13 березня 2018 року минуло п’ять років від моменту обрання на Столицю Апостола Петра кардинала з Аргентини, першого єзуїта на цьому Папському Престолі, Хорхе Маріо Берґольйо, який взяв собі ім’я «Франциск». За ці п’ять років знайшов багато прихильників у світі, і одночасно багато ворогів у Церкві. Звичайно, віднайшов теж прихильників у Церкві, проте кількість супротивників тут, здається, перевищує всі попередні понтифікати.

Що ж пішло не так під час цього понтифікату, що так незлюбили його багато хто з католиків? Одним не подобається його відношення до грішників, іншим – його відношення до церковних традицій, особливо тих, які підкреслюють владу і силу Папи Римського, ще іншим – його «непевне вчення». А тому дехто вважає його «відступником», хтось – «єретиком», ще хтось – «лівим лібералом». Традиціоналісти постійно вишукують у минулому випадки, коли папа переставав бути папою в зв’язку з єрессю, яку проголошував, інші чекають, коли Господь забере Папу Франциска до себе, ще інші, особливо світські, просто не знають, що думати, зокрема, коли пастирі поділені між собою щодо оцінки даного понтифікату.

Так що ж вчинив такого Папа Франциск, що його багато хто не полюбив? Змінив віровчення Церкви? Та ні, Символ віри у нас той самий, який був до 13 березня 2013 року. Може змінив відношення до інших релігій і применшив значення християнства? Теж ні, особливо якщо порівняти діяльність Папи Йоана Павла ІІ і його зустрічі в Ассізі, то зовсім нічого не змінив. Хіба що зустрічається з тими «іншими», коли обмиває їм ноги у Великий Четвер. А навіть якщо відкрити вчення ІІ Ватиканського Собору, яке вчить, що «всі люди – діти Єдиного Отця», то просто впроваджує це вчення в дію. Звичайно, це багатьом не подобається. У кожного свої слабкості, і деякі діти хочуть бути більш любимими. Може Папа реформував Літургію, скасував всі дотеперішні літургійні звичаї? Та ні, Літургія та сама, яку ввів Папа Павло VI.

Чому ж така опозиція у Церкві і деколи навіть бойкот у деяких по відношенню до Франциска? Здається тому, що зайняв певну чітку позицію, причому досить радикальну: Євангеліє Ісуса Христа у Церкві – понад усе. Без огляду на «традиції», призвичаєння і стереотипи. А це ніколи не подобалося, особливо тим, які полюбляють «стабільність і постійність», які називають «традицією». Папа також запрагнув вичистити «Авгієві стайні Церкви». Крім того, його позиція відзначається певною відкритістю на людину. Людину, незалежно від її життєвої ситуації чи поглядів. Причому, ця відкритість товаришує вірності доктрині, проте у супротивників таке сприйняття тих «грішників» асоціюється зі сприйняттям їхніх гріхів і толеруванні всього цього. Виразно бракує розрізнення, яке свого часу проводив ще Кароль Войтила, коли писав книгу «Особа і чин».

У Церкві багато хто призвичаївся до того специфічного колориту, як до «традиційного», тобто до такого, яким він був колись і як виглядає дотепер. «Високодостойні», «превелебні», «преподобні», «Ваша ексцеленціє», «Ваша еміненціє» і т. п. – всі ці титули стали вже настільки звичними для католицького вуха, що навіть нікому в голову не приходить спитати: «А що спільного все це має з учнями Ісуса Христа?». Що спільного мають всі ті звичаї – які зрештою потрапили до церковного вжитку не з Євангелія, але власне зі світської сфери – з тими «рибалками людей», яких Христос вибрав і послав у світ нести людям Благу Вістку? Чи ці титули свідчать про «служителів», чи радше про тих, «кому служать», про панів. А Христос виразно сказав: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мк 10, 42-44). Причому, ці слова прозвучали як відповідь на прохання двох учнів наділити їх почестями та привілеями.

Папа Франциск старається всіма силами відмежуватися від всього цього, пробує спростити оте «ієрархічне життя» у Церкві, щоб Церква все менше виглядала як світ з його «класами» і «соціальними групами», а все більше віддзеркалювала Євангеліє, в якому мова про «братів». Парадоксально, але критики Франциска звинувачують його за те, що він нібито хоче позбавити Католицьку Церкву «церковності», а зробити її отакою «світською організацією», або як дехто твердить «спротестантизувати» її. «Церковність» при такому підході розуміється як «блиск», «величність», «урочистість», «тріумф», «довгі шати», «перстні та капелюхи», «тіари», «трони» і багато всього іншого, тобто всі ті історичні додатки, які Церква назбирала по дорозі своєї історії, часто копіюючи тодішніх імператорів та можновладців. Вказівки Христа, які Він давав своїм учням, висилаючи їх на місію, розуміються при цьому у дуже переносному і символічному значенні: «Не беріть ні золота, ні срібла, ні дрібних грошей у череси ваші. Ні торби на дорогу, ні одежин двох, ні взуття, ні палиці, – бо робітник вартий утримання свого» (Мт 10, 9-10). Крім того, так звана «протестантизація» не є у вченні Католицької Церкви чимось абсолютно негативним. Як ще твердив Йоан Павло ІІ у книзі «Переступити поріг надії», Бог допустив появу реформаторів, щоб ми, Католицька Церква, чогось навчилися. І дійсно, деякі речі потім були перейняті у Церкві від протестантів. Причому, не лише у ХХ столітті, але і раніше.

Коли Папа Франциск прагне залишитися у своїх старих черевиках, замість у традиційних і дорогих папських, коли прагне їздити на маленькій звичайній машині, замість у дорогому автомобілі класу «люкс», коли воліє жити у Домі св. Марти, замість в Апостольському Палаці, у його критиків виникає згіршення цим всім – як так можна нехтувати «святою традицією»?! Крім того, багато з супротивників підозрюють Папу Франциска у піарі, що це все – на показ. Звичайно, проти такої критики немає аргументів: що б ти не робив, як би ти не старався жити по совісті, чи згідно Євангелія, завжди тебе можуть звинуватити, що це «на показ». І спробуй, перевір, що ні!

Папу звинувачують також, що порушує «святу традицію», змінюючи її. Власне, подібно як деяким традиціоналістам бракувало підчас ІІ Ватиканського Собору розрізнення між «Традицією Церкви» і «традиціями у Церкві», про що пізніше писав Ів Конґар до Марселя Лефебра, так само і тепер відбувається підміна понять: «традиції» пробують представити як «Традиція». Перше – це всі речі, які є другорядними в Церкві, навіть якщо деякі з них важливі і вже стали звичними для вірних. Ці традиції з’являються і зникають, їх існування у Церкві обумовлене різними чинниками: від даної культури, ментальності, релігійної вражливості до політичної кон’юнктури чи певних історичних моментів. Ці традиції бувають хороші і не дуже, бувають в принципі згідні з Євангелієм, а бувають теж такі, що суперечать Євангелію. Натомість «Традиція Церкви» – це те, що ми отримали від Апостолів і що Церква потім розвивала, інтерпретувала, зберігала та чому навчала.

Традиція ця теж є змінна за формою, в залежності від «знаків часу», проте завжди та сама по суті. Основою Традиції є Святе Письмо і Святе Передання, а коротка суть усієї християнської Традиції виражена у «Символі віри». Чи хтось пам’ятає, коли Папа Франциск щось з цього змінив? Традиція – це як живе дерево, яке постійно росте і розвивається: те саме дерево, але ніколи не таке саме. А тому, говорити про Традицію сьогодні – це не те саме, що говорити про Традицію тисячу років тому. Так, це говорити про те саме, але не про таке саме. І Папа Франциск пробує говорити про цю Традицію так, як вона сьогодні виглядає, у тій формі, в якій вона є тепер. Критики папи кажуть, що це «зрада», і роблять посилання на певні форми Традиції, якими вони були у XVI столітті, у XVII столітті чи ще в якомусь столітті. Тим самим не відрізняючи постійно змінної форми від стабільної суті Традиції. І це в кращому випадку, бо часто критика звучить не за «зраду Традиції», а по суті – за «зраду традицій». Не говорячи вже про те, що часто Папі Франциску приписується несказане, але що це нібито «логічно зі сказано випливає». Логічно для критиків, проте не для решти. Так є хоча б з папським Апостольським посланням «Amoris Laetitia», за яке Папу Франциска взагалі почали звинувачувати у єресі, а дехто навіть почав говорити про ризик схизми у Церкві.

Деколи критика звинувачує Франциска, що він замість займатися справами Церкви, займається екологією, а це ж прерогатива всіляких «зелених», тобто по суті «лівих». Йдеться про другу енцикліку Папи «Laudato si» («Слава Тобі»). По-перше, екологія не є прерогативою лівих, але на початку Святого Письма Бог доручив людині турбуватися про землю. По-друге, турбуватися про навколишнє середовище – це турбуватися про Боже творіння, а отже «прославляти Бога». По-третє, святий Франциск, ім’я якого папа собі вибрав, залишив багато проповідей не лише до людей, але й до тварин, і взагалі до цілої природи. Ні, це не язичництво, це показання того, про що мова на початку Символу віри: ми віримо в «Бога, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого». Папа Франциск своєю Енциклікою просто напросто коментує цю правду віри. Це і є теологія, а не просто «лівий екологізм», як комусь помилково здається.

Папу критикують, як була мова, за його відкритість на зовнішній світ. В принципі, його критикують за діалог зі світом. Але ж такий діалог вели перші апологети Церкви, тому що вірили, що цілий світ людей є Божим творінням, і Святий Дух всюди, а не лише в Церкві, розсіяв паростки істини. Це і є підставою діалогу: розмовляти з тими, які отримали щось від Святого Духа, а отже здібні побачити істину. Папа Франциск вірить, що Бог діє у цілому світі, а не що лише обмежується Церквою, як здається декому, натомість що світ є суцільним злом. Інколи зло, яке, звичайно, теж є в світі, веде себе досить галасливо, і прикриває собою те добро, якого теж у цьому світі є немало, а може навіть більше, ніж зла. Тому створюється помилкове враження, що світ – поганий, всі течії у світі – погані, всі інші релігії – від диявола. Проте, Франциск переконаний, що нам, християнам, є про що поговорити з нехристиянами. Але щоб нехристиян заохотити до діалогу, потрібна добра воля, відкритість по відношенню до світу. Інакше християнству загрожує опинитися в ґетто.

Згідно з Папою Франциском, про що він особливо пише в Апостольському посланні «Радість Євангелія», у цьому діалозі зі світом Церква не володіє вже наперед всіма відповідями. Якщо це діалог, а не монолог, тоді Церква теж хоче чогось повчитися. Звичайно, не довідатися якихось нових правд віри від світу, але довідатися про нові форми, якими цю віру можна б виразити і доносити до сучасного світу. Крім того, як твердить Папа у цьому документі, і потім повторить в іншому, в «Amoris Laetitia», Церква не має відповідей на всі соціально-політичні питання світу, але також не мусить відразу відповідати на всі моральні чи навіть доктринальні питання. Це особливо згіршує критиків: як же так, адже в Церкві «повнота Істини», вона знає правду, чому це не може відповісти на всі питання? Знову тут бракує комусь розрізнення: одна справа – отримати Істину, інша – пізнати її. Церква пізнає Христа постійно, який є Істиною і є таємницею, і робитиме це до кінця віків. Хто твердить, що вже повністю пізнав Христа, той скотився до звичайної гордині.

Є теж такі критики папи Франциска, які переконані, що замість «загравати з мусульманами», проти них належить скликати «святий хрестовий похід». Факт, що це ані теоретично, ані практично неможливо, критиків не зупиняє – їм просто подобається дана ідея, і на цій підставі вже можна критикувати Франциска. Теоретично це неможливо, бо по-перше, це однозначно незгідне з Євангелієм, як би хто не пробував євангельське вчення допасувати до хрестових походів. По-друге, св. Йоан Павло ІІ засудив хрестові походи і назвав їх «гріхом Церкви», за який перепросив весь світ у 2000 році. Натомість, практично це неможливо тому, що кого мав би папа заволати у цей похід? Швейцарську гвардію? Здається, прихильники такого погляду «застряли» десь в Середньовіччі, коли папи, після реформ Григорія VII, мали владу над світською владою і могли наказувати їй йти у військовий похід. Сьогодні на дворі ХХІ століття, світська влада не те що не думає слухати папу щодо політичних справ, а навіть не вважає його «одним зі своїх» у цих питаннях. Він для світської влади є «символічним голосом морального авторитету», проте найчастіше вибірково. Христос виразно сказав своїм учням, щоб зло добром перемагати. Папа Франциск щиро в це вірить. Деякі критики Папи, здається, не дуже.

Папа Франциск представляє світові істину у сучасній формі. Подібно, як колись богослови вивчали сучасну їм філософію, щоб огорнути у цю сучасну їм філософську форму відвічні істини, і таким чином вчинити їх набагато більш доступними сучасним їм людям. З одного боку, проповідь світу Благої Вісті, а з другого боку – діалог з цим світом, від самого початку були у Церкві чимось очевидним. Саме від світу, як від еллінського на Сході, так від латинського на Заході, Церква стільки перейняла. Щось з цього було добре, щось було погане, проте цей діалог був. Критики Папи Франциска сьогодні думають, що все, що є в Церкві – це прямо з Євангелія, чи з християнської Традиції, а тому лише звідти належить черпати щось добре для Церкви. Така критика базується на зневірі у Святого Духа, який здатен діяти і діє у цілому світі, у кожній культурі, у кожному суспільстві. Ще Мельхіор Кано, домініканець з XVI століття, писав про різні джерела правди, крім Святого Письма чи живої Традиції.

Не можна Традицію Церкви сховати до темної скрині, замкнути на ключ і нікого туди не впускати та нічого до тієї скрині не додавати. Якщо хтось так вважає, що це можливо, і що це завдання Церкви саме так стерегти «депозит віри», тобто оберігати Традицію, тоді тут мова зовсім не про Традицію, живу і таку, що розвивається, але тут мова про щось мертве, щось неєвангельське, щось не Христове. Традиція не повинна бути схована від світу, як «перли від свинь», але повинна рости у цьому світі, на ґрунті цього світу, і часом вбирати з ґрунту цього світу певні елементи, які звичайно не змінять її суті, але напевно пристосують форму до оточуючого світу. Власне так і зробив Бог, коли втілився: залишився собою, одночасно ввібравши в себе історію світу, його культуру, мову, традиції. Церква, на думку Франциска, повинна бути не проти світу, але для світу. Зрештою, критика такої постави Понтифіка це по суті критика постанов ІІ Ватиканського Собору, особливо його Конституції «Радість і надія».

Папа Франциск, проводячи реформи Церкви, прагне щоб вона, Церква, ставала все більш як той самарянин, що похилився над невідомим побитим, а не була як той левіт чи священик, що пройшли повз, бо напевно поспішали на Службу. Папа прагне, щоб Євангеліє стало центром життя Церкви, а не було десь ніби то в Церкві, ніби то проголошуване, проте не в серці Церкви, а десь далеко в одному з її кутків. Або на п’єдесталі, як щось недосяжне і далеке. Церква, на думку Франциска, це та, яка служить, причому дослівно, а не переносно, як це часто має місце у світі з тими, кого ми називаємо «державними службовцями». Папа добре пам’ятає про слова Христа, цитовані вже вище: «Не так воно хай буде між вами» (Мк 10, 43).

Уміщення власне Євангелія Христа, а по суті, самого Христа у центрі Церкви, а не чогось іншого, навіть якщо це щось «традиційне» і «освячене віками» – це так незвично і «революційно», що викликає підозру у єресі. Христос Милосердний, який дивиться на кожну людину як на свого брата чи сестру, незалежно від ступеня гріха, про що так часто говорять Євангелія – це так призабулося, що коли хтось про це нагадує, то підозрюється в «зраді». Завданням Церкви є постійно повертатися до євангельських ідеалів, і ніколи не тішити себе думкою, що ці ідеали вже нами осягнуті, і належить лише інших до них притягнути. Бо властиво тоді буде притягнення не до ідеалів Євангелія, а до звичайних «людських передань», про що попереджав Христос: «Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене; та вони марно мене почитають, навчаючи наук – наказів людських. Заповідь Божу занедбавши, притримуєтеся ви передання людського» (Мк 7, 6-8).

Так, Папа Франциск деколи допускається помилок, як і кожна людина. Є багато слушних зауважень щодо деяких ініціатив Папи Франциска, як наприклад доцільність зустрічі у Гавані з патріархом Кірілом, чи заохочення до прийняття всіх чужинців у Європі як «біженців», серед яких однак можуть бути і теперішні чи майбутні терористи… Проте, найчастіше з покорою він визнає ці помилки, консультується, радиться з кардиналами щодо дальших кроків, щодо інших можливостей у реалізації реформ. Не раз свої приватні думки Папа подає то на борту літака, то в якомусь інтерв’ю, і мас-медіа це подають як «вчення Церкви». Проблема в тому, що критики, парадоксально, вірять такій інтерпретації мас-медіа, і таке враження, що не відрізняють «вчення Церкви» від «думок Папи Франциска», які він, як і кожний пастир, має право виражати, а не лицемірно ховати їх за офіційним вченням. Ця спонтанність Франциска також є предметом критики: «Краще б вже мовчав!». Натомість люди у Франциску побачили живого, справжнього і не дволикого пастиря, який не боїться помилитися, не боїться говорити не заготовлених раніше текстів. Іншими словами, не зважає на «форму», бо розуміє, що вона не є суттю Традиції, тобто вчення Церкви, але суть сказаного, навіть при інколи слабкій формі, в нього постійно узгоджена з суттю Традиції Церкви.

Папа Франциск вже змінив образ «Папи Римського». Проте, ще багато належить зробити, щоб ще більше наблизити його до євангельського ідеалу. А таке наближення завжди викликало критику. Коли папи жили у розкоші, будували чергові палаци, а навіть мали коханок і дітей, це все не викликало аж такої критики, ніж коли якийсь папа радикально починав наслідувати Христа. Як наприклад, домініканець папа Пій V, який вів аскетичний образ життя і змушував до цього решту кардиналів у Римі, за що його вважали божевільним, який прагне перетворити все Вічне Місто на «один великий монастир». Проте, саме цей папа став святим.

Методом Папи Франциска є єзуїтське «розрізнення духів», про яке вчив Ігнатій Лойола. Це розрізнення відбувається на рівні серця. Це розрізнення того що «Боже», від того, що «не Боже». Це пошук слідів Бога всюди, де Він діє або здається, міг би діяти. А це часто місця, де раніше Бога не шукали. Це також досить сильно жахає критиків папи, бо в їхніх очах таким чином втрачається певність: чи не краще зупинитися на тому, щоб шукати Бога в Церкві, де Він напевно є у Святий Таїнствах, у Слові Божому, в служителях Церкви, аніж ходити по сумнівним стежкам, які можуть завести невідомо куди? Проте, це не є стратегією Папи Франциска, щоб мислити «певними людськими мірками». Його стратегією є бути відкритим на Святого Духа, пам’ятаючи, що Він «віє, де хоче». Якби перші учні замкнулися у «певному Ізраїлі», а не пішли до «непевних язичників», тоді Церква не була б по всьому світу, а поняття «Вселенська» інтерпретувалося б чисто символічно. Франциск хоче бути «в дорозі», а не сидіти на місці. А дорогу пізнає той, хто нею йде, навіть якщо часом десь не туди зверне, проте саме він дійде до мети, а не той, хто нікуди не виходить, щоб «часом не заблукати».

Папа Франциск прагне проповідувати Христа «всюди, всім і різними способами», як написано у Катехизмі Католицької Церкви. До речі, це слова св. Домініка, і вони є основою проповідництва в Ордені Проповідників, тобто домініканців. Проголошувати Євангеліє Христа сьогоднішньому світові на зрозумілій йому мові, наслідуючи при цьому Христа в особистому житті – ось основні принципи понтифікату Франциска. Які є одночасно предметом як схвалення, так і критики. Проте, саме така постава і є виразом вірності Традиції, вірності Євангелію. Понтифікат Франциска є «знаком спротиву». Проте, не він перший є цим «знаком», і на щастя, має в цьому хороших попередників, з Христом на чолі.