, дали мені ту силу, і я ще більше укріпився.

На Вас найбільше вплинув приклад стійкості, який вони показали в часи переслідування Церкви?

Вони розповідали мені те саме, що я розповідаю вам. Вони говорили про Бога. Про те, що вони чули у своєму серці. Вони були трошки різні, звичайно, але суть одна — вони чули цей «голос» і його реалізовували, відповідали на нього молитвою. Я порівнював свій досвід з їхнім, і це мене ще більше укріпляло.

Ви згадали про боротьбу зі спокусами в монастирі. Що Вам найважче давалось, а, може, й досі дається в монашому житті?

Найважче давалося те, що хотілося мати сім’ю. Хотілося мати дружину, дітей, сім’ю. Це в перші роки. Але воно відійшло, воно абсолютно відійшло. Хоча це були звичайні речі, нормальні прагнення кожної людини, кожного монаха чи монахині. І коли ми йдемо у монастир, ми розуміємо, що жертвуємо своїм нормальним життям для того, щоби перейти в надприродний спосіб служіння Богові. А це не всі розуміють.

Бо це надприродній спосіб служіння.

Мабуть, так.

Наступне питання і просте, і складне водночас. Ми всі знаємо в той чи інший спосіб, що таке молитва, але кожна людина переживає її по-своєму. І знову ж таки, у 20 років людина молиться інакше, ніж в 50 чи 60. Як Ви молитеся?

Я знаю одне — Бог чує кожну людину. Бог мене чує, як би я не молився. Молитва у мене може бути спонтанна, може бути усна — по правилах, з молитовника — Вечірня, Утреня, Часи, Літургії… Молитва може бути така, що навіть не усвідомлюю, що молюсь: просто серце болить, душа болить, і в тому переживанні й стражданні я вірю і перебуваю з Богом. Молитва різноманітна. Дехто помилково робить з молитви одну форму, але молитва – це щось живе, це постійний зв’язок з Богом; це так, як ми дихаємо повітрям, бо тіло не може жити без кисню, без води… Так само й молитва. Завжди щось людина шукає, чогось прагне, щось планує, і вже у своєму серці зароджує звертання. А якщо це звертання свідоме до Господа, який нас створив – ну тоді це є супер.

Може, у Вас є або була якась улюблена молитва?

Це прості слова молитви. Просте прагнення душі. «Господи, покажи, що мені робити». «Я Тебе люблю. І у Твоїй любові хочу робити те, що Ти мені велиш робити». Тут я не можу сказати: ось вам «Отче наш» чи «Богородице Діво»… Всі молитви добрі, але людина відчуває у своїй душі речі непояснимі в розмові, у спілкуванні з Богом.

З віком люди нерідко переоцінюють своє ставлення до релігії або віри Бога, інколи навіть незалежно від обставин чи досвіду. Зокрема, вчені дослідили, що існує таке явище як вікова психологія. Вам особисто легше вірити в Бога зараз чи 30 років тому?

Відмінність справді існує. Якщо взяти мою юність, то я шукав шляхи. А зараз я більше впевнений, бо більш-менш знаю, що Господь Бог від мене хоче. Я би не сказав, що колись, чи то в дитинстві, чи в юності, у мене виникало питання: чи Бог є? Я завжди знав, що Бог існує. Але була проблема в тому, що я не знав, чи я потрібен Богові. Тому з часом пішло дозрівання в питаннях віри.

Мабуть, існують такі питання, на які у Вас немає відповідей?

Тих питань, напевне, багато. Але я знаю, що є різниця між Божою волею і Божим допустом. Божа воля – це коли людина повинна жити в щасті: нічого їй не болить, вона живе в любові, вона щаслива, всім задоволена. А Божий допуст — це хвороби, страждання, війни, нещастя… І цей Божий допуст веде до Божої волі. І, напевне, в Божому допуску, в цих стражданнях, де є різноманітні виклики… Мені не зрозуміло, для чого це все трапляється. Ці війни, ці страждання… «Господи, Ти можеш все. Ти можеш так зробити, що на землі буде мир: не будуть вбивати один одного, не буде жахіть». Але потім я звертаюся до Божої волі і розумію, що ми багато чого самі вирішуємо своїм життям.

Чому в Україні війна? Тому, що ми грішні. Почитаймо Святе Письмо — звернімося до Слова Божого і почитаймо Старий Завіт: Господь Бог постійно говорив через своїх пророків до свого народу: будете жити по заповідях – ніхто вас не буде вбивати, будете володіти всім, будете щасливі. А тільки ви порушите заповіді, Я так зроблю, що вас знищу і залишиться маленьке число з-поміж вас. Тоді розпочнете все знову, спочатку. Це стосується всіх нас. Це Божий допуст і водночас Божа воля.

Але хтось може сказати, що є народи, які не менше грішні за нас, але у них нема війни. Чому так?

Це якраз і є запитання, на яке в мене немає відповіді. Це те ж саме, що є люди, які живуть відносно щасливо, мають все, але не ходять до храму, не моляться… А чому діти вмирають? Чому недавно сталася трагедія у Львові — батько залишився сам, а сім’я загинула? Я не можу відповісти, і не знаю, хто відповість… Відповіді немає.

Як Ви собі пояснили, чому це сталося з Вами – я маю на увазі Ваш полон і ті всі страждання, які Ви там пережили?

Я думаю, що Господь готував мене, і не тільки мене, до цього шляху. І коли людина йде в монастир, то вона складає обіти, дає клятву послуху. Я думаю, те що сталося — що ми з отцем Іваном попали в полон — це Господь Бог посилає нас до тих людей, які є в полоні, які перебувають у тому середовищі страху, відчаю та смерті. І вони так само скористали з цього і ще скористають. Якщо би Марія не сказала «Так», то ми би не мали того, що зараз маємо — всі ті благодаті. І ми також вчимося говорити Богові «Так». Ми з отцем Іваном сказали у свій час: «Так», тому залишились із людьми при тому храмі, в тому монастирі у Бердянську.

Я так собі роздумував, я би не міг жити — моє серце не було би в спокої, якби я тоді повернувся і десь собі молився при храмі. Я би втратив спокій. А коли я навіть був у в’язниці, то дякував Богові, хоча там були тортури й смерть, але був спокій. Тому що ти віриш, що зробив те, що Господь Бог хоче.

Що би Ви порадили людині, яка пережила якесь горе в своєму житті, і тепер їй важко молитися, довіряти людям, навіть довіряти самій собі?

Я розумію, про що йдеться. Подібні питання ставлять багато людей – в сповідях, при духовних розмовах… Але впоратись із цим дуже просто: потрібно очистити себе від свого власного гріха. І потім та людина почує «голос» Божий, почує в своїй совісті, що їй робити. Опісля вона почне діяти. Якщо ж вона буде в своєму горі постійно себе накручувати, не буде очищувати себе, не буде каятися, не буде давати Богові обіцянки, то вона звідти не вирветься. Які би психологи не були, таку людину не спасуть. Її знищить власне горе.

Всі християни мають цю можливість — піти до сповіді, висповідатися, дати Богові обіцянку. І ось цей процес, від сповіді до сповіді, процес боротьби – він допомагає людині вирватися з того горя. У цій боротьбі з власним гріхом ми вириваємося з тієї трагедії, яка нас спіткала. І Бог дає нам Духа Святого, щоби ми пізнали, що нам робити. Ми тоді навіть розуміємо, чому це сталося.

Що робити людині, яка хоче здатися в боротьбі з гріхом, бо не може його подолати?

Це має стосунок до духовної боротьби. Здебільшого ми самі у цьому винні, бо це ілюзія, що ми не можемо вирватися. Створюючи її, на нас може впливати спокуса і злий дух. Але насправді чому ми не можемо вирватися з того гріха? Бо ми любимо цей гріх. Ми не хочемо його полишати. Це залежить від нашого бажання та нашої мужності. І, повірте, якщо людина сповідається постійно, вона рано чи пізно, з допомогою Бога, перемагає цей гріх, а потім їй відкривається інший гріх, і таким чином людина все більше вглиблюється у свою душу, очищуючи її.

Тільки якщо людина любить гріх, вона не може розвиватися. Повторю: це ілюзія, що я не можу розвиватися — я не хочу розвиватися. Треба сповідатися з того гріха дуже багато разів, і не боятися, коли падаєш — вставати і далі давати обіцянку Богові. Але треба щиро це робити, щоби до наступної сповіді весь цей процес відповідав нашим словам: «Господи, я Тобі обіцяю». Бо на кожній сповіді ми кажемо Богові: «я каюся» і «я обіцяю». Це відповіді на два запитання, які священник задає людині. Якщо цих обіцянок накопичується протягом життя дуже багато, але ми нічого не робимо, то наші сповіді неефективні.

Ваші поради особливо цінні, тому що Ви багато пережили. Що би Ви порадили рідним та близьким тих людей, які зараз перебувають у полоні або пропали безвісті?

Скажу те, що вже говорив. Потрібно спілкуватися з Творцем і очистити себе. Не можу порадити нічого іншого.

Напевне, щось потрібно повторити кілька разів, щоб воно дійшло до людини.

Ці батьки, рідні, сім’ї, які перебувають на волі, так само потребують очищення. Щоби Бог зіслав благословення через них їхнім синам. Вони більше користі зроблять для своїх дітей, своїх рідних, які є в полоні, очистившись і давши обіцянку Богові. Господь зсилає благословення, треба вірити в це. Що з того, що я буду плакати, що я буду ходити до храму молитися чи навіть брати участь у Літургії, але не буду практикувати своє очищення? Це не дасть жодного ефекту.

Може, є такі, що не належать до християн — мусульмани чи люди з інших релігій — але й вони можуть дати Богу обіцянку: «Господи, я хочу змінитися, стати кращим — вислухай мене».

Понад півтора року Ви були в полоні. Чи змінилася за цей час Україна?

Змінилася. Багато людей почали задумуватися над своїм життям, над своїм розвитком. На жаль, мені болить, коли люди не хочуть змінювати свого ставлення до гріха. Продовжують грішити, далі роблять аборти, хтось продовжує навіть заробляти на нечистих гріхах… Це дуже небезпечно, і воно болить. Але мені здається, що цю кров, цю жертву, яку зараз наші найкращі сини і доньки проливають за країну, за незалежність, за нашу волю, Господь Бог у Своєму допусті хоче дати нам, аби ми використали цю жертву для свого духовного внутрішнього оновлення. Це є головне. І в цьому відношенні ми так само змінюємося в кращу сторону. На жаль, не дуже швидко.

Напевне, це найважче — змінитися.

Але, якщо взяти часи до війни, то тепер люди більше переживають, більше стараються щось робити, більше волонтерства, більше співстраждання… Навіть ті люди, які виїхали за кордон, так само залишаються українцями і переживають.

Чи є у Вас брати, сестри? Чи живі ще Ваші батьки?

Я старший у сім’ї. Є дві сестри, одна померла, інша – молодша на 11 років. Мама спочила в 2019 році, батько — 30 років тому. Але вони для мене завжди живі. Смерть – це не кінець.