Оскал сестринської любові: як помісні церкви утримують УПЦ в орбіті РПЦ
Серпень 2024 року впишеться в історію українського православ'я як місяць, коли держава прийняла рішення розрубати гордіїв вузол під назвою «УПЦ+МП».
Ця подія прийшлась на 10-ту річницю інтронізації предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія. Цього року за традицією він отримав від помісних церков вітання, які скоріш нагадували суміш некрологів та ультиматумів. Одностайність сивочолих предстоятелів в побажаннях УПЦ «стояти в істині до останнього вірянина» дала привід поміркувати над тим, що глухий кут українського православ'я – насправді один з епізодів масштабної кризи вселенської ортодоксії.
Як відомо, для стійкості будь-якої церковної (і не тільки) спільноти необхідні дві умови – внутрішня і зовнішня легітимності її ієрархії. Попри те, що УПЦ не можна назвати ідейним монолітом, між всіма течіями існує певний консенсус щодо визнання існуючої ієрархії «своєю» та єдино легітимною. І можна припустити, що за певних обставин для віруючих (тобто, «внутрішнього користувача») саме ця ієрархія буде залишатись канонічною, навіть якщо за формальними ознаками її статус ззовні подекуди буде піддано сумнівам.
Так було з УПЦ КП: тодішній патріарх Філарет мав внутрішню легітимність серед віруючих, і на базі цього внутрішнього консенсусу будувалась самосвідомість і самоідентичність всієї церкви. В формулі «якщо ми самі себе визнаємо – нас визнають й інші» насправді було достатньо першого акту – самовизнання, всі інші наслідки, за великим рахунком, були бажаними, але не обов'язковими. Свідомість визначала буття. УПЦ КП було достатньо цієї внутрішньої легітимності. А тому задля отримання томосу потрібно було певною мірою відмовитись від цієї канонічної самодостатності і віддати свою структурну «повноцінність» (тобто, «правоздатність» ієрархії) «на аутсорс» в руки зовнішніх центрів. Хоча наразі ПЦУ визнають лише чотири помісні церкви, для її віруючих це скоріше приємний бонус, такий собі безвіз до храмів багатьох країн, а для архієреєїв – питання більше престижу, аніж внутрішньої канонічної потреби. Але обмежене визнання не сприймається як катастрофа саме тому, що майже тридцять років обходились без схвалення зовнішніх – і небо на голову не впало. Власне, відсутність потреби (або звички) оглядатись на реакцію ззовні і спонукала керівництво ПЦУ лобіювати Закон про заборону УПЦ (колишній законопроєкт № 8371), міжнародні наслідки якого ще тільки попереду.
А от для ієрархії УПЦ зовнішній чинник церковного «тімбілдінгу», мабуть, важливіший, аніж внутрішня рецепція. Серед декількох причин, чому УПЦ складно розірвати канонічну підлеглість Москві, ледь не перше місце займає страх перед втратою своєї легітимності серед помісних церков. Взаємне визнання ієрархії всім вселенським православ'ям – те, що робить УПЦ повноцінною. Піти шляхом Філарета – страшний сон більшості єпископів, які ще не забули славетні роки боротьби зі своїм колишнім предстоятелем.
Попри запевнення осіб, зацікавлених в просуванні Закону про заборону УПЦ, що розрив канонічних зв'язків з РПЦ за прописаною в Законі процедурою не вплине на канонічний статус УПЦ за кордоном, це не так. Всі співрозмовники «Релігії в Україні» у Вселенському патріархаті прямо говорять: в очах всіх помісних церков (в тому числі грецьких, які визнали ПЦУ), УПЦ стане розколом – з усіма відповідними наслідками. Постулат «ми – не розкольники» - ледь не ключова точка опори самосвідомості ієрархії (а за нею і вірян) УПЦ. На відміну від Київського патріархату, провід УПЦ не готовий зовнішню нелегітимність замістити внутрішньою консолідацією.
На підтримку цього припущення говорить інсайд, опублікований свого часу кліриком Луганської єпархії УПЦ архімандритом Феогностом Пушковим. Мовляв, митрополит Онуфрій намагався прозондувати ґрунт на предмет підтримки УПЦ помісними церквами, якщо українська філія РПЦ оголосить про остаточний розрив з «Церквою-Матір’ю».
І от тут починається найцікавіше: дружні люблячі сестринські церкви одностайно відповіли: ні! Або ви – частина РПЦ і наша сестра, або ви розкольники, ніхто і звати вас ніяк.
Багато хто не повірив ані в зацікавленість УПЦ вирішити питання належності до РПЦ за допомогою церков-сестер, ані в таку підступність самих «сестер», які регулярно виступають на підтримку митрополита Онуфрія та «гонимої» УПЦ.
Але останні події поставили всі крапки над «і». Від помісних церков пішли консолідовані сигнали, що УПЦ має цінність в їхніх очах лише як структурна частина РПЦ. Це кинулось в очі при читанні послань митрополиту Онуфрію у зв’язку з 10-ю річницею його інтронізації. Червоною ниткою проходить тема «гонінь» як ледь не єдине свідчення канонічності УПЦ.
Антіохійський патріарх Іоан: «Сердечно вітаю Вас (??? – ред.), дорогий брате, з нагоди десятої річниці обрання Вас Собором Української Православної Церкви на несення хреста Предстоятеля... Молимо Всемогутнього Бога, Отця милосердя, щоб ... примножив на Вас Свою благодать, щоб Ви пильнували у збереженні православної віри та її чистоті у ці важкі часи. Переслідування, які терпить Ваша Церква, і про страждання, які несуть її єпископи, священники, монахи та вірні, які свідчать про Христа і зберігають чистоту віри, пригадуються слова Апостола: «Всі, хто в Ісусі Христі бажають жити благочестиво, будуть переслідувані» (2 Тим. 3:12). Однак нас втішає знати, що Ви залишаєтеся непохитним у своїй любові до Христа ... Дорогий брате, будьте певні, що Антіохійська Церква тримає Вас, Ваших сповідників і Ваших вірних у своїх молитвах...».
Болгарський патріарх Даниїл: «За цей десятилітній період Ви утвердилися як гідний наступник великих архієреїв і сповідників, які святительствували на Київській Митрополичій кафедрі... Час Вашого Предстоятельства припав на тяжкі випробування для українського народу та його Церкви. Ви протистояли і продовжуєте, з Божою допомогою, протистояти всім спробам роз’єднання, зберігаючи єдність, цілісність і канонічність Української Православної Церкви».
Він же на зустрічі з американським послом в Болгарії: «Патріарх Даниїл підкреслив, що УПЦ, з якою всі помісні православні церкви перебувають у євхаристійному спілкуванні, зазнає серйозних фактичних і правових обмежень у своїй пастирській діяльності внаслідок дискримінаційної політики окремих чинників в Україні».
Грузинський патріарх Ілія: «Вітаємо і Вас, Ваше Блаженство, і підносимо молитви, щоб Богом даний Вам Хрест Ви й надалі змогли нести гідно, з мудрістю, смиренністю, міцністю, любов’ю, терпінням».
Архієпископ Празький і Чеських земель Міхал: «Протягом цих років Ви незмінно і впевнено ведете єдину канонічну Українську Православну Церкву в Україні, відстоюючи віру та підтримуючи своїх вірян у найскладніших випробуваннях. Ваша мудрість, терпіння і непохитна віра є джерелом натхнення для всіх нас».
Перекладемо з церковно-благочестивого на людську мову: «Шановний митрополите Онуфрію, ти нам потрібен і цікавий лише як архієрей РПЦ. І свідченням твоєї канонічності буде саме твій спротив будь-яким спробам змінити статус УПЦ. Найкращий доказ твоєї повноцінності в наших очах, брате – репресії проти твоєї Церкви».
Після прийняття Верховною Радою Закону про заборону УПЦ закордонні ієрархи виступили з гнівними заявами, які планувались як підтримка, але підкинули ще більше дров у полум’я.
Сербський патріарх Порфирій: «В помісній Церкві Святого Савви з глибоким обуренням сприйняли звістку про те, що Верховна Рада в Києві ухвалила закон, який передбачає заборону діяльності автономної Української Православної Церкви».
Далі патріарх з відтяжечкою описує, яка тоталітарна Голгофа очікує УПЦ, якщо вона буде вперто обстоювати свою «автономність». А кінцівка послання Порфирія виглядає дуже цинічно: «З надією на найбільш сприятливий і справедливий вихід із болісної ситуації та з молитвою до найбільшого Страждальця всіх світів Господа нашого Ісуса Христа, щоб дарував Вам і всій повноті улюбленої Української Православної Церкви сили, віри, любові і терпіння нести свій хрест аж до світанку воскресіння, шлемо вам братерський привіт і любов наших сердець».
Тобто, Порфирій чудово знає, що може чекати УПЦ у випадку її відчайдушного спротиву (на який, власне, її і благословляють всі ці предстоятелі), розуміє, яку ціну може понести Онуфрій за збереження статусу-кво, і тим не менш чітко дає зрозуміти: несіть свій хрест до «світанку воскресіння» і не намагайтесь вийти з цього глухого кута. Ні кроку в сторону! Ви – РПЦ, і в жодному іншому вигляді ви нас не цікавите. Близькі особисті стосунки? Ну, так, це важливо, але не настільки, щоб ми мали до вас співчуття, якщо ви покинете лоно РПЦ. Захоплені храми, поранені в бійках люди, втрачений бізнес, понівечені сім’ї? Ну, що ж, така ціна за стояння в істині, терпіть. У вас патріарх Кирил відібрав цілі єпархії? Ви не розумієте, це ж інше! То свій до свого по своє!
Ні, це не виглядає як сестринське співпереживання та підтримка, попри те, що так написано в заголовку. Це – цинічний ультиматум Онуфрію зберігати вірність Москві навіть ціною існування своєї церкви – і ціною існування всієї української держави.
Архієпископ Севастійський Феодосій (Єрусалимський Патріархат): «Ми хочемо сказати, що визнаємо тільки цю Церкву, оскільки вона є легітимною Церквою в Україні, і не визнаємо жодних інших утворень, створених Заходом на користь його власних цілей та власного порядку денного. Більшість Православних Церков у світі визнають офіційну, законну та легітимну Православну Церкву, яку очолює владика Онуфрій, не забуваючи про деякі Церкви, які, на жаль, піддалися західним вимогам і тискам, що призвело нас до того безпрецедентного в історії Православної Церкви стану розколу, що ми маємо сьогодні».
Про що він? Про неприпустимість об’єднання з ПЦУ, після чого УПЦ стане таким же «нелегітимним утворенням, створеним Заходом». Про те, що тепер зовнішні гравці будуть за український народ вирішувати, чи має право він вести внутрішній діалог про об’єднання, чи ні. Помісні церкви – за продовження українського розколу, і крапка. Одна частина української церкви свята, допоки існує її грішний антипод.
Що ж, доводиться тільки констатувати, що вселенське православ’я знаходиться у процесі історичної моральної деградації, перетворюючись на конфедерацію фарисеїв-маніхеїв на сидінні Мойсеєвім, які з ентузіазмом в’яжуть непосильні тягарі на чужі плечі. Саме вони поглиблюють розкол українського православ’я, маніпулюючи УПЦ та її фобіями – і одночасно лагідно посміхаючись їй в обличчя. Кожна церква, за влучним висловом архімандрита Кирила Говоруна, намагається перед всім довести, що вона найправославніша. Ознак суперправославності дві: архаїчний консерватизм та перенесення гонінь. Гнучкість, діалоговість та компромісність, не говорячи вже про визнання та виправлення помилок – ознаки сатанинського падіння. Той факт, що негрецькі (та й деякі грецькі) помісні церкви не тільки не засудили російську агресію, але й продовжують обмінюватись з патріархом Кирилом і його емісарами любовними підлабузницькими вподобайками, ставить питання ціни зовнішнього визнання. Виявилось, що через Чашу Христову можна єднатись з людоїдами, але не дай Боже не з тими, кого вважають розкольниками. Тепер же помісні церкви кинулись самостверджуватись за рахунок УПЦ, примушуючи її відстоювати свою «чужорідність» до України та українців і навіть будувати навколо цієї негативної ідентичності бетонні мури. Жодних ініціатив, як допомогти своїм співбратам вийти з цієї ситуації – окрім заяложених петицій з ультиматумами.
Насправді, у митрополита Онуфрія в цій ситуації вибір дуже невеликий: або погодитись на часткове визнання існуючої церкви, або триматися за повне – неіснуючої.
Церковні лідери можуть дозволити собі залишатись у бездіяльному спокої тільки в один день – субботу, за однієї умови: шість днів всі працювали, а на сьомий всі вівці знаходяться в безпеці, теплих загонах зі свіжим сіном. Але якщо вівці довгий час в ямі, а у пастирів перманентно шаббат? Хіба Христос закликав їх чекати, поки Бог Сам впорається з їхнім стадом? Хіба УПЦ живе не за Євангелієм, а за Торою? Вести овець туди, де їм можуть заподіяти страждання, можуть тільки найманці. Якщо ж пастухи через свою віру не можуть порушити шабатного спокою, Тора дозволяє попросити, пардон, гоїв визволити овець з біди. Цю роль, власне, зараз вимушено (і не дуже охоче, хто б що не казав) виконує держава.
Що ж хоче закордонна «група підтримки»? Фактично вона вимагає від УПЦ скріпити кров’ю своїх вірних і тисяч мирних українців, на голови яких летять ракети, «вірність канонічному православ’ю». Тобто, фігурально кажучи, померти за грамоту патріарха Алексія ІІ про незалежність УПЦ. Але ця вірність сьогодні вже виглядає як жертвоприношення Молоху війни. Тим більше що після скасування Вселенським патріархом Акту про передачу Київської митрополії 1686 року грамота патріарха Алексія з точки зору Константинополя втатила силу. І Вселенський патріарх вправі офіційно анулювати цей злосчасний документ. Який, за іронією долі, теж давався всій церковній повноті, «керуючись прагненням мати благословенний мир, богозаповітну любов Христову та братерське єднання у спільному діланні на ниві Божій з усією Повнотою Української Православної Церкви». Але ті, хто отримав грамоту, половину церкви все ж втратили. Намагаючись до останнього триматись за зовнішнє визнання через грамоту патріарха Алексія, УПЦ забула, що в очах тих грецьких церков, які визнали ПЦУ, митрополит Онуфрій більше не є повноцінним митрополитом Київським. І з цим умовним визнанням УПЦ теж має щось робити.
Віра без справ мертва, каже апостол Іоан. Але заклики до «стояння в істинній вірі» вкупі з контрпродуктивною активністю, яка день за днем лише погіршує церковне життя власних віруючих та розбурхує протистояння в країні – це вже злочин. Митрополиту Онуфрію не позаздриш.
А фарисеям в помісних церквах хочеться нагадати: суд без милості тим, хто не вчинив милості. Їхні листи «підтримки» УПЦ - мідь дзвінка і кимвал брязкучий без жодного слова справжньої, дієвої любові. Особливо в контексті того, як поставали автокефалії більшості з цих церков, і на які компроміси з комуністичними державами заради самозбереження вони свого часу йшли.
