Блог Мирослава Мариновича_image

Блог Мирослава Мариновича

‘Ось нове творю все’: Ціннісний вимір жертовної війни

16 вересня, 14:18
‘Ось нове творю все’: Ціннісний вимір жертовної війни - фото 1
Мій виступ на Днях УКУ, 15 вересня 2022

Джерело: Сайт УКУ

Шановне товариство, Слава Ісусу Христу! Вітаю Вас на ще одному Дні УКУ! Я дав своїй лекції назву: ‘Ось нове творю все’: Ціннісний вимір жертовної війни. А в основі цієї назви – слова, взяті з (Одкр. 21:5): «І сказав той, хто сидить на престолі: ‘От, нове творю все’; і говорить: ‘Напиши, бо ці слова вірні і правдиві’».

Не один із нас ставив собі після 24 лютого сакраментальне запитання: «Який сенс цієї війни? Чому українцям, які ледве оклигали після комуністичного поневолення, знову доводиться зазнавати жорстокого насильства і страшної матеріальної руїни?» І справді, чому така наша доля, що незмінним рефреном української історії стає Шевченкове «Чи Бог бачить із-за хмари /Наші сльози, горе?»? Якщо стояти над могилами розтерзаних і скатованих тіл – відповіді на це запитання немає: язик присихає до піднебіння. Однак якщо випросити в Бога хвильку філософської рефлексії, то відповіді таки зблискують крізь тьмяну імлу людських страждань.

Напевно, більшість із вас бачили відомий фільм американського режисера Мела Гібсона «Страсті Христові». Так-от, творці цього фільму вклали в уста Ісуса вже процитовані слова: «От, нове творю все». Але в який момент? Коли Він несе Свій хрест на Голготу. З богословської точки зору це абсолютно правильно. Бо саме на Своїй жертві Ісус вибудував цілу християнську цивілізацію, а якщо говорити ширше, то й заснував ембріон Царства Божого. Отож звідси можна вивести загальну закономірність: жертва стає тією матрицею, на якій визріває кожен новий феномен цього світу. Чому так є – не знаю. Але так є. Сам Бог підпорядкувався цьому правилу, пославши на жертву Свого Сина. А відтак на нинішній жертві України формується її величне майбутнє.

Сказавши це, погляньмо прицільніше на ті ціннісні кризи християнського світу, що їх освітила російська війна в Україні і для вирішення яких Україна може сказати своє нове й вагоме слово.

Правда – Облуда

Є щось незрозуміле і суперечливе в тому, що Церкви – всі християнські Церкви – так мало уваги приділяють вакханалії брехні в нинішньому світі. Причому я не маю на увазі тактичні маневри на полі бою, де ввести ворога в оману часто є запорукою успіху. Мені йдеться про облуду як відверту й свідому поставу, яку можна описати ісаївським образом тих глузливців, що «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28:15). Росія не є єдиною державою, яка вдається до пропагандистської брехні, але саме Росія возвела брехню в ранг державної політики, у свій головний інструмент, яким вона забезпечує собі не лише «притулок», а й суттєві геополітичні успіхи (принаймні так було донедавна).

Упродовж цих 6-х місяців ми бачили, як жертвами цієї брехні ставали цілі народи, але головним чином саме ті з них, які бачать світ як протистояння Росії з Америкою. Передусім це народи Африки та Латинської Америки. Відтак властивий цим народам антиамериканізм схиляє їх виявляти симпатію до Росії, заплющуючи очі на вчинені нею воєнні злочини. Звичайно, за ці пів року багато людей стали прозрівати, і політики світу вже не сприймають слова Кремля за чисту монету. Проте проблема все ще залишається гострою, бо сучасні християнські спільноти світу досі не виробили єдиної моральної шкали для оцінювання цих злочинів. Мало того, самі Церкви часто улягають згаданим політичним симпатіям/антипатіям, внаслідок чого пророчий голос Христової Церкви суттєво ослаб.

У світі – й особливо в Україні – шириться переконаність, що єдиним виходом із нинішньої патової ситуації є повернення до нової ясності: і добро, і зло мають бути названі по імені, бо лише в цьому випадку в наше життя повернеться правда. Про це, для прикладу, говорить російський вигнанець Боріс Шумацкій – а він знає, що говорить:

Постмодерна концепція множинності істини зараз зрешечена кулями в Україні. Путін повертає до реальності. Realpolitik замінюється старомодним, але справжнім називанням речей своїми іменами. Називати війну війною, а брехню брехнею.

З найсвіжішої інформації можу згадати також слова федерального президента Німеччини Штайнмаєра, який у своєму виступі на 11-й Асамблеї Всесвітньої Ради Церков говорив про (цитую)

військові злочини, що відбуваються на очах у всього світу: тут, сьогодні, ми не можемо залишитися осторонь цього питання. Ми повинні назвати його своїм ім’ям: мало того, ми повинні його засудити і, що не менш важливо, як християнська спільнота, ми повинні висловити нашу відданість гідності, свободі та безпеці народу України.

Цікаво, що забезпечення інформаційної безпеки світу автоматично впливає й на гарантування його духовної безпеки. Бо сліпа абсолютизація свободи слова без санкцій для тих, хто нею зловживає, обертається свободою поширення свідомої брехні, перед якою суспільства стають беззахисними. Уряди часто приймають рішення на основі брехні, а тому щораз більше множать хибні наслідки. Мало того, втрачаючи здатність розрізняти правду та облуду, народи втрачають здатність розрізняти добро і зло. А це вже веде до страхітливої гуманітарної катастрофи.

Цього року Україна освітила цю загрозу сяйвом своєї жертви. Це важливо, але в інтелектуальному сенсі це – пасивний внесок. Тому на активний пророчий голос мали б здобутися українські Церкви. Чому саме вони? Бо для українських християн це не умоглядна проблема, а екзистенційний виклик. Отож як не ми, то хто? Якщо ми віримо в те, що Ісус – це «дорога, правда і життя», то як з Його допомогою припинити вакханалію брехні й запевнити примат правди? І що в християнському житті постмодерної Європи пішло не так, що ця вакханалія взагалі могла статися?

Європа перед екзистенційним викликом

Злочинна війна Росії проти України збурила увесь гомеостаз європейської цивілізації, сформований після Другої світової війни. Тоді, витерши кривавий піт зі свого чола, Європа сказала собі: «Ніколи знову!» й заходилася будувати повоєнну культуру співпраці (інакше її називають культурою «позитивної суми», або win-win). У цій культурі немає переможців і переможених. Вона, настояна на християнському суспільному вченні, стала основою фантастичних здобутків західної цивілізації, які стали магнітом для мільйонів біженців і переселенців. Здавалося б, переваги цієї цивілізації настільки очевидні, що всім іншим народам треба було просто переймати цю неперевершену модель. І тим самим справді настав би «кінець історії».

Саме цим шляхом і намагалась іти Україна, і будь-який дослідник, що знайомий з реаліями тридцятилітньої незалежності нашого краю, це легко доведе. Так, не все вдавалося – посттравматичний синдром після страхітливих комуністичних злочинів був дуже потужним. І гнилизна антицивілізації homo sovieticus нам дуже дошкуляла. Проте з кожним духовним піднесенням своїх Майданів Україна долала свою інертність і формувала ту «єдність у багатоманітті», яка й виростає з цивілізації win-win.

Сьогодні Росія брутально пожбурила Україну знову в логіку win-lose (або «нульової суми»). Це не була наша воля, але ворог не залишив нам вибору: офіційно проголосивши свій намір нас знищити, він змусив і нас запрагнути його нищівної поразки. Співпраця з ворогом, який чинить на твоїй землі воєнні злочини, означала б співучасть у його звірствах.

Такими є реалії нашої ситуації. Європа їх бачить на екранах телевізорів і жахається, але все ще не може відмовитися від своїх звичних установок. Вона в особі деяких своїх політиків усе ще намагається привчити Росію до культури співпраці, не маючи відваги визнати, що Росія сприймає це як слабкість і зловживає таким ставленням. Чому деякі європейці не можуть це визнати? Я маю своє пояснення цього: бо та культура «позитивної суми», яка виросла з християнського вчення, сьогодні в Європі значною мірою перетворилася на ідеологію, яка поволі відходить від ціннісної основи християнства. Адже християнство знає також і логіку «нульової суми». Згадаймо лиш Ісусове: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6:24). Іншими словами, співпраця зі свідомим злом обертається поразкою добра.

Схоже, що нинішня війна дає початок новій історичній добі, яка змушуватиме західну цивілізацію volens nolens переглянути свою світоглядну платформу, до якої вона так звикла. Україна й тут може сказати своє вагоме слово. Захопившись ідеологією, Європа підмінила логіку любові логікою показової толерантності й політкоректності, проте між ними є одна характерна різниця. Любов знає, що часом треба сказати різке слово. Чи ж не сказав Ісус своєму улюбленому апостолові Петру оте різке: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16:23)? Бо це любов, яка лікує і рятує. Натомість політкоректність не сміє сказати різке слово, бо тим порушує ідеологічне табу.

Щоб описати те, в чому Україна може врешті-решт переконати Європу, я дозволю собі повторити те, що написав у статті «Хрест Авеля і хрест Каїна – це різні хрести»:

Християнство не можна звести до сентиментальної жалісливості, бо воно – справедливе. Жалісливі європейці мають усвідомити, що, виводячи росіян з-під відповідальності, вони насправді роблять їм ведмежу послугу. Бо злочин російської держави в Україні, не осмислений як гріх і не виведений з душі через покаяння, обов’язково призведе до ще гіршого гріха. Любити росіян якраз і означає розкрити перед ними масштаби їхнього злочину, дати їм вжахнутися вчиненим і спрямувати їхні душі до щирого каяття перед Богом і людьми. Тільки після того, як колективна російська душа остовпіє перед тягарем власної відповідальності і вмиється сльозами в покаянні перед жертвами, тільки тоді вона відкриє перед собою двері в майбутнє.

Отож, щоб подолати зло, демократичному світові таки доведеться покарати порушника миру за принципом win-lose. Бо саме в цьому дусі Йоан Богослов сформулював свої знаменні слова: «І приходить гнів твій і час судити мертвих… і погубити тих, які гублять землю» (Од 11:18). Інакше кажучи, Європа зуміє утвердити принцип win-win лише тоді, коли повернеться до того духу християнства, який породив цей принцип. До його часом неполіткоректної правди й до часом хірургічного скальпеля любові. І, як Небо колись пообіцяло імператору Костянтину, цим духом християнства Європа й переможе.

Пастки геохристиянства і Київська Церква

Давно зауважено, що між політичними і релігійними процесами довкола України є певна кореляція: закономірності в одній сфері мають свої аналогії в другій.

Ось приклад. 1994 року ядерні держави світу, стривожені розпадом СРСР, віддали радянську ядерну зброю під контроль Москві, вважаючи, що вона єдина може бути відповідальним гарантом миру. І потрапили в пастку, бо сьогодні саме Москва вдається до відвертого ядерного шантажу.

Так само сталося і в екуменічній площині. У другій половині ХХ століття два центри християнства чи не найбільше визначали характер міжцерковних стосунків – я маю на увазі Католицьку Церкву і Російську Православну Церкву. Саме вони двоє формували каркас так званої Ostpolitik, від якої тоді так страждали українські християни загалом і українські греко-католики зокрема. Вважалося, що лише Москва спроможна контролювати церковну ситуацію на сході Європи і бути лідером у підтримуванні міжцерковного миру. Але світ і тут потрапив у пастку, бо саме патріарша Москва сьогодні впала в тоталітарну єресь «русского міра» і освячує воєнні злочини рашистів в Україні.

Так-от, є щось символічне і провіденційне в тому, що для обох тих Церков Україна сьогодні стала справжнім каменем спотикання.

Так, вона стала ним для Папи Франциска особисто, оскільки його безсумнівної доброї волі й вболівання за українців виявилося замало, щоб уникнути комунікаційних пасток на лінії «Київ–Москва». Але свої труднощі з цією війною має і вся Римо-Католицька Церква, оскільки несподівано виявилося, що її сучасні богословські новації значною мірою припасовані до ідеологічних постулатів релятивістського постмодерну. Взяти, для прикладу, спробу замінити концепцію «справедливої війни» на концепцію «справедливого миру».

Про Російську Православну Церкву можна навіть особливо не розводитись, бо Україна для неї стала каменем не стільки спотикання, скільки цілковитого доктринального фіаско. Церква, яка за своїм Христовим мандатом мала б бути добрим пастирем свого народу й оберігати його від гріха, фактично свій народ у цей гріх сама вводить, благословляючи імперські візії керівництва держави та освячуючи найгірші воєнні злочини своєї армії.

Мені важко оцінити поставу інших гілок християнства, хоч із деяких епізодичних моментів можна стверджувати, що й вони мають свої пастки. Тому, як на мене, не буде великою помилкою сказати, що все християнство під сучасну пору опинилося у відчутній кризі, й сполохи російської війни в Україні цю кризу яскраво освітлюють.

Чи може тут зарадити чимось християнська спільнота України? Чи може вона довести, що даремно її вважали біблійним Назаретом, з якого, як відомо, «не може прийти нічого доброго» (пор. Йо. 1:46)? Так, може, але лише за певних умов. За останні місяці я вже не раз висловлював думку, що «гегелівський дух» східної Слов’янщини, поблукавши століттями між Санкт-Петербургом і Москвою, сьогодні повертається туди, звідки й вийшов, – тобто до історичного Києва. Повертається – але ще остаточно не повернувся. Бо треба, щоб ми приготували йому місце, до якого він може прийти. Геть як у пророка Ісаї: «Стеліть Господові дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!» (Іс. 40:3).

Маємо кілька гілок історичної Київської Церкви (ПЦУ, УГКЦ, УПЦ, які пов’язані з відповідно Константинополем, Римом і Москвою), але чи чуються вони гілками одного стовбура? Я розумію, чому священнослужителі цих Церков не можуть стати біля однієї євхаристійної чаші і відслужити спільно євхаристійну жертву: такою була наша церковна історія, і я не закликаю до порушення церковних канонів. Але ми, християни, маємо звернути увагу, що наші воїни, які належать до різних християнських Церков (і навіть різних релігій), таки можуть стояти разом біля єдиної жертовної чаші війни! Чи не є це мовчазним закликом до нашого християнського сумління? Адже сьогодні наш народ, несучи хрест своєї жертви, ніби каже нам: «Ось нове творю все».

Так, на жаль, світові́ еклезіальні центри не можуть разом зійтися довкола однієї євхаристійної чаші. Але ми повинні знову і знову переконувати їх, що вони можуть це зробити через нас, в особі українських Церков. Київська Церква ніколи не буде гомогенною, і будь-які спроби уніфікувати її під один зразок приречені на поразку. Тому саме «триєдина» Київська Церква може і повинна довести, що Христовий заклик «Щоб усі були одно» (Йо. 17:21) не є закликом до уніфікації й розчинення власних ознак в одній гомогенності. Ми маємо різні духовні дари від Бога, і в цьому полягає наше багатство. Але всі маємо повернути Йому один спільний дар любові. Тоді й «будемо одно».

Що ж, я розумію, проти нас будуть тисячолітні традиції роз’єднання і взаємних кривд. Але хіба наш час є менш провіденційним, ніж час Митрополитів Петра Могили та Йосифа Велямина Рутського, які вперше сформулювали візію єдиного патріархату Київської Церкви, поєднаного з Римом і з Константинополем? Хіба в час нинішнього воєнного лихоліття ми не можемо надихнутися прикладом Митрополита Андрея Шептицького, який в такий самий час воєнної руїни бачив своїм пророчим зором особливі форми об’єднання гілок Київської Церкви? І невже забудемо візійне послання світлої пам’яті Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах»?

Церква віддавна має ключ до такого давно очікуваного преображення. Це – метаноя, що з грецької означає буквально «зміна розуму». Я́к це зробити ми знаємо вже дві тисячі літ. Ті слуги Церкви, що ревниво стежили одне за одним, намагаючись притіснити конкурента, мають, навпаки, «носити тягарі одне одного» (Гал. 6:2). Ті миряни, яким важко почати першими, мають згадати Ісусове: «Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі» (Мт. 5:25). Те, що єрарх якоїсь Церкви хотів би, щоб йому чинили його суперники, мав би сам чинити щодо них: «Це ж бо закон і пророки» (Мт. 7:12). Так, для цього потрібна велика духовна енергія. Але її ми й маємо зачерпнути з великої жертви народу. Бо не сміємо після війни залишитись такими, якими були до неї.

Цікаво, що такої «зміни розуму» зазнав навіть часто критикований нами канцлер Німеччини Олаф Шольц, який днями закликав 27 членів ЄС «зімкнути лави, вирішити старі конфлікти та знайти нові рішення». Ось вам і проста формула. Бо настав час пригадати, що в очах Бога має значення лиш те, «думаємо ми про Боже чи про людське» (пор. Мт. 16:23).

Саме «зміна способу думання» допоможе нам віднайти надію на успіх в Ісусових словах: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19:26), але не зупинятися на ній пасивно – мовляв, почекаємо, коли Бог усе й зробить. Справді, Богові все можливо, але робить Він це здебільшого нашими руками. Тільки надихає Він на цей подвиг лише тих, хто до цієї місії духовно готовий, хто готовий «узяти свій хрест і йти за Ним» (Мт. 16:24). Згадуючи недавно улюблене гасло патріарха Йосипа Сліпого «Через терни до зірок», Митрополит Борис Ґудзяк нагадав нам: «Ні зорі, ні життєві терни неможливо передбачити, стратегічно запланувати — треба просто бути готовим».

Теги: #Блоги

Останні новини

Вчора