На погляд необтяженої спеціальними знаннями сучасної людини, релігія, історія якої налічує три з половиною тисячоліття, являє собою щось на зразок самородного моноліту, що з’явився у світ таким, яким ми бачимо його сьогодні. Проте якщо поринути поглядом історика-дослідника у глиб тисячоліть, можна простежити певні документальні, політичні й соціальні підвалини цього моноліту.
ЕПОС ЗВІЛЬНЕННЯ
Старий Заповіт подає вельми фрагментарні відомості про кочовий період життя євреїв за патріархів Авраама, Ісаака та Якова. Відомо, що вони прийшли з Північної Месопотамії спочатку до Ханаану (Палестини), а потім до Єгипту. Тут євреї, попервах патроновані сином Якова Йосифом, що обіймав при фараонові посаду першого міністра, «плодилися сильно і розмножувались, та й стали вони надзвичайно сильні. І наповнився ними той край» (Вих., 1,7). Однак з приходом до влади нового фараона становище єврейських поселенців у Єгипті різко погіршилося. Фараон перетворив їх на невільників, виснажуваних тяжкою працею на будівництві та польових роботах. В цей час народжується Мойсей — майбутній суддя й законовчитель народу. За наказом фараона його, як і інших єврейських синів, мали вбити. Та щасливий випадок, як усі пам’ятають, порятував йому життя: він потрапляє до єгипетської царівни й виховується при дворі. Побачивши одного разу, як наглядач-єгиптянин знущається над його одноплемінником, обурений Мойсей убиває єгиптянина і, страхаючись кари, тікає з Єгипту. Потрапивши до племені мадіанитян, що кочувало в Синайській пустелі, він одружується з дочкою мадіанитянського жерця й пасе отари свого тестя. Саме тоді на горі Синаї (Хориві) йому являється Бог Ягве й наказує вести Ізраїль через пустелю до Ханаану.
Деякі вчені XIX ст. ставили під сумнів як саму історичність особи Мойсея, так і факт перебування євреїв в Єгипті та їхнього виходу звідти. Хоч найбільш переконливим доказом правдивості цих переказів є те, що жоден народ не створює легенди про своє поневолення на світанку національної історії і тим більш не розглядає це поневолення як передумову консолідації розрізнених племен у народ. Одним з найбільш правдоподібних датувань виходу є приблизно 1230 р. до н.е., що, можливо, підтверджується написом на стелі єгипетського фараона Мернептаха, де сказано; «Ізраїль спустошено і сім’я його знищено». Отже, вже у ХIII ст. євреї знаходились у Ханаані. Прикметно, що в згаданому написі слово «Ізраїль» передано ієрогліфом, котрий означає поняття «народ».
Історію звільнення євреїв з єгипетського рабства відбито в біблійній книзі «Вихід», але цій темі присвячено й інші три книги П’ятикнижжя Мойсеевого, де описуються події, що передували виходові: створення світу й людини, мандри патріархів, перебування в Єгипті тощо. Вихід розуміється не просто як втеча євреїв з Єгипту, а в більш широкому сенсі як віднайдення істинного Бога й укладення з ним Заповіту, тобто договору, союзу.
ТЕОРІЯ ЧОТИРЬОХ ДОКУМЕНТІВ
Важливо зауважити, що Бог Ягве у книзі «Вихід» вперше виступає під цим своїм ім’ям саме перед Мойсеєм: «І являвся Я Авраамові, Ісаакові та Якову Богом Всемогутнім, але йменням Своїм «Господь» Я не дався їм пізнати» (6:3). До з’яви Мойсеєві Бог являвся патріархам єврейського народу під іншими іменами, в тому числі Елогім. Останнє стало відправним пунктом при реконструкції авторства й часу створення різних частин П’ятикнижжя.
Вже дослідник XVIII ст. Жан Астрюк, придворний лікар Людовіка XV, у виданому в 1754 р. творі звертає увагу на розбіжності в ряді текстів П’ятикнижжя й доходить висновку, що його скомпоновано з двох документів, складених двома авторами незалежно один від одного і згодом об’єднаних. Виходячи з того, що в одному документі Ім’ям Бога є виключно Елогім, а в другому — Ягве, він називає уявних авторів «елогістом» і «ягвистом». В подальшому висновки Ж. Астрюка були науково підкріплені різними дослідниками й лягли в основу теорії чотирьох документів у П’ятикнижжі.
Відповідно до цієї теорії П’ятикнижжя являє собою компіляцію вже чотирьох джерел, що були виокремлені вченими на підставі лінгвостилістичних та змістових критеріїв й умовно позначені латинськими літерами J, Е, Р, D). Коли йти за J — ягвистичним джерелом, — то Бог Ізраїлю був відомий уже в легендарні часи Еноша, онука Адама (Бут., 4:26) Натомість елогістичне джерело Е свідчить, що справжнє ім’я Бога (Ягве) було відкрито лише Мойсееві (Вих., 3:6-14). Те ж саме знаходимо і ь джерелі Р (Вих., 6:3) — так званому жрецькому кодексі (від першої літери німецького слова Priestercodex). Деутерономічне джерело D) (від грецького Deuteronomium — другий закон, або повторне право) становить майже весь зміст п’ятої Книги другого закону П’ятикнижжя. Названо його так перекладачем Біблії на грецьку мову тому, що воно являє собою ніби повторення законів, викладених у попередніх книгах. Припускається, що ці чотири документи початково існували як окремі, самостійні тексти й були об’єднані у процесі однієї чи кількох редакцій. Кожен з них (за винятком В) має свій власний плин оповіді й починається зі створення світу (або, принаймні, з історії Авраама), і всі закінчуються смертю Мойсея.
Наступним питанням було визначення часу створення цих документів. І тут особлива роль належить К. Графу, котрий доводив, що джерело D було створене в часи іудейського царя Іосії (640-609 рр. до н. е.), тоді як джерело Р з’явилося пізніше за джерела J та Е, а саме після повернення євреїв з вавилонського полону, і було приєднане до них близько V ст. до н.е. Ю. Вельгаузен у своїй класичній праці «Вступ до історії Ізраїлю» поширює і уточнює датування чотирьох джерел П’ятикнижжя. Щоправда, він називає його «Шестикнижжям», додаючи сюди ще й Книгу Ісуса Навина, де йдеться про оселення євреїв у Ханаані.
Теорія чотирьох джерел є результатом наукового аналізу, який доводить, що Закон Мойсея не відкриває єврейської релігійної історії, а є продуктом тривалої еволюції релігійних уявлень, які віддзеркалювали поступові зміни в політичній, соціально-економічній і культурній сферах. Якщо виходити з традиційної схеми, то треба було б чекати, що, прийнявши Закон Мойсея, євреї, які оселилися в Ханаані, зробили б його правовою нормою свого життя. Але, судячи з реконструйованих теорією Графа-Вельгаузена П’ятикнижжя та інших текстів Біблії, насправді діялося зовсім не так. Перш за все у євреїв ще довго не було єдиного святилища з ієрархією його служителів — жерців і левитів. Жертви приносили в різних місцях, і це навіть заповідає Мойсею сам Ягве: «Ти зробиш для мене жертовника із землі й будеш приносити на ньому свої цілопалення й свої мирні жертви, і дрібну худобу свою, і велику худобу. На кожному місці, де Я згадаю Ймення Своє, Я до тебе прийду й поблагословлю тебе» (Вих., 20:24). Причому жерцем міг бути той, кому відкрився Ягве, або просто глава родини. Навіть після побудови храму Соломоном усе лишалося по-старому. «Ніде ми не бачимо, — пише Ю. Вельгаузен, — щоб Соломон як попередник Йосії хотів знищити на користь свого нового святилища всі інші; немає найменшого історичного сліду такого раптового насильного вторгнення в тодішні умови культу».
ТРАДИЦІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО
Деякі дослідники, зокрема скандинавська школа, ототожнюють ці джерела (документи) з культовими традиціями. Осередками формування цих традицій були святилища, біля яких збиралися євреї з нагоди святкування трьох найбільших подій своєї історії. Це насамперед Пасха (Песах), або свято Опрісноків, яке мало нагадувати про вихід євреїв з Єгипту: «Не будеш їсти при тому квашеного, сім день будеш їсти при тому опрісноки, хліб бідування, — бо в поспіху вийшов ти з єгипетського краю» (5М., 16:3). Свято Тижнів (Шеббуот), або П’ятидесятниця, що відзначалося на п’ятдесятий день після Пасхи, було встановлене в пам’ять дарування народові Закону (десяти заповідей) на горі Синаї; свято Кучок (Сук-кот) запроваджено на знак подяки Богу за закінчення польових робіт і в пам’ять про 40-літнє мандрування пустелею з Мойсеєм.
Зв’язок традиції зі святилищами вказує на роль жерців у збереженні й передаванні релігійної спадщини євреїв. Однією з основних функцій жерців було пояснення народові й мандрівникам, що приходили до культових місць, приписів релігійних законів. Пізніше саме з цих усних оповідань і сформувалися, відповідно до певної редакції, тексти. Для кочових і напівкочових племен письмо є другорядним засобом збереження інформації — в цих суспільствах більше довіряли пам’яті живих людей. Таблички, папірус, шкіру здебільшого вживали для «прагматичних» потреб — скажімо, для укладання контракту чи запису торгового рахунку. Натомість усна традиція зберігала й передавала те, в чому ці суспільства вбачали свої духовні та інтелектуальні скарби.
Як довели археологічні дослідження XX ст., біблійні традиції іноді сягають своїм корінням найвіддаленіших часів, хоч були записані набагато пізніше. Розкопки в Нузі та Марі (Месопотамія) виявили дуже багато родинних звичаїв, описаних у розповідях патріархів і схожих з давньосхідними першої половини ІІтис. до н. е. У розкопаному в Марі царському архіві II тис. до н. е. розшифровано ім’я Авраам (Аврам, Авірам). Тексти на глиняних шумерських табличках містять багато паралелей з оповідями Біблії. Скажімо, в розповіді про всесвітній потоп зустрічається навіть шумерський прототип біблійного Ноя: праведний богобоязливий цар Зіусруда почув божественний голос, що сповістив його про рішення богів наслати на землю потоп і «знищити сім’я роду людського». Далі в тексті прогалина, але американський археолог С. Крамер вважає, що там ішлося про побудову царем величезного корабля і врятування його від загибелі. Це випливає з наступної частини тексту:
Сім днів і сім ночей потоп заливає землю, і величезний корабель вітри гнали бурхливими водами.
С. Крамер назвав шумерійський міф про потоп «найбільш близькою й разючою паралеллю з біблійним текстом в усій клинописній літературі».
ДЕ І КОЛИ
Виникнення монархії бл. 1030 до н. е. створило сприятливі умови для записування успадкованої традиції. Вже при дворі Давида з’явилися офіційні писарі. Ще більшого поширення запис традицій набув у часи Соломона, коли цим почали займатися жерці, котрі прагнули не лише реєструвати минулі події, але й, як зауважив П. Грело, увічнити дбання Ягве про його народ. Після розпаду в 932 р. до н. е. Ізраїльського царства на два самостійних — Ізраїль та Іудею в кожному з них продовжується опрацювання історії. Зауважимо, що в цих умовах змінюється значення самого терміна «Ізраїль»: коли до поділу монархії він охоплював народ євреїв у цілому, то тепер означає, по-перше, північне царство (на противагу південному — Іудеї), по-друге, — спільноту народу, але вже не в політичному значенні, а в релігійному, коли визначальним фактором стає ставлення до Ягве.
З X ст. до н. е. в Іудеї розвивається ягвистична традиція (J), а в Ізраїлі переважає елогістична (Е), що з’являється в ІХ-VIII ст. до н. е. Після знищення ассірійцями в 722 р. до н. е. Ізраїлю відбулось об’єднання цих двох традицій в Іудеї, куди втікачі з Ізраїлю принесли елогістичний документ. Характеризуючи традиції J і Е, слід відзначити, що обидві вони приділяють більше уваги історичним оповіданням, правові ж акти тут представлені меншою мірою.
Третя традиція — деутерономічна (D) почала редагуватись, мабуть, близько VIII ст. до н. е. в Іудеї у середовищі левитів з Ізраїлю. Нині вважається, що первинний документ, забутий царями, які відійшли від шанування Ягве, був знайдений та остаточно відредагований у 621-22 рр. до н. е. під час царювання Йосії, котрий у своїх релігійних реформах спирався передусім на нього.
І, нарешті, четверта традиція — жрецький кодекс (Р) — була записана або на «ріках Вавилонських», або вже по поверненню з полону до Єрусалима (близько 550-450 рр. до н. е.) в середовищі жерців. Вона присвячена переважно священицькому ритуалу, хоч є в ній і перше оповідання про створення світу: «На початку Бог створив Небо й Землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Буг., 1:1-2).
Об’єднання чотирьох традицій в єдиний текст П’ятикнижжя, або Тори, було завершено за часів діяльності священика Ездри (V ст. до н.е.), причому редакція зберігає оригінальність окремих частин, що, на думку бібліїстів, доводить: відтворення різних підходів становить обдуману, задану наперед мету.
Передана тут теорія чотирьох джерел П’ятикнижжя, що їх одні вчені розуміють як документи, а інші як традиції, прийнята більшістю бібліїстів. Зрозуміло, бібліїстика не стоїть на місці, і в другій половині XX ст. були здійснені спроби виділити з композиції П’ятикнижжя інші джерела і традиції (Г. фон Рад, Р. Рендторф та ін.). Не зупиняючись на цьому, спробуймо реконструювати еволюцію іудаїзму біблійних часів, спираючись на те, що довела теорія чотирьох джерел — традицій.
ШЛЯХ ПЛЕМЕН
Приблизно з середини II тис. до н. е. кочові єврейські племена розпочали свій шлях до хліборобських областей, що отримали у Старому Заповіті назву «обіцяного краю» — Палестини, тобто Ханаану. Багатовікова жорстока боротьба з хананеями призвела до об’єднання більшості єврейських (ізраїльсько-іудейських) племен і створення Ізраїльсько-Іудейського царства (ХІ-Х ст. до н. е.). Воно лежало на перехресті караванних шляхів між Єгиптом, Сирією та Месопотамією і прилягало до водного торговного шляху, що пролягав від Єгипту вздовж узбережжя Середземного моря до південних берегів Малої Азії.
Географічне положення країни, торговельні й культурні зв’язки із сусідніми народами сприяли розвиткові хліборобства, ремесел і торгівлі. В X ст. до н. е. за царювання Соломона (965-928 р. до н. е.), видатного державного й релігійного діяча, з ім’ям якого пов’язують «золотий вік» в історії Ізраїльсько-іудейського царства, внутрішнє і зовнішнє становище держави значно зміцнилося. Економічне піднесення спричинилося, зокрема, до розширення будівництва. Замість похідного храму — скинії, де зберігалися священні реліквії євреїв, Соломон звів храм на честь Бога Ягве, що став державним релігійним центром єврейського народу. Було споруджено також розкішний царський палац і міські громадські будинки. Водночас об’єднане Ізраїльсько-Іудейськс царство роздирали внутрішні протиріччя. Ізраїль, північна хліборобська частина Палестини, був економічно розвиненим регіоном. На противагу йому Іудея — Південна Палестина лишалася загалом скотарською частиною країни. Між Ізраїлем й Іудеє. відбувались постійні конфлікти, чим користався сусідній Єгипет, що боявся посилення об’єднаного Ізраїльсько-Іудейського царства. Внаслідок збігу несприятливих внутрішніх і зовнішніх факторів у 928 р, до н. е. царство розпалося. Подальша боротьба між Ізраїлем й Іудеєю значно послабила кожну з держав, чим знов-таки скористалися сусіди.
ВАВИЛОНСЬКИЙ ПОЛОН
Ослаблені внутрішніми протиріччями єврейські держави зазнали вторгнення ворогів. 722 р. до н. е. ассірійський цар Сарган II завоював спочатку Самарію, а відтак полонив ізраїльського царя Осію. У полон було забрано також частину населення, яке потім поселили в Мідії та Месопотамії.
У 597 р. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор II вторгся до Іудеї і через рік зруйнував Єрусалим разом з храмом Соломона. Духовну і світську знать, багатьох ремісників, полонених воїнів знову було забрано для оселення у Вавилонїї. Частина панівного класу втекла до Єгипту. Що ж до простого люду, то, за словами пророка Єремії, вавилонський полководець Назузардан «позоставив декого за винарів та за рільників» (52:16). Падіння Ізраїлю, а згодом й Іудеї призвели до створення в інших країнах єврейських колоній і, таким чином, до перенесення суспільно-громадського й релігійного життя в діаспору — розсіяння.
У 539 р. до н. е. перський цар Кір розгромив Вавилонію. Прагнучи використати євреїв для подальшого завоювання Єгипту, Кір дозволив їм повернутися на батьківщину й відбудувати Єрусалимський храм. Однак царську владу не було відновлено — країною почало керувати іудейське жрецтво під контролем перського намісника. Так була встановлена влада вищого духовенства — ієрократія. Саме тоді остаточно встановився культ Ягве, загальнонаціонального Бога євреїв.
ЯГВЕ — БОГ НАРОДУ
Формування ідеї Бога Ягве тривало досить довго. На зорі своєї історії кочові скотарські племена семітів поклонялися родовим божествам, яким приносили в жертву овець та інших тварин. У Біблії знаходимо відгомін анімістичних вірувань, культу предків, зустрічаємо пережитки тотемізму й фетишизму.
У період боротьби євреїв за утвердження в Ханаані Ягве, котрий, на думку багатьох бібліїстів, попервах був богом мадіанитського племені, що жило на Синайському півострові, поступово перетворюється на головного єврейського Бога-воїтеля, що наказував нещадно знищувати ворогів.
Завоювавши Палестину і створивши державу, євреї зазнали впливу вірувань як підкорених, так і сусідніх племен і народів. «У Біблії знаходимо згадки про богиню радості й любові Астарту, богиню-мисливицю Анатбетель, вавилонського бога весни Таминуза. Нарешті, велике значення мав бог землеробства Ваал (Баал), з яким довгий час мусив боротися за свою першість і навіть саме визнання Ягве. Релігія євреїв, коли судити за найбільш давніми частинами П’ятикнижжя, являє собою амальгаму з Мойсеевої релігії Ягве та культу Ваала. Адже саме Ваал — бог родючості дарував землі Ханаана зерно, вино й олію. Це поставило у скрутне становище Ягве, бога пустелі й гори Синай, для якого землеробство було «поза компетенцією».
Культ Ваала став ще більш загрозливим для Ягве, коли цар Ізраїлю Ахав, оженившись на тирійській принцесі Єзабелі, побудував у столичному місті Самарії храм Ваала. Це викликало великий спротив прибічників Ягве. Його провідником і душею став один з найвидатніших єврейських праведників — пророк Ілля: «І підійшов Ілля до всього народу і сказав: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь (Єгова. — Авт.) — Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал – ідіть за ним» (1 Цар. 18:21). У результаті Ілля переміг, і тирійського Ваала було випроваджено із Самарії.
З часу побудови храму Соломона посилюється вплив Ягве, який стає загальнонаціональним Богом з розширеними функціями: із суворого Бога-войовника він перетворюється на подателя врожаю, покровителя ремесел тощо. Центральним місцем поклоніння Ягве стає державний храм, споруджений Соломоном в Єрусалимі. Всією храмовою обрядовістю керували жерці — державні урядовці, що призначались царем, на чолі з головою жрецької колегії храму — первосвящеником (кохен ха-рош). Водночас продовжувалось жертвоприношення на висотах (бамотах). Крім жерців-левитів, окремого замкнутого стану, існували ще й чарівниці та чарівники, що свідчить про живучість родоплемінних традицій. Біблія згадує також назореїв, які, присвятивши себе Богу, дотримувалися суворих ритуальних правил стосовно їжі, питва тощо. Дещо осібно стояли пророки — релігійні проповідники й оратори, яким належала велика роль у реформуванні єврейської релігії.
Ще в період першого храму в 621-22 рр. до н. е. було проведено релігійну реформу з метою зміцнення культу Ягве. В Біблії знаходимо оповідь про те, як первосвященик Хілкія знайшов в Єрусалимському храмі книгу Закону й передав її цареві Йосії. Ознайомившись з нею, цар наказав звільнити храм від усіх богів, крім Ягве. Було знищено ідолів численних ваалів і вигнано їх жерців, переслідувань зазнали чарівники й оракули. Централізація культу Ягве була тісно пов’язана з необхідністю політичної централізації, згуртування народу навколо царя, що перебував під заступництвом єдиного Бога.
Повернувшись з ассірійського полону, євреї розпочали спорудження другого храму. На цей час, як вже зазначалося, панівне становище посіло жрецтво. В руках жерців Єрусалимського храму, що став новим культовим центром, зосереджувалися великі кошти від пожертв і виконання повинностей на користь храму, а разом з тим і величезна влада. З відбудовою в 516 р. до н. е. храму розпочався новий рух за переселення на батьківщину євреїв, котрі ще жили «на ріках вавилонських». У 458 р. до н. е. в Палестину повертається Ездра, знатний нащадок священицького роду, з яким переселяються сюди ж ще 1500 родин. Перський цар Артаксеркс II доручає йому поставити у країні правителів та суддів і навчати людей Закону Божого. Названий «Мойсеєм свого часу», Ездра у своїй діяльності спирався на царського кравчого Неємію, який залишає перський двір і приїздить до Іудеї, де відбудовує навколо Єрусалима міцні стіни. Заснований Ездрою «великий собор» збирає пророцькі й історичні пам’ятки, редагує книги Старого Заповіту, усуваючи звідти все, що могло б принижувати великого Ягве, творця неба і землі та всього сущого. Ягве тепер виступає як єдиний, всесправедливий, всесвятий, всемилосердний, довготерпеливий, всемилостивий Бог, який прощає вину, але й карає нерозкаяних грішників.
Так завершуються монотеїзмом духовні шукання євреїв, що пройшли тисячолітній шлях від антропоморфного Бога Синайської гори до Бога всюдисущого, велич якого виповнює Всесвіт.
Людина і світ. — 1999. — № 2. — С.2-8