ПАНАХИДА чи «НЕПРИСТОЙНА КОМЕДІЯ»? Відправа митрополита Андрея Шептицького за Іваном Франком у спогадах Софії Мурської

Франкознавцям добре відомий факт, описаний у спогадах Анни Франко-Ключко про те, що митрополит Андрей Шептицький в 1917 році у Києві на її прохання відправив панахиду за Іваном Франком. Донедавна – це було чи не єдине загальновідоме і часто цитоване свідчення про цю подію. Втім, інформації про панахиду з нього можна було почерпнути небагато. Не було згадано навіть про дату та місце.
Митрополит Андрей Шептицький - фото 65652
Митрополит Андрей Шептицький

 

Для людей, не так глибоко занурених у цю тему нагадаю цей уривок з її споминів «Іван Франко і його родина»:

«Третя і остання зустріч [з митрополитом Андреєм Шептицьким. – І. М.] була в Києві в 1917 році, в першу річницю смерти мого тата Митрополит, звільнений російською владою з заслання, приїхав до Києва і тут задержався, вичікуючи дозволу повернутися до Львова.У мене з’явилося бажання, щоб ніхто інший, а Митрополит відправив панахиду по татові, і з тим бажанням я пішла до нього. Мене стрінув о. Мих. Цегельський у скромно лаштованій вітальній кімнаті. Почувши з чим прийшла, він заявив мені: це річ немислима, тато вмер без Бога, і Митрополит напевно відмовиться. На ці його слова – з сусідньої кімнати вийшов сам Митрополит і, звертаючись до о. Цегельського, заявив: «Ви помиляєтеся, отче, тим більше за таких людей ми повинні молитися». Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом, по панахиді Митрополит промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих. Та неприємний інцидент трапився ще цього ж дня. Володимир Антонович, не поінформувавшися вперед, помістив у соціялістичнім часописі статтю, у якій накидався на Митрополита, мовляв, він надужив ім’я Івана Франка, щоб вести пропаганду католицизму на Україні. Ця брехлива стаття до глибини душі обурила мене і я зараз же післала до газети спростування, але факт нетакту й образи залишився». (Анна Франко-Ключко «Іван Франко і його родина», Торонто, 1956, с. 17)

Анна Клочко з Франків - фото 65653
Анна Клочко з Франків
Джерело фото: Фото з особистого архіву Галини Ключко

Як відомо, мемуарні джерела є досить суб’єктивними, часто ненадійними щодо фактажу і потребують перевірки іншими джерелами їх достовірності. До прикладу, у спогадах Анни Франко-Ключко, зокрема, йдеться про те, що Володимир Антонович у 1917 році опублікував статтю у соціалістичному часописі, в якій критикував митрополита Андрея Шептицького, який використовує ім’я Івана Франка. Зі спогадів невідомо про який саме часопис йдеться і що це була за стаття. Однак впадає в око одна помилка – відомий історик Володимир Антонович не міг написати такої статті з цілком об’єктивних причини – на момент цих подій, а саме травня 1917 року, вже минуло 9 років, як Володимир Боніфатійович пішов з життя. Отож, або статтю написав хтось інший, або ж статті не існувало взагалі? Коли і де відбулася панахида?

ПАНАХИДА чи «НЕПРИСТОЙНА КОМЕДІЯ»? Відправа митрополита Андрея Шептицького за Іваном Франком у спогадах Софії Мурської - фото 65654
ПАНАХИДА чи «НЕПРИСТОЙНА КОМЕДІЯ»? Відправа митрополита Андрея Шептицького за Іваном Франком у спогадах Софії Мурської - фото 65656
Машинопис спогадів Софії Мурської - фото 65655
Машинопис спогадів Софії Мурської

 

Відповіді на ці питання та інші цікаві деталі цієї події мені вдалося нещодавно віднайти. Поштовхом до пошуків стала цікава знахідка – неопубліковані спогади Софії Мурської під назвою «Де-що про побут Митрополита Андрія Шептицького у Київі[1] 1917 року». Оригінал спогадів зберігається у ЦДІАЛ: Ф. 408, оп.1, спр. 667, А. 81-93. Досі вони не були ніде опублікованими. Інформацією про ці спогади я завдячую дослідниці постаті митрополита Андрея Шептицького Ліліані Гентош. Вона ласкаво поділилася зі мною оцифрованим варіантом досі ще неопублікованих спогадів і передала мені «почесне право» першопублікації. Отож, дякую пані Ліліані за відкритість та щедрість – риси, які притаманні далеко не всім вітчизняним дослідникам. Спогад є машинописний, надрукований монахом-студитом, чиє ім’я написано від руки не дуже розбірливим почерком. Запис датується 29 серпня 1927 року.

Володимир Мурський - фото 65657
Володимир Мурський

 

Дмитро Антонович - фото 65658
Дмитро Антонович

 

Коротко про авторку спогадів. Софія Мурська (у дівоцтві Вольська, 1894 – 1946) – перекладачка, філологиня, учасниця українського жіночого руху, дружина дипломата УНР Володимира Мурського. Походила з українізованого польського роду.

Подаю уривок, який стосуються, безпосередньо, панахиди:

«Якось з початку революції Франківна [Анна Франко. – І.М.] прохала о. Цегельського відслужити паніхиду за Франка, але зустрілася з відмовою, отже рішила прохати [ далі слово закреслено. – І. М.] у Митрополита дозволу на неї. Владика як кажуть, замісць уділити їй дозвіл спитав чи в четвер /числа не памятаю, але знаю що був четвер/ о годині 4[-]їй булоб їй вигідно? Дівчина почала мятися, а тоді Митрополит рішив справу і сказав що в четвер о годині 4ій відслужить панихиду, в церкві св. Олександра.

Того памятного четверга вранці я була чимось зайнята, коли почула годі вжити інше слово, мамину лайку. Я стала допитувати що сталося але у відповідь почула одне слово «одягайся». Одягтись я одяглася але все допитувала пощо і куди. Та доперва на дорозі довідалася що в морське міністерство, до Антоновича, що був редактором «Робітничої Газети» і морським міністром. Виявилося що в черговім числі «Робітничої Газети» була поміщена стаття підписана «Д. А.» звернена проти Митрополита. Фактичних закидів проти нього там не було, тільки «поезія» що чорні духи як ворони посягають на світлу пам’ять Франка, борця за визволення роду з темряви пересуду і т.д.

Мамам накинулася на Антоновича, та стала Його ганьбити що випустив щось подібного коли сам Митрополита так поважає /про те вони говорили попереднього дня/. Антонович відповів на ті закиди що колиб Митрополит був дурний, пяничка або нечесний, то він не завдавав би собі зайвого труду на нього нападати, але [слово закреслено. – І. М.] власне тому що це людина без найменшої плями ясна як хрусталь, він їм є небезпечний і вони мусять його поборювати і то безоглядно, помимо всеї особистої пошани як для людини. Почув від мами, що це поведінка ганебна, але соціялісти мають свою етику і свою мораль.

О 4[-]ій відбулася при щільно виповненій церкві панихида /о. Щепанюк[2] мав проповідь/ Вражіння на присутніх зробила дуже сильне. По скінченій відправі митрополит пішов на гору св. Володимира на прохід, а оден галичинин, не памятаю прізвища /затримав виходячих з церкви і тут же зробив мітінг. Юрба завше юрбою. Піде куди поведеш. Зробили під адресою Митрополита овацію, проголосили «Робітничій Газеті» ганьбу і колиб той не скрився, булиб злінчували якогось галицького москвофіла що заступився за «Робітничу Газету» — та й розійшлися. Проте і стаття і мітінг після паніхиди тільки підняли легенду що вже створилася навколо особи Владики»

Отже, бачимо, що спогади Софії Мурської назагал збігаються зі спогадами Анни Франко-Ключко, доповнюючи їх та дещо відрізняючись в окремих деталях. До прикладу, в спогадах Анни, вона йде прицільно до митрополита Андрея Шептицького: «У мене з’явилося бажання, щоб ніхто інший, а Митрополит відправив панахиду по татові». Натомість Софія Мурська описує події по-іншому: «Франківна прохала о. Цегельського відслужити паніхиду за Франка, але зустрілася з відмовою, отже рішила прохати у митрополита дозволу на неї». Тобто за її версією, Анна Франко спершу просила греко-католицького священика, щоб відправив панахиду за її батьком, а вже стикнувшись з відмовою, звернулася до вищої церковної влади, щоб отримати сам дозвіл на панахиду. Мурська підкреслює, що Анна неочікувала, що сам Митрополит захоче очолити Богослужіння: «Владика як кажуть, замісць уділити їй дозвіл спитав чи в четвер /числа не памятаю, але знаю що був четвер/ о годині 4[-]їй булоб їй вигідно? Дівчина почала мятися, а тоді Митрополит рішив справу і сказав що в четвер о годині 4ій відслужить панихиду, в церкві св. Олександра».

Церква святого Олександра у Києві - фото 65659
Церква святого Олександра у Києві

 

Ми не знаємо, й, напевно, ніколи не зможемо сказати, яка ж версія достовірніша. З одного боку, Софія Мурська на відміну від Анни Франко, не була безпосереднім свідком розмови, а знала про неї лише з переказів інших. З іншого боку, її спогади набагато свіжіші від спогадів Анни. Перші написанні через 10 років після подій, тоді як другі — майже через чотири десятиліття. Що більше років пройшло, то складніше в деталях відтворити, що відбувалося, й відповідно – спокуса додумати. Окрім того, специфіка спогадів, як джерела, полягає у тому, що це є тексти, які пишуться з усвідомленням, що їх прочитають інші особи. І завжди є ризик свідомо чи несвідомо представити себе у вигідному світлі. З одного боку, йти просити самого митрополита, особу, безумовно, високоповажну й заняту численними справами, вчинок сміливий, ба навіть дехто потрактував би його як панібратський. Не дивувало б, якби Анна дуже добре зналася з митрополитом, але за її спогадами, вони бачилися лише втретє. Чи наважились би Ви підійти до очільника Церкви з проханням відслужити панахиду за Вашим батьком (хай навіть дуже відомими та поважним), якщо заледве знаєте цього ієрарха? Особисто, я б навряд чи насмілився. До цього всього, треба мати на увазі, що століття назад етикет (певні неписані правила поведінки у суспільстві), був куди консервативніший і суворіший ніж у часи сьогодення. З іншого ж боку, митрополит Андрей Шептицький був відомий своєю простотою і надзвичайною, як для того часу, відкритістю. Анна могла про це знати й це могло додавати їй відваги. Однак, все ж, особисто мені, версія Софії Мурської, видається більш правдоподібною. Анна хотіла попросити греко-католицького священика про панахиду за батьком. Попри те, що вона була хрещена православним священиком, дівчина зростала в греко-католицькому середовищі, і як зазнає її катехит о. Олександр Стефанович, більше ідентифікувала себе саме з Греко-Католицькою Церквою: «Так ходила вона 4 роки на мої години, була найліпшою моєю ученицею, приступала до сповіди і св. Причастія і була пересвідчена, що належить до грек-кат. Церкви»[3]. У тогочасному православному Києві, великого вибору греко-католицьких священиків Анна немала, тому й звернулася до о. Михайла Цегельського. А оскільки отець відмовив, то вона вирішила звернутися вище. Хоча це лише моя думка, і я не маю достатньо арґументів, щоб відкинути версію самої Анни.

Друга розбіжність стосується проповідника. За версією, Анни сам митрополит Андрей взяв на себе цю місію і після панахиди «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих». Натомість Софія зазначає, що «о. Щепанюк мав проповідь», зовсім не згадуючи проповідь Шептицького. З одного боку, цілком ймовірно, що було дві проповіді. Одна – під час заупокійної Літургії, після читання Євангеліє. Її міг говорити о. Микола Щепанюк. Натомість інша – після панахиди. Тоді міг взяти слово сам митрополит Андрей Шептицький. Було б дивним, якби митрополит Андрей, який взявся очолити панахиду за Іваном Франком, не скористався нагодою звернутися до вірних, які вщерть заповнили церкву [обидві авторки згадують, що церква була переповненою].

Стаття Д. Антоновича “Непристойна комедія” у “Робітничій газеті” (1917. Ч. 32) - фото 65660
Стаття Д. Антоновича “Непристойна комедія” у “Робітничій газеті” (1917. Ч. 32)

 

Цікавим є також те, що спогади Софії Мурської підтверджують існування критичної статті Антоновича про панахиду, що її відправив Шептицький за Франком, яку згадує Анна Франко-Ключко. Дуже цінно, що Софія Мурська вказує конкретну газету, в якій була надрукована стаття – «Робітнича Газета» та автора – Дмитра Антоновича. Анна переплутала Дмитра Антоновича з його батьком Володимиром, вказавши автором статті останнього. Мені вдалося віднайти цю статтю під назвою «Непристойна комедія»:

«Поки митрополит граф Шептицький був під арештом царського правительства, ми соціаль-демократи проти того протестували, бо ми прінціпіально проти насильства навіть над ворогами нашими. Ми певні своїх сил, і з ворогами ідейними потрапимо боротися, користуючися нашою могутньою зброєю – свободою слова, друку і зборів. Що митрополит Шептицький, цей вихованець єзуїтів, як тільки вирветься на свободу, зараз-же поведе свою ксьондзівську агітацію, вживаючи всіх засобів отців і учителів єзуїтів, в тому ми те-ж певні.

Таким єзуїтським вчинкам являється його комедія у старому польському костьолі з приводу роковин смерти Франка. Всі громадяне, для яких відоме імя Франка, добре знають, що своє життя Франко віддав на боротьбу з темрявою, як він її розумів. Всі знають, що головними слугами темряви Франко вважав попів, єзуїтів, і християнську религію. Франко, як учений, був борцем за побіду науки над религією. Франко як політичний діяч, всю свою енергію направляв проти попів і церкви.

Ми розуміємо, що попи за життя ненавиділи Франка, вели проти нього інтриги і робили всякі пакости. Але Франко умер. Чи-ж не вимагала-би проста чесність, щоб над трупом улюбленого багатьма громадянами громадського діяча вороги трохи помовчали, не пятнали-би небіжчика виставкою прощення, любови і лицемірря? Ні, такого такту у гр. Шептицького забракло.

Він збірає всіх уніяцьких попів і сьогодні демонструє у костьолі католицьке уміння скрізь пролізти. Розуміється така, мягко кажучи, безтактовність обертається проти самих попів. І Шептицький своїм виступом більше від своєї справи одверне, ніж до неї приверне. В тому змислі безтактовностям ворогів можна радіти; але зараз ми не радіємо, бо надто неприємно, що свою брудну, недостойну комедію граф Шептицький справляє над памяттю Франка, могила якого ще така свіжа. Це зоставляє слід тільки вчинку негарного, непристойного…»[4]

Д. А. [Дмитро Антонович]

Як бачимо, стаття представляє достатньо ідеологічний та заангажований погляд на ставлення Івана Франка до християнства та його взаємини зі священиками. Все було набагато складніше та строкатіше, ніж це представляв Антонович. Однак стереотип «Франко-атеїст» та «Франко-антиклерикал» справді був розповсюджений у тогочасному суспільстві. Автор статті міг бути жертвою цього стереотипу або ж сам свідомо міг його конструювати, адже він був ідеологічно заангажованим, бо належав до Української соціал-демократичної партії. Газета виходила з гаслом: «Пролетарі всіх країн єднайтеся» на шпальтах. Зрештою, як бачимо зі спогадів Софії Мурської, Антонович розділяв політику та етику.

Лист Анни Ключко-Франко до редакції “Робітничої газети” (1917. Ч. 35) - фото 65661
Лист Анни Ключко-Франко до редакції “Робітничої газети” (1917. Ч. 35)

 

Анна Франко-Ключко згадує про лист до редакції «Робітничої Газети». Такий лист справді існував і мені вдалося його відшукати. Подаю його текст:

«Високоповажний Пане Редакторе!

В імя справделивости та свободи слова прошу Вас помістить в «Робітничій Газеті» цих кілька стрічок:

Як донька пок. Івана Франка при нагоді побуту Впр. Митроп. Шептицького у Київі, пішла я до його з проханням, щоби відправив панихиду по моїм найдорожчім покійнику. Це була конечна потреба моєї душі, вимоги моєї совісти, як доньки І. Франка, еспіляція (говіння) за те, що не було в мене, з причини воєнного кордону, можности бути на похороні та проститись в останнє з дорогими останками.

Впросв. Митрополит зволив мою волю відправив особисту панахиду; мені здавалося, що це зробив з чистого обовязку свого звання, тим більше, що мій батько ніколи проти о. Митрополита особисто не виступав, шанував в нім його гарні, гуманні прикмети; і наооборот Високопреосвященний відносився до мойого батька симпатично і з належною пошаною. На жаль не прийшло мені на думку і навіть не могло таке приснитись, що цей мій поступок наразить Митрополита на таку неприємну напасть, яку йому вчинив дописуватель «Робітничої Газети».

В дописі «Непристойна Комедія» поміщеній в 32 числі «Робітничої Газети» з дня 9 травня 1917 року дописуватель викпив мій поступок, напався сам «непристойно» на Митрополита за те тільки, що поступив як примірний священник: мене ж спіткала ця неприємність за те, що я такий, а не иньший спосіб обібрала вшанувати пам’ять батька. На панахиді появилося велике число земляків, мені здається, що вони рівно ж появилися на панахиду для того, щоби в цей сам спосіб ушанувати пам’ять батька. Є може і невіруючі, але є тако ж багато людей віруючих; ці останні не уважають молитви покійників комедією, з другого ж боку нікому ані я, ані инші віруючі молитви не накидають. Тому ж таке дивує мене, що дописуватель міг погодити свою допись зі свободою освісти, що є якраз лозунгом партії, органом якої являється «Робітнича Газета». Є в тій справі нетакт та груба неделікатність, та лиш подумайте, Добр. дописуватель, по чиїй стороні»[5].

Анна Франко

Спогади Софії Мурської дають нам змогу чітко ідентифікувати місце панахиди – київський костел святого Олександра. Нині це прокатедральний собор св. Олександра (РКЦ), що знаходиться на вул. Костьольній, 17. У спогадах є розбіжності щодо дати події. За спогадами Анни панахида відбулася в той же день, що вийшла стаття Антоновича, тобто 9 травня за старим стилем[6] і 22 травня за новим стилем. Однак ця дата припадала на вівторок.

Повідомлення про панахиду за І. Франком у газеті “Нова Рада” (1917. Ч. 34) - фото 65662
Повідомлення про панахиду за І. Франком у газеті “Нова Рада” (1917. Ч. 34)

 

Тут маємо розходження зі спогадами Мурської, яка не пригадує дати, але висловлює впевненість, що панахида відбулася в четвер. Як виявилося, вона помилилася. Буквально, наосліп шукаючи якоїсь інформації в тогочасній київській пресі, я натрапив на повідомлення в газеті «Нова Рада»:

«Панахида по Іванові Франкові. З приводу річниці смерти великого нашого поета, белетриста, публіциста і історика Івана Франка – відправить Митрополит гр. Шептицький враз з греко-католицьким духовенством панахиду в костелі св. Олександра (старом костелі) в вівторок, 9-го травня, о 4 годині по полудни»[7].

Повідомлення про панахиду за І. Франком у газеті “Нова Рада” (1917. Ч. 36) - фото 65663
Повідомлення про панахиду за І. Франком у газеті “Нова Рада” (1917. Ч. 36)

 

Через декілька днів в тій же газеті знаходимо допис про панахиду і про мітинг, який згадується у спогадах Софії Мурської. У цьому дописі є цінний опис, як відбувалася панахида:

«9-го с[старого стилю]. мая в старому католицькому костьолі св. Олександра уніатським митрополитом графом Шептицьким в гурті кількох уніатських священників було одправлено урочисту панахиду по Ів. Франокві з приводу роковин його смерти. На панахиду зійшлося багато представників ріжних кол українського громадянства: урядовців, письменників, артистів. Співав добрий хор; а наприкінці органистом було відограно жалібний марш. По панахиді на сходах коло костьолу було уряджено мітинг, на якому висловлено прикре обурення з приводу того, що в одній з місцевих українських газет було уміщено непристойну статтю з приводу наміру митроп. Шептицького одправити панахиду по Франкові, що-як виявилось, було зроблено, зважаючи на прохання доньки покійного письменника»[8].


[1] Тут і далі написання слів та синтаксис подаю за мовою оригіналу. – І.М.

[2] Отець Микола Щепанюк (1883 – 1937) – священик, родом з села Цебрів на Тернопільщині. Під час І Світової війни потрапив як «закладник» до Києва, де по війні і залишився. Опікувався греко-католиками Києва. Двічі заарештований радянською владою. Другий арешт закінчився розстрілом. Детальніше про його долю див.: Бабинський А. Гуцульська перлина на берегах Дніпра

[3]Стефанович О. В обороні пам’яти Франка // Діло. – Львів, 24 червня 1932. – Ч. 137. – С. 1

[4] Д. А. Непристойна Комедія // Робітнича газета. – Київ. – Ч. 32. – 9 травня [22 травня за новим стилем] 1917. – С. 2

[5] Анна Франко. Лист до редакції // Робітнича газета. – Київ. – Ч. 35. – 14 травня [27 травня за новим стилем] 1917. – С. 4

[6] «Робітнича Газета» виходила за старим стилем. На новий стиль УНР перейшла 1 березня 1918 року.

[7] Панахида по Іванові Франкові // Нова Рада. – Ч. 34. – 9 мая [травня] 1917. – С. 1

[8] Панахида по Ів. Франкові // Нова Рада. – Ч. 36. – 11 мая [травня] 1917. – С. 2

Ігор МЕДВІДЬ

кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка,
старший викладач кафедри історії УКУ

Джерело: Франко наживо