о. д-р. Андрій Танасійчук. Види, можливості і труднощі синодальності у Східних Католицьких Церквах
Будучи «працею людських рук» східне церковне законодавство не змогло передбачити усі складні обставини і ситуації, з якими на протязі цих пройдених років зустрілись, пережили або продовжують відчувати Східні Католицькі Церкви. Тут вистачить подумати про нову і постійну імміграцію вірних з власних східних регіонів чи територій східного обряду на землі де переважає і є традиційною латинська Церква або потребу утворення нових форм синодальності у патріарших чи верховноархиєпископських Церквах.
Вступ
Східне церковне право говорячи про форми синодальності у патріарших чи верховноархиєпископських Церквах передбачило лише три форми синодів: Синод єпископів усієї цієї Церкви свого права, її постійний Синод і митрополичий Синод окремих провінцій. Перед тим, як перейти до вивчення можливого існування інших форм синодальності у Східних Католицьких Церквах слід застановитися над навчанням вселенської Церкви про синодальність у її богословському і правовому вимірах. Такий підхід дозволить краще усвідомити важливість колегіального діяння наступників святих апостолів - архиєреїв чи то в окремій патріаршій або верховноархиєпископській Церкві, чи то в окремій церковній провінції, чи під час зустрічей ієрархів із багатьох церковних провінцій однієї території.
Поняття синодальності єпископів у церковному праві
Йдучи за думкою Найвищого Законодавця у Католицькій Церкві Синод єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви вважається формою здійснення колегіальної влади управління всіма єпископами цієї Церкви свого права, включаючи також і тих, котрі є поставлені поза межами канонічної території осідку її Предстоятеля. Такий спосіб синодальності бере свій початок ще з апостольких часів і особливо є притаманний Церквам східних традицій. «Адже це з Божого Провидіння сталося, що різні Церкви, засновані в різних місцях апостолами та їхніми наступниками, з бігом часу зрослись у численні, органічно сполучені між собою об’єднання, які, зберігаючи, згідно з Божою постановою, єдність віри і єдину структуру вселенської Церкви, втішаються власними правопорядком, літургійною практикою та богословською й духовною спадщиною. Деякі з них, зокрема давні патріарші Церкви, наче матері віри, породили інших, немовби дочок, з якими аж до наших часів сполучені сув’яззю любові в практикуванні святих Таїнств та у взаємному пошануванні прав і обов’язків. Ця однозгідна розмаїтість місцевих Церков ще яскравіше показує католицькість нероздільної Церкви. Так само й об’єднання єпископів нині можуть різноманітно і плідно надавати спільну допомогу, щоб настанова колегіальності знаходила конкретне застосування»[1].
Норми сучасного східного церковного законодавства згідно завдання, яке на них було покладено у житті Католицької Церкви, а саме віддзеркалювати східній дух християнства через максимальне збереження власних традицій (пор. кан. 40 ККСЦ), а також бути поєднавчим чинником між християнами приналежних до східних некатолицьких Церков (пор. кан. 903 ККСЦ), не тільки зберегли поняття синодальності, як це було передбачено у попередньому законодавстві [2], але також завдяки навчанню ІІ Ватиканського Собору, яке в свою чергу при спільній праці між Папською Комісією по перевірці Східного кодексу канонічного права і факультетом східного канонічного права Папського Східного Інституту в Римі також поглибили його розуміння [3]. «Принцип субсидіарності, який передбачає деяку децентралізацію застосовувалось в продовж багатьох століть на християнському Сході без будь-якого чіткого відкликання. Таке застосування виражається у визнанні влади патріарха і Синоду; не є підставою повертатись назад, але навпаки його більше розвинути. (…) Цей принцип є цінний також у і відносинах між главами поодиноких Церков і єпископами, які у власних єпархіях є і мають бути правдивими (реальними) єпископами. Тому повинні бути обновлена як влада патріархів і глав інших Церков свого права, так і відносини які існують між ними і єпископами» [4]. Тому отже однією із головних цілей ККСЦ є (гармонізація) упорядкування принципу синодальності між Синодом єпископів патріаршої Церкви і її патріархом, який як “отець і глава” її очолює [5]. Це було основним завданням Комісії для редакції ККСЦ тому що «(...) виконання колегіальності у різних Церквах, через особливі історичні обставини, на протязі багатьох століть було занедбане, через брак синодальних зустрічей і централізації уряду в особі патріарха, як церковного і світського глави маленьких християнських спільнот в окремому суспільстві саме по собі суперечить Євангелії»[6].
Як вже вище згадувалось у Східний Католицьких Церквах, канонічний устрій яких є патріарший чи верховноархиєпископський, синодальність виражається через Синод єпископів патріаршої (верховноархиєпископської) Церкви, обов'язкову участь в якому зобов'язані брати усі єпископи, які є висвячені для служіння у тій самій Церкві (пор. кан. 102 § 1 ККСЦ) [7].
Також певна форма синодальності виражається і через постійний Синод, який є складовою частиною Патріаршої курії (пор. канн. 115-120 ККСЦ). Це є колегіальний орган, який складається з патріарха і чотирьох єпископів, з яких троє обираються Синодом єпископів патріаршої (верховноархиєпископської) Церкви, а один іменується патріархом чи верховний архиєпископ (пор. кан. 115 § 2 ККСЦ). Діяльність цього Синоду можна окреслити, як допоміжного адміністративного органу, який допомагає патріархові у важливих питаннях патріархату[8]. Більше того, Найвищий Законодавець припусує, щоб Предстоятель патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви у всьому, що стосується всієї очолюваної ним Церкви або відноситься до важливіших справ, вислухав думку постійного Синоду (пор. кан. 82 § 3) [9]. Крім того можуть виникнути питання із життя Церкви, для вірішення яких патріарх чи верховний архиєпископ повинен отримати попередню згоду цього ж таки Синоду. Для прикладу такими питаннями можуть бути потреба візитації якоїсь церкви, яка не входить до складу єпархії патріарха, міста чи єпархії (пор. кан 83 § 2 ККСЦ); заснування, зміна чи скасування екзархату (пор. кан 85 § 3 ККСЦ) або навіть і скликання “великого” Синоду єпископів власної Церкви (пор. кан. 106 § 1, 2 ККСЦ).
Крім цих двох Синодів східне церковне законодавство передбачає також і ще одну форму синодальності, яка є властива патріаршим і верховноархиєпископським Церквам. Тут мова йде про митрополичий Синод у патріаршій чи верховноархиєпископській Церкві (пор. кан. 133 § 1, 2 ККСЦ), який суттєво відрізняється від двох попередньо згадуваних, а саме (а) тому що право його скликання має не патріарх чи верховний архиєпископ, а митрополит, (б) який очолює певну церковну провінцію, яка є складовою частиною патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви не зважаючи на те чи вона знаходиться в межах території патріаршої Церкви чи поза нею (пор. кан. 138 ККСЦ). Крім того, можуть виникнути ситуації коли на території однієї держави є утворені різні церковні провінції. В таких випадках кожна із цих церковних структур, незалежно одна від іншої, може проводити провінційні Синоди. Незважаючи на певну свободу діяльності такого Синоду загальне право (ККСЦ) все таки вказує, що Синод єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви має обов'язок встановити терміни коли може проводитись митрополичий Синод (пор. кан. 133 § 1, 2 ККСЦ).
Звичайно, що кожний верховний архиєпископ згідно права це митрополит також певного церковного престолу і виконує, крім уряду Предстоятеля власної Церкви також і уряд митрополита для певної церковної провінції і тому скликаючи митрополичий Синод робить це у якості митрополита (пор. кан. 151 ККСЦ), а не як Предстоятель власної Церкви свого права. Якщо загальні норми права чітко про це говорять по відношенню до верховного архиєпископа, то з урядом патріарха є дещо інакше. Як показує церковна практика мова йдеться про те, що патріарх, навіть якщо і східне законодавство про це чітко не говорить, не завжди є офіційно визнаний митрополитом певної церковної провінції у значенні канона 133 ККСЦ. У таких випадках все таки він виконує митрополичі права і обов'язки, але в тих місцях де провінції не є засновані (пор. кан. 80, 1 ККСЦ). Приклади вище згаданих ситуацій можна знайти у таких патріарших Церквах, як коптійська Церква у Єгипті, маронітська Церква у Ливані чи сирійської Церкви у Лівані. Натомість у вірменській Церкві, що у Лівані, патріарх є також офіційним митрополитом для власної провінції. Така сама ситуація існує в халдейській Церкві в Іраку і в мелхітській Церкві у Сирії[10].
Загальні норми лише раз говорять про цей вид Синоду, а саме коли перечислюють права митрополита який може його скликувати, і одночасно віддають значну роль Синоду єпископів патріаршої Церкви, який має повне право (а) визначити час коли потрібно проводити такі Синоди, а також повинен (б) вказати ряд питань, які митрополичий Синод може розглядати (пор. кан. 133 § 1, 2 ККСЦ). Хоча із цим посліднім можна дещо дискутувати. Отже, коли говорити про існування митрополичого Синоду у патріаршій чи верховноархиєпископській Церкві, можна ствердити, що такий Синод у своїй діяльності залежить від Синоду єпископів цієї Церкви. Крім того слід передбачити, що у випадку коли патріарша чи верховноархиєпископська Церква складається із багатьох митрополій розміщених у межах території патріаршої Церкви чи поза нею, також і “діяльність” цих митрополичих Синодів в залежності від регіону, а навіть і країни його проведення, може суттєво відрізнятись.
Нові можливості
Представивши в загальний спосіб богословські і канонічні аспекти синодальності передбачених східними нормами права, зараз натомість пропонується подивитись на іншу форму зустрічей і діяльність східних католицьких єпископів приналежних до патріарших чи верховноархиєпископських Церков.
Як вже було попередньо згадано, що не усі патріархи є також офіційно призначеними митрополитами, що тим самим дозволяє ствердити, що не всі патріарші Церкви мають установлені митрополії. Натомість цілком інакше є у Церквах із статусом верховноархиєпископських, тому що кожний верховний архиєпископ є також і митрополитом (пор. кан. 151 ККСЦ). Натомість коли уважно приглянутись цим Церквам свого права, а їх є чотири: сиро-малабарська, сиро-маланкарська, українська і румунська, то можна зауважити, що лишень дві з них мають більше ніж одну офіційно утворену митрополію на тій самій території. Такими Церквами є УГКЦ і сиро-малабарська, а сиро-маланкарська Церква має одну офіційно визнану митрополію, натомість говорячи про румунську Церкву, посилаючись при чому на офіційні документи католицької Церкви, потрібно ствердити, що в ній немає митрополії, хоча згідно права, її Предстоятель верховний архиєпископ є також і митрополитом [11].
Говорячи про верховноархиєпископські Церкви, які в границях однієї держави мають більше ніж одну офіційно встановлену митрополію, необхідно ствердити що українська Церква налічує чотири, натомість сиро-малабарська Церква аж п’ять церковних провінцій.
Звичайно, що кожна із цих митрополій, розміщених на одній і тій самій території, згідно встановлених норм, має право проводити власні Синоди. Натомість питання або навіть і труднощі виникають у тому випадку коли ці ієрархічні структури митрополичого рівня, для координації і єдності власних дій на одній території, захочуть провести спільні наради наслідком яких буде видавання зобов’язуючих рішень для усіх вірних цих церковних провінцій. Яку форму цих зустрічей можуть офіційно прийняти ці зібрання митрополитів і чи ККСЦ передбачає такі можливості?
Утворення «Синоду Ієрархів “Церкви свого права” національної території»
Правові виходи надання канонічності такого виду синодальності різних митрополитів і єпископів однієї національної території і прийнятих ними рішень, можна віднайти між нормами сучасного церковного законодавства, яким у щоденному житті користуються Східні Католицькі Церкви.
Однією із пропозицій може бути рішення усіх єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви про надання права власному Предстоятелю утворити «Синод Ієрархів “Церкви свого права” національної території» для частини архиєреїв власної Церкви, які здійснюють владу на одній і тій самій території.
Будучи синодальним рішенням прийнятим власним Синодом єпископів, який є найвищим законодавчим органом для власної Церкви (пор. кан. 110 § 1 ККСЦ), щоб могти набути юридичної силу, має бути оприлюднене її Главою, який здіснюючи виконавчу владу у власній Церкві, доводить до відома про це усіх вірних через видання окремого декрету (пор. кан. 112 § 1 ККСЦ). Крім того загальне право приписує, що усі рішення чи закони прийняті на Синоді єпископів повинні бути надіслані до Римського Архиєрея (пор. кан. 111 § 3 ККСЦ).
Коли говорити із канонічного пункту бачення про поняття особи Римського Архиєрею, то тут слід не плутати із поняттям Апостольської Столиці, тобто Римською Курією, завданням якої є щоденно надавати допомогу Святішому Отцю у його служінню (пор. кан. 48 ККСЦ). У випадку помилкового вибору адресата, тобто надіслання повідомлення про прийняте синодальне рішення, до однієї із ватиканських дикастерій [12], яка є покликана займатись справами християн приналежних до Східних Католицьких Церков, такий орган виконавчої влади у католицькій Церкві ствердивши власну некомпетентність повинен передати справу Римському Архиєрею або її повернути назад.
Ствердження власної некомпетенції дикастерією Римської Курії має на меті вказати одну особливість про яку часто забувається, особливо у випадках коли говориться про ситуації, які не є передбачені церковним правом. Мова йде про існуючі церковні приписи, які в свою чергу потребують правильної інтерпретації відповідним церковним органом [13] або про нові обставини і виклики у житті Церкви, які не були передбачені церковним законодавством, і тому потребують додаткових відповідних змін до існуючого загального права (ККСЦ), а це в свою чергу здійснюється виключно найвищим законодавцем католицької Церкви, а саме Римським Архиєреєм.
Щодо ствердження власної некомпетенції про внесення змін до загального права говорять Апостолька конституція «Добрий пастир» і Генеральний Регламент Римської Курії [14]. Згідно із першим документом, ватиканські Дикастерії наділені виключно виконавчою, звичайною, заступною і судовою владою управління [15], натомість другий документ, говорячи про виконавчу владу, стверджує, що вона реалізується через видавання загальних виконавчих декретів і інструкцій [16], які перед тим все-таки потребують обов'язкового схвалення Святішого Отця [17]. Отже вони є позбавлені законодавчої влади управління і тим самим не наділені правом вносити зміни до норм ККСЦ.
У випадку позитивної відповіді Святішого Отця щодо такого синодального рішення, а саме надати право патріархові чи верховному архиєпископу скликати на «Синод» усіх митрополитів і єпископів, що діють в кордонах однієї держави, можна ствердити, що вона (відповідь) тим самим вносить суттєві зміни до ККСЦ. Крім того, будучи одночасно юридичною нормою встановленою поза загальним правом, виключно для окремої Церкви свого права, могла би також вважатись ius speciale для цієї Церкви. Згадуючи при нагоді поняття ius speciale пропонується щоб такий вид права не тільки включав питання, які б розглядали розширення права патріарха чи верховного архиєпископа щодо вірних приналежних до очолюваної ним Церкви, які знаходяться поза його канонічною територією і є позбавлені душпастирської опіки вланого Ієрарха, але також, щоб будь-яке інше питання, яке не є передбачене ККСЦ, але видане окремим документом Римським Архиєрея для окремої Церкви свого права, вважалось для неї ius speciale.
Внесення змін до церковного права для усіх Східних Католицьких Церков не є чимось новим у житті цих Церков свого права. Таку практику можна зауважити і в минулому, а саме коли Святіший Отець Іван Павло ІІ Апостольським Листом “Ad tuendam fidem” від 18 травня 1998 р. вніс зміни до канн. 750 і 1371, 1 ККП і до канн. 598 і 1436 ККСЦ[18], як також рішення Венедикта XVI у формі апостольського Листа “Omnium in mentem” від 26 жовтня 2009 р. щодо зміни змісту канонів 1008, 1009, 1086 § 1, 1117, 1124 латинського Кодексу[19].
У разі відсутності, не тільки звичайної відповіді, але відповіді позитивного змісту, Римського Архиєрея, все таки потрібно ствердити, що таке синодальне рішення не можна вважати, що є прийняте згідно норм загального права (contro ius commune).
Обмеження голосу під час Синоду єпископів патріаршої чи верховноархиєпикопської Церкви
Продовжуючи шукати відповіді на поставлене вище запитання, як однією із пропозицій, може бути також не офіційна думка окремих науковців із східного канонічного права. Згідно їхнього твердження пропонується, щоб Синод єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви прийняв рішення, яким би обмежувався вирішальний голос єпархіяльних єпископів і єпископів-помічників, поставлених поза канонічною територією цієї Церкви свого права, щодо питань, які відносяться до церковного життя вірних, які знаходяться на канонічній території їхнього Предстоятеля (пор. кан. 102 § 2 ККСЦ). У випадку прийняття вище згадуваної пропозиції, як синодального рішення, всі синодальні нововведення пізніше мали би в обов'язковому порядку бути відображені у формі окремих артикулів Статуту Синоду єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви [20]. Тим самим такі рішення, як і їх внесення до Статуту, можна класифікувати, як партикулярне право про яке згадує Найвищий Законодавець у кан. 102 § 2 ККСЦ.
Зреалізувавши вище представлену пропозицію у такий спосіб надавалась би можливість проводити Синоди єпископів цих Церков без обов'язкової присутності єпископів поставлених поза межами канонічної території їхнього Предстоятеля.
Хоча на перший погляд така пропозиція видається влучною ідеєю «канонізувати» таку форму зустрічей митрополитів і єпископів однієї національної території, то з іншої сторони детальне інтерпретування інших норм ККСЦ дає протилежну відповідь.
Насамперед мова йде про те, що відповідно до норм права усі висвячені єпископи цієї Церкви мають важкий обов'язок брати участь у Синоді єпископів власної Церкви (пор. кан. 102 § 1 і кан. 104 § 1 ККСЦ). Тому, попри існування такого синодального рішення, щодо обмежуючого голосу, на такий Синод (синодальні зустрічі) і так мусили би приїжджати усі висвячені єпископи цієї Церкви.
Така пропозиція могла би вважатись влучною і прийнятою лишень у тому випадку коли б «Синод Ієрархів “Церкви свого права” національної території» проводився в тому самому часі що і Синод усіх єпископів цієї Церкви. У практиці це би могло виглядало у наступний спосіб: (а) на закінчення обрад усього великого Синоду, а тут необхідно пам'ятати про збереження кворуму, який в цьому випадку зберігається, але (б) ще перед його офіційним закриттям, тобто усі єпископи є фізично присутні, лишень (в) ті єпископи, що поставлені поза межами канонічної території власної Церкви свого права, не висловлють свою думку, тому що їхній голос є обмежений.
Пізніші прийняті рішення могли би класифікуватись, як рішення «Синод Ієрархів “Церкви свого права” національної території» і мали би зобов'язуючу силу виключно для вірних, які знаходять на канонічній території власної Церкви.
Попри добру пропозицію деяких науковців тут все таки виникає одна трудність, а саме що «Синод Ієрархів “Церкви свого права” національної території» правосильно міг відбуватись виключно тоді коли відбувався би “великий” Синод власної Церкви, а він, згідно права проводиться лишень раз до року (пор. кан. 106 § 2 ККСЦ).
Зустрічі Ієрархів приналежних до різних провінцій (кан. 84 § 2 ККСЦ)
В каноні 84 § 2 ККСЦ знаходимо важливий припис: «Патріярх повинен також заохочувати до частих зустрічей між Ієрархами та іншими вірними, які, на його розсуд, слід скликати в пастирських справах та інших питаннях, що стосуються або всієї Церкви, на чолі якої він стоїть, або якоїсь провінції чи округи». Дана канонічна норма надає право, і навіть накладає обов’язок на Патріарха, проводити такі зустрічі ієрархів власної Церкви свого права для полагодження важливих питань, які стосуються різноманітних аспектів діяльності чи то всієї Церкви чи окремої провінції. Саме цей механізм, на нашу думку, без впровадження додаткових змін до ККСЦ, і дає повноцінну можливість належно організувати синодальну діяльність різних митрополитів і єпископів однієї національної території.
Законодавче врегулювання рішень таких зустрічей митрополитів і єпископів однієї національної території під головуванням їхнього Першоієрарха могли би відбуватися у наступні способи: (а) через затвердження рішень і вказівок на митрополичих Синодах в кожній окремій провінції. Тоді в такому разі потрібно скликувати митрополичі Синоди; (б) через проголошення окремим єпархіяльним єпископом прийнятих рішень у власній єпархії чи екзархії. Таке натомість вирішення могло би бути позбавлене синхронізованості у законодавчій діяльності окремих архиєреїв. Або (в) коли патріарх чи верховний архиєпископ користуючись власним правом (пор. кан. 82 § 1, 2-3 ККСЦ) оприлюднював би прийняті рішення таких зустрічей у формі окремого документу. У такий спосіб, зберігаючи синодальну діяльність архиєреїв із різних митрополій однієї національної території, скеровував би до вірних власної Церкви, різні вказівки через які відбувалось би викладання правдивої науки, плекання побожності, виправлення зловживань, затвердження і рекомендування практик, які сприяли б духовному добру вірних, як також і видавання соборних послань у питаннях, які стосуються власної Церкви й обряду.
Закінчення
Норми ККСЦ, які є результатом довгої людської праці, цього року святкують свій срібний ювілей, а саме 25 років від коли були проголошені Святішим Отцем, а сьогодні вже святим Іваном Павлом ІІ. Будучи першим спільним правом для усіх Східних Католицьких Церков, внесли багато корисного у їхнє життя, тому що стали «путівником» при допомозі якого могли спокійно формуватись і розвиватись в усіх вимірах, а саме богословському, літургійному, духовному і правовому.
Будучи «працею людських рук» східне церковне законодавство не змогло передбачити усі складні обставини і ситуації, з якими на протязі цих пройдених років зустрілись, пережили або продовжують відчувати Східні Католицькі Церкви. Тут вистачить подумати про нову і постійну імміграцію вірних з власних східних регіонів чи територій східного обряду на землі де переважає і є традиційною латинська Церква або потребу утворення нових форм синодальності у патріарших чи верховноархиєпископських Церквах.
Тому отже це опрацювання, пробує показати існуючі механізми церковного права при допомозі яких, окремі Церкви свого права патріаршого чи верховноархиєпископського стутусу, маючи більше однієї, офіційно визнаної митрополії в межах національної території, змогли би краще і більш ефективно в майбутньому розвиватись.
[1] Пор.: Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium, арт. 23.
[2] Пор.: Pius XII. Motu proprio Cleri sanctitati, 15 Augusti 1957, канони 288-295; 340-351 // AAS 49 (1957). – С. 521-523; 534-538.
[3] Пор.: C. Vasil'. Patriarchálne cirkvi v Kódexe kánonov východných cirkví. Trnava, 1999. – С. 56.
[4] Пор.: Nuntia 26 (1988) 107-108.
[5] Пор.: C. Vasil'. Patriarchálne cirkvi v Kódexe kánonov východných cirkví. Trnava, 1999. – С. 81-84. 89-91.
[6] Пор.: I. Žužek. Alcune note circa la struttura delle Chiese orientali // Understanding the Eastern Code, Kanonika 8. Roma 1997. – С. 142.
[7] Корисні опрацювання по цій темі див.: E. Eid. La figure juridique du patriarche. – Rome, 1963; V. Parlato. L'ufficio patriarcale nelle Chiese orientali dal IV al X secolo. – Padova, 1969; I. Žužek. Un Codice per una “varietas Ecclesiarum” // Understanding the Eastern Code, Kanonika 8. Roma 1997. – С. 239-265; C. Vasil'. Patriarchálne cirkvi v Kódexe kánonov východných cirkví. Trnava, 1999; А. Танасійчук. Закони, рішення і адміністративні акти Синоду Єпископів Патріаршої Церкви // Богословський Портал 2014. — http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/canon/57103/ (останнє відвідування 12.10.2014).
[8] Пор.: E. Eid. La figure juridique du patriarche. – Rome, 1963. – С. 104.
[9] Пор.: O. Khortyk. Status prawny Kościoła Arcybiskupiego Większego. – Lublin, 2006. – C. 326-330.
[10] Пор.: Annuario Pontificio 2014. Città del Vaticano, 2014. – C. 1136-1139.
[11] Пор.: Annuario Pontificio 2014. Città del Vaticano, 2014. – C. 1136-1139.
[12] Пор.: Конгрегація для Східних Церков // Pastor Bonus, арт. 58. ― C. 82–83 або Відділом з відносин із державами Державного Секретаріату Апостольського Престолу — див.: AAS 98 (2006). – C. 65-66.
[13] Пор.: Папська Рада по інтерпретації законодавчих текстів, арт. 154-158 — див. Ioannis Pauli II. Const. Ap. Pastor Bonus, 28 giungo 1988 // AAS 80 (1988). ― С. 841–930. Італьський переклад: Giovanni Paolo II. Cost. Ap. Pastor Bonus // Commento alla Pastor Bonus e alle Norme sussidiarie della Curia Romana / ред. P. Pinto. ― Città del Vaticano, 2003. ― C. 223-227.
[14] Пор.: Giovanni Paolo II. Regolamento Generale della Curia Romana // Commento alla Pastor Bonus e alle Norme sussidiarie della Curia Romana / ред. P. Pinto. ― Città del Vaticano, 2003. ― C. 371–471.
[15] Пор.: Pastor Bonus, арт. 18… ― С. 34–35.
[16] Пор.: Regolamento Generale della Curia Romana, арт. 125 § 2… ― С. 446.
[17] Пор.: J. García Martin. Atti amministrativi generali. – Roma, 2004. – C. 122-126.
[18] Пор.: Ioannis Pauli II. Litt. Ap. Ad tuendam fidem // AАS 90 (1998). – С. 457-461.
[19] AAS 102 (2010), pp. 8-10.
[20] Пор.: Кан. 113 ККСЦ.
