Отець Андрій Танасійчук: «Найголовніше – бути морально та духовно багатим»
Є люди, чиї кроки змушують планету крутитися. Люди, яких сміливо можна називати моральними авторитетами і лідерами громадської думки. До таких особистостей варто зарахувати науковця, професора канонічного права, отця Андрія Танасійчука. Свого часу за душпастирську і наукову працю його нагородили високою церковною нагородою – золотим нагрудним хрестом з прикрасами. Про те, як не зламатися у сучасному світі, духовних наставників та роботу з вірними в Італії говорили з першим героєм рубрики «Гість у редакції» о. Андрієм Танасійчуком.
-Отче, Ви захистили дві докторські дисертації з канонічного права. Окрім цього, написали багато наукових праць. На чому найчастіше акцентуєте увагу у них?
-Пишу суто про церковні справи виконавчої влади. Бо в Церкві також є судова, виконавча та законодавча влади. Найчастіше у працях розглядаю відносини між Єпископами, між Єпископом та священнослужителями і мирянами. У деяких статтях торкаюся тематики стосунків Церкви і держави. Торік опублікував статтю про захист персональних даних в законодавстві України зі сторони, як їх дотримуються у Церкві. Бо деякі статті закону суперечили правильному розумінню свободи релігії та віровизнання.
-А чим саме, з церковної точки зору, суперечить Закон України «Про захист персональних даних»?
-У перших статтях цього закону одразу йшлося про суб'єкта права, якого зобов'язувало це законодавство. Велася мова про базу персональних даних, оформлених у виді картотеки або електронного варіанту. Але в Церкві немає картотек, а переважно є церковні книги. Тому постає питання про те, чи Церква як релігійна організація зобов’язана дотримуватись цього закону? Стосується цей закон і виголошення оповідей, які відбуваються перед прийняттям святої тайни вінчання. Священик мусить оголосити, чи ніхто не знає таких речей, які суперечили б шлюбу. А цю інформацію може почути людина, яка не є членом церковної громади. Тобто інформація виходить поза межі даної спільноти і стає предметом зацікавлення інших людей. У такий спосіб настає конфлікт із Законом України «Про захист персональних даних». Хтось може висунути претензії до священика, чому він розголосив його персональні дані.
-Зараз Ви працюєте у Канонічному відділі Патріаршії курії у Києві, де вирішуєте всі юридичні питання цілої Української Греко-католицької Церкви. До цього жили та працювали в Італії. Чому Ви, отче, вирішили повернутися на постійне місце проживання в Україну?
-За кордоном я пробув шістнадцять років. Торік повернувся на постійно в Україну. Хоча зараз далі продовжую викладати церковне право в Італії. Після повернення покійний Миколай Сімкайло призначив мене сотрудником собору Успіння Пресвятої Богородиці у Чернівця, але в невдовзі Блаженніший Святослав (Шевчук) покликав мене працювати до столиці.
Повертаючись до Вашого запитання, чому я повернувся в Україну після скількох років проживання за кордоном, хочу наголосити на тому, що було би недоречним, не розумний та не тактовним перед Церквою і Українською державою здобути такий великий досвід на Заході і там його залишити. Тому зараз я лише кілька разів на рік буваю в Італії, коли читаю лекції для студентів. Колись я тимчасово бував в Україні, а зараз – навпаки. (Посміхається).
-Окрім викладацької діяльності, Ви були задіяні у душпастирському житті українських емігрантів в Італії.
-Насамперед священнослужитель має служити для людей та бути з людьми. Він повинен говорити проповіді, сповідати людей, просто бути з ними і жити їхнім життям. Я щоденно викладав в університеті, але у вихідні їздив 90 км. за Венецію, щоб перебувати зі своєю духовною отарою. Дуже приємно, але й одночасно дуже складно, мати живий контакт з українцями за кордоном. Треба дізнаватись про їхні проблеми, переживання, розділяти радості й сумні хвилини. Потрібно показати їм, що Церква-Мати про них пам'ятає і піклується. Тому також і моє повернення в Україну вважаю місією, своєрідним заохоченням наших громадян повертатися на Батьківщину.
Багато заробітчан вже не потребують перебувати за кордоном. Тому що дали освіту своїм дітям, звели будинки, виплатили кредити. Але вони продовжують працювати за кордоном, бо там є впевненість у завтрашньому дні. Переважно люди бояться повертатися в Україну. І Церква це розуміє і тому продовжує бути з ними там де вони того потребують (Італія, Іспанія, Португалія, Греція). В Італії, між іншими, - півсотні українських священнослужителів, які працюють на понад 140 парафіях. З власного досвіду можу сказати, що навіть коли людина й повернеться на рідну землю, то потрібен час, щоб психологічно адаптуватись у новому-старому середовищі. Необхідний час, щоб усвідомити та зрозуміти, куди повернувся. Я теж цілий рік звикаю до того, що живу знову в Україні. Країни Заходу і Сходу Європи дуже різняться між собою щодо стосунків між людьми, між громадянином і суспільством, між вірними і Церквою. Україні притаманний зокрема чинник, який є для Заходу незрозумілий і лячний: коли змінюються "правила гри під час гри".
-Як різниться робота з вірними в Італії, зокрема у соціально-політичному та духовному контекстах?
-Мені важко говорити про роботу з вірними в соціально-політичному контексті. Політики у громадах там, де я служив, ніколи не було. Перед Богом рівні всі: чи «сині», чи «оранжеві», чи «червоні», чи "білі". А от у духовному контексті з вірними трохи важко було працювати. Бо люди, які виїхали за кордон, - це переважно ті, хто виросли та сформувалися в роки Радянського Союзу. Думаю, що всі пам’ятають, які в ті часи були цінності. За кордоном люди насамперед шукають матеріального збагачення. Тому Церква хоче дати зрозуміти людині, що найголовніше бути морально та духовно багатою. Лише тоді можна отримати внутрішній спокій. Тому що внутрішній спокій - це є прояв зустрічі живого Господа Ісуса Христа. Хіба хтось боятиметься зовнішніх чинників, коли буде внутрішньо спокійним? Звісно, що ні. Не треба завчасно панікувати.
Якщо Господь не дає мені зараз місце праці, то це не означає, що він мене не любить. Просто наразі ще не настав той час. А може навіть і охороняє мене від чогось поганого. Якщо батьки не дозволяють дитині їсти морозиво взимку, то це не означає, що вони її не люблять. Вони її просто оберігають від застуди. Церква постійно хоче дати відчути людині потребу духовного життя. Тому що тільки після цього у мирян виробиться правдива ієрархія цінностей.
-Кажуть, що у Західній Європі бути християнином непросто. В Україні - легше?
-Звісно, що на Заході нелегко, але також і в Україні вірність євангельській науці вимагає від людини відваги. Колись у нас забороняли ходити до церкви, а сьогогодні, насмілюсь сказати, не вигідно ходити до церкви, тому що Церква промовляє до сумління людини. В будь-якому разі кожний християнин повинен мати своєрідний "духовний компас", на який зможе орієнтуватись у щоденному власному житті. Якщо людина не матиме здорового "духовного хребта", то швидко зробить помилки в житті і не зможе протистояти іншим небезпекам. Тому неправильне використання добробуту, так само як і неправильне прийняття бідності, штовхає до того, що присипляється людська чуйність, вразливість, милосердя. Повертаючись до України то все-таки хочу сказати, що тут легше бути християнином, хоча також є небезпека попасти в якусь крайність, зокрема почати жити цінностями цього світу: визнання у суспільстві, надмірне і неправльне збагачення, кар'єризм, сектантське об’єднання, ігро чи наркозалежність. Але українці ще зберегли християнські цінності. Досить подивитися на хрести при дорогах. На Заході вже цієї традиції давно немає, а в Україні вона збереглася. Тут релігія свідчить сама за себе. В нас збереглося багато зовнішніх елементів, які вказують на те, що тут живуть християни. На Заході людина сама відійшла від релігії, бо не хоче, щоб її хтось турбував. Натомість у нас людина старається бути поряд з Церквою. Варто лише поглянути, скільки українців приходить на ранкову службу. За кордоном їх дуже мало. А скільки молоді відвідує прощу у Зарваниці чи інші відпустові місця! Це і є той духовний хребет українського суспільства.
-Критики у бік церкви в Україні немало. Люди, які не ходять на богослужіння, мотивують це тим, що священики їздять на дорогих автівках, вживають спиртні напої. Як повернути людям віру в Церкву та у самих священнослужителів?
-Я завжди кажу, що серед нас такі теж є. Але це не означає, що всі священнослужителі дозволяють собі жити краще, аніж віряни. Найперше ми маємо думати про людей, а не про себе. Особисто знаю багато, отців які живуть скромно та навіть потребуть самі соціальної допомоги. Щоб критики у нашу бік було менше, вважаю, що священнослужитель, крім особистої щирої молитви і частої сповіді, як пастир повинен бути близько своєї пастви. В такий спосіб він житиме життям своїх парафіян, знатиме їхні труднощі й терпіння, а це ефективні способи, які формують сумління духовної особи. Тоді така особа без застереження зможе сказати за словами св. Павла: "все мені дозволено, але не все мені приносить користь".
-На Вашу думку, чим викликана така велика кількість створення сект та інших релігійних організацій? Чому люди віддають їм перевагу?
-Збільшення кількості сект пов’язане з тим, що сучасна людина потребує відчути себе особистістю у церковній спільноті. У цьому секта має великий шанс на успіх. Тому священики мусять шукати одиницю у спільноті. Нам потрібно конкретно звертатися до кожної людини, щоб потім утворилася спільнота. Бо людина, яка не відчуває себе особистістю у спільноті, легко може вибрати якусь крайність. Секта зрозуміла це і тому почала шукати підхід до кожної особи. Якщо людина відчуває, що її десь більше шанують, то вона йде туди. Але вона ще не розуміє, що секта завжди мусить отримати якийсь дивіденд від людини. Секти наживаються на довірі людей.
-Що порадите робити, коли близька людина потрапляє у сектантське об’єднання? Як цьому протидіяти?
-Щоб допомогти комусь, треба почати з себе. Уся родина повинна стати на дорогу наведення до Бога. Треба самим приступати до Святих Таїнств, але також сприяти щоб відбулася зустріч зі священиком. В такий спосіб людина при розмові, при молитві зможе зрозуміла свої помилки і побачити де є істина.
-Коломию зараз сколихнуло зростання кількості хабарників. Порадьте, як можновладцям вберегтися від спокуси наживи.
-Людина є слабкою за своєю природою. Якщо вона цього не зрозуміє то є приречена на великі помилки. Єдиними правдивими ліками власне і є духовне життя, постійна участь у Святих Таїнствах (сповідь і причастя). В такий спосіб людина, усвідомлюючи власну слабкість, але користуючись запропонованими ліками, буде зміцнювати свій дух. Їй легше буде відмовитись від хабара, тому що її сумління буде духовно сформованим.
-Яким має бути сучасний мирянин?
-Найперше, має бути активним християнином у кожній ділянці власного і суспільного життя. Навіть саме церковне право говорить, що миряни повинні брати активну участь і у місійній діяльності Церкви: долучатися до благочинності, брати участь у громадському житті. Миряни покликані бути присутніми і брати участь у кожній суспільній сфері. Так вони зможуть реалізувати покладені на них завдання - бути світлом для світу і сіллю для землі. Для кращого виконання такої місії заохочується кожного мирянина мати власного духовного наставника. Цього року наша Церква проголосила Блаженного Володимира Прийму покровителем мирян-греко-католиків. Заохочую кожного мирянина відкрити особисто для себе цю постать.
-Отче, а хто є Вашим наставником та вчителем у житті?
-Моїм наставником є владика Іван Мартиняк, Митрополит і Архиєпископ Перемишльський. А тим хто допоміг відкрити покликання, залишається о. Володимир Касіян, парох коломийської церкви священомученика Йосафата. Ми щоденно вчимося один від одного. Натомість покійний владика Сімкайло був для мене тим взірцем, який навчав, що Церкву треба любити насамперед у нещасних людях. Проте першим моїм наставником був ще славної пам'яті владика Павло Василик. Він відчинив мені двері та вказав, як продовжувати життєвий шлях. Павло Василик завжди давав мені поштовх у житті. Завжди мене підтримував. Коли я виїжджав у 1996 році до Польщі він мене настановив бути гідним представником своєї родини, нашої Церкви і рідної держави.
-Нещодавно Ви відзначили свій 35-літній ювілей, до якого встигли написати десятки праць двома мовами. Знаю, що на цьому не збираєтеся зупинятися. Яка наступна публікація побачить світ?
-Зараз хочу опублікувати збірник лекцій, які читаю в Італії. Це буде підручник про церковне право, але у ширшому понятті, ніж його зазвичай подають. Загалом складатиметься з трьохсот сторінок. Сподіваюсь, що через два роки книжка побачить світ.
Вікторія МАРТИНЮК
