• Головна
  • Оксана Шеремета, Юрій Чорноморець. Соціальна етика Андрея Шептицького – вершинне досягнення українського неотомізму (3 частина)...

Оксана Шеремета, Юрій Чорноморець. Соціальна етика Андрея Шептицького – вершинне досягнення українського неотомізму (3 частина)

01.11.2010, 15:19
Оксана Шеремета, Юрій Чорноморець. Соціальна етика Андрея Шептицького – вершинне досягнення українського неотомізму (3 частина) - фото 1
В порівнянні із класичним томізмом і раннім неотомізмом А. Шептицький додає додатковий важливий елемент до теорії про людський закон. Людське суспільство за А. Шептицьким існує не як довільне об’єднання індивідів, а як природні єдності особистостей. Найвищою природною єдністю є людство, другою за порядком – нація.

Завершення. попередня частина тут.

5. Людський закон

Андрей ШептицькийУ етичному вченні томізму і неотомізму теорія про людський закон (lex humana) займає одне із центральних місць. Людська мораль існує завдяки природному закону. Але природний закон втілюється перш за все через закони писані, що встановлюються державою. Сукупність писаних законів і є «людським законом» для конкретного суспільства. Людський закон необхідний з огляду на кілька причин. Природний закон є загальним, моральні колізії – конкретними. Людський закон стає сполучною ланкою між природним законом і конкретними життєвими обставинами. В ідеалі людський закон мав би охопити все моральне життя. Але такого роду ідеал є реально недосяжним. Тому людський закон забороняє не всі гріхи, а тільки найтяжчі та небезпечні для існування суспільства. По тій же причині людський закон примушує не до повного виконання всіх приписів природного закону, але до такого, що є реально можливим в цьому конкретному суспільстві. І винагороджує не всі чесноти, а тільки найнеобхідніші для суспільного життя в конкретній історичній ситуації. Таким чином, томізм не знає розриву між юридичним та етичним. Юридичне – це часткове втілення етичного, визначене державою як обов’язкове і санкціоноване силою держави. Знаменитою стала думка російського філософа В. Соловйова про те, що завданням держави і права захист від зла, а утвердження добра відносив до сфери дій церкви і моралі. Томізм наголошує на тому, що і право, і держава можуть виконувати функцію утримання людей від зла тільки тому, що головним їх завданням є утвердження добра. Держава і людський закон не дозволяють суспільному життю перетворитися на пекло, тільки тому що намагаються втілити райське добро – настільки, наскільки це є реально можливим.

В порівнянні із класичним томізмом і раннім неотомізмом А. Шептицький додає додатковий важливий елемент до теорії про людський закон. Людське суспільство за А. Шептицьким існує не як довільне об’єднання індивідів, а як природні єдності особистостей. Найвищою природною єдністю є людство, другою за порядком – нація. Найнижчою формою органічного єднання є сім’я, яка є найміцнішою та історично виникла першою – відразу із появою людей. Між національною єдністю та особистістю існує простір для проміжних форм органічного єднання. Ці об’єднання є громадами, які А. Шептицький визначає так: «громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевості та зв’язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів» [Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя, с. 519]. І сім’я, і громада, і нація творяться людьми, а тому виникають конвенційно, за згодою. І закони життя цих спільнот, що створюються державами за словами Томи є «винайденими», штучними. Але людина природно схильна до створення сім’ї, громади, нації. А кожна конкретна сім’я виникла із волі людей, але жити сімейним способом життя – природно для людини. Так само і громади, і нації виникають в результаті згоди людей, але жити в громадах і національних державах – природно для людини. Штучними, але корисними для людей є спільноти проміжні між громадами та нацією. А. Шептицький описує їх наступним чином: «Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, — то всі спільноти, товариства, об’єднання, кооперативи, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або для розвою якихось спільних дібр чи потреб» [Там само, с. 520]. Ці організації відіграють важливу роль в національному житті, бо закладають основу для формування інститутів загальнонаціонального суспільства. Вчення про важливість організацій, що займають проміжне становище між сім’єю та державою було центральним в енцикліці папи Пія XI Quadragesimo anno (1931). Спираючись на ідеї цієї енцикліки, А. Шептицький зумів розвинути власне етичне вчення про всі суспільні організації.

Специфічність людського закону та наявність конкретних спільнот, життя яких регулюється людським законом – і визначає сферу для аналізу А. Шептицького. Вчення про форми життя всіх спільнот від сім’ї до нації для митрополита є предметом розгляду не тільки наук світських – соціології, філософії, але і церковного соціального вчення. Регуляція суспільного життя людським законом не стає для А. Шептицького предметом філософії права, але предметом філософської та теологічної етики. Тим більше, що проблема створення людського закону на думку А. Шептицького є питанням етичної ваги. Сам митрополит вважав за свій моральний обов’язок перед народом вчити про формування суспільного життя в усіх його проявах.

Парадоксальне визначення: суспільство як штучний організм

В часи життя і творчості митрополита незалежна Українська держава була справою майбутнього. Тому суспільний аналіз він був схильний починати «знизу» — від сім’ї та громади, до суспільних об’єднань, — і далі приходив у власному аналізі до думки про необхідність нації та національної держави. Але перш ніж дати характеристику конкретним формам суспільного життя, А. Шептицький аналізує їх загальні, формальні властивості.

Всі форми суспільного життя мають бути подібними до організму. В цьому їх природне покликання, що походить від того, що вони об’єднують людей – природних розумних істот. Людина органічна сама по собі, а суспільні організації – лише настільки, наскільки відповідають загальному природному покликанню людини і функціонують згідно з природним законом. Життя окремої людини має силу органічного розвитку, «гри природних сил» [Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя, с. 520]. Суспільство складається штучно, формується зусиллями людей. Як природні істоти люди прагнуть і в суспільство вдихнути іскру життя. Суспільство природно покликане до того, щоб бути «тілом», яке зусиллями особистостей наближається до органічного життя. А. Шептицький пише: «Організм, твір природи, живе, розвивається, і діє грою природних сил, що в ньому, і тільки в ньому, находяться. Тому й кожний організм живе своїм життям; — природа не видає мертвих організмів. А організація є твором людських рук. Її мета: створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи – організмів» [Там само]. А. Шептицький як приклад організму наводить дерево, яке живе і розвивається автоматично, силою власної природи. Суспільство саме є по собі скоріше схоже на статую. І саме по собі суспільство є мертвим механізмом. Однак, воно складається із живих одиниць – особистостей. І вони можуть власними життєвими силами оживляти суспільство, робити його схожим не на механізм, а на організм. А. Шептицький пише: «Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченій її творцями меті, чим і оскільки, вживляючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму» [Там само]. Таким чином, А. Шептицький глибоко схоплює парадоксальну суть суспільства. Воно складається із природних одиниць, але саме є штучним. Воно складається із живих клітин, але саме є мертвим механізмом. Оживлення штучного механізму є природною задачею для особистостей вже тому, що вони в спільному житті живуть як природні особистості, а не діють як механічні одиниці, «гвинтики». Суспільство спрямоване на задоволення потреб особистостей і на досягнення того загального блага, яке є природною ціллю для кожного – щастя. Все обумовлює необхідність оживлення суспільного механізму аж до його уподібнення організмові. Але таке оживлення має власні межі. Механізм завжди залишиться механізмом за власною сутністю, і ніколи не стане організмом, що живий сам по собі, без зусиль особистостей. Саме свідомі зусилля особистостей, із яких складається суспільство, і можуть оживляти суспільний механізм та підтримувати його подібність до організму. Ці свідомі зусилля є суспільною і культурною діяльністю особистостей, що робить різницю між органічним тілом і суспільством мінімально помітною [Там само]. Так, наприклад, сім’я є штучною організацією, але життя особистостей, які її складають, може настільки оживляти сім’ю, що вона здається органічним цілим, природнім організмом [Там само]. Так само і громада, громадські організації і навіть нація можуть за рахунок життєвих сил особистостей набувати подібності до природних організмів. Але завжди слід пам’ятати, що самі по собі суспільства не мають своєї власної природної сили, природного життя. Всі суспільства живуть за рахунок особистостей. Усвідомлення цього факту дозволяє А. Шептицькому оцінювати суспільства з точки зору життя особистості, а не цілого. Всякі штучно сфантазовані плани для суспільного життя, так звані «ідеали» мусять бути відкинуті через їх неприродність для особистості. Суспільство живе за рахунок особистостей, а тому може мати собі на меті лише ті цілі, що є природними для людей як особистостей. Унормування суспільного розвитку згідно із природними цілями людини – благом, щастям, спасінням – і є завданням суспільства, від якого воно не може відхилятися. Інакше суспільство стає механізмом для якого життя окремого індивід – засіб, інструмент, а не мета. Спільність цілей природна для суспільства тому що всі люди прагнуть до щастя, блага, самозбереження, примноження роду, пізнання істини, морального життя. Всі ці природні цілі особистості, сім’ї, суспільства А. Шептицьким виявив при власному аналізі змісту природного закону. При описі суспільства як механізму, що наближається до організму, митрополит і використовує результати своїх попередніх досліджень, щоб утвердитися в положенні: суспільство не є природним, але має природні цілі. Це можливе тільки тому, що суспільство складається із особистостей. При втраті особистостями природності свого життя, при приниженні особистості до статусу «гвинтиків», суспільство мертвіє, розпадається, втрачає орієнтацію на природні цілі. Так може відбуватися «омертвіння» сім’ї, громади, нації. Від цієї небезпеки А. Шептицький і застерігає, закликаючи до збереження і розвитку сім’ї, громади, нації. Ці спільноти мають бути збереженні не тому що вони є традиційними, а тому що вони є природними для особистості. Якщо в якійсь місцевості громадське життя не є традицією – його треба розпочинати розвивати. Якщо національне життя потребує не консервативних,  а новаторських кроків – то їх треба здійснювати – якщо вони сприяють природному відродженню життя нації.

Сім’я

Коли митрополит А. Шептицький починав власне єпископське служіння в Галичині соціалісти («радикали») на чолі із І. Франком та М. Павликом намагалися похитнути традиційні уявлення про сім’ю. На думку цих діячів української культури сім’я є історичною формою існування людей, яка пов’язана із періодом панування приватної власності. І. Франко та М. Павлик доводили, що сім’я не є священною чи природною організацією, а тому цілком можливим є як світський шлюб, так і розлучення. Проти таких поглядів А. Шептицький висунув власне вчення про сімейне життя як природне покликання особистості.

Створення сім’ї є справою добровільною, оскільки ця справа є встановленням долі всього людського життя. Шлюб, взятий не добровільно, А. Шептицький оголошує недійсним, а тому нагадує батькам про неприпустимість примусу до шлюбу [Шептицький Андрей. Християнська родина // Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899-1914 рр. Т. 1. – Львів: Вид-во «АРТОС», 2007, с. 29-30]. Причиною шлюбу повинна бути лише любов.

Сім’я є тією справою за яку особистість несе моральну відповідальність згідно із природним законом [Там само, с. 21]. Шлюб – це добровільний контракт, в якому сторони беруть на себе добровільні зобов’язання [Там само]. При цьому чоловік мусить бути проводом в сім’ї, а жінка мусить бути «підчинена чоловікові» [Там само]. Ці обов’язки мають моральну природу, але повинні бути закріплені писаним людським законом [Там само, с. 23]. Виховання дітей теж належить до обов’язків родини, що випливають із природного закону, але мають бути закріпленні і людським законом. А. Шептицький свідомий того, що усвідомлення родинних обов’язків, що накладаються природним законом та підтверджуються людським є недостатнім і не може підтримати родинну етику. Але підтвердження людським законом норм природного закону щодо родини є необхідною ланкою в забезпеченні стабільності сім’ї як суспільного інституту. Найвищу ж санкцію родинне життя отримає від закону божественного, установленого церквою.

Громади

Створення територіальних громад та професійних громадських об’єднань (профспілок, кооперативів, братств тверезості, культурницьких ініціатив) є справою добровільною, але необхідною задля органічного розвитку з одного боку особистості та сім’ї, з іншого – усієї нації. Громадське життя має регулюватися моральною вимогою справедливості. Людське законодавство ж повинно стимулювати розвиток громадянського життя та забезпечувати по можливості більш повне втілення справедливості в ньому. Другим завданням громадянського життя є досягнення солідарності. Солідарність є також вимогою природного закону щодо громадянського життя як і справедливість. Солідарність є силою, що оживляє громади та громадянські об’єднання, перетворює їх із механічних об’єднань на подобу органічних єдностей. Одним із виявів солідарності є допомога з боку громад бідним, інвалідам, хворим. Солідарність має утверджувати національну єдність суспільства, мінімізувати силу класових суперечностей. Але солідарність має і допомагати гуртуватися різним суспільним станам. А. Шептицький підкреслює велику цінність солідарності священників, селян, робітників. Таким чином, солідарність не лише має об’єднувати все суспільство, але і зцементовувати його складові, в тому числі і класи. Одна лише класова солідарність, на необхідності якої наголошують соціалісти, може зруйнувати суспільство. Але за умови наявності загальносуспільної солідарності класова солідарність може і повинна відігравати позитивну роль в розвитку суспільства. Стимулювання справедливості та солідарності в громадському житті за допомогою писаного закону є необхідною умовою для здійснення цих вимог природного закону. Але панування цих справедливості та солідарності можливе лише при допомозі із боку божественного закону, виховання християнською проповіддю. Бо всяка природна справедливість та солідарність в громадському житті є міцною лише коли спирається на християнські чесноти громадян та церковне керівництво суспільним життям.

Нація

Утворення нації відбувається зусиллями особистостей. Існують фактори, що роблять це формування можливим, але без спеціальних зусиль проводу нація не сформується.

До факторів що полегшують формування нації А. Шептицький відносить перш за все мову. «Що робить якесь число людей одним народом? Передусім мова» [Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя, с. 531]. З цього факту А. Шептицький робить практичний висновок для українського народу. «Всі, що по українські говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід» [Там само]. Але мовний фактор може бути подоланий волею народів, які хочуть утворити одну спільну політичну націю – як то маємо у випадку Швейцарії [Там само]. Мовна єдність Британії та Ірландії не зробила ірландців із англійцями одним народом, і ірландці стали самостійною нацією та здобули собі власну державу [Там само]. Німеччина та Італія поєдналися завдяки свідомим зусиллям проводу і народу, а самої по собі спільності мови було не досить для об’єднання [Там само]. З цього аналізу А. Шептицький робить важливий висновок, що «крім мови конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію» [Там само]. В українському народові існує воля до єднання, але вона є заслабкою. Єднання нації не усвідомлюється як завдання моральне, як обов’язок, що витікає із природного закону як наслідок із засадничих положень. Саме через брак волі проводу до творення політичної нації можливе таке явище «що його можна назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство» [Там само]. А. Шептицький переконаний, що попередній досвід на ниві народної просвіти ясно довів, що український народ має сильну схильність до перетворення в політичну націю із власною державою. «Свідомість української національності постає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу» [Там само, с. 532]. З цього факту А. Шептицький робить висновок, що свідомі зусилля проводу, необхідні до єднання українського народу і перетворення його в політичну націю із власною державою, мають завершитися історичним успіхом.

Держава

Майбутня національна держава має бути встановлена народною волею, яка буде пробуджена свідомими зусиллями проводу. І сама держава, і зусилля проводу в часи її формування мають узгоджуватися із вимогами природного закону. Згідно із А. Шептицьким не можна оцінювати ці зусилля лише з точки зору їх успішності чи ефективності. Ці зусилля мають моральне значення і мають відповідно оцінюватися.

А. Шептицький бачив у сучасників два способи відхилення від вимог природного закону в сфері державотворення. Перша загрозлива тенденція – це схильність до ліберального індивідуалізму, що унеможливлювала формування і політичної нації, і держав. Нація має бути подібною до організму, в якому особиста воля одиниці суголосна із волею всього народу. Це можливе коли і індивід, і народ в цілому, і провід народу, діють згідно із вимогами одного природного закону. Таким чином, кожен виконував би свій природний обов’язок, діяв би згідно із своїм природним покликанням. Якщо ж індивід ухиляється в егоїстичне самолюбство, живе виключно із диктатом власних пристрастей, вимоги яких видає за природні потреби – то це є шлях до духовної смерті індивіда і до хвороби нації. Повернення індивідів до виконання природного закону можливе за кількох умов. Народ в цілому мусить усвідомлювати потребу жити згідно із природним законом і суспільна думка не повинна толерувати відхилення від вимог природного закону. Так, розлучення чи пиятво, бійки чи нехазяйновитість мусять засуджуватися суспільною думкою та громади мають вимагати заборони цих явищ за допомогою писаних законів. Критично важливо, щоб згідно із вимогами природного закону жив провід народу. Без цього неможливо досягти як загального морального піднесення в народі, так і перевиховання окремих особистостей. Ліберальне вчення про свободу індивіда є помилковим. Індивід не має прав порушувати природний закон. У індивіда немає права згідно із природним законом розлучатися, і такого права не має бути згідно із писаним законодавством, а суспільна думка мусить засуджувати випадки розлучень. Так само вимога пізнавати Бога і поклонятися йому є вимогою природного закону для розумних істот. А це значить, що релігійна освіта не є справою приватною. Згідно із природним законом, що має втілитися і в нормах писаного законодавства, індивід має набути релігійної освіти та приймати участь в релігійному житті громади. А писаний закон має закріпити цей порядок, забезпечивши викладання освіти та санкції щодо атеїстів. Такого роду думки А. Шептицького на початку XXI століття видаються занадто консервативними і такими, що закликають до порушення прав і свобод людини. В вже в часи А. Шептицького із такого роду розширеним баченням обов’язків людини, що проповідувалося католицькою Церквою взагалі та неотомістами зокрема, боролися позитивісти, соціалісти, ліберали. За висловом І. Франко суспільний ідеал А. Шептицького є застарілим вже більш ніж на століття. І цей висновок зроблено на початку XX століття, в рецензії на видання А. Шептицького «О квестії соціальній». Між тим, все двадцяте століття суперечки між лібералами та консерваторами не припинялися. Надії лібералів про те, що ринок, суспільна думка і демократична процедура забезпечить невпинний прогрес та дозволять подолати всі проблеми, виявилися марними. І сучасна економічна криза ще раз доводить, що без твердої опори на моральні цінності не може функціонувати навіть економіка. Але з іншого боку, і консерватори не змогли довести власну правоту та переконати суспільство в необхідності слідування вимогам природного чи християнського закону. Згода, що була досягнута після другої світової війни: а саме – взаємне визнання лібералами і консерваторами засадничого значення прав людини – сьогодні переживає власну кризу. Ліберали занадто широко тлумачать права людини, вимагаючи толерування і визнання за нормальні все більшої кількості аморальних форм поведінки. Консерватори не мають переконливих концепцій, щоб стали альтернативою по відношенню до парадигми абсолютизації прав людини та дозволили б запобігти моральній та реальній катастрофі, що загрожує людству в недалекому майбутньому. З огляду на все сказане, думки А. Шептицького про моральний обов’язок індивіда виконувати природний закон і бути клітинкою нації, що живе згідно із моральним законом, слід визнати актуальними. А особливо важливими є тези А. Шептицького про необхідність абсолютного виконання норм природного закону із боку національного проводу.

А. Шептицький бачив крім ліберального індивідуалізму і іншу загрозу для національного життя. Ця загроза є протилежною за своєю суттю. Це загроза тоталітаризму, що віддає індивіда в руки колективу чи держави, які чинять не згідно із природним законом, а згідно із колективними пристрастями, які називають волею чи егоїстичними цілями керівництва, які оголошуються цілями всього народу. При тоталітарному устрої відбувається втрата толерантності, сила переважає над законом, класовий чи національний егоїзм – над спільним добром, ненависть до ворога знищує творче втілення в суспільне життя природних чеснот [Шептицький Андрей. Слово до Української молоді, с. 358-359]. Ці ознаки тоталітаризму А. Шептицький вважає однаково властивими для «фашизму» і «большевизму» [Там само, с. 359]. Митрополит застерігає українців і особливо національно свідому молодь від захоплення духом тоталітаризму та ідеями, що його виправдовують. А. Шептицький впевнений, що «поза атмосферою свободи, свобідної добровільної власної волі, — нема для людей ні добра, ані щастя, ані будучини» [Там само]. А. Шептицький переконаний, що природний закон робить необхідною таку єдність нації, яка має бути подібною до єдності організму. Нація має являти собою єдиний моноліт, що пронизаний єдиним життям. Але ця єдність не може досягатися за рахунок насилля над особистостями, які мають бути клітинками національного організму. Досягнення єдності природним шляхом – це ідеал А. Шептицького. Тоталітарний шлях є протиприродним напрямком руху суспільства, що веде його до загибелі.

А. Шептицький як томіст вважає прийнятними формами держави не лише демократію, але і монархію, і правління еліти. Легітимною державну владу робить не форма устрою, а саме утвердження правової держави. «Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановлює справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов’язки громадян» [Там само].

Збереження суспільства від анархії чи тоталітаризму А. Шептицький вважає моральним завданням для народу та проводу. Так само і зусилля по забезпеченню справедливості і утримання монархії, демократії чи олігархії від переродження в «погані» форми митрополит вважає морально значимими [Там само, с. 525]. А. Шептицький вважає, що найбільшими такі зусилля мають при демократії. «Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більше та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання» [Там само].

А. Шептицький розрізняє національні держави від держав, що виникли в результаті завоювань [Там само, с. 527]. Саме національні держави є природними для людського суспільства. Ці держави виникають внаслідок природного поєднання сімей та громад. При цьому національні держави мають своїм природним завданням захист прав і свобод тих складових, що ввійшли в ці держави: особистостей, сімей, громад, громадських об’єднань [Там само]. Згідно із Томою існує два види управління. Перший – це управління іншими як рабами, яке здійснюється заради блага керівника. Другий вид управління – це управління іншими як вільними людьми, яке здійснюється заради блага керованих, тобто заради загального блага суспільства [Суини М. Лекции по средневековой философии. Выпуск 2. Средневековая политическая философия Запада. М. 2006, с. 99]. На думку А. Шептицького управління підлеглими як вільними людьми можливе лише в національних державах, що виникли природно, внаслідок співпраці особистостей, громад і громадянських об’єднань. Не всяка національна держава забезпечує свободи особистостей та громад. Але національні держави є тими природними суспільними об’єднаннями, в межах яких забезпечення цих свобод можливе. Держави, що виникають внаслідок завоювань, А. Шептицький відмовляється розглядати як природні держави, в яких не може існувати свобода індивідів та їх вільне об’єднання заради реалізації природних цілей та задоволення власних інтересів.

Шептицький вважає, що український народ має бути готовим для формування власної держави. Ця готовність має виражатися в тому, що ще до проголошення власної держави мусить існувати українське громадянське суспільство як єдине ціле. На думку Шептицького, кожна українська сім’я мусить бути надійною клітинкою національного організму, заснованою на любові, спільному вихованні дітей. Члени сім’ї мають дбати про економічне зростання цієї клітинки. Із самого початку свого єпископського урядування Шептицький закликав українців до збагачення зусиллями власної праці. Він пояснював, що Євангеліє засуджує лише неправедне багатство, а не багатство взагалі. Лінощі, пиятика, негосподарність, що призводять до розорення засуджуються природним законом і Біблією як тяжкі гріхи. Кожна сім’я також має бути осередком національної та релігійної культури. Шептицький заохочував українські сім’ї до вранішніх та вечірніх молитов, до читання вголос національної та релігійної літератури під час роботи. Сім’ї як здорові клітинки національного життя мають поєднуватися в територіальні громади. Під духовним проводом священика та місцевої інтелігенції ці громади мають засновувати братства тверезості та кооперативи, аби уникати розорення та стимулювати економічний розквіт громади. Забезпечення матеріального добробуту має сполучатися із набутками духовного життя. Шлях до останнього Шептицький вбачав у єднанні в церковному житті, частому причащанні, у відкритті хат-читалень, проведенні інтелігенцією релігійно-просвітницької та національно-просвітницької роботи.

Єдність громад є необхідною, але не достатньою умовою для становлення національного організму. Мають виникати і розвиватися також громадські об’єднання: «Є чи можуть бути, спільноти рільничі, промислові, торгівельні, наукові, літературні, мистецькі, кооперативи і синдикати [профспілки – О.Ш.] різних фахів і працівників» [Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя, с. 528]. На думку Шептицького, коли історія дасть українському народові шанс мати власну державу, громадянські об’єднання повинні виступити в ролі основи для суспільних інститутів. В межах громадянських об’єднань поинні бути заздалегідь підготовлені економічні, політичні, військові, духовні структури для національної держави. Але і у випадку виникнення національної держави громадянське суспільство не повинно зникнути. Адже громади і громадянські суспільства існують тому, що людина природно схильна до таких об’єднань, і тому, що «у тих спільнотах чоловік шукає заспокоєння потреб, яких не заспокоює ні родина, ні держава» [Там само]. Свобода цих спільнот має бути забезпечена людським законом. Писані закони також мають сприяти найкращому втіленню в життя цілей, що ставлять перед собою ці спільноти. Також держава мусить контролювати діяльність цих спільнот, забороняючи ті з них, що є незаконними з погляду природного та писаного права. Такими незаконними спільнотами є об’єднання анархістів та комуністів, які ставлять собі цілі протиприродні. Вільна діяльність таких спільнот загрожує свободі громадян та громадських об’єднань. Толерувати комуністів — це толерувати тоталітаризм. Толерувати анархістів — це толерувати суспільний хаос, що також закінчиться тоталітаризмом.

Таким чином, згідно із Шептицьким, людський закон не є категорією лише юридичною чи політологічною. Це поняття етичне. Людський закон має втілювати природний закон, сприяти досягненню загального блага. Людський закон має стимулювати збереження і розвиток родини, громади, громадянських об’єднань. Людський закон має забезпечити існування держави, природною формою якої є держава національна і правова. Запровадження і дотримання людського закону не можуть бути наслідком насильства, але мають бути спричинені добровільними зусиллями особистостей та проводу. Ці зусилля мають бути морально вмотивовані. Шептицький усвідомлює, що самої лише сили природного закону для мотивації народу та проводу недостатньо. Необхідна ще й морально-релігійна мотивація, необхідне сприяння божественного закону. Сама державна влада «походить від Бога» [Там само, с. 521], хоча і не є найвищою владою в людстві. Згідно із Шептицьким, існує найвища влада над людством — це духовна влада Христа та церкви, яка має найбільші санкції та важелі морального впливу. Тому не дивно, що в межах етики Шептицького важливе місце зайняла тема божественного закону.

Шептицький створює вчення про шляхи втілення норм природного закону в писаних законах (lex humana). Згідно із чим вченням, природне для людини моральне єднання в родині, громаді, громадських об’єднаннях, нації та державі вимагає вільних зусиль особистості. Такі зусилля є шляхом самотворення суспільства, який є альтернативою як анархії, так і тоталітаризму. Добровільне і свідоме об’єднання в природні спільноти може і повинно завершуватися вільним єднанням в надприродну моральну спільноту – церкву. Самі спільноти є штучними, але вони творяться особистостями, які є природними, і тому підкорюються природному закону. Нормами морального природного закону для людських спільнот є збереження особистості, вільний розвиток сім’ї заради примноження роду, вільне об’єднання доброчесних громадян, які спільно живуть заради примноження загального добра. Таким чином, об’єктивно-ідеалістична етика Шептицького стає основою для його соціально-етичного вчення. Це вчення є планом громадянського суспільства і демократичної правової держави для української нації, теоретичним доведенням необхідності самостійного існування України. Шептицькому вдається створити такий план співіснування особистостей в суспільстві, який уникає крайнощів лібералізму і тоталітаризму, є неотомістичним вченням про демократичне правове суспільство.

6. Божественний закон та влада церкви над людством

Особливе місце серед інших моральних законів, на думку Шептицького, займає божественний закон, або моральне вчення християнства, поєднане із основними принципами церковного права. Божественний закон завершує систему моральних законів, робить її повною. Вчення про божественний закон є невід’ємною частиною етики Шептицького, і без аналізу цього вчення неможлива адекватна історико-філософська оцінка етичних поглядів львівського митрополита.

Шептицький в результаті попереднього аналізу системи моральних законів, які він вважає об’єктивно наявними, прийшов до висновку про певну неповноту цієї системи без божественного закону або християнського церковного права. Сам по собі природний закон вимагає втілення в соціальне життя за допомогою людських законів та зусиль державної влади. Але всі ці зусилля мають надихатися від автора моральних законів, яким є Бог. Тобто, необхідною є ціннісна мотивація людей та дарування їм певної харизми, що робило б соціальну солідарність реально здійсненною. Крім того, при всій однозначності об’єктивного природного закону неможливо гарантувати того, що люди — як прості, так і законодавці — будуть правильно цей закон розуміти та тлумачити. Також і совість сама по собі не може забезпечити для особистості непомильності під час вирішення моральних колізій. Шептицький приходить до висновку, що людина потребує від Бога особливого сповіщення щодо необхідних та бажаних норм її поведінки. Таке сповіщення і надається божественним законом. Отже, логіка об’єктивного ідеалізму дозволяє Шептицькому приходити до релігійно-філософського аспекту етики, який безпосередньо пов'язаний із католицькою теологією. У вченні про божественний закон етика стає єдиною з моральною теологією, і такий стан речей Шептицький вважає нормальним і необхідним. Таким чином, вчення про божественний закон Шептицький вибудовує як християнський теїст, що вчить про Бога як Живу Особистість, яка із турботи про людство сповіщає людям особливий божественний закон та дає особливу владу — церковну, яка має власну компетенцію в тих питаннях, щодо яких не має компетенції держава. Якби люди мали те інтелектуальне споглядання, про яке вчив Платон, і ясно бачили природний закон і Бога, то божественний закон не був би потрібний. Якби люди мали непомильну совість, про яку вчив Кант, то божественний закон був би не потрібний. Якби в людських законах можна було б повністю і довершено, раз і назавжди втілити норми природного закону, то божественний закон був би непотрібним. Але оскільки всіх цих довершеностей ще немає і навряд чи вони будуть можливі в земних умовах, всі ці закони (і совість) потребують доповнення законом божественним.

Закон божественний має так само безпосередньо походити від Бога, як і закон природний. Закон природний безпосередньо походить від Бога, бо є породженням Божого розуму. Закон божественний походить від Божої волі, яка теж орієнтована на вічний закон, тобто на задум Божого розуму. Закон природний є породженням Бога як Творця світу, а божественний закон — породженням Бога як Законодавця історії. Очевидно, що всі ці аспекти поєднанні між собою, і тому божественний закон або повторює норми закону природного, або сповіщає норми ще більш довершені, які, однак, генетично походять від норм, що збігаються із нормами природного закону.

Божественний закон безпосередньо даний новому людству — церкві. «Церква це товариство, встановлене самим Богом, Ісусом Христом» [Шептицький Андрей. Про Церкву // Митрополит Андрей Шептицький. Твори (морально-пасторальні). – Львів: Свічадо, 1994, с. 253]. Церква — це нове людство, яке засноване самим Богом і складається із тих людей, що містично народилися від Ісуса Христа. Це містичне народження із людьми стається під час таїнства хрещення. Це таїнство також можна розуміти як всиновлення Христу. Церква сповіщає даний їй божественний закон своїм вірним та проповідує його всьому людству.

За вченням Шептицького божественний закон має виключне, абсолютне значення, оскільки законодавець, який встановлює цей закон — Бог. Він має абсолютну владу. Санкції за невиконання цього закону найбільші — це вічне покарання. Так само і нагорода за виконання цього закону найбільша — вічне спасіння, блаженство від споглядання Бога. Суд, згідно із яким застосовуються ці санкції, — сама Божа Справедливість, сам Бог [Шептицький Андрей. До української інтелігенції, с. 272]. Абсолютну владу Бог передає власній церкві. Шептицький пише: «Влада, яку має Ісус Христос, як та, яку дає своїй церкві, сама в собі найвища» [Там само, с. 273]. Церква не лише сповіщає божественний закон, але і тлумачить його — як для вірних, так і для всього людства. Божественний закон ясний в своїх принципах, але можливі різні розуміння шляхів його застосування. Тому тлумачення цього закону церквою є необхідними.

Питання тлумачення божественного закону є принциповим, оскільки визначає спосіб здійснення абсолютної влади. Церква не може помилятися внаслідок обіцянки Ісуса Христа Петрові: «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мт. 16:19). Згідно із вченням Католицької Церкви папи Римські наслідують владу Петра «в'язати і розв’язувати». Завдяки цій владі вони є непомильними тлумачами Писання, і вони надають занадто ідеальним нормам Євангельської моралі того тлумачення, яке робить можливим їх часткове застосування в реальному житті церкви і суспільства. Таким чином, Шептицький для доведення тези про владу папи тлумачити Святе Письмо і норми божественного закону, не створює особливої герменевтичної теорії, а посилається на авторитет самого Євангелія. Уривки із Писання, до яких звертається митрополит, слугували для обґрунтування особливої влади пап ще з часів християнської античності (Кипріан Карфагенський, III століття) і відіграють таку саму роль дотепер [Гнилка И. Служение Петра – по новозаветным основаниям // Петрово служение. Диалог католиков и православных. Под. ред. В. Каспера. – М.: ББИ, 2006. – сс. 35-48]. Ясно, що передача влади Бога і Христа до рук Римських пап – це виключно католицька інтерпретація Євангелія, а не загально християнське вчення. Але для Шептицького етичні норми Нового Завіту не існують поза їх тлумаченням в соціальній доктрині Католицької церкви, поза їх розумінням Львом XIII та іншими папами. В цьому полягає важлива особливість його релігійно-філософської етики. Вже представники екзистенціалістського і трансцендентального неотомізму не мали такого роду уявлень, які явно зводили загально-християнське до католицько-латинського. Але і в межах католицького вчення Шептицькому вдається розкрити загальний гуманістичний потенціал євангельської етики.

Головним принципом природного закону було «чини іншому так, як бажаєш щоб чинили тобі». Цей принцип паритетної справедливості може бути основою для людського закону. Головним принципом божественного закону є заповідь: «Люби Бога і всіх людей». Ця «доктрина любові» дана всьому людству [Шептицький Андрей. До української інтелігенції, с. 288], але може бути основою лише християнської моралі і норм церковного життя. Для життя всього людства цей принцип є занадто ідеальним. Він не може бути реальним фундаментом людського закону, світського законодавства. Тому принцип «чини іншому так, як бажаєш щоб чинили тобі» залишається основою для людського закону, а доктрина любові стає лише регулятивною ідеєю, яка надихає культурний і духовний розвиток людства.

Заповідь любові до всіх робить ідеалом християнства поєднання людей на засадах любові. По-перше, єдиною повинна бути церква. По-друге, до єдності має прагнути і людство. Шептицький вважає, що Католицька церква реально відповідає вимозі такої єдності. Адже Католицька церква є єдиною організацією, із єдиною владою, законодавством та єдиним соціальним життям. Розділення на національні церкви, характерне для православ’я, доводить, на думку Шептицького, те, що ці церкви власне не належать до єдиної Христової церкви. Адже вони не виконують головний принцип божественного закону в межах власного церковного життя і замість єдності вносять поділи: мають різну владу, різні розуміння канонів. Вся їх єдність обмежується спільним причастям в деяких межах. Але вони не мають такого причастя із центром вселенської церкви — із папою Римським. Тут маємо справу із яскравим пам’ятником католицького розуміння співвідношення між універсальним і національним в християнстві. Вчення Шептицького – це найбільш ліберальна версія католицького вчення про підпорядкування національного церковного життя Риму, яку собі міг дозволити церковний ієрарх до часу оновлення, до II Ватиканського собору. Загальний світоглядний консерватизм тодішнього католицького вчення ставив Шептицького у вузькі рамки, в межах яких митрополит намагався утвердити власний гуманізм, власну відкритість до національних та екуменічних проблем.

Найважливішим принципом божественного закону Шептицький вважає не принцип любові, а наявність в церкві єдиної влади римського єпископа. Ця влада забезпечує єдність, яка заповідана в головній заповіді, заповіді любові. Шептицький переконаний, що такого роду монархічна влада в церкві [Шептицький Андрей. Про Церкву, с. 254] встановлена самим Христом, що надав Петрові та його наступникам на Римському престолі ту судівську владу, яку має Бог. Рішення, які приймає папа, засуджуючи чи виправдовуючи, приймаються Богом як його власні рішення. Таке прийняття Богом рішень папи як його власних побудовано на цьому делегуванні влади, на тому, що папі надана влада над долею людей у вічності. Таким чином, абсолютність санкцій, характерна для влади Бога, стає властивою владі папи.

Заповідь любові до Бога передбачає послух Богу. Оскільки представником Бога виявляється папа, який тлумачить божественний закон і застосовує його, то головний принцип божественного закону передбачає необхідність для християн визнання влади папи Римського. Сам папа є принципом єдності церкви. Ті, хто має євхаристійне спілкування із папою і визнає його юрисдикцію, — належать до церкви.

Церква та папа мають юрисдикцію над всім людством, оскільки влада Бога не обмежена лише християнами. Шептицький обґрунтовує це наступним чином: «Христос створив владу свого роду, що вища і загальніша над усі світські влади, могла і мала здобути собі між людьми признання і послух загальніший і більший від якої-небудь іншої влади, і от на підставі того, що становить цілу силу всякої влади» [Там само, с. 284]. Але ця влада не стосується власне розв’язання конкретних проблем соціального життя людства. Ця влада — це влада встановлювати принципи для такого розв’язання. Ця влада аналогічна не державній владі над всім людством, а владі батьківській. При цьому встановлення принципів супроводжується судівством, коли йдеться про порушення принципів, а не у всіх проблемних випадках, які зустрічаються в історії людства [Там само].

Влада церкви як така є владою над особистостями. Виконання таких заповідей Христа, як любов до ворогів чи кожної із заповідей блаженства є справою особистою. «Засоби й установи, яких уживає [церква — О.Ш., Ю.Ч.], справляють [спричинюють — О.Ш., Ю.Ч.], що її влив на людей ніколи не є впливом на маси, але впливом на поодинокі індивідуальності» [Там само]. Впливаючи на особистості, церква впливає на суспільства, на все людство. Цей вплив християнства на історію визначає її хід. На думку Шептицького, поява християнства змінила ставлення держави до особистостей, а особистостей до влади. Лише християнство із його вченням про рівність всіх перед Богом, зробило можливим правове суспільство. З іншого боку, з’явилася Католицька церква яка надає вищої легітимізації державній владі. Християнство сприяло самоорганізації громадянського життя, що уможливило непевний культурний і цивілізаційний поступ [Там само]. Фактично, Шептицький стисло розмірковує над тією проблематикою, що стоїть недавно розлого проаналізована в книзі Т. Вудса «Як Католицька Церква створила західну цивілізацію» [Вудс Т. Как Католическая церковь создала западную цивилизацию / Томас Вудс; пер. с англ. В. Кошкина. – М.: ИРИСЭН, Мысль, 2010]. Не дивно, що за таких поглядів митрополит вважає Католицьку церкву єдиним проводом всього людства, із яким має рахуватися кожна національна еліта. Ясно, що такий світогляд звужує поле для можливого діалогу із представниками інших релігій та християнських конфесій. Шептицький протестує проти ототожнення універсально-християнського духовного надбання із латинською ідентичністю, але сам ототожнює його із католицькою церковною ідентичністю. Тому Шептицький є попередником теорії інкультурації католицизму, але не є попередником сучасних теорій міжрелігійного та міжконфесійного діалогу. Такий світоглядний консерватизм характерний для всіх теоретиків раннього неотомізму. Звичайного його обґрунтовували за допомогою романтичної поетики нового середньовіччя, а у львівського митрополита зустрічаємо обґрунтування цього вчення в межах етики божественного закону.

На думку Шептицького, українська інтелігенція має визнати універсальний провід Католицької церкви. Народ український вже є спільнотою християнською. Невизнання цього факту українськими радикалами є найбільшою помилкою. «Християнською спільнотою є український нарід. Зложений із самих християн, уважає віру за своє спільне і найвище добро, за свій спільний найвищий закон» [Шептицький Андрей. До української інтелігенції, с. 291]. Кожен вірить особисто, але в цілому сповідується один Символ віри, одне християнське вчення [Там само]. Тому особисте підкорення владі божественного закону і церкви має власне продовження у покорі суспільства цьому законі та владі церкви. «Провід, що його Церква дає одиниці, не кінчиться на її приватному житті, але обнимає ціле її суспільне життя» [Там само, 287]. Сповідуванням єдиного символу віри, в якому йдеться про віру в Триєдиного Бога та єдину церкву, українці визнають владу божественного закону і церкви над собою як цілим народом [Там само, 291]. «Тим торжественним актом стверджують українці, що для них віра в Ісуса Христа не є лише мірою приватного життя, внутрішньою справою сумління, але є заразом і нормою суспільного життя, що український нарід хоче бути, є і завжди буде суспільністю християнською, вірною принципам католицької Церкви» [Там само]. Якщо політична нація як природна єдність є явищем морального порядку, то тим більше християнська нація є реальністю етичною. Для Шептицького очевидно, що «у всіх часах кожна релігія була завжди етичною доктриною, а тому і суспільною, і не було ще релігії, що відносячися лише до приватного життя чоловіка, не мала би з конечности і суспільного значення» [Там само, с. 287]. Заповіді Христа є вимогами божественного закону до поведінки особи. А вимоги до суспільного життя, до життя нації, формулює церква у своєму соціальному вченні. Таким чином, християнство дає особистості знання про божественний закон, і ця ж «віра Христова мусить бути загально суспільною доктриною і законом» [Там само]. Це соціальне вчення церкви є частиною релігійної етики християнства.

Соціальне вчення розвивається вчительством пап римських і всієї церкви, але походить від Христа. «Христос Сам визначує мету своєї науки і закону як загально-людську суспільну організацію, яка, зачинаючись від одиниці й родини, веде до ладу й сили кожну частину суспільности людської і ціле людство» [Там само]. Як і у випадку природного закону, божественний закон спочатку визначає норми життя особистості, а потім послідовно розвиває норми життя: родини, громади, громадських об’єднань, нації, людства (і нового людства — церкви).

Божественний закон є законом, а тому він є виявом Божої справедливості. Божественний закон пов'язаний із турботою про людство, а тому є виявом милосердя. Божественний закон вчить про необхідність відносин любові в сім’ї, в громаді, нації, людстві, церкві, — а тому є виявом любові. Також і християни божественним законом зобов’язуються бути справедливими, милосердними й люблячими [Там само, с. 288]. На думку Шептицького, моральні заповіді Христа не можна тлумачити виключно як вимогу ставитися до інших з любов’ю. Христос вимагає і справедливості — коли зобов’язує ставати на захист скривджених. Вимога захисту прав ображених нібито не дозволяє любити тих, хто ображає. Насправді спротив злу є виявом любові до всього людства і в тому числі — і до кривдників. Аналогічні ідеї були висловлені в ряді праць М. Шелера, коли він був «католицьким філософом». Шептицький тим самим говорить про засадничу роль справедливості навіть в Євангельському законі, а любові відводить місце завершального принципу. Можна уподібнити справедливість фундаменту, а любов — довершеному будинку, побудованому на цьому фундаменті. Любов є довершеністю, що можлива завдяки власному початку в справедливості. Милосердя є посередником між любов’ю і справедливістю. Милосердя до кривдників, викликане любов’ю до них як до людей, пом’якшує справедливість. Милосердя до скривджених, викликане любов’ю до них як до людей, робить необхідним вияв Божої справедливості. Саме ця єдність справедливості, милосердя та лобові робить християнське етичне вчення чимось вищим за доктрину про неспротив злу насильством чи однобічні вимоги знищення всіх соціальних несправедливостей. Християнство дозволяє в ім'я справедливості та любові захищатися від зла, але не дозволяє «переступати границь оборони» [Там само].

Оскільки божественний закон передбачає встановлення відносин справедливості, то кожна людина чи спільнота в цьому законі знайде основу для захисту власних прав. Оскільки божественний закон передбачає встановлення відносин любові, то в цьому законі знайдеться основа для єднання всього людства [Там само, с. 288-289].

Божественний закон спонукає до соціальної солідарності, обіцяючи Царство Боже [Там само, с. 289]. Багатим Царство Боже обіцяється за прояв солідарності в формі милосердя [Там само]. Бідні ж покликані божественним законом до прояву солідарності в формі терпіння [Там само]. Розуміння Шептицьким терпіння як прояву соціальної справедливості є надзвичайно цінним, оскільки дозволяє оперувати цією категорією в межах соціальної етики. Якщо терпіння, до якого церква закликає кожного, розуміти лише як властивість особистостей, то вчення про необхідність терпіння стає моралізаторством, і випадає із області соціальної та індивідуальної етики.

Християнське соціальне вчення, на думку Шептицького, має відкрито закликати до християнізації всього суспільного життя. Шептицький відмовляє сучасників від створення особливої клерикальної партії, що відстоювала б ідеали священства як суспільного стану. Священство має служити народові, а не панувати над ним. Необхідно відстоювати соціальні ідеали християнства не як ідеологію частини суспільства («партія» — частина) чи стану (священства). Церква має проповідувати християнську доктрину, божественний закон, даний в Євангелії та вченні Католицької церкви, як зобов’язуючу етичну норму для всього суспільства. Європа та людство мають або пережити християнізацію власного суспільного життя, або загинути через брак морального ґрунту для суспільного життя.

Християнізація життя всього людства може починатися із християнізації суспільного життя окремих народів. Шептицький вважає, що українська нація може виявитися прикладом для інших народів, якщо буде свідомо розбудовувати власне життя згідно із нормами божественного закону. Але для того, щоб український народ свідомо намагався втілювати ідеали християнського способу життя, необхідні деякі умови. По-перше, це схильність самого народу до християнського способу життя. Шептицький переконаний, що така схильність вже існує. По-друге, це свідомий вибір національного проводу на користь християнського соціального вчення. Шептицький закликає національну еліту відкинути спокуси ідеологіями лібералізму, соціалізму і фашизму, вибрати християнську католицьку етику. По-третє, український народ може втілювати християнське етичне вчення у власному соціальному житті тоді, коли сама церква буде взірцем для наслідування. Якщо ж церква як соціальний організм розривається розколами та дискредитується недостойною поведінкою священнослужителів і вірних, то навернення всього українського суспільства до ідеалів божественного закону не варто очікувати. Розділення церкви та моральні недоліки її служителів — це два виклики, що принципово утруднюють справу утвердження в українському соціальному житті слідування нормам божественного закону. Відвертання ж українського народу від шляху християнського життя — це справа великої історичної відповідальності. І щоб не бути засудженим божественним законом за відвертання цілого народу від шляху християнського суспільного життя, українські християни мають, по-перше, докласти всіх можливих зусиль до об’єднання, і, по-друге, намагатися бути взірцем у виконання божественного закону.

Аналогічно, і вся християнська церква несе відповідальність за долю всього людства. І, закликаючи людство до єдності, сама церква має являтися єдиною. Закликаючи до життя в любові, сама церква має жити в любові та святості. Таким чином, Шептицький приходить до висновку, що божественний закон ставить перед церквою дві вимоги етичного характеру: екуменічну — досягти єдності та педагогічну — виховати священство і вірних для життя в «цивілізації любові».

Екуменічний ідеал Шептицького як органічна частина його християнської етики має яскраво виражений конфесійний характер. Тобто його екуменічна доктрина є строго католицькою. Він вважає, що українцям необхідна єдина церква і закликає православних до єдності із греко-католиками. Шептицький згодний поступитися постом предстоятеля української греко-католицької церкви в разі об’єднання із православними. В ідеалі єдина українська церква має зберегти православний обряд, має плекати традиції православної духовності. В рамках своєї компетенції як керівника української греко-католицької церкви Шептицький спрямовував зусилля на очищення східного обряду від латинських впливів, а для розвитку православних традицій чернецтва засновував студитські громади. При максимальному збереженні і розвитку православних обрядовості та духовності єдина церква має бути так само єдиною із Римом, як єдиною є українська греко-католицька церква. Тобто має бути невід’ємною частиною Католицької церкви.

Сьогодні у православно-католицькому екуменічному діалозі обговорюються дві моделі єдності: модель приєднання та модель спілкування (койнонії, сопричастя). Шептицький жив у епоху, коли існувала лише модель приєднання. Тому при всіх спробах діалогу із православними, Шептицький фактично пропонував приєднатися до католицької церкви за умови збереження обряду. Православні учасники діалогу (А. Храповицький, І. Огієнко) аналогічно пропонували греко-католикам приєднатися до православної церкви.

Шептицький сповідував як догмат віри, що існує єдина церква, і жодним чином не визнавав наявності церков-сестер. Єдина церква — це Католицька церква, що існує на чолі із папою Римським. Спілкування із папою та адміністративне підкорення його монархічній владі як голови церкви — це і є ознакою належності до церкви. Православні мислилися Шептицьким як розкольники, що не належать до церкви. Шептицький не був попередником сучасного католицького вчення про те, що православні належать містично до єдиної Католицької церкви, не усвідомлючи цього. Такого роду бачення православних як несвідомих («анонімних») католиків у Шептицького не було. Весь пафос його екуменічної праці надихався тим, що він переживав за долю православних, оскільки думав, що вони не належать до єдиної церкви, а тому не можуть спастися.

Сьогоднішній екуменічний ідеал передбачає розуміння єдності церкви як євхаристійного спілкування, а не адміністративного підкорення єдиному центру. Тому екуменічна доктрина Шептицького є сучасною лише за глибиною переживань митрополитом трагедії розділення, а не за тими проектами єднання, які він міг запропонувати під час власного служіння. Сьогодні єдиним реальним шляхом до єднання є шлях сопричастя, який активно розробляється в екуменічній теології папи Бенедикта XVI і патріарха Варфоломія, кардинала Вальтера Каспера і митрополита Івана Зізіуласа. Осмислення самого примату Римського архієрея як предстоятеля на літургії, яка єднає церковне різноманіття, а не адміністратора в єдиній церкві, знаходить вираження в сучасному католицькому і православному богослов’ї, в екуменічному діалозі двох церков.

Цікаво, що сучасний ідеал екуменізму виник в результаті літургійного відродження в католицизмі та православ’ї. Шептицький був одним із перших діячів католицької церкви, що сприяв цьому рухові, надаючи йому екуменічної перспективи. Шептицький був одним із засновників Велеградських конгресів, в центрі уваги яких стояли питання євхаристійної єдності, літургійного відродження та усвідомлення цінності східних обрядів.

Таким чином, екуменічна діяльність Шептицького, спрямована на адміністративну єдність православних із Римом, сьогодні видається такою, що проходила в застарілій богословській парадигмі мислення. А його діяльність в русі літургійного відродження виявилася справою не збереження традицій старовини, а тими дверима, що відкривали шлях до сучасного розуміння екуменізму.

Чому ж сам Шептицький надавав великої ваги саме адміністративному підкоренню православних папі Римському, а не євхаристійній єдності православних і католиків? Тому що церковна єдність, в тому числі і адміністративна, розумілася ним як вимога божественного закону. Заповідь Христа «щоб всі були єдині», спрямовану до його учнів, Шептицький розумів як наказ мати єдину церковну організацію. Сучасні богослови звертають увагу на те, що Христос сказав про таку єдність, яку уподібнив власній єдності із Отцем. А це — єдність сутності та єдність спілкування іпостасей. Так і християни мають визнавати власну суттєву єдність (належність до однієї церкви) і спілкуватися в євхаристії як різні особистості та різні організації. Шептицький усвідомлював можливість різноманіття, представленого лише в обрядовій сфері. Сучасне екуменічне мислення визнає можливість такого різноманіття також в адміністративної сфері.

Шептицький розумів слова Христа «щоб всі були єдині» саме як заповідь божественного закону, як норму. Він вважав, що особлива відповідальність за виконання цієї норми лежить на католиках. Така відповідальність Католицької церкви була для Шептицького підставою вважати, що кожне утруднення на шляху до єдності, що виникає із вини католиків, є явним порушенням божественного закону. Такі порушення він вбачав у намаганнях католиків ототожнити загальноцерковну ідентичність із латинською традицією. Шептицький принципово критикував намагання католиків латинізувати східні католицькі церкви, намагання навернути православних в латинський обряд. Такі зусилля Шептицький вважав недалекоглядними. Історія підтвердила правоту львівського митрополита, і сьогодні його позиція прийнята як офіційна позиція Католицької церкви. Розуміння того, що різні обряди є проявом багатства духовного життя єдиної церкви та тому не повинні нівелюватися — головна тенденція сучасного богословського мислення. Сьогоднішня католицька теологія засуджує спроби латинізації східних католицьких церков та православних вірних, що мали місце в історії.

В результаті дослідження, здійсненного в межах глави, встановлено, що вищим різновидом моральних законів, за вченням Шептицького, є божественний закон — моральне навчання Біблії, церкви і папи Римського. Вимогами цього закону до особистості є здобуття кожним надприродних чеснот віри, надії, любові. Вимогами до людства є навернення до братерства і філантропії. Вимогами до церкви є досягнення екуменічної єдності під проводом Римського архієрея. Таке вчення Шептицького було сформоване в межах раннього неотомізму і типологічно відрізняється від більш ліберального розуміння вимог божественного закону в сучасній католицькій теології (що розвивається після Другого Ватиканського Собору). В цілому вчення Шептицького про божественний закон є основою для католицької консервативної особистої та суспільної моралі, але в межах цього вчення митрополит захищає права українців на власний обряд і патріархат, на власну національну державу і культуру.

В результаті дослідження, можна зробити наступні узагальнюючі висновки. Етика приписів Шептицького є теїстичним об’єктивно-ідеалістичним вченням, що намагається дати відповіді на виклики з боку лібералізму (Кант), позитивізму, соціалізму, комунізму, фашизму. В порівнянні із цими етично-соціальними вченнями етика Шептицького не є рецидивом середньовічного мислення, але сучасною релігійно-філософською етичною системою. Етика приписів Шептицького належить до традиції раннього неотомізму. При цьому Шептицький в цілому за допомогою етики приписів обґрунтовує моральну необхідність побудови відкритого суспільства, і лише у вченні про церкву змушений займати консервативні позиції, обґрунтовуючи божественним законом закриту систему римо-католицької монархії.

Шептицький розглядає людську природу як створену Богом і стверджує, що моральність може існувати тоді, коли особистості та спільноти підкорюються моральним законам встановленим Богом (безпосередньо або через посередництво церкви). Першим моральним законом є природний закон. Вчення Шептицького про природний закон є метафізичним і об’єктивно-ідеалістичним. Шептицький критикує кантіанську суб’єктивно-ідеалістичну етику і ліберальні ідеї Просвітництва як шлях до нігілізму, тоталітаризму, соціалізму і комунізму. Він накреслює нормативні шляхи для адекватного втілення принципів природного закону в «людському законі» (юридичних законах і соціальних правилах). Шептицький вчить про етичну необхідність існування єдиної церкви, об’єднаної владою Римського папи як найвищого морального авторитету для людства. Божественний моральний закон, що проповідується церквою, є перепоною для розповсюдження суб’єктивного ідеалізму та нігілізму. Він авторитетно підтверджує моральний об’єктивний ідеалізм.

 

Скорочення:

  1. Лобье П. Три града — Лобье П. Три града. Социальное учение християнства / Пер. с франц. Л. Торчинского. СПб.: «Алетейя», 2001.
  2. Мелина Л. — Мелина Л. Нравственное действие христианина. М.: «Христианская Россия», 2007.
  3. Шептицький Андрей. До української інтелігенції — Шептицький Андрей. До української інтелігенції // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. У ІІІ т., Т.ІІ. Церква і суспільне питання. У 2 кн., Кн. 1. Пастирське вчення і діяльність. / За ред. А. Кравчука. – Львів: "Місіонер", 1998. – сс. 269-294.
  4. Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя — Шептицький Андрей. Ідеалом нашого суспільного життя (частини 1 і 2 послання «Як будувати Рідну Хату?») // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. У ІІІ т., Т.ІІ. Церква і суспільне питання. У 2 кн., Кн. 1. Пастирське вчення і діяльність. / За ред. А. Кравчука. – Львів: "Місіонер", 1998. – сс. 519-533.
  5. Шептицький Андрей. Про безбожництво — Шептицький Андрей. Про безбожництво // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. У ІІІ т., Т.ІІ. Церква і суспільне питання. У 2 кн., Кн. 1. Пастирське вчення і діяльність. / За ред. А. Кравчука. – Львів: "Місіонер", 1998. – сс. 514-516.
  6. Шептицький Андрей. Про ліберальну совість — Шептицький Андрей. Про ліберальну совість // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. У ІІІ т., Т.ІІ. Церква і суспільне питання. У 2 кн., Кн. 1. Пастирське вчення і діяльність. / За ред. А. Кравчука. – Львів: "Місіонер", 1998. – сс. 227-242.
  7. Шептицький Андрей. Слово до Української молоді — Шептицький Андрей. Слово до Української молоді // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. У ІІІ т., Т.ІІ. Церква і суспільне питання. У 2 кн., Кн. 1. Пастирське вчення і діяльність. / За ред. А. Кравчука. – Львів: "Місіонер", 1998. – сс. 358-362.