Олексій Сокіл: "Коли кричать, що військовим треба реабілітація, кажу: вона потрібна суспільству, яке маємо навчити приймати ветеранів та інвалідів"

Ольга Москалюк

Мені пощастило застати Олексія у Києві і записати це інтерв’ю. Ми говорили у парку "Володимирська гірка". Саме тут перебував наш герой у перший день повномасштабного вторгнення росії – 24 лютого 2022 року.

- Для мене це місце пам’ятне певним відчуттям двоякості, - згадує ті часи. - Ми ж бачили, що багато людей у стані розгубленості. Але були й ті, хто знав, що робити, куди йти й для чого. Це, насамперед, ветерани - у нас певні речі були заплановані. Я усвідомлював, що відбувається. Не те, що був налаштований, але міг то прийняти, адже розумів: таке мало, зрештою, статися. За місяць до повномасштабного вторгнення я зі своїм товаришем – фотографом і журналістом Алексом Заклецьким зустрічалися з іноземними журналістами. Давали інтерв’ю й розповідали, що може відбутися, і допомагали їм поспілкуватися з тими дієвими людьми, які готові й будуть боронити країну. Якраз на 24 лютого у нас була запланована одна з таких зустрічей із французами. Коли все почалося, ми не скасували її. Бо розуміли: треба, щоб світ це все побачив. Знаючи панораму Києва (звідси відкривається вид на Лівий берег столиці. – О.М.), ми привезли їх сюди. Тут було видно Гостомель, де йшов бій – бачили гелікоптери, вибухи. Журналісти то знімали, вели ефіри, а ми їх прикривали. Я впевнений, що це було важливо. Певна частина людей за кордоном побачили і отримали відповідні емоції. Вони подивилися живе – не перезняте кимось, а показане їхніми ж журналістами. Я вважаю, це спрацювало. Хтось попереймався, а інші почали діяти і допомагати.

- Як ці французькі журналісти реагували на те, що бачили й знімали? Їм було страшно?

- Для них це був шок, хоч мали відповідний досвід – раніше бували у гарячих точках світу, зокрема у Сирії. Бачили бомбардування, як руйнуються населені пункти…

- До речі, це робила так само росія…

- Так, той самий ворог. Я дуже вдячний цим журналістам. Вони показали себе професіоналами й по-геройськи. Справді, було страшно й небезпечно – ми були в центрі, куди могло прилетіти будь-що і будь-коли. Тож вони молодці! Бо у перші хвилини яка виникає реакція? Що робити, куди бігти? А коли ти зайнятий справою, у тебе з’являється внутрішній спокій. Я усім завжди кажу: якщо ви чимось сильно переймаєтеся та нервуєтеся, почніть наводити лад в квартирі, будинку, бліндажі - займіть себе! Наведеш лад у речах – наведеш і в голові. Все!

Так ми були зайняті першу половину дня. На другу вже зустрілися з командиром, побратимами та встановили, де ми, що і як.

- І де ви були?

- Розумієте, мені - людині, яка знята з обліку й повністю списана через інвалідність,

намагатися прориватися до війська було нереально. Чому так? На той момент у мене тесть був зам воєнкома у одному зі столичних військкоматів. Я й до цього з ним говорив. Він мені пояснював: "Ніхто не візьме на себе відповідальність оформити тебе офіційно, бо ти маєш обмеження, які свідчать про те, що не можеш перебувати на бойових посадах". Тож я переговорив зі своїм побратимом, який на той момент очолив певний напрямок. Він подарував мені можливість бути у одному з підрозділів у забезпеченні. Я робив те, що вмію. Свого часу мав свій бізнес, то обізнаний, як організовувати логістику. Плюс, три роки провів у війську, і як боєць, і як командир. Тому знав, що робити. Я щасливий, що перші кілька місяців повномасштабного вторгнення я прожив саме так. Бо поруч були ті побратими, з якими ми разом воювали у 2014 році. Це хлопці, які обороняли Київ, скажемо так, дуже специфічно, виконуючи такі завдання, про які ми поки не можемо публічно говорити. Єдине, що можу сказати: вони ті, хто пошкодили кацапам комунікацію, знищили в тилу їхні склади і робили все, щоб ті війська, які підійшли впритул до Києва, були обрізані. Я щасливий, що мав можливість бути причетним до цього. Ми возили їм техніку, ремонтували й заправляли її, доставляли боєприпаси та харчі. Це було складно. Дякую Богу за постійну підтримку. Він дав мені таких самих людей, як я, які були зі мною 24/7. Я вдячний друзям та волонтерам, які не закрилися, не втекли, а допомагали. Я вдячний військовим, СБУ, Силам оборони – всім! Усі тоді робили спільну справу.

- Справді, тоді було таке потужне єднання...

- Воно було схоже на єднання 2014 року, яке я побачив на Сході. Єднання, на жаль, не є типовою поведінкою для українців. Але коли припікає, в першу чергу, згадують, хто вони є. Перестають ділитися за кольором шкіри, віросповіданням, статтю, статками та статусами. У складних ситуаціях всі об’єднуються. І це файно, суперово. Я завжди кажу: ми перед Богом маємо бути всі разом. Ми перед ним всі однакові -немає гірших чи кращих. Так само і перед Україною. Але ти маєш знати свою історію, розуміти, в якій країні живеш, що ти робиш і для чого. Навіть ця наша з вами розмова через п’ять хвилин буде історією. Як і наше життя загалом. То зробімо так, щоб ця історія не була некрологом, і так, щоб наші діти, онуки та правнуки пишалися нами, а найголовніше – мали підґрунтя та незламний граніт, що це наша країна, Богом дана земля, право на яку ми вибороли…

- І продовжуємо виборювати.

- Саме так! Ми зараз "умиваємося" кров’ю, віддаємо найкращих і втрачаємо найцінніше. Нам болить і пече. Так оцінімо це, зробимо висновки й рухатимемося разом. Звичайно, мені теж дехто може не подобатися – приміром, той Микола чи Василь. Але питання в іншому: сьогодні вони для мене – українці, близькі. Я б хотів, щоб і після перемоги такими лишилися. Я ні в якому разі не збираюся об’єднуватися з ворогом, прощати й вибачати його. Так, як священник і капелан, повинен приймати і любити всіх. Однак прощення перед собою має кілька сходинок: людина має усвідомити, що наробила, просити прощення й спокутувати свою провину – заплатити за неї, а потім, може, буде вже прощення. Але це чималий шлях від початку до кінця.

- Мені здається, росіяни на таке не здатні.

- Я ж за що й кажу! Коли я чую: "З ними треба знайти мир, домовлятися", відповідаю: "Вибачте, а де підстава?! Окрім болю, горя й того жаху, що вони витворяють, але ж не збираються за це спокутувати свою вину. Їх треба знищити! Вони мають зникнути, як щось, що не притаманне цій планеті". Кажуть: "Це ж не по-християнськи!". "Ви тоді не знаєте християнських цінностей і не розумієте, про що йдеться. Наш святий обов’язок - захистити ближнього і землю, яку нам дав Бог. Вони напали, тож ми маємо їх знищити будь-якими доступними чи недоступними методами". Наше єднання повинно бути навколо цього. Звичайно, всі люди різні, кожен має свою думку. Я це підтримую. Ми повинні бути вільними. За цю волю варто не помирати, а боротися. Чому ж ворог прийшов нас знищити? Не тому, що йому треба наша землю й ресурси. Це для них ніби бонус – їм же треба змародерити. Але найперше, що хочуть - зруйнувати нашу волю та українське єство. Ми для них - отой маленький вогник, який може запалити всю їхню країну. Звісно, вони – болото, пітьма та жах. Але навіть там рано чи пізно можуть відбутися зміни. Як ми пам’ятаємо: "русский бунт бессмысленный и беспощадный". Хоч я зараз говорю не про бунти, а зміни. Якщо згадати історію, у них періодично все ж проскакує бажання якоїсь свободи. Те, що вони то все потім "топили в крові", вже інша справа. Але сам процес може бути. Їхня влада страшне, як того боїться. Українці мають волю, але вони часто це не цінують. А саме цією рисою ми і відрізняємося від ворога, що і показали, починаючи з 2014 року: не чіпайте нас, ми боротимемося, робитимемо все можливе, щоб вас знищити. А тих, хто зараз намагається нас розділити і роз’єднати, треба бити по руках. Як і тих, хто закриває рота й затуляє правду. Вона має існувати, якою б болісною та складною не була. Бо коли ти знаєш правду, розумієш, що з тобою відбувається, не втрачаєш довіру. Дуже складно на війні, коли її немає. Наприклад, коли командир не говорить правду бійцю. Не треба розказувати все повністю, але й не потрібно йому брехати й озвучувати те, чого не буде. Коли боєць виходить на позицію, йому повідомляють: "Будеш там три дні", а проходить місяць, чи буде він потім довіряти?

- Ні.

- Не буде. А якщо командир чесно каже: "Є певний коридор – від трьох днів до місяця, бо ситуація складна", це краще. Дехто відповідає, що в такому разі бійці відмовлятимуться. Слухайте, так само й на три дні можуть не захотіти йти. Питання в іншому – довірі, правді та збереженні цього єднання у простих речах. І це в усьому в нашому житті. Говори правду, якою б вона не була, або промовч, але не бреши! Якщо всього не можеш сказати, то не говори й не руйнуй довіру! У всіх бувають такі моменти, коли не можеш озвучити всю правду. Я в таких випадках прямо в цьому зізнаюся. Так само і з таємницею сповіді: я знаю, але я не розкажу, бо давав обітницю. Якщо до мене підійшов боєць і сказав, що йому треба сповідатися, я з ним поговорю, але це залишиться між тим, хто розказав, мною і Богом. Я не маю права нести то далі, адже було сказано не мені! Це надважливо. Те саме і в житті – ми маємо керуватися певними цінностями. Вони є. Проблема в тому, що до цього не хочуть розвертатися. Насправді, іноді достатньо повернутися праворуч або ліворуч. Бо відповіді навколо нас. Я усім бійцям кажу: "Молитва – це важливо. Це спілкування з Богом. У молитві можеш спитати, попросити, подякувати. Але ти маєш розуміти, що зараз хмари не відкриються, звідти не визирне Бог і не розкаже, що і як. Хоча й це реально! Але того треба досягти. В історії людства є приклади – пророки. Ті, кому дано. Я до того, що ви не чекайте звідти на відповідь, а беріть її, бо вона поруч з вами. Відповідь – це люди. Ті, кого вам дає Бог. Ви шукаєте допомогу? Озвучте це! Інколи про таке треба сказати не лише Богу, а й людям, які поруч"…

- Багато кому складно просити про допомогу.

- Справді, складно. Але я тоді питаю: "Ти хочеш вижити? Перемогти? Повернутися додому? Якщо так, то роби крок – говори! Не бійся!". Так, іноді за слово прилітає. Але й за дію теж! Однак ти борешся, йдеш вперед, маючи ціль: вижити і перемогти, перемогти і вижити. Тому звертайся до тих, хто поруч. Коли ти робиш чесну, правильну і священну справу, Бог тобі дасть все! Я не боюся про це говорити, бо по собі знаю. Єдине – не підгрібай під себе усе, не забувай поділитися. Навіть радістю, щастям і болем. Поділися і віддай. Коли ми справжні, то й отримуємо справжність у відповідь. Хтось скаже: "Я зараз відкрию душу, а туди наплюють". Але якщо у тебе душа чиста, справжня і горить, то ні. Ви колись пробували заплювати вогонь?

- Навряд вийде.

- Розумієте?! Коли душа горить, то ти ще спробуй її заплювати – нічого не вийде!

- Із чим найчастіше до вас звертаються військові?

- Найчастіше ставлять питання. Як ти дійшов, як досяг, як усвідомив? Також часто підходять розказати про своє. Будь-що. Він побачив у мені того, хто вислухає й почує, йде і говорить. Буває, що розказує таке, що воно не моє. Але я слухаю і намагаюся усвідомити, для чого це мені озвучується. Адже Бог мені його дав і як певну відповідь на мої запитання. Можливо, так тренується моє прийняття чи терпіння. Я дякую за будь-яку людину в своєму житті. Також хлопці розповідають про те, що з ними відбулося під час бою, і діляться відчуттями, що було після. Зазвичай я кажу, по-перше, боятися не гріх. Як йдеться у пісні: "Гріх зрадити своїх". По-друге, завжди страшніше йти у другий бій, аніж у перший. Бо ти вже із певним знанням. Зі своєї практики зауважу, що тут головне – не говорити шаблонами. Воїн відчуває справжність. Той, хто пройшов пекло на землі, стає іншим. У ці моменти я з ними можу спілкуватися тільки про те, що пережив і відчув сам – ділитися своїм досвідом. Однак не завжди це треба. Інколи боєць хоче просто виговоритися і не потребує діалогу чи коментарів. Йому треба, щоб ти його послухав, обійняв, потиснув руку й подякував. Це надважливо. Зазвичай командир не може цього дати. Бо у нього їх 40-200 й більше. Так, є винятки - ті, хто спілкуються з бійцями на такому рівні. Але це не обов’язково. Не можна вимагати цього від командирів, адже у них трохи інші задачі. Від військових психологів теж. По-перше, по факту їх дуже мало. По-друге, вони не мають бути на передовій. Психолог може бути у пунктах декомпресії та відновлення. Так само представники із морально-психологічного забезпечення. Звичайно, можна спробувати з ними поговорити по душі, але то інше. Тому поруч має бути капелан.

- Військові часто говорять з вами про смерть?

- Зазвичай у розповідях про загибель побратима. Тобто говорять не про смерть, а про те, кого втратили. Діляться не деталями загибелі, а тим, якою була людина. Можуть розповісти про її рідних та близьких. Намагаються дати цій пам’яті можливість далі піти в люди, щоб не тільки вони знали, що був такий герой. Я періодично задумувався й згадував, про що я говорив до того, як став капеланом? Для того, щоб донести до цивільного населення, що таке війна, ти не озвучуєш статистику, а розказуєш про особистість. Намагаєшся показати, якою є ціна цього умовного спокою в тилу. Як я тоді говорив, те саме слухаю нині від воїнів.

- А командири діляться наболілим? Зокрема про загибель бійців? Мій хороший знайомий розказував, що йому морально найважче повідомляти про це близьким.

- Це дуже складно і боляче. До цього неможливо звикнути. Я мав у своєму житті приклад справжнього командира, який не тільки повідомляв рідним про загибель бійця, а й їхав на поховання та дивився їм в очі. Це важко. Коли в його батальйоні призначали ротного, завжди попереджав: "Знай, що ти за них відповідаєш, і у разі чого ти повідомлятимеш та їздитимеш. Якщо готовий – давай!". Це було ще до повномасштабного вторгнення, але мені то запам’яталося. Я вважаю, що сьогодні командири не мають їздити й ховати бійців. У нас не та війна, яка б дозволила зривати їх з позицій. Але говорити з рідними їм треба. Має бути контакт. Ми повинні залишатися людьми і поважати того, хто віддав своє життя, та його близьких. Це ж прості людські й християнські цінності: роби з людьми так, як ти б хотів, щоб вчинили з тобою. Твої вчинки мають бути дзеркальними. Все! Тому, якщо ти став командиром, взяв на себе відповідальність, заявив, що можеш і робиш, то, будь ласка, будь відкритим для рідних. Так, вони дуже різні. Хтось може кричати тобі в обличчя, що це ти винен у загибелі близької людини. Втрату ж по-різному переживають. Я наголошую на іншому: треба бути готовим до того, що після перемоги ти побачиш усіх, що все життя будеш відкритим, як для своїх бійців, які вижили, так і для сімей тих, хто загинув. Ти маєш бути тим, хто дасть відповідь, скаже слово, яке хочуть почути. Так має бути. Якщо вступив на цю посаду, мусить бути готовим до цього. Я дуже вдячний тим, які були в моєму житті. Вони назавжди для мене залишаються командирами. Я до них інакше й не звертаюся, окрім як: друже-командире. Навіть до тих, хто вже не обіймаю цю посаду. Але я інакше просто не можу! А коли мені серед ночі телефонують побратими і питають: "Друже-командире, ти як? Як твоє здоров’я?", це дає сили й натхнення. Це про те, що я говорив - ти відкритий. Я розумію, що це дуже складно, не усім дано. І не всі офіцери можуть бути командирами. Але у нас тут йде нове покоління. Це класно і суперово. Єдине, я своїх однолітків і тих, хто старше, прошу: не ламайте їх, не забирайте у них майбутнє. Спілкуюся і з молодими. На днях був в КПІ на випуску майбутніх офіцерів. Я їм говорю такі слова: "Це вже ваша Україна, ваша земля. Вам вирішувати, як жити. Не нам". Мені дехто каже: "Що ти себе списуєш? Тобі 46 років. Уже такий старий? Не житимеш чи що?". Відповідаю: "Ні, я житиму. Але ми свій обов’язок виконали – зробили, що могли: в певний момент зупинили ворога на Банковій під час Революції гідності, потім на Сході і в ході повномасштабки. Ми не зупиняємося, продовжуємо боротьбу. Я не збираюся скласти руки й на щось очікувати. Я боротимусь. Але на сьогоднішній день вже є ті, кому 20-плюс, у яких вже інше світосприйняття". Тож підтримаємо їх в цьому! Будемо справжніми вчителями, тренерами - тими, хто підкаже, але не змушуватиме їх жити так, як жили ми. Не має бути ніякого совку! Тільки воля - справжня, розумна й українська. Молодь повинна сама вирішити, якою буде Україна. Знаєте, можливо, вона мені не дуже й подобатиметься, адже там будуть інші рух, швидкість, енергія та навіть слова, іноді незрозумілі мені. Але це буде Україна! Хочу, щоб через 20 років військо було незрозумілим мені, але нашим, щоб зʼявилася нова формація командирів, у яких не було б того всього старого. Я не хочу, щоб у нас було японське, німецьке чи американське військо. Ми не маємо бути мавпами. Правильно брати чийсь досвід, трансформувати його й робити по-своєму. В усьому має бути розумний підхід. Але щоб це відбулося, треба більше довіряти молоді.

- В армії зараз чимало молоді.

- Так! Я щасливий, що вони там. Хоч загалом у нас військо у своїй більшості - 45-плюс. Але навіть серед них є молоді й світлі розуми, які можуть, хочуть і будуть. Вони, до речі, інакше бачать та сприймають світ. Як і війну. Готові воювати нестандартно. І це правильно. Бо якщо ми з тим ворогом воюватимемо радянськими методами, ми їх ніколи не переможемо. Я - не військовий експерт. Ні в якому разі не роздаватиму поради командирам чи бригадним генералам. Це не моя компетенція. Я тільки висловлюю свої думки, в яких можу помилятися. Але це мої відчуття та досвід. Може, хтось бачить інакше. У будь-якому разі майбутнє за молоддю. Час не чекає. Тому важливо не палити молодим крила на злеті. Звичайно, вони роблять помилки й набивають гулі. То будьте в цей момент поруч, а не ламайте.

- Не сварити?

- Іноді можна й насварити, коли є потреба. Але так, щоб він зрозумів, що наробив, і щоб далі такого не траплялося. А не таким чином: зняли з посади пілота БПЛА, тому що розбив безпілотник, кинули на міномет. Я таке бачив. Таким чином покарали бійця - світлу й хорошу людину. От так не можна.

- А як у військових з вірою? Часто можна почути, що на нулі у Бога починають вірити навіть затяті атеїсти. Це так?

- Я з цим не згоден. По-перше, треба розуміти, що таке віра. По-друге, ми всі різні. Кожен має своє світосприйняття. Усі в щось вірять: хтось – у автомат, інший – у вічне кохання. Кожному своє.

- Розкажіть, як ви взагалі стали капеланом? Я так розумію, прийняли таке рішення після важкого поранення...

- Так. Я бачив капеланів, спілкувався з ними, отримував від них підтримку, тож прийняв для себе таке рішення. Хоч сам процес одужання у мене був дуже важким. Знаєте, хто мені допоміг встати на ноги після поранення? Люди. Ті, хто це вже пройшов, хто вірив у мене, священники й капелани, яких я згадав. Також зіграв свою роль мій життєвий досвід, як вижити і рухатися далі. Я своїм друзям сказав, що років за п’ять у мене буде те і те. У декого побачив скепсис. Але знав, як діяти, шукав шляхи і був відкритим. Я говорив до людей, про свої стани. Просив у Бога про допомогу, і він у відповідь давав мені людей. Пройшов час, і сьогодні я маю навіть більше, аніж тоді озвучував. Я всім воїнам і ветеранам кажу, що війна – це прискорене життя. Там за день може відбутися таке, що ти раніше не переживав за рік. Адже все так швидко змінюється, що досвід отримується таким чином: тільки встигай. Питання в тому, як ти його використаєш. Можеш як в мінус, так і в мінус. Так, мене поранило. Але як я до цього ставлюся? Як до певного етапу. Так, було боляче, страшно. Однак це дало мені сили і навчило, як продовжувати свій рух. Я ж міг злягти, розказувати, що я нічого не можу, й кричати: "Ви мені всі винні! Любіть мене таким, яким я є". Не треба! Я собі здобуду все, знайду можливості рухатися далі, але ви мені, будь ласка, не ставте палки в колеса й розумійте, що закон на боці ветеранів. Я дуже хочу, щоб у нас перед ним усі були рівні, щоб правосуддя працювало. Для мене це важливо. Пояснюю хлопцям: "Ви – ветерани, вас захищає закон. Ви маєте можливості. Якщо правильно ними користуватиметеся, все у вас в житті буде".

- На жаль, у нас закони, скажімо так, не завжди виконуються.

- А хто заважає добиватися виконання?! Не всі здатні, так? А мене підтримували ті, хто хотів та міг. Підказували, допомагали, підставляли плече. Дивіться, переді мною два мої побратима отримали важкі поранення, стали інвалідами, але їм підказали, й вони пішли навчатися до університету. Порадили мені також. Я сказав: "Це ж купа грошей!". Для учасників бойових дій безкоштовно. Я спробував і у мене вийшло! Відучився. Одразу пішов на магістратуру, тому що мені подобалося. Увесь цей час смикав своїх побратимів і радив отримувати вищу освіту. Якщо ти не можеш рухатися далі ногами, йди розумом і серцем. Виходить: ти взяв приклад і віддав його. Це працює. А коли закінчив університет, вступив до Київської Православної Богословської Академії й уже навчаюся на четвертому курсі. Так, я ще у 2022 році міг покинути магістратуру, але не зробив того. До речі, захищався тоді в грудні онлайн у пункті незламності біля Верховної Ради, адже в місті не було світла. Прийшов туди з ноутбуком і захистив дипломну роботу. Так само міг закинути навчання і в академії, але ми з одногрупниками, воюючи, не зробили цього. От вам і приклад того, як скористатися своїми правами. Я не прошу і не привласнюю чуже. Беру те, що мені дає держава за законом. Я не вчиняю злочин. Тому мені вільно й легко. Я готовий бути прикладом і ділитися своїм досвідом. Я чому про це говорю? Мені 46 років, і я вже матиму третю вищу освіту. А як би було круто, якби йшли навчатися ті, кому до 30, які відвоювали, але не мають вищої освіти. Нехай би вивчилися, пішли на управлінські напрямки, щоб у майбутньому могли стати президентами, міністрами та депутатами. Я теж піду на наступні вибори. Тому що розумію: треба діяти. Я боротимусь за ветеранів, сім’ї загиблих та воїнів. Я по натурі така людина, яка має займатися конкретною справою, а не розпорошуватися. А ветерани – це моя тема, яка мені болить, бо я сам це пройшов. Це назавжди. Для мене немає ветерана без війська. Я вважаю, що не треба викидати ветерана, списувати з рахунків. Потрібно давати можливість повернутися і бути дотичним до війська. За кордоном на базі є військові, а також обслуговуючий персонал, серед яких здебільшого – це ветерани, яких не викинули на вулицю, а дали шанс працювати, отримувати достойну зарплатню, роблячі зрозумілі їм речі.

- Оскільки ми заговорили про закон, згадаю те, що депутати ніяк не можуть проголосувати за заборону церкви московського патріархату(Ми говорили до ухвалення закону, - О.М.). Як ви до цього ставитеся?

- Це супер, тому що ми з вами так можемо побачити, хто є зрадником. У всьому треба бачити плюси. Так, зараз ми з вами можемо сказати, що не прийняття такого рішення – великий мінус. Справді, це дуже погано, що ми не забороняємо функціонування в своїй країні фсбшного кубла, не знищуємо їхню агентурну мережу. Але з іншого боку, сьогодні проявляються ті, хто їх підтримує, захищає і робить все можливе, щоб вони лишалися. Ми маємо зробити висновки. Рано чи пізно вони будуть заборонені. Але разом з оцим усім треба буде підчистити і тих прихильників.

- Ви – оптиміст.

- Реаліст. Коли хтось говорить, що все погано, я відповідаю: "Не переймайся, буде ще гірше". Питання у твоєму сприйнятті. Я – щаслива людина: зранку відкрив очі і подякував Богу за це. Для щастя треба не так багато. Головне це усвідомити. Я живий. Мені кажуть: "Тобі є, з чим порівнювати. Ти пережив смерть". А я не хочу, щоб люди пережили те, що довелося мені. Скористайтеся моїм досвідом і будьте щасливі тут і зараз. Багато не треба. Моє щастя базується на простих речах: я маю найголовніше – волю. Волю вибору, віросповідання. Волю жити, померти, любити.

Підтвердженням цього є моя мама, дружина, син, друзі, побратими і ті, хто віддав життя за мене, яким я дякуватиму, скільки житиму. Знаєте, після поранення у мене було питання до Бога: "Чому? Для чого?". Було складно розуміти, що ти мав залишитися на тому футбольному полі, де тебе поранило, й померти там, але ти вижив з кулею у серці. Напевно, це був наскладніший момент після поранення, реабілітації - усвідомлення й прийняття себе. У певний момент мені прийшла відповідь, коли я допоміг дружині свого побратима, який отримав дуже важке поранення. Він перебував у реанімації – у тій же палаті лікарні Мечнікова, де раніше був я. Мені серед ночі зателефонував інший побратим і сказав: "Сокіл, Валера важко поранений. Зараз я в Києві саджаю його дружину на потяг. Зранку зустрічай". Мені до Дніпра було їхати 80 кілометрів. Ту ніч майже не спав. О четвертій ранку був на ногах. Хоч до того перебував у не дуже хорошому стані, але звідкись з’явилися сили. Зібрався й поїхав. Зустрів її, поїхали до лікарні. Допомагав тиждень. Весь цей час підтримував, говорив їй, що буде потім, радив, на що звернути увагу, як спілкуватися. Тоді Валеру стабілізували. Забирали до Києва до Шалімова бортом, а її не брали, бо там лише медики. Ми сіли в машину й серед ночі "полетіли" слідом. Темрява, мокрий сніг. Ми весь час говорили. Коли вже повертався з лікарні, до мене прийшло розуміння, що Бог дає мені сили. Відчув, що мені треба ще. Усвідомив: маю говорити, ділитися своїм досвідом. От вісім років цим живу. Повторюся, я – щаслива людина. Мені завжди є, з ким поговорити – з Богом, мамою, дружиною, дитиною, побратимами й навіть із незнайомими людьми на вулиці. Коли ти бачиш, що людина у складному становищі, треба підійти, спитати, підтримати. Є моменти, коли слово рятує життя. Ти людині сказав його й уберіг від того неправильного кроку, який вона могла зробити.

- Це зараз дуже актуальна і глибока тема. Знаю приклади, коли військові чинили самогубство через особисті проблеми, адже поруч не було того, хто міг би допомогти та уберегти від цього кроку…

- На жаль, у моєму житті чимало тих, з ким я був на війні, які покінчили життя самогубством. Це один із рушійних важелів, щоб стати військовим капеланом саме для ветеранів. Знаю приклади, коли такі хлопці скоювали самогубство, тому що не вивозили той стан, в якому були після війни, після поранення. До цього призводить не так зранене тіло, як зранена душа. Я поставив собі за мету стати тим, до кого можна прийти, поговорити, і хто це вивезе. Так, це важко і страшно. Неодноразово чув на свою адресу: "Тебе це може задавити". Але якщо ти наповнений добром, зло у тебе не зайде. Якщо глечик заповнити камінням, скільки туди води не лий, там лишатиметься каміння. Ми з вами на початку розмови говорили про внутрішній вогонь, який неможливо заплювати.

- Для цього треба бути сильною людиною.

- Проси у Бога сили - він тобі дасть. Роби добру справу – він тебе підтримає. У певний момент тобі взагалі здаватиметься, що Бог за тебе все робить. У мене буває таке, що мені терміново треба на важливу зустріч, а на дорогах затори, але ти їх минаєш. Або як мені не було чим вибратися зі Сходу, а зрештою мене привезли прямо до Києва. Це прості речі. Однак за них треба дякувати. І продовжувати робити добрі справи.

Повертаючись до теми самогубства, скажу вам так: на жаль, ми їх не зупинимо. Вони були, є і будуть. Це важкий і страшний супутник війни, коли вона вбиває вдома. Тут немає термінів – може вбити через рік чи через п’ять-десять. Тому важливо створити можливості й відкрити двері, щоб кожен воїн міг у них зайти з будь-якими своїми проблемами та болем, щоб ця душа знала, що там не засудять, не "розбиратимуть на атоми", а просто приймують, наллють кружку теплого чаю чи молока і дадуть підтримку та спокій. Якщо хтось думає, що самогубство скоюють ті, хто одинокий, то він помиляється. Дуже часто так чинять ті, хто знаходяться у вирі подій. Здавалося б, що їх світ наповнений. А ця людина могла потребувати саме підтримки та спокою. На жаль, наше суспільство у своїй більшості не здатне до емпатії та розуміння. Соціум безжалісний – використає тебе, "пережує і виплюне". Дивіться, у нас немає жодного госпісу для ветеранів. Відсутнє місце, де ветеран може з честю померти. Чого? Тому що таке ставлення соціуму у своїй більшості до всіх людей, зокрема і ветеранів. Ти або плати великі гроші, або здохти там, як собака. Коли кричать, що військовим треба реабілітація, я зазвичай кажу: в першу чергу, вона потрібна нашому суспільству, яке маємо навчити приймати ветеранів, інвалідів, жити з ними. Тобто виховати, як середовище, яке їх сприймає. Не треба їх носити на руках. Ні. Потрібно їх поважати. І, повторюся, створити для них достойні та рівні можливості. А то у нас так: от він прийшов з війни – не такий. Люди добрі, а чи має він умови, щоб бути самим собою? Ні. Чи має можливість рухатися далі? Не має. Ви вимагаєте від нього, щоб був таким, як до війни? Не буде цього. Це неможливо! Він не кращий і не гірший. Він уже інший. Просто інший! Потрібно десь це викарбувати: у нас з’явився новий прошарок суспільства – воїни-ветерани, ветерани-воїни (ті, хто повернулися воювати). Нікуди вони не подінуться до того моменту, поки не помруть. Ще треба розуміти, що у нас війна не закінчиться завтра, і ми не знаємо, яким у нас буде наймолодший ветеран. Давайте усвідомлювати, що у нас з’явилися такі люди. Причому не з власної ж волі. Вони цього не хотіли. Просто виконали свій священний обов’язок – пішли захищати країну, нас з вами. Тож давайте ми з вами теж їх тепер захищатимемо - станемо на їхній бік, підтримаємо, допоможемо й дякуватимемо їм усе життя.