Олександр МАРЧЕНКО: Моя місія — побудова здорового уявлення про свідоме батьківство
Вже вп’яте в Україні відсвяткували День батька у третю неділю вересня. Але сьогодні як ніколи досі не лише перед цілими родинами, а й перед татами особисто постають нові виклики. Що робити, коли війна забирає чоловіків, коли життю загрожує небезпека, робота забирає все більше часу, а матері лишаються сам-на-сам із сімейними проблемами – про це розповів президент громадської організації «Міжнародний центр батьківства» Олександр МАРЧЕНКО.
— Чим цьогорічний День батька був особливим? Чим відрізнявся від минулорічних?
— Особливість цього року була в тому, що багато організацій, незалежно від нашого прямого заклику, самі проявляли ініціативу та влаштовували святкові заходи. Вони вже знають, що третя неділя вересня — це Всенародний День батька. Святкування відбувалось в різних куточках Києва та України. І це те, чого ми хотіли досягнути в рамках громадської ініціативи «День батька», яка була заснована у 2007 році. Мета – щоб в Україні був день, коли ми по-особливому можемо подякувати і вшанувати своїх татусів, і заангажувати якомога більше організацій, які будуть святкувати цей день у своїх громадах. Цього року саме так і сталось.
Зі свого боку ми робили захід спільно з Міжнародним благодійним фондом «Варнава». Окреме свято облаштували організатори від Альянсу «Україна за сім’ю». Ще один цікавий захід – флеш-моб від організації «Перемога в твоїх руках». Він відбувався на Софійській площі, загальна ідея була така: якщо батько не приділяє уваги своїм дітям, то в їхніх головах починає збиратись сміття, що означає смерть. Діти після своєї промови-пояснення надягли сміттєві мішки на голови і впали неначе мертві. В суботу волонтери показували фільм «Тато» в Маріїнському парку. Окрім того, музей Пирогово провів у себе святкування Дня батька, як і київська організація «Пласт». Наш Центр забезпечив флеш-моб: салют із кульок на честь татусів. Тисячу кульок було одночасно випущено в небо щасливими малюками і підлітками під щире гасло: «Я люблю свого тата».
День батька відзначали в Тернополі, Львові, Луцьку, Мукачево, Дніпропетровську, Черкасах, Сумах. І це лише ті міста, про заходи в яких ми знаємо.
Я бачу, що певна динаміка впливу на чоловіків існує, тому що чим більше ми діємо – тим більшим є резонанс в суспільстві. Для мене показово, що в Україні зростає покоління, яке шанує своїх батьків. Якщо взяти до уваги ситуацію 10-15 років тому, то я був чи не єдиним, хто приводив дитину в школу та сидів на батьківських зборах. Сьогодні, на прикладі Києва, не менше половини дітей приходять на навчання за руку з батьком. Нещодавно я спілкувався з представницею райдержадміністрації Троєщини, яка розповіла, що в їхній дитсадок дітей відводять лише чоловіки. Цікаво, що коли мама веде дитину до садка, то дитина плаче, а з батьком йде спокійно. Справа в тому, що матір по суті своїй берегиня внутрішнього кола, оберігає та захищає сімейне вогнище. А батько дає відчуття впевненості якраз за межами родини. Погляньте навіть на дитмайданчик: мама на прогулянці завжди обмежує – «туди не ходи, цього не роби». А тато – чоловік, який дає можливість експерименту, пошуку, випробовування.
— Як побачити на практиці результати Вашої діяльності?
— На жаль, зараз не проводяться статистичні дослідження. Якщо говорити про нашу роботу, то ми бачимо результат через буквальне спілкування на семінарах, конференціях та в групах підтримки. У нас є семінари для батьків у вигляді 10 зустрічей. Чоловіки вивчають біблійний погляд на роль батька, спілкуються та обговорюють власний досвід. Вони обговорюють проблеми разом і знаходять спільну мудрість у вирішенні питань. Можна зробити висновок, що сучасне покоління – від 25 до 45 років — більше цікавиться дитиною і проявляє більшу активність. Це мені каже про те, що вони хочуть змін, готові усвідомлювати цю тему для себе. Вони сприймають родину по-новому, намагаючись відійти від моделей поведінки минулого.
На формування колишньої моделі родини впливали й історичні причини як то комуністична ідеологія, яка виривала чоловіка з сім’ї. Потім були війни, де фізично були знешкоджені мільйони чоловіків. Ми можемо констатувати, що на території СРСР після Другої світової настала демографічна катастрофа, відсутність чоловіка в родині як такого. Жінка мусила бути сильною, брати на себе всі обов’язки. Так само і діти, що виростали в дитбудинках та інтернатах, де модель родини в принципі не могла сформуватись. У 70-ті роки ми отримали нові сім’ї, де ролі чоловіка та жінки були перекошені, чоловік не брав на себе відповідальність. В нашій країні це не стільки наслідок впливу феміністичних поглядів, а скоріше вплив прикладу зі свого дитинства, де мама мусила брати все на себе.
— Зважаючи на теперішню ситуацію, як батько може стати героєм в очах дитини?
— Перш за все скажу, що бути героєм – це не означає зробити один раз щось надзвичайне, щоб вразити дитину на все життя. Багато чоловіків хочуть таким чином компенсувати власну відсутність в житті дитини і вигадують щось особливе раз на рік. Батько стає героєм тоді, коли він вчасно відповідає на виклики, які випадають на дитину впродовж її зростання. Коли тато знає, про що думає дитина та щодня приділяє їй увагу. Мала людина дорослішає в середовищі агресивному для неї, тому що за своїми фізіологічними можливостями вона постійно долає якісь перешкоди. Опустіться на рівень погляду дитини 3-4 років – і ви зрозумієте, що світ для неї дуже великий. І тут якраз важлива допомога тата, його участь. До 13 років це більше фізіологічні моменти, а потім вже постають моральні аспекти, коли батько відповідає на світоглядні виклики.
— Сьогодні багато батьків пішли на передову, добровольцями або за мобілізацією. Однак, багато хто лишився в родинах, працюючи в тилу. Як правильно пояснити дитині, що якщо батько лишається в родині, то це не є проявом слабкості з його боку?
— Я, наприклад, не пішов на передову. За віком мене в військкоматі не взяли, а добровольцем цілком могли б. Я спілкувався з Мирославом Коптилом, в нього 5 дітей і він пішов воювати добровольцем. Одна з його тез була такою: для того, щоб воювати, потрібні не просто чоловіки, а підготовлені бійці. Пізніше в нас була прес-конференція, де всі спікери були багатодітними чоловіками. Кожен з нас зробив певний внесок за цей час. Хто відчував поклик – пішов на війну, хтось інший почав робити добро і забезпечувати евакуацію мирних родин. Моя роль полягала в допомозі Волонтерській сотні, організації Дня батька. Адже війна завершиться, а батьківство залишиться.
— Питання більше про ставлення дитини – коли вона вважає, що батько має бути захисником, але не може зрозуміти, чому він лишається вдома.
— Дитині завжди можна пояснити, що війна – це не тільки передова. А якщо всі підуть на війну, то звідки з’являться кошти? Є ті, хто працюють, жертвують їх на армію, є й ті, хто возять бійцям речі. Дитині треба показати весь механізм. Військовим потрібен одяг, їжа, ліки, засоби безпеки і т.д. А хто це все зробить? А це все забезпечують прості громадяни. В мене особисто є місія, яка не менш важлива – побудова здорового уявлення про свідоме батьківство, формування нової культури в нашому суспільстві. Але якщо буде повна мобілізація – то я піду на фронт.
Ще на Майдані я проходив усі варти, молився ночами на барикадах. Я запитував тоді Бога – де моє місце? І був покликаний в різні регіони з презентацією нашої роботи для місцевих пасторів. Ми з командою проїхали в Суми, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кіровоград, Черкаси. Там проводили презентації нашої місії, семінарів. Багато часу ми приділяли обговоренню ролі Церкви в революції, бо навіть сьогодні ми бачимо, що сучасність кидає певний виклик для християн. Як реагувати на революцію та кровопролиття, де в такому випадку місце віруючої людини? В Києві голови конфесій прийняли сторону добра та справедливості, віруючі стояли на Майдані разом з протестувальниками. Там, де Церква стала в пролом — там не розвивався сепаратизм. І я розумію, що ті пастори, які пройшли через горнило війни, вже усвідомлюють, що позиція конформізму або невтручання не є місією Церкви.
Сьогодні ми вже маємо нове покоління дітей війни. Треба все пояснювати дітям, бо вони пропускають війну через свою свідомість. Головне для батька — дати відчуття захищеності. Той самий Мирослав Коптило каже, що коли він пішов на війну, то дуже переживав через ставлення дітей. Він перш за все пояснив, що батько їх не кинув. У цій справі пояснення надзвичайно важлива підтримка дружини. Якщо людина сприймає це як обов’язок чоловіка і бере цей виклик для себе з відвагою, то це також впливає і на дитину і на ї розуміння того, що відбувається.
Дитина має навчитись критично сприймати події та формувати власну думку. Це забирає більше часу, коли ми чекаємо на її рішення, а не пропонуємо лише свою думку. Проте, саме так формується особистість, яка не буде жертвою пропаганди та маніпуляції, тому що в неї буде сприйняття світу через ту призму, яка закладається критичним мисленням – не приймати все на віру, а зважати на причинно-наслідкові зв’язки.
— На сьогоднішній день ми вже маємо наслідки війни – багатьох загиблих. Не лише військових, а й добровольців, мирних жителів. Чимало дітей лишаються без батька. Як після такої втрати жити матері?
— Це важке запитання. Я спробую відповісти на нього в контексті ролі мами у вихованні дитини. Важливо, щоб дитина розуміла, чому батько загинув. Щоб вона усвідомила, що батько виконував обов’язок чоловіка, захисника, був не байдужим до ситуації в країні. Також важливо, щоб родичі, хтось з чоловіків — дідусь, дядько – взяв на себе відповідальність батька. Для дитини дуже важливо мати приклад чоловічої поведінки. Зрозуміло, що це не буде повна заміна батька. А для жінок, які лишились самі, важливо давати можливість сину бути чоловіком.
— Яким чином?
— Менше обмежень, це по-перше. Менше пересторог і більше можливостей брати на себе відповідальність – за домашню роботу, підтримку господарства. Виховувати у сина такі лицарські якості, як чемність, повага до жінки. Не через моралі та крики, а навпаки, щоб хлопчик міг взяти на себе відповідальність за неї як за жінку. Подати руку при виході з транспорту, відчинити двері, взяти на себе частину сумок... Потрібен прояв цієї поваги, шанування, захисту. Матір може або сформувати кроля, який сидітиме в клітці і буде боятись вийти звідти, або це буде мужній лев, який не спинятиметься перед перешкодами на своєму шляху. Цей процес необхідно підкріплювати морально-етичними нормами. Порада може бути такою – давати можливість хлопцеві жити в чоловічому середовищі.
Ще один приклад, який може допомогти. На одному із семінарів, під час практичних занятть, коли чоловіки аналізували вплив своїх батьків, один із них сказав, що він не зможе написати чим він схожий або відрізняється від свого тата. Він пояснив це тим, що його батько був військовим і загинув, коли він був ще малим і виріс без тата. Я порадив йому просто поміркувати над цим. В кінці занять я був здивований тим, що саме цей чоловік заповнив анкету і жваво брав участь у обговоренні. Я запитав, як це сталось. Він пояснив, що насправді він знав свого батька, тому що впродовж його зростання і мама, і дідусь з бабусею весь час порівнували його вчинки з тим, яким був його батько і як би він реагував на ті чи інші обставини. «Насправді я помилявся щодо того, що не знав свого батька і він не вплинув на мене – відповів цей чоловік. — Мій батько завжди був зі мною у спогадах і розповідях моєї мами». Таким чином, батько цього чоловіка емоційно був присутнім в його житті. Я впевнений, добре батьківство завжди опирається на мудре материнство.
* * *
Будь-яку інформацію, повідомлення про проведення семінарів та тренінгів, сімейних заходів ви можете отримати на сайті Міжнародного Центру Батьківства http://uafathers.com/ або на сторінці в Facebook - www.facebook.com/ICFatherhood . Окрім того, пишіть їм на пошту з усіх питань: [email protected].
Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО-МУХОМОРОВА
