Отець Богдан Прах: Питання вибору постає перед кожним чи не щосекунди
Час від часу у моїх розмовах з різними людьми ми повертаємося до проблем віри. Бо, як на мене, саме вона, – віра у широкому розумінні цього слова, – дає сили і можливість українцям ось уже третій рік долати труднощі, розчарування і біль втрат. Зрештою, що три роки! Уся наша історія – це історія боротьби віри і зневіри, історія надій – сповнених і наразі ще ні. Просто нам випало, на мою думку, спробувати уповні і те, й інше…
Отець-ректор Українського католицького університету Богдан Прах мій співрозмовник сьогодні.
«Постає проблема готовності сприймати реальний світ таким, як він є насправді»
– Отче, насамперед традиційне: як Ви сприймаєте наш час, як переживаєте його. Які його основні риси, на Ваш погляд, його специфіка і його схожість з іншими часами?
– Мушу сказати очевидне: кожен часовий відрізок є особливим. Коли розмовляємо зі старшими людьми, вони теж наголошують на особливості «свого часу», свого контексту. Натомість я б наголосив на особливості нашого часу для України і для світу. Через те, що впали кордони, що налагодилася потужна комунікація між людьми, що з’явилися велетенські масиви інформації і головне, – доступ до цих скарбів.
20-30 років тому ми не могли бути постійно на зв’язку, мати комунікацію у доволі легкий, простий спосіб. Коли ж взяти до уваги засоби суспільної комунікації – соціальні мережі, то варто зауважити, що, окрім доступу до інформації, вони значно полегшили нам способи висловлення власних емоцій, того, що, поетично кажучи, лежить мені на серці.
Тут, на мою думку, є великі небезпеки. Бо особисте життя, особиста культура тепер дуже часто відсторонюють справді вагоме і непересічне. Віртуальний світ стає контекстом, натомість реальний відкидається на узбіччя. Отже, постає проблема готовності людини сприймати реальний світ таким, як він є насправді, не у віртуалі.
– Чи не здається Вам, що війна, помножуючи зло і страждання, нарощує ненависть і нетерпимість? Як українцям дати собі раду з цим, як подолати сварки і конфлікти?
– Я обсервую дуже уважно те, що діється. Але не хотів би ставити війну на чільне місце. Завжди наголошую на тому, на що здатні українці, коли перед ними постає виклик часу. Ми пережили надзвичайні події на Майдані. Причому, не тільки Майдан у столиці. Цей Майдан був у кожній людині. І спричинив дуже кардинальні зміни. Вони у своїх сукупності виявляються тепер у суспільних змінах. Найголовніша з них, на мою думку, та, що люди повірили – ми можемо бути господарями свого міста, країни, зрештою, свого власного життя. Бо після розпаду Радянського Союзу українці не були готовими ментально взяти на себе відповідальність за ці речі, – я у цьому переконаний.
Мені, коли я приїхав в Україну, це було дуже прикро бачити. І дуже дивно. Найголовніше, що тоді, 20 років тому, хотів передати людям, з якими доводилося спілкуватися, щоб вони повірили: можемо змінити світ довкола себе, він може бути ліпшим. І це прозріння сталося на Майдані.
А щодо війни… Я особисто не відчуваю сильної ненависті чи агресії у суспільстві. Я навіть здивований, що її немає. Бо стільки нещасть, зла, смертей!.. Люди ж налаштовані позитивно. На мою думку, це навіть феномен, який теж народився, властиво, на Майдані. Віра у майбутнє гуртує людей.
Багато, правда, виїжджає за кордон. Думаю, це ті, хто не відчуває радості бути співтворцем Української держави. Вони не мають достатньо сил, аби перемогти самих себе, шукають чогось кращого. Чи там знайдуть? Маю великий сумнів. Бо часто зустрічаюся з ними там, на чужині.
А тут… Тут молоді люди захоплені перспективами жити у новій країні. І мене це надихає теж.
– Ви наголосили на позитиві. А, на Вашу думку, чого, яких рис мали б позбутися українці, аби їм легше було стати господарями у власній домівці?
– Я історик, тому досліджував наше минуле ще з австрійських часів, у часі міжвоєнної Польщі. Українці, на мій погляд, і це враження від мого особистого наукового досвіду, – вміють дуже швидко виходити з кризових ситуацій. Зокрема, після краху ідеї соборної держави у 20-х роках минулого століття. Адже вже до середини 30-х років українці у підневільних частинах батьківщини зорганізували своє громадське, політичне, господарське життя. Натомість, що сталося пізніше? Головною метою комуністів було нищення інтелігенції як носія віри, – у власну хату, у господаря в ній, взагалі носія віри в Україну, вільну й незалежну. Оце, може, не риса, а проблема, яку бачимо досі. Це минуле радянське мусить вийти з наших сердець і голів. Тоді ми повіримо самим собі, сусідові, у те, що спільно, разом можемо бути щасливими. Бо досі ми сусіда, – далекого чи близького, – часто трактували як ворога, бо він міг на нас донести, зробити нам прикрість…
Бачу, що молоде покоління довіряє собі, може, ще надто імпульсивно певні речі робить. Але воно робить правильні речі.
«Віра смакує чудово»
– Отче, я хотів би з Вами поговорити про питання якості віри. Якось Ви сказали, що віра українців є специфічною, бо містить у собі певні елементи містики…
– Бачите, ми говорили досі про віру у майбутнє, віру в себе, сусіда. Віра у Бога, Творця в українців специфічна. Принаймні, я бачу в ній справді дуже багато елементів містики. Ми сприймаємо присутність у церкві, молитву за щось магічне, за щось таке, що мусимо відбути. Наприклад, мій приятель, здається, навіть побожний, на Великдень сказав мені таке: «Я відстояв у церкві чотири години!». Мовляв, хоч мені важко, але там треба бути, бо так всі кажуть, так всі роблять, бо так воно пасує. Але віра – це дещо інше. Вона пов’язана з особистим контактом із Богом. Вона має і приватний, однак і дуже потужний суспільний вимір. Цей аспект – суспільний – передбачає, що ми свою віру можемо реалізувати у стосунку до свого ближнього. У церкві, серед парафіян, ми зустрічаємо Ісуса. Інші присутні теж прийшли сюди, аби зустрітися з ним. І саме така атмосфера зміцнює нашу віру, дає додаткову нагоду бути з ближніми разом.
Про особисту віру. Дехто стверджує, що не мусить ходити до храму, мовляв, сам собі з Господом поговорить. Може, так воно і є. Але повірте мені, цього не достатньо. Ісус дав нам головну заповідь – заповідь любові. Коли ми не виконуватимемо цю заповідь у місці, яке Бог створив для цієї справи, то де? Ми не знайдемо платформи, щоб справді цю віру виявити. І, до речі, прийняти любов іншого. Отут є таємниця, про яку ми часто забуваємо, або ще доконечно не зрозуміли. Її треба тактильно діткнути, треба її спробувати. Вона смакує чудово.
Отого елементу нам наразі бракує.
– Церква і політика. Церква, звісно, мусить відповідати на запитання, що рояться у головах мирян. А що у головах наших людей? Війна, тарифи, злидні. Як відділити кесареве від Божого?
– Справа лише на перший погляд є складною. Все, як на мене, дуже просто. У Святому письмі чітко окреслено, якою має бути наша постава. Маємо там поставу митника, позицію фарисея, звичайних людей, і Петра, який платить податки… Для мене особисто дуже важливим є те, щоб ми у своїй моральності, власному житті мали спокій та рівновагу, були переконаними у тому, що чинимо добре.
Інша річ, що у нашій країні, наші зусилля, наші кошти, наші податки йдуть на добрі справи. І тут церква має допомогти і політикам, і тим, хто займається державними справами, зрозуміти, що за кожний гріховний вчинок, доведеться відповідати. На жаль, в Україні юридична відповідальність спотворена, вона не функціонує. Це, до речі, величезний злочин. Бо підриває довіру до всього. Адже люди геть інакше почувалися б, коли б розуміли, що кожна їхня копійка піде туди, куди їй слід йти. В нас же гроші витікають з бюджету невідь куди. У цій справі і Церква, і суспільство мусять волати. Не просто говорити, – кричати! Ніхто нам не допоможе, ні наші партнери з Заходу, – ми самі мусимо це викорінити. А Церкві належить особлива роль – говорити про моральний стан суспільства.
«Мусив вибирати: або час на молитву, або Фейсбук»
– Отче, віра, попри її загальну важливість, є справою приватною. Я говорив про проблему приватності з нашими попередніми гостями. Всі сходяться на тому, що світ стає дедалі відкритішим, транспарентнішим, у ньому все менше місця для особистого, сокровенного…
– Справді, з тим є дуже складно. Скажу більше, ця справа не оминула й мене особисто. Я недавно мусив вибирати: або час на молитву, або Фейсбук. І я пішов з Фейсбука. Трішки мені сумно, бо я там був три роки, але він забирав дуже багато часу.
Нові поколіня варто виховувати так, аби вони вміли користати із тих переваг, які пропонує сьогодні світ, але користати у відповідальний спосіб. Це дуже складно. Щось намагаємося робити – і як педагоги, і як священики. Наголошуємо на тому, що людина мусить сама себе реалізувати. З віртуального світу вона не може черпати тільки задоволення, які, у висліді, не дають зрілості.
Зрештою, питання вибору постає перед кожним чи не щосекунди. Ми вибираємо у різний спосіб, маємо різні можливості цього вибору. Але зрілість є великою наукою. Не раз кажемо, що саме зрілі люди здатні належно оцінювати світ, опанувати ситуацією. Але виховати таких людей надзвичайно складно.
– І завершу теж традиційним запитанням. Усіх своїх співрозмовників я запитую про їхні мрії. Чомусь мені здається, що саме вони дають найповніше уявлення про особистість. Отож, – найзаповітніша мрія отця-ректора Богдана Праха?
– У цьому немає таємниці. І мої близькі, і мої студенти її дуже добре знають. Я дуже хочу і мрію про це – про повернення до наукової праці, яку мав нагоду реалізовувати раніше. За останні двадцять років мені з цим було важко, оскільки мав ініціативні зобов’язання від Церкви. Але думка про це щодня прокидається разом зі мною, і лягає спати теж. Не дає спокою… То є моєю найбільшою і найзаповітнішою мрією.
– Щиро дякую за розмову, отче!
Розмовляв Ігор Гулик
