П’ять згаяних років

Сергій СИДОРЕНКО

За часи правління Віктора Ющенко було втрачено унікальні шанси для розбудови Українського Православ’я

Інтереси Української Держави

Численні українські теоретики від релігієзнавства та політології (А. Колодний, В. Бондаренко, О. Саган, С. Здіорук, О. Сьомін та ін.) розробили вчення про потребу для української держави та нації самостійної Православної Церкви. Це вчення має такі головні положення:

• наявність на українській території церковного керівництва, надісланого із сусідньої держави, загрожує цілісності та самому існуванню держави, є перепоною до завершення процесу формування політичної нації;
• самостійна Церква дозволить державі використати православні цінності як основу для виховання молоді в дусі традицій, що дозволить уникнути небезпек вестернізації та русифікації;
• самостійна Церква зможе захищати інтереси українства у міжцерковних та міжнародних організаціях, в яких помісні Православні Церкви мають власне представництво.

Ясно, що такого роду вчення передбачало, як кінцеву ціль, побудову єдиної Української Помісної Православної Церкви (УППЦ). Слабкість концепції була в утопічному алгоритмі заходів для досягнення цієї мети. Традиційно пропонувалися наступні заходи:

• підтримка УПЦ КП як базової структури для формування УППЦ;
• апеляція до Вселенського Патріархату;
• масова популяризація ідеї УППЦ;
• роз’яснювальна кампанія в ЗМІ про те, що УПЦ (МП) є Російською Православною Церквою в Україні.

Продумування системи проміжних цілей, досягнення яких дозволило б осягнути кінцевої цілі альтернативними шляхами, практично не проводилося. Критичного переосмислення заявлених цілей – також.

Перша невдача

Після Помаранчевої революції Президент Ющенко виходив із досвіду 2000-2001 років, коли УППЦ намагалися сформувати на основі об’єднання УПЦ КП та УАПЦ. Наприкінці 2000 року на Фанарі було підписано «Домовленості», що передбачали як попередню умову для визнання Української Церкви Константинопольським Патріархатом об’єднання УПЦ КП і УАПЦ. Весна, літо та осінь 2005 року було згаяно в переговорах, які завершилися нічим. Причин поразки було дві: Президент не розумів необхідність переформатування керівництва УПЦ КП недемократичними методами, а УАПЦ пропонувались цікаві альтернативні сценарії розвитку. Щодо першої причини. Якщо державна влада визнає для себе необхідним створення УППЦ, то вона вже переходить межу невтручання у внутрішні церковні справи. І згадувати по ходу про право Церков визначати власне майбутнє самим – не логічно. Між тим, недемократична ціль створення УППЦ вимагала власного втручання у внутрішнє життя Церков, а цього робити щодо УПЦ КП не захотіли.

Щодо другої причини. Президент не займався спеціально роботою із УАПЦ, очевидно думаючи, що ця мала Церква нікуди не дінеться. Але УАПЦ знайшла альтернативний варіант зробити вигляд, що приймає участь в об’єднавчому процесі. І почала переговори із УПЦ (МП). Ідея почати такі переговори народилася одночасно в головах різних людей, але говорять, що «зачали» її у ВЗЦЗ МП, яким тоді керував нинішній Патріарх Кирил. Впливу ж на керівництво УАПЦ Ющенко так і не зміг здобути, і ці вічні „партизани українського православ’я” так і залишилися нерозгаданими для нього.

Друга невдача

Стратегічна ціль створення УППЦ вимагала критики УПЦ (МП), роз’яснення українському народові її справжнього антиукраїнського обличчя. Але після встановлення помаранчевої влади Президент Ющенко, Голова Секретаріату Олександр Зінченко, Прем’єр Юлія Тимошенко, Секретар Ради національної безпеки та оборони Петро Порошенко навперегони кинулися до російського політикуму із запевненнями що тепер саме вони можуть ефективно представляти і захищати російські інтереси в Україні. УПЦ (МП) не тільки не зазнала гонінь, але із її керівництвом намагалися якнайшвидше подружитися. Таким чином, стратегічний інтерес було знехтувано через комерційну необхідність. Це тепер В.Ющенко проповідує національні цінності, але в 2005 році всі думали про те, що світом правлять гроші та енергоресурси.

За часи Ющенка так і не було створено засобів для критики Московського Патріархату та його філії в Україні. Інтелектуальні ресурси не знайдено, гроші не виділено, час згаяно. А між тим РПЦ та УПЦ (МП) нарощували власні медіа-ресурси. І якщо до обрання Ющенка пропаганда МП в Україні була в основному русофільською за змістом і російською за формою, то після 2005 року нарощувався новий продукт: москвофільський за змістом, український за формою. Поряд із русофільством концентрованим із Одеси з’явилося русофільство-лайт від телеканалу «Глас». Для любителів «середньої міцності» русофільства (молодь та інтелігенція саме такому надають перевагу) було розроблено інформаційні продукти Іонівського монастиря, лідером серед яких був журнал «Отрок». Ющенко та його брат так і не зрозуміли, що живуть під час інформаційної війни, яку не вони почали, але в якій пасивність – гарантія невдачі. Потуги у створені руху «За помісну Україну» були черговим намагання в епоху високих технологій закидати противника козацькими шапками та переконати за допомогою хору «Гомін».

Третя невдача

Самостійна Церква можлива тоді, коли молитва віруючих має плоди у вигляді власної богословської думки. «Богослов – той, хто молиться. Той, хто молиться – богослов». Якщо у Церкви немає власних видатних теологів – у неї щось не те із молитвою. Або вона лише робить вигляд, що молиться, або молиться вона мало. Або ж плід просто не може визріти в самій Церкві. Тоді держава допомагає через створення теологічних факультетів, підтримку спеціалізованих видавництв та церковно-культурних проектів.

Українська Греко-Католицька Церква за роки незалежності видала більше тисячі книжок із теології українською мовою, із них значна частина написана самими українськими греко-католиками. УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ (МП) не приділяють уваги створенню української богословської книжки практично ніякої уваги. Вони разом зробили в десятки разів менше за УГКЦ.

В Росії видання «Православної енциклопедії» — Президентський проект з 2000 року. Завдяки цьому проекту сотні теологів, церковних істориків, релігійних філософів змогли реалізувати себе, об’єднатися, розширити поле власних досліджень. Православні видавництва та богословські сайти за дорученнями влади і без них підтримуються російськими олігархами.

Росія свідомо йде на ризик виховання власної церковної інтелігенції, із якою завжди важко, але з якою можливий результат в культурі, потрібний для держави та нації.

Українські православні бояться власної інтелігенції та теологів, бо із ними ще почнуть звинувачувати в єресях. Саме ці мотиви є головними для Патріарха Філарета, який виховує церковних істориків, але нехтує створенням власних наукових шкіл в теології. Завдання академій згідно із ним – це дати освіту священикам, а не розвивати богословські та церковно-історичні науки.

Чому держава не здійснила жодних проектів в богословській, церковно-історичній, церковно-мистецькій сфері? Напевно, тому, що цю прогалину Ющенко не бачив. Або вважав, що її можна закидати книгами українських релігієзнавців, які вже два десятиліття працюють не тільки за себе, але і за відсутніх теологів. Лише в кінці 2009 року Ющенко видав указ про видання енциклопедичних видань в межах підготовки до святкування 1025-річчя Хрещення Русі. Але і на ці програми гроші, очевидно, не знайдуться. Бо треба мати власних олігархів, які б фінансували такі проекти не з бюджету. Але гроші олігархів були закопані в лікарні майбутнього, Батурині та Мистецькому арсеналі. Видно, і Українська Церква знайде своє місце в музеї трагічної української історії.

Четверта невдача

Після парламентських виборів 2007 року була створена коаліція «помаранчевих» у парламенті. Патріарх Варфоломій цілком резонно вважав, що така «прозахідна» коаліція (при всій поміркованості її «прозахідності») є однією із умов можливості появи Константинопольського Патріархату на території України. Для Московського Патріархату настали часи найбільшої кризи в Україні, які було пережити зовсім не просто. УПЦ (МП) довелося активно демонструвати власну «українськість», засуджувати агресивно-проросійське «політичне православ’я», заявляти про власну «любов» до розкольників. Ющенко думав, що ці кроки є реальними, а вони були виключно віртуальними. Ющенко думав, що ці кроки з’явилися під впливом його промов, а вони постали із необхідності не випустити ініціативу та не дати її в руки Константинополя.

Патріарха Варфоломія УПЦ (МП) таки запросила. Але при цьому запросила і Патріарха Московського. І вся справа тих місяців була не в самому візиті. Він мав стати символічною підготовкою до томосу, видання якого було заплановано на жовтень. Цим томосом відновлювалась Київська митрополія як автономна Церква у складі Константинопольського Патріархату. Це була фактична самостійність для УПЦ КП та УАПЦ. До такої канонічної Церкви приєднувалися б численні парафії УПЦ (МП). За висловом сьогоднішнього Патріарха Кирила: «УПЦ (МП) посипалась би». І що ж стало на заваді реалізації цього сценарію фактично самостійної Церкви? Церкви більшості православних України? Особисті амбіції Патріарха Філарета. І Ющенко знову опустив руки, відмовившись від радикального впливу на старого, але авторитетного лідера. Не дав він згоди і на самостійне входження до Константинопольського Патріархату УАПЦ, бо в такому разі «посипались» би не лише парафії УПЦ (МП), але і Церква улюбленого Президентом владики Філарета.

Константинопольський Патріарх не міг зрозуміти цієї логіки, коли амбіції та інтереси особистості ставляться вище за потреби та інтереси Церкви, нації, держави. Але це звичайна українська ситуація. І тому в грудні 2009 року Патріарх Варфоломій підписав документи про таку процедуру надбання автокефалії новими Церквами, за якої Україна не зможе мати власної автокефальної Церкви практично ніколи. В російській пресі з’явилися зловтішні публікації про те, що Константинополь продав інтереси українців. Але що ж йому залишалося робити, коли самі українці не захотіли свободи і безвідповідально залишилися під дамоклівим мечем?

П’ята невдача

Під час візиту до України Патріарха Кирила було ясно заявлено про належність Києва до т.зв. „Руського світу” — це одна із столиць їхньої руської цивілізації. До руського світу належать не лише росіяни і російськомовні, але і всі українці. І всі вони мають відмовитися із принад цивілізації Заходу і повернутися в обійми північно-східного брата. Вся ця риторика приголомшила кожного свідомого українця. Кожен священик із УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ, і навіть УГКЦ фактично отримав послання: «Ваш храм – наш, ваша паства – наша, ми вже йдемо». Кожному, хто розбирається в церковній риториці, було достатньо сказаного для усвідомлення, що це нова інформаційна війна, що перевершує попередні в десятки разів.

І що зробив Ющенко? Він запропонував власний сценарій дій Церков під час цієї кризи і війни, яку розпочав Патріарх Кирил? Ні. Він запитав думку УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ (МП)? Ні. Що ж він робив? Він, як і завжди, боровся із Тимошенко. Українські інтереси могли зачекати. Але час, коли можливими були нові ходи в українському православ’ї, в тому числі варіант із подвійним підпорядкуванням – Москві та Константинополю, було вичерпано. У результаті українське православ’я так і не почало шлях до своєї самостійності, не було визнаним в якості автономної Церкви. І на сьогодні так і залишається ніким і нічим.

Віктор Ющенко не розумів того, що можливе сьогодні — не є можливим завтра. І що час не завжди працюватиме на українську церковну самостійність. У грудні 2009 року домовленості Константинополя і Москви у Шамбезі фактично зупинили «час можливостей», «час невизначеності». Ще весь 2009 рік був епохою нестабільності в українському православ’ї, коли було можливим все. Але час можливостей і нестабільностей має властивість завершуватися. Тепер два стабілізатори – Віктор Янукович і Патріарх Кирил зацементують українське православ’я в Руський світ так, що потім із Константинополем не віддереш. Але Константинопольський Патріархат навряд щоб знову зібрався робити щось своє в Україні. Тим більше – жодних перспектив його праці на щось українське. Видно не випадково в Писанні сказано про те, що треба вміти розпізнавати знаки часу. Бо можна його втратити.

Після програшу майбутнього для українського православ’я

Якщо національна програма розбудови православ’я провалилась, то винити треба не лише тих, хто мав би реалізовувати цю програму. Можливо, необхідно було прийняти іншу програму, поставити інші цілі? Можливо, вже не так і важливо для сучасної держави мати все своє: трубу, Церкву, заводи і пароплави? Може суверенітет гарантується сьогодні не самостійністю, а інтегрованістю в спільний політичний і безпековий простір?

Прем’єр Юлія Тимошенко у 2008-2009 роках запропонувала Церквам нову модель співпраці: Церкви є громадськими організаціями, із якими держава має партнерські відносини. При збереженні відділення Церков від держави, вони співпрацюють в соціальній, освітній, виховній галузях. Такого роду співпраця є звичайною для Європи моделлю. І саме через надання Церквами суспільно важливих послуг вони мають право на різні пільги. Така модель не передбачала наявності однієї особливої Церкви. Держава достатньо сильна сама по собі і може дозволити собі співпрацю з багатьма Церквами, не потребує допомоги однієї національної Церкви. Але ця модель, практично корисна для Церков, не виключала і появу УППЦ. Але така УППЦ не мала б особливих привілеїв у порівнянні із іншими традиційними для України Церквами.

Розвиваючи цю лінію можна було б спокійно думати за ліберальною матрицею: є громадяни, вони вільні об’єднуватися в будь-які Церкви, держава не має права втручатися, але може співпрацювати. Але поряд із Україною існує Росія, в якій РПЦ – це фактично державна Церква. Не в тому сенсі, що має переваги державної Церкви – за них доводиться ще боротися. А в тому сенсі, що виконує всі державні замовлення будь-якого характеру. І на території України ця Церква має більше 11 тисячі громад. При минулому Патріархові Московському Алексії ці громади належали до УПЦ (МП), але на сьогодні їх все більше заганяють назад до РПЦ. Єдиний організм відновлюється більшовицькими темпами і методами. Патріарх Кирил застосовує сучасні західні технології, напрацьовані під час численних інформаційних війн. І за цих умов втручання в церковні справи сусідньої держави через політику нового Патріарха, кожна невдача Ющенка стає поразкою, яка знищує українське майбутнє.